Від автора. “Нариси з історії українського перекладу” — це продовжен­ня розвідки, над якою я працював з 1992 р. Початок її, що охоплював матеріали від витоків нашого перекладу до “Енеїди” І. Котляревського, друкувався у “Всесвіті” (1993, № 9/10, с. 113—120) та як частина перед­мови до антології: Тисячоліття. Поетичний переклад України-Русі (К.: Дніпро, 1995, — С. 5—20). Висловлюю сердечну подяку Валентині Безвер­хій, Сергієві Білоконю, Лесі Ворониній, Ростиславові Доценку, Веніамінові Еппелю, Світлані Жолоб, Олегові Микитенку, Вадимові Скуратівському, Максимові Стрісі, Ми­колі Сулимі за допомогу в підготовці нарисів та цінні зауваження. Особлива моя подяка — Євгенові Поповичу, постійному і діяльному порадни­кові у цій роботі.

 

Михайло МОСКАЛЕНКО

НАРИСИ З ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ПЕРЕКЛАДУ

2

“Енеїду” Івана Котляревського (1769—1838) у нас звично — і слуш­но — розглядають як твір, що відкрив нову епоху в нашому письменстві, поклав початок новій українській літературі. При цьому, на жаль, не­рідко забувають, що цей могутній пролог до українського письменства наступних віків — не що інше, як поетичний переклад. Безсумнівні ознаки переробки-травестії, які зумовили всім відоме художнє обличчя “Енеїди” Котляревського (римські герої Верґілія “тра­вестовані”, “перевдягнені” в наших козаків, римська реальність двохтисячолітньої давності — в українське життя ХVІІІ ст., римський героїчний державний епос перетворився на українську національну епопею), часом змушують забути, що стосовно безпосереднього джерела української “Енеїди” — “Энейды, вывороченной наизнанку” російського поета Миколи Осипова (1751—1799) шедевр Котляревського — це саме переклад у прямому значенні цього слова. Залежність Котляревського від Осипова (зразком для якого був австрійський автор травестії “Енеїди” — Алоїз Блюмавер) простежується на різних рівнях. Передусім Котляревський запозичив у російського поета загальний план поеми. Як відзначав Микола Зеров у своїй монографії “Нове українське письменство”, український поет “всі головні епізоди Верґілієвої поеми переказує за осиповською поемою: нема ні одної Верґілієвої риси, яку б він вніс у своє оповідання незалежно від російської “Енеїди”... Все це Котлярев­ський подає нам у тій версії, в тому гумористичному освітленні, яке він знайшов у Осипова. В Осипова він запозичає і більшу частину своїх характеристик... І не тільки характеристики, не тільки гумо­ристичні коментарії з приводу тих чи інших епізодів, але й окремі вирази, порівняння, влучні афоризми, кмітливі спостереження, веселі “словоизвития”, макаронічні промови — багато дечого, що ставиться на кошт стилістичного хисту Котляревського, часто-густо оказується звичайним собі перекладом з Осипова”¹. Щоб наочніше продемонструвати читачеві зразки такого ось “звичайного собі перекладу”, наведу зо два взірці перекладацької майстерності автора української “Енеї­ди”.

——
© Михайло Москаленко, 2006.
¹ Зеров М. Українське письменство. — К.: Видавництво Соломії Павличко “Основи”, 2003. — С. 25—26.

Перша строфа поеми, як вона звучить у М. Осипова та у І. Котля­ревського:

 

Эней был удалой детина                                                Еней був парубок моторний
И самый хватский молодец;                                           I хлопець хоть куди козак,
Герои все пред ним скотина,                                         Удавсь на всеє зле проворний,
Душил их так, как волк овец.                                          Завзятіший од всіх бурлак.
Но после свального как бою                                           Но греки, як спаливши Трою,
Сожгли обманом греки Трою,                                        Зробили з неї скирту гною,
Он, взяв котомку, ну бежать;                                           Він, взявши торбу, тягу дав;
Бродягой принужден скитаться,                         Забравши деяких троянців,
Как нищий, по миру шататься,                            Осмалених, як гиря, ланців,
От бабьей злости пропадать.                                          П’ятами з Трої накивав.
                      Осипов, 1791 р.²                                                 Котляревський, 1798 р.
 
Перші дві строфи четвертої частини поеми — “темна мова” Сивілли:
 
Как едки трои не посутчишь,                              Борщів як три не поденькуєш,
Так на тошне заживотит;                         На моторошні засердчить;
На всем нытье ты зажелудчишь              I зараз тяглом закишкуєш,
И на ворчале забрюшит.                          І в буркоті закендюшить.
А если позубит жевало,                           Коли ж що напхом з’язикаєш
Не засердчит уж тосковало,                                 І в тереб добре зживотаєш,
И все уйдило прочь сгрустит;                             То на веселі занутрить;
Сбедятся кучи все в забудку,                               Об лихо вдаром заземлюєш,
Скручинишь всю свою избудку,             І ввесь забуд свій зголодуєш,
И улетило сголодит.                                             І біг до горя зачортить.
 
Но что пустячить нам звонилом?                       Та що абищоти верзлялом,
Звенильцем лучше замошнуй.                 Не казку кормом солов’ять:
К чему полтиниться скупилом?              Ось ну, закалиткуй брязкалом,
Жалелом так ты не рублюй.                                То радощі заденежать.
Поденежи меня давальцом,                                 Коли давало сп’ятакуєш,
То поумлю я раскидальцом;                                То, може, чуло зновинуєш,
Рассказы посудьблю всем вам:                Як що з тобою спередить:
Что спередить с тобой в случиле?                      Куди на плавах човновати,
И как ты должен угодиле                         Як угодити Юнонати
Юнонить и минервить сам?                                І як Еней замінервить.
                               Осипов, 1796 р.³                                                           Котляревський, 1809 р.
——
² Цит. за: “Энейда, вывороченная наизнанку” Николая Осипова. // Ироикомическая поэма. — Л.: Издательство писателей, 1933. (“Библиотека поэта”). — С. 272.
³ Там само. — С. 405. Цитати з “Енеїди” І. Котляревського подано за виданням: Котляревський І. Поетичні твори. Драматичні твори. Листи. — К.: Наукова думка, 1982. — С 36, 103.
 

Перед нами, як бачимо, вільний (за сьогоднішніми мірками, але не за критеріями кінця ХVІІІ ст.), а в окремих місцях — і досить точний поетичний переклад, із дотриманням багатьох формальних і сми­слових особливостей осиповського першотвору. Втім, сказане про точ­ність не стосується української “Енеїди” в цілому: І. Котляревський, безперечно, наділений більшим поетичним хистом, ніж його російсь­кий попередник, почував себе досить вільно і загалом не прагнув підпорядковувати свої творчі зусилля нині призабутому “іроїкомічному” прообразові. (Взагалі залежність Котляревського від твору, сказати б, далеко не першорядного російського поета не повинна бен­тежити, адже подібні приклади в історії світового письменства —далеко не рідкість: досить згадати, що джерелом для Шекспірового “Гамлета” була давньоскандинавська сага про напівлеґендарного прин­ца Амлета, який жив у дохристиянські часи, в основі “Короля Ліра” лежить середньовічна леґенда, а “Макбет” має у своєму генезисі ук­ладені Р. Голіншедом “Хроніки Англії, Шотландії та Ірландії”, що містять чимало архаїчних леґендарно-міфологічних мотивів. Якщо ж говорити про вершинні явища близьких нам літератур, то, наприклад, чимало творів О. Пушкіна мають французькі, рідше — інші захід­ноєвропейські джерела і в низці випадків являють собою переклади у прямому розумінні цього слова). Строго дотримуючись при перекла­ді строфіки осиповського ориґіналу та схеми його римування (десятирядкова строфа — децима — з правильним чергуванням рим, чотиристоповий ямб, пересаджений на український ґрунт із тогочасної —допушкінської — російської поезії), Котляревський нерідко скоро­чує оповідь Осипова на декілька строф, тим самим досягаючи більшої стислості викладу, хоч і жертвуючи при цьому еквілінеарністю. В інших випадках він, навпаки, розширює рамки оповіді, додаючи немало живих, яскравих рис і подробиць, часто-густо насичених ре­аліями українського життя: цим досягається органічна “нострифікація” перекладу, а сам літературний матеріал виразно вводиться у контекст української історії. Ось характерний приклад — опис відплиття флоту троянців від берегів Сицілії (третя частина поеми). Трьом рядкам М. Осипова відповідають шість — І. Котляревського, після чого український поет додає цілу строфу, в якій докладно розгорнуто “пісенний репертуар” троянського (читай — козацького) війська:

 

                   у М. Осипова:                                     у І. Котляревського:
       На палубе гребцы, рассевшись                    Гребці і весла положили
       И будто белены объевшись,             Та сидя люлечки курили
       Кричали песни, кто что знал                       І кургикали пісеньок:
                                                                               Козацьких, гарних запорозьких,
                                                                               А які знали, то московських
                                                                               Вигадовали бриденьок.
 
                                                                               Про Сагайдачного співали,
                                                                               Либонь, співали і про Січ,
                                                                               Як в пікінери набирали,
                                                                               Як мандровав козак всю ніч;
                                                                               Полтавську славили шведчину
                                                                               І неня як свою дитину
                                                                               З двора провадила в поход;
                                                                               Як під Бендер’ю воювали,
                                                                               Без галушок як помирали,
                                                                               Колись як був голодний год.
      

Втім, попри такі “відступи” від ориґіналу, розширення “горизонту оповіді” та власну образотворчість Котляревського, його “Енеїда” ви­явилася істотно стислішою (7300 рядків) від Верґілієвої поеми (9897 рядків) і особливо від “Энейды” М. Осипова, завершеної О. Котельницьким (близько 22000 рядків)⁴. Переважаючи М, Осипова яскравістю опо­віді та зображення, Котляревський вмів згустити запозичений у ро­сійського поета гумористичний тон першотвору та надати йому (у виразно травестійній манері) замість російських — питомих українських на­ціональних рис та українського колориту. Літературний жанр “Енеїди” Котляревського не надається до однозначної дефініції: стосовно “Енеїди” Верґілія — це травестована поема, травестія (це саме можна, звичайно, сказати і про “Энейду” Осипова); це водночас і поетичний переказ фабули Верґілієвого твору, зроблений не з ориґіналу, а з до­сить далекої від нього переробки, травестійного переказу, одного в ряду інших новоєвропейських поетичних переказів-переробок. Стосовно ж “Энейды” М. Осипова, закінченої О. Котельницьким, — це передусім скорочений вільний переклад з яскраво вираженими травестійними еле­ментами. Іван Котляревський, за словами М. Зерова, “в чужих рам­ках і по чужому контуру... уміє покласти густі фарби, дати живі й теплі кольори... Майстерно і дотепно зумів він переповісти свій літе­ратурний зразок”⁵, а мова і вірш його “Енеїди” стали визначним над­банням української поезії, зокрема поезії перекладної.

За свідченням поетового сучасника та біографа С. Стеблін-Каменського, І. Котляревський “превосходно” переклав українською кілька байок Лафонтена⁶, але вони, на жаль, не збереглися. Якби не ця при­кра обставина, І. Котляревський був би також і основоположником но­вої української байки: “Тільки випадково в ролі першого нашого бай­каря маємо ми не талановитого гумориста Котляревського, а блідого й тяжкословного П. Білецького-Носенка” — писав М. Зеров у статті “Аполог в українській літературі XIX—XX вв.⁷. Про це доводи­ться жалкувати ще й тому, що втрата згаданих байок Лафонтена озна­чає для нас також брак відомостей про те, якими були перші в новій українській літературі спроби перекладу творів класичної французь­кої поезії.

——
⁴ Микитенко Ю. О. Антична спадщина і становлення нової української лі­тератури. — К.: Наук, думка, 1991. — С. 66.
⁵ Зеров М. Українське письменство. — С. 28.
⁶ Стеблин-Каменский С. Воспоминания об И. П. Котляревском (Из записок старожила). — Полтава, 1883. — С. 38.
⁷ Зеров М. Українське письменство. — С. 929.
 

***

Іван Котляревський не був першим автором травестій в україн­ській літературі кінця ХVІІІ століття. Його старший сучасник Опанас Лобисевич (1732—1805)⁸, уродженець Чернігівщини, вихідець із козацької старшинської родини, випускник Київської академії та Петербурзького університету, перекладач при Петербурзькій академії наук та в канцелярії останнього гетьмана Лівобережної України Ки­рила Розумовського, разом з яким подорожував країнами Європи, літе­ратор, відомий своїми російськими перекладами з латини, зокрема з Ціцерона, що їх він друкував у часописах “Трудолюбивая пчела” Сума­рокова та “Всякая всячина”, — переробив українською мовою, найімовірніше, в бурле­скно-травестійному стилі Верґілієві еклоги з “Буколік” (на думку М. Петрова, у 1760-х — 1770-х роках) і згодом надіслав їх архієпи­скопу Георгію Кониському (“посылаю при сем Виргилиевых Пастухов, мною в малороссийский кобеняк переодетых”, — писав він авторові дра­ми “Воскресеніє мертвих” у листі від 30 вересня 1794 p.). Цей твір Лобисевича, що постав, імовірно, на два десятиліття раніше від “Енеїди” Котляревського, вважається втраченим. Тут буде зроблено спpобy показати, що це, можливо, все ж не так.

——
⁸ Докладніше про Опанаса Лобисевича див.: Петров Н.И. Один из предшественников Ив. Петр. Котляревского в украинской литературе ХVІІІ ве­ка Афанасий Кириллович Лобысевич. — СПб, 1904; Зеров М. Нове україн­ське письменство. — К., 1924; Оглоблин О. Опанас Лобисевич. 1732—1805. — Мюнхен — Нью-Йорк, 1966; Микитенко Ю. О. Антична спадщина і станов­ления нової української літератури. — К.: Наук. думка, 1991; Нудьга Г. А. Лобисевич Опанас Кирилович. — У кн.: Українська Літературна Енци­клопедія. — Т. 3. — К.: УЕ ім. М. П. Бажана, 1995.

 

В українській літературі другої половини ХVІІІ століття існує один текст, що його можна з певними підставами ідентифікувати, як травестію двох еклог із “Буколік” Верґілія, причому еклог найвідоміших. Я маю на увазі “Діалог, ілі Разговор пастирей”, що його опублікував М. Петров у “Трудах Киевской духовной академии”, грудень 1866 p.; перевидання — у кн.: Петров Н. И. Очерки из истории украин­ской литературы ХVІІІ века (К., 1880), а також у кн.: Перетц В. К ис­тории польского и русского народного театра, І—VІ. 1905 (“Известия ОРЯС АН”, т. Х, кн. І), звідки його передрукували В. І. Рєзанов у кн.: Рєзанов В. Драма українська. Старовинний театр український. Вип. 4. — Збірник істор.-філолог. від. ВУАН, № 7 “г” (К., 1927) та О. І. Білецький у своїй “Хрестоматії давньої української літератури (до кінця ХVІІІ ст.)” (К., 1949; 1952; 1967).

Досі ніхто з істориків літератури, в тому числі ніхто з названих тут дослідників не робив спроб пов’язувати цей текст із “Буколіками” Верґілія, зокрема з їх травестією, здійсненою Опанасом Лобисевичем. Які ж є підстави все-таки провести паралелі між “Діалогом...” другої половини ХVІІІ ст. та Верґілієвим твором, а точніше — першою і четвертою його еклогами, більше того — розглядати “Діалог...” як травестію цих еклог?

І в першій еклозі “Буколік”, і в “Діалозі...” відбувається роз­мова двох пастухів: у Верґілія їх звуть Тітір і Мелібей, в українсь­кому творі — Свирид і Овдій. (Це загалом відповідає традиціям травес­тійної літератури: так, у Котляревського в “Енеїді” Верґіліїв Палінур названий Тарасом, ворожбит Невтес — Охрімом, троянці, яких Еней зу­стрічає в пеклі, у Котляревського також мають українські імена; згодом у П. Білецького-Носенка богиня Прозерпіна стала Горпиною — таких прикладів є чимало).

І в першій еклозі “Буколік”, і в “Діалозі...” пастухи розмовляють про лихоліття, яке “дієтся в нашем краї” (так говорить другові Свирид); це майже точно відповідає словам Мелібея про “милий батьків­ський край” (“patriae fines et dulcia”), з якого мусять утікати його мешканці.

Про які ж лихоліття, власне, йдеться у “Буколіках” — і в нашому “Діалозі...”?

З Верґілієм справа ясніша, Імператор Октавіан Авґуст (63 до н. е, — 14 н. е.), здобувши перемогу над Антонієм у громадянській війні, мав задовольнити ветеранів цих битв та інших своїх спільників і дру­зів, наділивши їх землями; оскільки ж земельний фонд був обмежений, влада конфіскувала частину земель Кремони, а також сусідньої Мантуї на користь прибічників Октавіана. Була конфіскована і земля самого Верґілія, — але імператор зробив для нього виняток і повернув йому ґрунти; місцева ж людність була доведена до розпачу і шукала виходу або в еміґрації, або в збройних сутичках із новими власниками.

В українському “Діалозі...” ми бачимо не дуже зрозумілі сьогод­ні “натяки на політичне життя” (Перетц, 1905, с. 21), на утиски з боку влади, яких “і наші батьки не знали”. Можна погодитися з припу­щенням М. І. Петрова, що йдеться про катерининський указ 1763 p., згідно з яким селянам заборонялися переходи від одного поміщика до іншого. Ця думка непрямо підтверджується й тим, що водяні знаки па­перу, на якому був написаний “Діалог...”, вказують на 60-ті роки ХVІІІ століття (Рєзанов, 1927).

Свої надії на кінець лихоліть і, сказати б, подолання “світового зла” Свирид та Овдій покладають на народження божественної дитини, яка врятує світ:

 

А вже! Гето так каут святия книги,
Ето, каут, народится отроча само з своєй волі,
То й визволит нас із сеї неволі⁹.
..............................................
——
⁹ Хрестоматія давньої української літератури (до кінця ХVІІІ ст.). Упорядкував акад. О. І. Білецький. Вид. 3, доповнене. — К.: Рад. шко­ла, 1967. — С. 548. Тут і далі окремі текстологічні уточнення внесено за виданням: Петров Н. И. Очерки из истории украинской литературы ХVII—XVIII веков. — К., 1911. — С. 444—446.

 

Але ж народження божественної дитини, яке має статися згідно з давніми пророцтвами, і прихід “золотої доби” — це добре відомий мотив уславленої “Четвертої еклоги” “Буколік” Верґілія, — мотив, який да­вав підстави теологам християнського Середньовіччя вбачати в ньому пророцтво про народження Христа і за це шанувати Верґілія як свя­того¹⁰. Слова Свирида про звістовані пророцтва (“так каут святия книги”) та про “визволення з сеї неволі” — це очевидна паралель до таких Верґілієвих рядків:

 
 Ultima Cumaei venit jum carminis aetas;
Magnus ab integro saeclorum nascitur ordo, —
 
в перекладі Миколи Зерова:
 
Час надходить останній по давніх пророцтвах кумейських;
Низка щасливих віків на землі починається знову¹¹.
 
Нарешті, ще одна паралель між діалогом пастухів і Верґілієвою “Четвертою еклогою” — це мотив очікування, дожидання щасливої доби. Овдій, кажучи, що
 
Хіба ж єще треба ждат іншої одлиги... —

зітхає, можливо, сумніваючись, чи вдасться дочекатися щасливіших часів (курсив мій — М. М.):
 
Ой, коли б нам, Свириде, сього времені дождати... —

з чим Свирид погоджується, — з істотним, однак, уточненням: но­ві часи з Божої ласки прийдуть, хоч, може, не ми їх дочекаємося:
 
Да вже! коли не ми дождем, дак добрії люде,
А вже те, що Біг сказав, то так конче буде.
 

Подібну думку — про короткі строки земного життя, які, може, й не дадуть на власні очі побачити майбутні щасливі часи, вислов­лює і Верґілій у “Четвертій еклозі”:

 

O mibi tum longae maneat pars ultima vitae,
Spiritus et quantum sat erit tua dicere facta!
 
——
¹⁰ Гаспаров М. Л. Греческая и римская литература І в. до н. э. // История всемирной литературы. — Т. 1. — М.: Наука, 1983. — С. 457.
 ¹¹ Рядки Верґілія цитуються за двомовною (паралельно — латинською та французькою мовами) публікацією перекладу “Буколік”, здійсненого Полем Валері. — У кн.: Valйry P. Oeuvres. —Vol. 1,— Paris: Ed.. Gallimard, 1975; переклад Миколи Зерова — за вид.: Зеров М. Твори в двох томах. — Т. 1. — К.: Дніпро, 1990.
 
У перекладі Миколи Зерова:
 
О, коли б мав я на світі прожить, і, як пан свого хисту,
Співом прославить гучним твої вчинки для пізніх нащадків!

 

Слід сказати, що М. І. Петров (а за ним і В. І. Перетц, і В. І. Рєзанов, і О. І. Білецький), коментуючи цей “Діалог...”, посилалися на того ж таки Верґілієвого покровителя — імператора Октавіана Ав­ґуста, хоч найменшої згадки про нього в діалозі пастухів немає. Що ж пишуть дослідники? “Управившись со скотиною, они завели между со­бою разговор о стеснительной для них народной переписи, введенной недавно кесарем Августом” (Петров, 1880, с. 132); пастухи “жалуются на стеснительность переписи, предписанной цесарем Августом” (Перетц, 1905, с. 21); “звичайно, тут мається на думці всенародний перепис цісаря Авґуста” (Рєзанов, 1927, с. 77); читаємо в коментарях і про “розмову пастухів, в якій маємо під скаргами на народний перепис за указом цезаря Авґуста очевидний натяк на указ 1763 p.” (Білецький, 1967, с. 534). Звідки ж ця одностайність і впевненість дослідників, коли вони говорять про Авґуста, який, повторюю, жодним чином у “Ді­алозі...” не згадується, втім, як і його указ, а слово “писмо”, в діалозі справді присутнє (“...як били ми люде молодії, бродим було без писма, юлиці тіснії”), може, як бачимо, прочитуватися по-різно­му, зовсім не обов’язково як “народний перепис”, він же “всенародний”?

Справа в тому, що М. І. Петров поставив цей діалог у прямий зв^’язок із відомим новозавітним текстом (“Євангеліє від Луки”, 2:1-3, 8), не навівши достатньої — власне, ніякої — арґументації, а прийнявши цю думку апріорі, як щось само собою зрозуміле; сказане ним як аксіому повторили (власне, переписали) і пізніші історики літератури: ось так у коментарях до “Діалога...” і з’явився кесар Авґуст.

Цитую євангельський текст: “1. Бисть же во дні тия, ізиде повелініє от кесаря Августа написати всю вселенную. 2. Сіє написаніє первоє бисть владящу Сирією Киринію. 3. І ідяху всі написатися, кождо во свой град... 8. І пастиріє біху в той же страні, бдяще і стрегуще стражу нощную о стаді своєм”. Далі в цьому ж Євангелії мовить­ся про появу ангела, який розповів пастухам про народження Христа, говориться і про їхній прихід у Віфлієм. Звичайно, цей епізод Свя­щенної історії багато віків — і в свідомості багатьох поколінь — по-своєму “суміщався”, “взаємонакладався” із “Четвертою еклогою” Верґілія: остання довго тлумачилась як щось на кшталт профетичного пролога до євангельських подій. Проте нині є всі підстави чітко роз­різняти їх при спробі встановити джерело “Діалога пастухів”.

На користь того, що прообразом Свирида і Овдія були не новоза­вітні, а саме верґіліївські пастухи, Тітір і Мелібей, крім наведе­них вище зіставлень, свідчить і той факт, що мотив гонінь і утисків, від яких потерпають Свирид і Овдій, має свій відповідник у “Першій еклозі” Верґілієвих “Буколік”, — але не в євангельському тексті: в останньому не видно й натяку на те, щоб запроваджений Авґустом пе­репис завдав пастухам якогось лиха і взагалі хоч якось їх стосував­ся. Крім того, у Євангелії народження Христа — це подія, яка щойно сталася: пастухам треба лише піти у Віфлієм, знайти Його в яслах і розповісти людям про почуте від ангела; у “Діалозі...” ж народження божественної дитини має статися в якомусь не досить визначеному май­бутньому, якого ще “коли б... дождати”, — це ближче до Верґілієвого “о, коли б мав я на світі прожить...”. У “Діалозі...” пастухів двоє; двоє їх і в “Першій еклозі” Верґілієвих “Буколік”, тоді як у Євангелії їхнє число не назване.

Усе сказане дає підстави з великою імовірністю твердити, що “Діалог, ілі Разговор пастирей” — це, власне, і є “Верґілієві пас­тухи, в малоросійський кобеняк перевдягнуті”.

Якщо це так, поcтaє питання, чи можна вважати Опанаса Лобисевича автором “Діалога пастухів”?

Певні підстави для цього є. Передусім слід сказати, що ми не знаємо іншого, крім Опанаса Лобисевича, автора, який травестував би в другій половині ХVІІІ століття “Верґілієвих пастухів”, тобто “Бу­коліки”, українською мовою. Разом з тим ми не знаємо іншого, крім “Діалога пастухів”, українського тексту другої половини того ж сто­ліття, який можна було б ідентифікувати, як травестію двох найвідоміших еклог “Буколік” Верґілія.

Мова “Діалога...” — простонародна, грубувата, інколи до вуль­гарності, пересипана не завжди зрозумілими нині словами; можна ра­зом з тим сказати, що тут помітна рука радше досвідченого стиліза­тора, аніж дяка-пиворіза чи школяра. На жаль, текст твору істотно пошкоджений, і це створює труднощі для його прочитання.

На час написання “Діалога...”, тобто на 1760-ті роки, як уже згадувалося, вказують водяні знаки паперу. З другого боку, приблиз­но до цього ж часу дослідники відносять травестію О. Лобисевича. Так, якщо М.І. Петров датував її 1760—1770-ми роками, то О. Оглоблин відносив її до початку 1790-х pp., — тобто знов-таки виходить, що відомі нам лише з назви “Верґілієві пастухи” Лобисевича і реаль­но існуючий “Діалог пастухів” постали в хронологічних межах одного людського життя і цілком можуть бути одним і тим самим твором, на­лежати одному авторові.

Крім хронології, що, як ми бачимо, не виключає авторства Опана­са Лобисевича, логічним є також розгляд питання в аспекті регіона­льному. Звідки саме (географічно) походить “Діалог...” — на це одно­значної відповіді ми не маємо. Проте існує одне непряме свідчення, що проливає світло на це питання. У “Діалозі...”, між іншим, згаду­ється один виразно негативний персонаж — Буркун Чмира, який ототож­нюється тут із біблійним Адамом у мить гріхопадіння, який “вкусив тоєї, що не велів Біг, кислиці”, і тим самим “запер всім людем до раю границу”. Цей самий Буркун Чмира (Змира) фігурує і в сатирично­му вірші “Великодній сон”, надійно датованому 1786 роком (тут він ото­тожнений iз євангельським зрадником Іудою); як відзначав О. І. Білецький (1967, с. 557), згадане прізвище (чи прізвисько) було поширене в місцях створення вірша, тобто цей персонаж локальний, і автор міг ма­ти на увазі знайомого читачам або слухачам якогось місцевого “антиге­роя” — Буркуна Чмиру (Змиру). Останнє означає, що і “Діалог...”, і “Великодній сон”, напевне, походять з однієї місцевості. Рукопис вір­ша “Великодній сон” був знайдений художником О. Сластіоном серед папе­рів Красилівської церкви Козелецького повіту на Чернігівщині¹², от­же, можна з великою імовірність пов^’язувати з Чернігівщиною і “Діалог, ілі Разговор пастирей”. З Чернігівщиною були біографічно пов’язані також і Георгій Кониський, якому були адресовані Лобисевичеві “Верґілієві пастухи” (народився в Ніжині), і покровитель Лобисевича, геть­ман Кирило Розумовський (народився на хуторі Лемеші, Чернігівщина, а помер у Батурині), і сам Опанас Лобисевич, який народився в селі Погар на Чернігівщині (нині Брянська область), а близько 1776 р. вийшов у відставку в чині полковника й оселився неподалік від Новгорода-Сіверського, де й прожив дальші роки. Таким чином, і з погляду регіонально­го чернігівське походження “Діалога...” добре узгоджується із припущен­ням про те, що його автор — літератор, перекладач Опанас Лобисевич.

Якщо це так, тим наочнішим виявляється новаторство Івана Котля­ревського: “Діалог, ілі Разговор пастирей” за всіма своїми ознаками — ще весь у “давній” українській літературі, у ХVІІІ столітті, тоді як “Енеїда”, хоч і глибоко закорінена у традиціях цієї ж доби, стала для українського письменства поворотним явищем, звістувала його прин­ципове і всебічне оновлення.

——
 ¹² Мишанич О. В. Примітки. // Українська література ХVІІІ ст. Поетичні твори. Драматичні твори. Прозові твори. Упоряд. О. В. Мишанич. — К.: Наук. думка, 1983. — С. 661.
 

***

Серед послідовників і наслідувачів І. Котляревського помітне місце належить мешканцеві Прилук Павлові Білецькому-Носенку (1774—1856), авторові, зокрема, травестійного перекладу (творчої обробки) — в стилі “Енеїди” Котляревського — поеми “Горпинида, чи Вхопленая Прозерпіна” (1818, опубл. 1871 p.). Джерело перекладу — російська поема Олександра Котельницького та Юрія Люценка “Похищение Прозер­пины” (1795), написана за мотивами сюжету з 5-ї книги “Метаморфоз” Овідія. Істотно поступаючись І. Котляревському художнім хистом, до­тепністю, мовним чуттям, перекладач “Горпиниди” все ж, близько йду­чи за російським першотвором, часом надає поемі українського націо­нального колориту; іноді він відступає від тексту Котельницького-Люценка, вдається до скорочень. Бачимо у перекладача чимало невлас­тивих українській мові форм, його віршеві бракує музичності та гармо­нійності, версифікаційної вправності. Перекладною “Горпинидою” П. Білецький-Носенко далеко не обмежився. Так, опрацювавши запозичений сюжет на український кшталт, він 1828 р. написав баладу “Ївга” — за “Ленорою” німецького поета Ґ. А. Бюрґера (а також “Ольгою” П. Катеніна і “Людмилою” В. Жуковського) — це була одна з перших україн­ських переробок популярних романтичних сюжетів; йому ж належить “Нетяг” — вільний переклад німецької народної балади. У перші три десятиліття XIX ст. Павло Білецький-Носенко працював над великим корпусом байок, і ориґінальних, і перекладних. Усього з-під його пера вийшло кілька сотень творів у цьому жанрі: зокрема, до виданої в Києві 1871 р. його книжки “Приказки в чотирьох частях” увійшли 333 байки — за словами автора, “з найкращих французьких, німецьких і російських байкарів, а також і власного утвору”; проте не весь його байкарський доробок увійшов до цієї збірки. До джерел його тво­рів належать, крім Езопових, байки Ж. де Лафонтена (понад 90 творів), Ж. П. Флоріана (більше 30 творів), К. Ф. Геллерта, Ґ. Е. Лессінґа, І. І. Хемніцера, І. А. Крилова, I. I. Дмитрієва, причому до названих французьких та німецьких байкарів він, на відміну навіть від піз­ніших Є. Гребінки та Л. Боровиковського, звертався безпосередньо, без проміжних текстів. Перекладаючи байки, до чужомовних першотворів П. Білецький-Носенко в різних випадках підходив по-різному: іноді ви­користовував лише запозичену фабулу, нерідко ж досить близько дотри­мувався ориґіналу. Є в його доробку й переспіви з Анакреонта (“Опіз­нившийся Лель”), Й.-В. Ґете (“Романс”), “наслідування Вольтера” — поема “Урок панам”. Хоч би якими недосконалими та наївними здавалися з сьогоднішнього погляду переклади-переробки, переспіви та наслідуван­ня П. Білецького-Носенка, не слід забувати, що, виходячи за межі впли­вів Котляревського, він з багатьох поглядів виявлявся першовідкрива­чем, хоч вчасно і не оціненим. Переважна більшість його перекладів і переспівів (включно з “Горпинидою”) побачила світ лише через півто­ра десятиліття після смерті письменника і не відіграла тієї ролі, яку могла б відіграти за сприятливіших для української культури обставин.

Молодшим сучасником П. Білецького-Носенка був поет Степан Писаревський (1780-ті pp. — 1839), нині відомий переважно як автор пісень “Де ти бродиш, моя доле...” і “За Німань іду”. Більша частина його поетичної спадщини не була опублікована, а рукописи загинули вже в 1930-х роках. Серед його перекладних творів збереглася байка “Мірош­ник” — переробка твору Г. Державина. Степан Писаревський спонукав до поетичної творчості свою дружину Марту Писаревську (роки життя неві­домі) та сина — Петра Писаревського (близько 1820 — ?), який написав кілька байок, серед них — віддалена переробка сюжету Ігнація Красицького “Собака та Злодій”, що має дещо спільне з “Паном та Собакою” П. Гулака-Артемовського. Єдиний відомий поетичний текст Марти Писаревської — опублікована 1841 р. у харківському альманасі Олександра Корсуна “Сніп” “Петраркина пісня”, наслідування, в якому використані мотиви 20-го, 56-го і 86-го сонетів Петрарки. Судячи з усього, це бу­ло перше в українській літературі звернення до італійської поезії — після перекладів-переробок кінця ХVІІ ст.: десяти розділів з поеми Т. Тассо “Визволений Єрусалим” та однієї з новел “Декамерона” Джованні Боккаччо.

 

***

Відомий поет і перекладач Петро Гулак-Артемовський (1790—1865) народився в Городищі на Київщині (нині — Черкаська область), але після навчання в Київській академії біографічно був пов’язаний із Харковом та Полтавою, викладав польську та французьку мови, історію, географію та статистику, з 1828 р. — професор, у 1841—1849 pp. — ректор Харківського університету. Його перекладацький доробок порів­няно невеликий, особливо якщо говорити про твори українською мовою (адже перекладав він і російською). Проте значення його перекладів та переспівів для української літератури надзвичайно велике.

У 1818 р. поет написав першу зі своїх українських байок (влас­не, сам він назвав її “казкою”) — “Пан та Собака”, запозичивши фа­булу у польського поета Ігнація Красицького. Польський першотвір лаконічний — лише чотири віршовані рядки; П. Гулак-Артемовський розгорнув їх на 183, ввівши до своєї переробки діалоги, характерис­тики осіб, навіть картину хмарного неба, ввів у текст уривок з ін­шої байки Красицького — “Пан, не вартий слуги”, а до того ж надав усьому творові виразно сатиричного забарвлення, ніяк не заданого ориґіналом. Бурлескні елементи цієї переробки засвідчують, що тут П. Гулак-Артемовський ще не вийшов остаточно за межі впливу І. Котляревського. Це саме в цілому можна сказати і про наступну за часом написання “казку”-переробку “Солоній та Хівря, або Горох при дорозі” (1819), причому тут восьми рядкам ориґіналу Краеидького відповідають 165 рядків¹³. 1820 р. з-під пера П. Гулака-Артемовського вийшли три переклади з І. Красицького — вже не переробки, а ко­роткі байки-епіграми: “Дурень і Розумний”, “Цікавий і Мовчун” та “Лікар і Здоров’я”. Ще три байки Красицького — “Батько та Син”, “Дві пташки в клітці” і “Рибка” поет переклав 1827 p., знов-таки вдаю­чись до певних бурлескних акцентів та певною мірою розширюючи їхній зміст (на відміну від байок-епіграм 1820 р.). Того ж 1827 р. поба­чили світ два вільні переклади П. Гулака-Артемовського в баладному жанрі — “Твардовський” на сюжет вірша А. Міцкевича “Пані Твардовська” та “Рибалка” Й.-В. Ґете. Це були, поряд з “Ївгою” П. Білецького-Носенка, перші спроби перекладу балад в українській літературі. (Існу­ють відомості про те, що сам Адам Міцкевич, — до речі, особисто зна­йомий з П. Гулаком-Артемовським, як і з Михайлом Максимовичем, — ви­соко оцінив українську поетичну версію свого твору). Живий, енергій­ний переклад-переказ середньовічної леґенди, відомої і в Польщі, і в Україні, сповнений соковитими гумористичними подробицями, дав усі підстави дослідникам говорити про новаторську для свого часу приро­ду “Твардовського”: “У відтворенні побутового тла ще відчувається бурлескна традиція, яка виявляється й у мові, пересипаній грубувати­ми простонародними виразами. Але це “старе вино” влито в нову балад­ну форму, з застосуванням народно-пісенного вірша”¹⁴. Балада Ґете “Рибалка” — один iз власне перекладів П. Гулака-Артемовського: тут елементи травестії, хоч і присутні, великої ролі не відіграють. Проте перекладач не вклався у 8 строф першотвору (у нього їх 10), рядки в нього довші, інколи трапляються й деталі, відсутні в німецькому ориґіналі.

____
¹³ Обидві ці байки з польської еквілінеарно переклав Микола Зеров, причому першу з них — у двох варіантах, силабо-тонічному та силабіч­ному.
¹⁴ Федченко П. М. Петро Гулак-Артемовський. Євген Гребінка. // Гулак-Артемовський П. Поетичні твори. Гребінка Є. Поетичні твори. По­вісті та оповідання. — К.: Наук. думка, 1984. — С 12.

 

Тоді ж, у 1827 році П. Гулак-Артемовський започаткував цикл сво­їх переробок кількох од Горація: це були перша і друга оди “До Пархома” (у Горація — “До Деллія”, ІІ, 3, і “До Левконої”, І, 11). 1832 року з’явилися ще три твори цього циклу — Горацієві оди І, 34; ІІ, 9 і ІІ, 14. Нарешті, 1856 р. датується вірш “До Любки” (у Горація — “До Хлої”, І, 23). Весь цикл неоднорідний за складом. Перші два з на­званих творів — це типові травестії: високий стиль од Горація зни­жено, замість римських реалій введено українські. Три наступні вірші являють собою вільні варіації українського поета на Горацієві теми, тон цих віршів грубий, оповідь розтягнута, відстань від римського першотвору якнайбільша. Проте у вірші “До Любки” бачимо, попри замі­ну гораціївських образів на українські реалії та певну розтягненість, відсутність зниження тону, тобто нема визначальної риси травестії. Тому, на думку М. Зерова, ода “До Любки” “становить перехід від тра­вестії у власному розумінні слова до перекладу”¹⁵.

——
¹⁵ Зеров М. Твори у двох томах. — Т. 2. — К.: Дніпро, 1990. — С. 31. Цікаво, що Зеров переклав усі шість Горацієвих творів, які лягли в основу “Гараськових пісень” П. Гулака-Артемовського (всього ж Зеров переклав українською 24 вірші Горація, а російською — “Послание к Пизонам — Об искусстве поэзии”).

 

Такою ж травестією, як обидва вірші “До Пархома”, є “Упадок ві­ку” — перелицьована “Дума” М. Лермонтова (1856).

Творчою вершиною П. Гулака-Артемовського як поета стали його переспіви або переклади “Псалмів” (№ 90, 125, 132, 138, 139), ство­рені у 1857—1858 роках. Високі поетичні якості цих творів, зокрема, відзначав С. Єфремов, в “Історії українського письменства” згадуючи “неначе кований переклад відомого псалма” (№ 139); М, Зеров у “Ново­му українському письменстві” говорив про “строгий, чисто різьблений вірш Гулакових переробок з “Псалтиря”; І. Айзеншток у вступній статті до “Творів” П. Гулака-Артемовського (1928), характеризуючи “Псалми”, підкреслював поважність авторського завдання і детальність розроблен­ня образного матеріалу та “заміну піднесеного поетичного стилю зви­чайним розмовним”. Усі п’ять Гулакових “Псалмів” написані олексан­дрійським віршем — шестистоповим ямбом із цезурою, з дотриманням правильного чергування пар чоловічих та жіночих рим. Олександрійський вірш — це, як відомо, розмір класичної французької поетичної драматургії, зокрема трагедій Корнеля та Расіна, а також віршо­ваних комедій Мольєра. В українській літературі до олександрій­ського вірша чи не першим звернувся П. Гулак-Артемовський і відра­зу ж створив видатні його взірці. “Псалми” Гулака — мало не єдиний в українській поезії зразок хорошого олександрійського вірша”, — писав М. Зеров у “Новому українському письменстві”. З цими слова­ми важко не погодитись, але певного уточнення вони все ж потребу­ють. Слід пам’ятати, що Гулаковим “Псалмам” 1857—1858 pp., сповне­ним глибокої внутрішньої енергії та експресії, філігранно обробле­ним і мистецьки виваженим, передувала ціла низка інших поетових творів, повністю або частково писаних досконалим олександрійським віршем, при тому, що це, безумовно, були спроби першовідкривача, який тільки вводив в українську поезію вірш уславлених французь­ких класицистів. Так, іще за тридцять років до “Псалмів” П. Гулак-Артемовський вдався до олександрійського вірша в останніх 8 рядках перекладу байки І. Красицького “Дві пташки в клітці”. Тоді ж шестистоповий ямбічний рядок із цезурою з’являється наприкінці кож­ної з 10 строф перекладу Ґетевого “Рибалки”. Ще раніше поет пере­клав олександрійським віршем уже згадану коротку байку Красицького “Дурень і Розумний”, а також написав ориґінальну “побрехеньку” “Тюхтій та Чванько”. Нарешті, й найперші українські твори Гулака-Артемовського — оригінальна “Справжня добрість” (1817) та його найвідоміша переробка байки Красицького “Пан та Собака”, написані хоча й не повністю, але переважно олександрійським віршем (наприк­лад, у “Пані та Собаці” 153 такі рядки — з 183 рядків твору). Крім того, віртуозним олександрійським віршем написаний і шедевр моло­дого П. Гулака-Артемовського — згадана вище “казка”-переробка тво­ру І. Красицького “Солопій та Хівря, або Горох при дорозі”. Можна не сумніватися, що ранні твори українського поета, з яких згодом органічно визріли переклади-переспіви “Псалмів” (останні, зауважу, мають небагато спільного з травестійними “Гараськовими піснями” із їхнім уславленням горілки та страхом померти без неї), його перші “казки” і “послання” свідчать про безпосередній зв’язок українського автора із поезією французького класицизму та просвіт­ництва. Докази цьому — не лише карбований олександрійський вірш частини його поезій: “казка” про Солопія та Хіврю (до речі, ще М. І. Петров зауважив, що імена цієї пари героїв М. В. Гоголь вико­ристав у “Сорочинському ярмарку”) має французький епіграф — шість олександрійських рядків із комедії-балету Мольєра “Нестерпні”; добрий знавець французької мови й літератури, П. Гулак-Артемовський перекладав російською мовою французьких поетів ХVІІ—ХVІІІ ст. Ж. Расіна, Ж.-Б, Руссо, Вольтера, П. Кребійона, Ж. Деліля, із французького перекладу Деліля переклав олександрійським віршем частину Мільтонового “Втраченого раю”. Без “французького вишколу” П. Гулака-Артемовського, реально втіленого у його ориґінальних та перекладних поезіях, важко уявити створені через багато деся­тиліть такі перекладацькі шедеври, як Мольєрів “Тартюф” у пере­кладі Володимира Самійленка (коли пишуть про його досконалий оле­ксандрійський вірш, рідко згадують про автора “Пана та Собаки”, Самійленкового предтечу) або переклади Максима Рильського з фран­цузьких класиків — Мольєра, Расіна, Корнеля, Буало... В тому, що блискучий олександрійський вірш цих творів дістав адекватне ви­раження українською мовою, чимала заслуга Петра Гулака-Артемов­ського: він стояв біля витоків “класицистських” традицій нашого слова.

 

***

Художньому перекладові належало почесне місце у творчому доробку українських поетів-романтиків, а також і тих, що в той чи інший спосіб віддавали належне романтичному напрямові, так чи інакше були пов’язані з цією культурною епохою. Це рівною мірою стосувалось і письменників Наддніпрянщини, зокрема “харківських романтиків”, — і тих, що жили й працювали в Галичині.

Левко Боровиковський (1806—1889), харківський поет-романтик, своїми перекладами (вони, на жаль, далеко не всі збереглися) іс­тотно розширював жанровий склад української поезії, позбуваючись у своїй творчості бурлескних і травестійних елементів. Так, у жур­налі “Вестник Европы” він 1829 р. надрукував свою баладу “Маруся” — переспів “Светланы” В. Жуковського: за словами С. Єфремова, вона “находиться в числі тих творів, що прилучили наше письменство до однієї з загальноєвропейських течій”¹⁶, тобто до романтизму. То­го ж 1829 року були створені його переклади вірша О. Пушкіна “Два ворони” й А. Міцкевича “Фарис” (обидва опубліковані у “Вестнике Европы” 1830 p.). Тоді ж, 1830 р. у цьому ж часописі побачив світ переспів Л. Боровиковського — “Подражаніе Горацію”, датований 1828 р.; 1841 р. в петербурзькому альманасі Євгена Гребінки “Ластівка” був надрукований його переклад пушкінського вірша “Зимній вечір” (зроблений не пізніше 1834 р.)¹⁷. Досить точно відтворюючи першо­твори Пушкіна, перекладач тільки інколи вводив до своїх текстів елементи українського фольклорного колориту. Що ж до “Фариса”, то цей переклад був для тогочасної української поезії глибоко но­ваторським, у ньому помітний рішучий пошук нових для нашої пое­тичної мови виражальних засобів; перекладачеві тут притаманні винахідливість і специфічний “смак до новизни”, що й зумовило його безсумнівний успіх у відтворенні цього вкрай складного за рит­мічною та строфічною будовою твору А. Міцкевича. На жаль, низ­ка інших українських перекладів Левка Боровиковського з Міцкевича (бо перекладав він і російською) була втрачена. Крім того, у 1830-х pp. Л. Боровиковський писав байки — і на власні, і на запозичені сюжети. 1852 року в Києві вийшли друком його “Байки і прибаютки”, всього 177 творів, з них 28 — це переклади та пере­співи байок І. Красицького. Деякі байки Л. Боровиковського — це запозичення з Езопа, І. Крилова, І. Дмитрієва. В цілому його байкам притаманна лаконічна манера (імовірно, взірцем для нього бу­ла стислість І. Красицького), і цим він помітно відрізнявся від попередніх, та й деяких пізніших байкарів з їхнім не завжди виправданим багатослів’ям.

——
¹⁶ Єфремов С. Історія українського письменства. — К.: Феміна, 1995. — С 342.
¹⁷ Про переклади Л. Боровиковського та Є. Гребінки з Пушкіна див. статтю М. О. Новикової “В поисках утраченной сказки” // Новикова М. Пушкинский космос. Языческая и христианская традиции в творчестве Пушкина. — М.: Наследие, 1995. — С. 129—162; Новикова М. Міфи та мі­сія. — К.: Дух і літера, 2005. — С. 12—26.

 

Невеликою за обсягом була перекладацька спадщина Опанаса Шпигоцького (роки життя невідомі), як і Л. Боровиковський, учас­ника літературного гуртка харківських романтиків (А. Шамрай на­зиває О. Шпигоцького “найбільш органічним українцем”¹⁸ у цьому гуртку). 1830 р. в “Вестнике Европы” були надруковані його пере­клад “Акерманських степів” А. Міцкевича (№ 1 часопису) та дві варіації на тему Міцкевичевих “Любовних сонетів” (№ 5—6); усі три вірші були підписані його криптонімом “Ш.”. Крім того, в “Украинском альманахе” І. Срезневського (1831) було опубліковано “Марію” — здійснений О. Шпигоцьким вільний переклад початку пер­шої пісні поеми О.С. Пушкіна “Полтава”. Це, власне, й уся відома нам перекладацька спадщина О. Шпигоцького українською мовою (ро­сійською він переклав також поему А. Міцкевича “Конрад Валленрод”) Прийнято вважати, що три названі тут перекладні сонети Опанаса Шпигоцького — це перші в українській літературі сонети взагалі.

____
¹⁸ Шамрай А. Літературний гурток І. Срезневського. // Харків­ська школа романтиків. Вступні статті, редакція і примітки А. Шамрая. — Т. 1. — Харків: ДВУ, 1930. — С. 31.

 

Щоправда, у виданні: Боровиковський Л. Повне зібрання творів (К., 1967) упорядники С. Крижанівський та П. Ротач зробили спробу приписати щойно згаданий переклад Опанаса Шигоцького “Акерманські степи” Л. Боровиковському. Їхні арґументи були такі: порівняння тексту цього перекладу з російським перекладом цього ж сонета, який безсумнівно належить Л. Боровиковському, а також із тогочасним росій­ським перекладом І. Козлова, вказує на їхню стилістичну подібність; крім того, у власноручному реєстрі ориґінальних і перекладних вір­шів Л. Боровиковського під № 37 значаться “Акерманські степи”, от­же, він, на думку С. Крижанівського та П. Ротача, і є перекладачем цього твору. Що на це можна заперечити? По-перше, порівняння трьох названих перекладів між собою, а також і з польським ориґіналом, свідчить ні про що інше, як про помітну залежність і російського пе­рекладу Л. Боровиковського, і українського перекладу, підписаного криптонімом “Ш.”, від російського перекладу І. Козлова: цим і пояс­нюється їхня стилістична подібність. По-друге, власноручний реєстр творів Л. Боровиковського 1834 p., за допомогою якого упорядники його “Повного зібрання творів” будують свою арґументацію, зовсім не був їхнім відкриттям: його виявив і опублікував той-таки А. Шамрай¹⁹, який і в гадці не мав пов’язувати авторство перекладу “Акерманські степи” з будь-ким іншим, крім Опанаса Шпигоцького. І, нарешті, С. Крижанівський та П. Ротач не спробували навіть гіпотетично пояснити, чому, якщо вірити їм, Л. Боровиковський один-єдиний раз у житті під­писався криптонімом “Ш.” (що належав, як відомо, його товаришеві по літературному гуртку), а в усіх інших випадках підписувався зовсім інакше — як “Лев Боровиковський”, “Л. Боровиковський”, “Б-й”, “Б.”, “В.”? Усе можна пояснити простіше. Найімовірніше, наявність у “Ре­єстрі” Боровиковського “Акерманських степів” означає лише те, що цей сонет, крім Опанаса Шпигоцького, переклав також і Л. Боровиковський (відомо, що кілька українських перекладів із “Кримських сонетів” Міцкевича, зроблених Л. Боровиковським, не збереглися): адже в ХІХ ст. поява більше ніж одного перекладу того або іншого вірша А. Міцкевича вже була явищем непоодиноким, якщо не звичайним. Так, вірш “Панич і дівчина” переклали і М. Костомаров, і О. Навроцький, “Романтичність” — і О. Навроцький, і П. Куліш, вірш “Фарис” — і Л. Боровиковський, і О. Навроцький, і В. Лучаківський, “Повер­нення батька” — і П. Куліш, і І. Озаркевич, “До Німана” — і М. Старицький, і П. Свєнціцький... Шкода, звичайно, що після 1967 р. більшість видавців слухняно пішла за С. Крижанівським та П. Ротачем із їхньою малопереконливою арґументацією, проте повертатися до справжнього перекладача все одно доведеться. Слідом за А. Шамраєм найкраще з цього приводу висловився М. Рильський: “Шпигоцькому належить один із перших українських сонетів узагалі — і це пере­клад “Акерманських степів” Міцкевича... Вільно переклав Шпигоцький і деякі любовні сонети Міцкевича, а на російську мову — поему “Конрад Валленрод”... Як Шпигоцький досить удало на свій час відда­вав сонетну форму Міцкевича, так і Боровиковський не без успіху на­магався відтворити примхливий ритм “Фариса”²⁰. Кому, як не Макси­мові Рильському, бездоганному перекладачеві і “Акерманських стенів”, і “Кримських сонетів” у цілому, та й більшості “Любовних сонетів”, як і поеми “Конрад Валленрод”, — було знати — й безпомилково впіз­навати — переклади свого напівзабутого попередника, Опанаса Шпигоцького?

——
¹⁹ Там само. — С. 86—87.
²⁰ Рильський М. Адам Міцкевич і українська література. // Ри­льський М. Зібр. творів у 20 томах. — Т. 14. — К.: Наук. думка, 1986. — С. 364.

 

Ізмаїл Срезневський (1812—1880), визначний вчений-філолог і видавець, який, зокрема, випустив у Харкові “Украинский альманах” (1831) і кілька частин збірника “Запорожская старина” (1833—1838), був відомий і як письменник. У часописі “Молва” (1836, № 51—52) побачила світ його невелика поема “Корній Овара” — варіація початко­вих строф балади В.  Жуковського “Двенадцать спящих дев”. Хоч у редак­ційній примітці до публікації цей твір названо “перекладом балади Жуковського”, А. Шамрай відзначав, що “перекладом цю річ назвати не можна, але ж наслідуванням — безперечно” (див.: Харківська школа ро­мантиків, т. 1. — С. 257). До власне перекладів Ізмаїла Срезневеького належать фраґменти з “Краледворського рукопису” Вацлава Ганки.

Близький до “харківських романтиків”, хоч і не пов’язаний із Харковом біографічно, був письменник і організатор українського літературного життя Євген Гребінка (1812—1848), уродженець хутора Убіжище Пирятинського повіту на Полтавщині. Ще під час навчання в Ніжинській гімназії вищих наук з 1831 р. почав перекладати Пушкінову “Полтаву”, яку за­кінчив вже в Петербурзі, куди переїхав 1834 р. Переклад “Полтави” (СПб, 1836) зроблено в стилі “Енеїди” Котляревського, не без елемен­тів вульгаризації, грубуватого підробляння під “народне розуміння” та вдаваної наївності, відчувається брак у перекладача-початківця художнього досвіду і такту, безпорадність у передачі стилістичних тонкощів першотвору. Крім того, як справедливо зазначав М. Зеров, “у своєму освітленні петрівсько-мазепинської доби український пись­менник початків XIX в. не доріс ні до політичної свідомості укра­їнських автономістів ХVІІІ ст., ні до пушкінської трактовки ролі Пе­тра і петрівської реформи. Всупереч усім доброзичливим сподіванням Квітки, Гребінчина “Полтава” вийшла твором грубим і ординарним, без­силим привабити читача своєю ідейною стороною та художніми заслугами”²¹. Втім, М. Рильський, що раніше, подібно до М. Зерова, не вель­ми прихильно відгукувався про цей переклад, у 1963 р. писав: “Мій власний погляд на Гребінчин переклад “Полтави” Пушкіна зазнав деяких змін. Гадаю, що грубуватість і ніби навіть бурлескність, навіть ніби пародійність деяких місць у Гребінки... пояснюється просто тогочасним розвитком української літературної мови²².

——
²¹ Зеров М. Українське письменство. — С. 66.
²² Рильський М. Про кандидатську дисертацію В.В. Коптілова. // Рильський М. Зібр. творів у 20 томах. — Т. 16. — К.: Наук. думка, 1987. — С. 339—340.

 

Разом з тим видані окремою книжкою 1834 р. байки Є. Гребінки, а серед них бачимо чимало перекладів і творчих обробок байок І. Крилова, живі й талановиті, хоч нерідко грішать зайвою розтягненістю оповіді та описових подробиць. У критиці (П. Куліш) відзначалася увага Є. Гребінки до інтонаційного розмаїття й мальовничості дета­лей, зокрема в його перекладах байок; Б. Грінченко наголошував на впевненості Гребінчиного поводження з першотвором при переробці творів Крилова, а також на вмінні глянути на суспільні негаразди “характерним українським оком”²³. У Крилова Гребінка запозичав не лише сюжети байок, а й віршовану форму — різностоповий ямб із віль­ним розташуванням рим.

До “харківської школи романтиків” належить і Амвросій Метлинський (1814—1870), що народився і дістав початкову освіту в Гадяцькому повіті на Полтавщині, потім навчався в Харківській гімназії, закінчив Харківський університет, був професором у Харківському та Київському університетах. Як поет-романтик, відомий передусім сво­єю книжкою “Думки і пісні та ще дещо” (Харків, 1839); як видавець — випущеними у світ “Южным русским сборником” (5 випусків, 1848) та збіркою “Народные южнорусские песни” (1854). Автор низки поетичних перекладів, що відзначаються добрим смаком і глибоким відчуттям лі­ричної стихії першотворів. Серед перекладеного ним — уривки з “Краледворського рукопису” В. Ганки та окремі вірші Я. Коллара і Ф. Челаковського (з чеської), окремі вірші А. Міцкевича, С. Вітвицького, Я. Суходольського, А. Одинця (з польської), кілька народних пісень (з сербської), поезії Л. Уланда, Т. Кернера, А. Ґрюна (з ні­мецької), А.Ґ. Еленшлеґера (з данської) та ін. Брат Амвросія Метлинського, поет і етнограф Семен Метлинський (? — після 1867) пере­співував окремі поезії О. Пушкіна та М. Лермонтова.

Ще один поет і видавець із кола “харківських романтиків”, Олександр Корсун (1818—1891), випускник Харківського університету, опублікував декілька своїх перекладів із чеської народної поезії; пе­респівував і вірші російських поетів. Перекладацький доробок О. Корсуна невеликий, тим більше, що він рано відійшов від літературної ді­яльності.

——
²³ Зеров М. Українське письменство. — С. 943—944.

 

Поет Костянтин Думитрашко (1814—1886), уродженець міста Золото­ноші (нині Черкаської області), професор російської словесності, а згодом секретар ради Київської духовної академії, відомий нині пере­важно зразками романсової лірики (наприклад, “Чорнії брови, карії очі...”), у своїй творчості поєднував впливи двох стильових напря­мів: бурлескно-травестійної “котляревщини” — і романтичного, який відчувається в його піснях та баладах. Крім наслідувань та переробок окремих творів Горація та Овідія, а також Ґете (молитва Маргарити з “Фауста”), К. Думитрашко наприкінці 1830-х — на початку 1840-х ро­ків здійснив переклад “Батрахоміомахії”, давньогрецької пародії V ст. до н. е. Переклад був опублікований лише наприкінці 1850-х pp. (Жабомишодраківка (Батрахоміомахія). На нашу руську мову пере­штопав К.Д. — СПб, 1859). У рукописному збірнику віршів К. Думнтрашка підзаголовок трохи інакший: “Гомерова Жабомишодраківка, з гречеського лиця на козацький виворот на швидку руку перештопана”. За всіма ознаками, це перекладна комічна поема, що перебуває на межі між тра­вестійно-бурлескною переробкою давньогрецького джерела та вільним поетичним перекладом, що позначений виразними рисами творчої індиві­дуальності перекладача. Заслуга Костянтина Думитрашка полягає перед­усім у тому, що він зробив першу в історії української літератури спробу, і спробу в цілому вдалу, віддати давньогрецький гекзаметр українською мовою, тим самим відкривши шлях до повноцінного відтво­рення античної поезії наступними поколіннями наших перекладачів. Су­дячи з усього, М. Зеров був до К. Думитрашка несправедливий, коли відзначав у нього переважно наявність грубої лексики та вульгарного спотворення “культурних” слів, а також те, що “мотиви його літера­турної праці, стилістика — великою мірою спільні з усіма епігонами котляревщини”²⁴. Грубість Думитрашкової лексики М. Зеров явно пе­ребільшував. Здається, набагато ближчий до істини був Максим Риль­ський, який про ранні українські переклади першої половини XIX сто­ліття висловився так: “Іноді навіть думаєш, що оті малоросійські напівпереклади, напівтравестії, які давав Гребінка чи Гулак-Артемовський, усе-таки вищі своєю мовною культурою чи принаймні стихією, ніж наші бліді, анемічні, безбарвні, хоч і чесні по-своєму “позаяки”. Там усе-таки є соковитість, колорит, віє й пахне українською-таки, хоч і дикою чи здичавілою мовою; тут — або рабське улягання мові ориґіналу, або шкільно-газетно-російська мова (іноді з кожум’яцькою чи благбазівською закраскою), передана за словником українськими слова­ми, штампована й безсила”²⁵. Сказане тут про Гребінку та Гулака-Артемовського повною мірою стосується й автора дотепної, соковитої, лексично щедрої “Жабомишодраківки”. Подібно до П. Гулака-Артемовського, який уперше дав українській поезії майстерні взірці оле­ксандрійського вірша французьких класиків, Костянтин Думитрашко пер­ший запровадив у нас гекзаметр — класичний розмір давньогрецького епосу та пізнішої поезії “мідних римлян”. Щоправда, приблизно водно­час із Думитрашком спроби писати гекзаметром робив і М. Костомаров, але це були не переклади з античної поезії, а його ориґінальні вір­ші (наприклад, “Співець Митуса”), а також переклад одного уривка з “Краледворського рукопису” (“Турнія”).

——
²⁴ Зеров М. Твори в двох томах. — Т. 2. — С. 46—47,
²⁵ Рильський М. Чехов по-українському. // Рильський М. Зібр. творів у 20 томах. — Т. 16. — С. 194.

 

У багатогранному та багатожанровому творчому доробку Миколи Костомарова (1817—1885) — громадсько-політичного і культурного діяча, історика, поета, прозаїка і драматурга, публіциста, критика і фольк­лориста, — перекладові належить далеко не центральне місце. Проте значення його перекладів не слід недооцінювати, тим більше, що деякі з них стали для свого часу відкриттям, означали освоєння україн­ським словом нових художніх і культурних царин. У 1837—1838 роках М. Костомаров переклав кілька творів із “Краледворського рукопису” Вацлава Ганки: вірші “Квіточка”, “Ягоди”, “Рожа” були надруковані в його збірці поезій “Українські балади” (Харків, 1839), “Олень” — в альманасі “Сніп” (1841), вірш “Турнія” — у 2-му випуску харків­ського альманаха “Молодик” (1843). У збірці поезій М. Костомарова “Вітка” (Харків, 1840) був опублікований його переклад вірша А. Міцкевича та А. Одинця “Панич і дівчина”. З Міцкевичем була пов’язана ще одна праця М. Костомарова — цього разу вже не тільки літературна: десь наприкінці 1840 року він здійснив переробку “Книг народу поль­ського” Адама Міцкевича — “Книги Буття українського народу”²⁶. Це, звичайно, не переклад, хоч М. Костомаров запозичив у Міцкевича фор­му (близьку до біблійного версета) і переказав низку ключових мо­ментів польської пам’ятки; інколи він наслідував її образність. Оби­дві пам’ятки позначені печаттю месіанізму: у Міцкевича — польсько­го, у Костомарова — українського. Обидва твори стали промовистими фактами визвольної боротьби народів проти колоніальної Російської імперії.

——
²⁶ “Книги Буття” Костомарова, вилучені жандармами при арешті вчено­го 1847 p., були опубліковані лише 1918 р. П. Зайцевим у квартальнику “Наше минуле”, № 1; перевидані у 1-му томі збірника “Кирило-Мефодіївське товариство” (К.: Наук. думка, 1990.—С. 250—258). Що ж до прообразу “Книг...” Костомарова, твору А. Міцкевича, то його на по­чатку 1920-х pp. переклав М. Зеров; переклад вперше опубліковано 2003 р. у кн.: Зеров М. Українське письменство. Це ще один випадок, коли М. Зеров перекладав джерела українських переробок творів: “Енеїду” та “Буколіки” Верґілія, оди Горація, байки Красицького та ін.

 

На рубежі 1830-х — 1840-х pp. M. Костомаров вперше українсь­кою здійснив переклад кільканадцяти поезій Дж. Ґ. Байрона: це були вірші з циклу “Єврейські мелодії”. Друкувалися вони в альманасі “Сніп” (5 творів) та в кількох інших виданнях; деякі з перекладів цього циклу (“Віфлієм”; “Грішниця”) взагалі не були опубліковані і, найімовірніше, втрачені. Такі вірші циклу, як “Бенкет Валтазара”, “Погибель Єрусалима”, “Погибель Сеннахерібова” перебувають у безсум­нівному внутрішньому зв’язку з біблійними інтонаціями “Книг Буття”: “І встане Україна, і буде непідлеглою Річчю Посполитою в союзі сло­в’янськім. І тоді звершиться та й писаніе: “Камень єго же не брегоша зиждущії, то і бисть во главу угла”, — тим більше, що переробка твору Міцкевича та переклад “Єврейських мелодій” Байрона були здійснені при­близно в один і той самий час.

М. Костомаров став і першим українським перекладачем В. Шекспіра, — хоч покладений ним початок перекладанню творів великого британця українською був досить скромний. 1848 або 1849 року він переклав пісню Дездемони про вербу з трагедії “Отелло”²⁷ (була опублікована лише посмертно, 1890 p.). Переклад цей стилізовано в дусі українського фольклору і нині має лише історичне значення; та все ж він був найпершим, хай невпевненим кроком на шляху до повного зібрання творів Шекспіра в українських перекладах.

——
²⁷ Кочур Г. Шекспир на Украине. // Мастерство перевода 1966. — М.: Сов. писатель, 1968. — С. 26.

 

Втім, історики перекладу частіше згадують М. Костомарова не як поета, який фактично започаткував українську байроніану і шекспіріану. Справа в тому, що на схилі віку, у 1880-х роках М. Костомаров не раз висловлював думки, які прямо суперечили його літературній практиці кінця 1830-х — початку 1840-х pp., а саме: виступав взагалі проти пе­рекладання творів світової поезії українською мовою. У своїх статтях, частково присвячених питанням перекладу (“Задачи украинофильства”²⁸, “П. А. Кулиш и его последняя литературная деятельность”²⁹) він висло­вив думки, що їх варто процитувати: “В последнее время у малорусских писателей явилась особенная охота к переводам”, — проте “настоящее положение южнорусского наречия таково, что на нем следует творить, а не переводить”. Але й творити слід, виходячи з того, що розвиток мови й літератури мусить бути згармонізований з розвитком народу: “A как нет у нас иного общества малорусского, кроме простонародно­го, то и литература малорусская должна быть литературою простона­родною, как по выбору предметов, так и по способу мыслей об этих предметах”. За М. Костомаровим 1880-х років (тобто після Емського указу 1876 р., яким було заборонено друкувати українські переклади, але дозволялося дещо з ориґінальної белетристики), українська літе­ратура — це письменство “для хатнього вжитку”, отже, спроби пере­кладати твори Шекспіра українською — штучні й непотрібні: в коло селянських понять вони ніяк не вписуються, та й українській інте­ліґенції вони ні до чого, бо вона може їх прочитати або в ориґіналі, або в російському перекладі. “Оставить всех Байронов, Мицкеви­чей etc. в покое” закликав перший український перекладач Байрона та Шекспіра, один із перших тлумачів того ж таки Міцкевича! Важко поз­бутися враження, що старий Костомаров писав ніби “під протокол” жандармського конвою — хоч від часу його однорічного ув’язнення в Олексіївському равеліні та наступного заслання минуло понад трид­цять років. А проте парадоксальним чином ці ретроградні думки піз­нього Костомарова відіграли і свою несподівану роль: фактично ви­ступивши проти костомаровської теорії “літератури для хатнього вжи­тку”, рішуче її заперечуючи, інший визначний кирило-мефодіївський братчик — Пантелеймон Куліш як перекладач цілком свідомо став на шлях творення високого стилю української літературної мови. Але про цей етап розвитку українського перекладу буде сказано нижче.

——
²⁸ Вестник Европы. — 1882. — Т. 1. — Кн. 2.
²⁹ Киевская старина. — 1883. — Февраль.

 

***

В Галичині до кінця першої третини XIX ст. нечисленні художні твори (оди на різні урочисті випадки, панегірики можновладцям тощо), не кажучи вже про книжки церковні, виходили мовою, яку називали “ру­ською” або “малоруською”; проте насправді ця мова галицьких видань була книжна українська (або слов’яно-українська), що нею послуговува­лися на Правобережній та Лівобережній Україні освічені верстви у ХVІІІ столітті. Визначний вчений Михайло Максимович, що про нього як перекладача буде сказано далі, так висловився з приводу цього гали­цького “малорусского языка” (або “язичія”, якщо скористатися з поши­реного дещо пізніше терміна): “Ни один малоросс не назовет этот язык своим, да это и не великорусский и не белорусский язык: это искус­ственное словено-русское сочинение, которым лет за сто писали наши стихотворцы”³⁰. Максимович цілком слушно передбачав, що у галичан “живая литература может процвести только на их народном живом языке”, а живу мову радив їм вивчати, звернувшись до народних пісень та інших жанрів народної творчості з усіх реґіонів України. В цій непростій мовній ситуації елементи “язичія” тяжіли над багатьма галицькими тлу­мачами, чиї переклади позначені браком природності вислову, невмінням (або недостатнім умінням) використовувати багатство живої мови. До таких перекладачів належали, зокрема, письменник, мовознавець, педа­гог і громадсько-культурний діяч Йосип Іванович Левицький (1801—1860), автор першої в Галичині друкованої “Граматики рутенської і малорусь­кої мови” (Перемишль, 1834), перекладач з німецької поеми “Домоболіє проклятих” (домоболіє — ностальгія, туга за батьківщиною) та окремих віршів Ґете і Шіллера, а також уривка зі “Слова о полку Ігоревім”: цього автора не слід плутати із Йосипом Петровичем Левицьким (1810—1863), письменником, фольклористом і музикознавцем, який 1833 р. пере­клав баладу “Альпухара” з поеми “Конрад Валленрод” А. Міцкевича; гро­мадсько-культурний діяч і фольклорист Кирило Блонський (1802—1852), що тлумачив окремі вірші Горація та Ґете; близький до гуртка “Руська трійця” поет і культурний діяч Михайло Козанович (1807—1877), який перекладав вірші Е. К. Кляйста, Й. Ґ. Гердера, Ф. Шіллера... Цей пе­релік можна було б продовжити.

——
³⁰ Цит. за курсом лекцій М. Зерова “Українське письменство XIX ст.” // Зеров М. Твори в двох томах. — Т. 2. — С. 123.

 

Рішуче оновлення загальнокультурної, літературної і мовної си­туації в Галичині, зокрема в царині перекладу, пов’язане з іменами трьох поетів, філологів, фольклористів, етнографів, громадських ді­ячів, зачинателів нової української літератури в Галичині, засновни­ків відомого гуртка “Руська трійця” — Маркіяна Шашкевича (1811—1843), Івана Вагилевича (1811—1866) та Якова Головацького (1814—1888). Їхні заслуги як перекладачів — у контексті всієї подвижницької культурної праці “Руської трійці” — також надзвичайно великі. Вирішальну роль для перекладацької діяльності цих поетів відіграло їхнє звернення до фольклорних джерел — до багатств української народної творчості.

Перекладацька діяльність М. Шашкевича, І. Вагилевича та Я. Го­ловацького була прямим продовженням їхніх широких фольклорно-етногра­фічних та славістичних праць і зацікавлень. Усім відомий альманах “Русалка Дністровая” (Будапешт, 1837), що його вони упорядкували пев­ною мірою під впливом збірників “Малороссийские песни” (1827) та “Украинские народные песни” (1834) М. Максимовича, а також “Запорож­ской старины” І. Срезневського, містить лише невелику частину нагро­маджених ними матеріалів, зокрема унікальних записів текстів ще не перерваних на той час архаїчних традицій нашої усної народної твор­чості. (Досить згадати близько ста фольклорних записів М. Шашкевича, понад дві сотні записів І. Вагилевича, а також монументальне видан­ня — тритомник у 4-х книгах “Народные песни Галицкой и Угорской Руси, собранные Я. Ф. Головацким”, що побачив світ у Москві 1878 р.). Мова цих народних пісень, записаних на західноукраїнських землях, хоч, природно, й позначена діалектними особливостями, вражає простотою, влучністю, вишуканістю і чистотою, і, що найголовніше, — це, власне, та сама народна мова Наддніпрянщини, зразки якої фіксувалися від часів З. Доленги-Ходаковського, М. Цертелєва та М. Максимовича. Мова фольклорних записів діячів “Руської трійці” докорінним чином від­різняється від мертвонародженого, штучного “язичія” галицьких “моск­вофілів”. Саме на цю народну — загальноукраїнську — мовну основу пе­реважно орієнтувалися М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький у своїй ориґінальній творчості та перекладацькій праці.

Маркіян Шашкевич увійшов в історію українського перекладацтва як автор першого повного українського перекладу “Слова о полку Ігоревім” (тексту досі не знайдено, за винятком уривка — “Плачу Ярославни”) та першого у нас повного перекладу “Краледворського рукопису” Вацлава Ганки, над яким він працював у 1830-х — на початку 1840-х pp.: за життя М. Шашкевича були надруковані 7 “пісеньок” із цього твору, зокрема чотири з них — “Китиця”, “Олень”, “Лишена” та “Зозуля” — у “Русалці Дністровій”; повний текст зберігся у родинному архіві Срезневських і побачив світ у підготовленому М. Возняком виданні “Писання Маркіяна Шашкевича” (Львів, 1912). Переклав він і “Любушин суд” — фраґмент із “Зеленогірського рукопису” В. Ганки. Маркіянові Шашкевичу належать також переклади шести сербських народних пісень, уривок із поеми поль­ського поета Северина Гощинського “Канівський замок” та два переклади з грецької — твори анакреонтики: “Сила невісти” і “Жалість”. В остан­ні роки життя перекладав “Новий Заповіт” і 1841 р. вже мав закінчений переклад “Євангелія від Іоанна”³¹.

——
³¹ Головацький Я. Пам’ять Маркіяну-Руслану Шашкевичу. // Шаш­кевич М. Вагилевич І. Головацький Я. Твори. — К.: Дніпро, 1982. — С. 270.

 

Перекладацькі інтереси Івана Вагилевича були близькі до Шашкевичевих і нерідко з ними збігалися. Як і Шашкевич, він переклав “Слово о полку Ігоревім” (ритмізованою прозою; працю завершив 1836 р.). Того ж 1836 року він мав закінчений повний переклад “Краледворського ру­копису” В. Ганки, але збереглися лише три “пісеньки” з нього: “Кити­ця”, “Рожа” та “Опущена”. Як і Шашкевич, І. Вагилевич також переклав “Суд Любушин”. Найімовірніше, 1833—1834 pp. датується його переклад восьми сонетів із поеми Яна Коллара “Дочка Слави”.

Славістичні зацікавлення істотно позначилися також на перекла­дацькій праці Якова Головацького. Досліджуючи слов’янський фольклор, він переклав понад п’ятдесят сербських народних пісень; ще якусь кількість його перекладів із сербської поезії досі не знайдено. Пере­кладав він і прозу: 1847 р. в другій книзі альманаха “Вінок русинам на обжинки” були надруковані два його переклади з російської — казки із “Солдатських дозвіль” Володимира Даля (Козака Луганського).

До “Руської трійці” були близькі молодший брат Я. Головацького — журналіст і перекладач Петро Головацький (1821—1853), який здійснив перший український переклад Гоголевого “Тараса Бульби” (Львів, 1850), син М. Шашкевича, поет, драматург і культурно-освітній діяч Володи­мир Шашкевич (1839—1885), що переклав півтора десятка поезій Г. Гай­не, поет Антін Могильницький (1811—1873), відомий не так своїм пере­кладом балади Ф. Шіллера “Граф на Габсбурґу”, як поемою “Скит Манявський” та інвективами проти “чужої мудрості” та “чужих слів” (“Уче­ним членам Руської Матиці”, 1849 р.):

 

Що ся сміяти з Плавта, Молієра,
Где склад чужих слів до сміху наводить,
Сли радість в оці, на устах сміх щирий
З вільної груді, з гаразду походить?
 
Нащо гадками старого Вірґіля
Справляти скиби родимого плуга,
Сли тяжкий колос Покуття, Поділля
Жнеться при піснях і джерелах Буга?
 
Що плюндрувати Шіллери і Ґети,
Томки, Адами, Бальзаки, Байрони,
Сли з руськой груді виснують поети
Родимой пісні найсолодші тони?..³²
 
Подібно до М. Шашкевича, І. Вагилевича, Я. Головацького, Антін Могильницький високо ставив народну поезію, але, на відміну від них, вважав, що підвалинами для розвитку української літератури мають бути не запозичені взірці, хоч би й античні або новоєвропейські, а власні народно-поетичні традиції.
——
³² Цит. за: Українські поети-романтики. Поетичні твори. — К.: Наук. думка, 1987. — С. 466.
 

В цілому ж місце речників національного відродження на землях Західної України — М. Шашкевича, І. Вагилевича та Я. Головацького в історії українського письменства, зокрема перекладного, унікальне, їхні переклади (переважно поетичні) були органічною частиною широкого спектру зусиль зі збереження та актуалізації потужних шарів українсь­кого (і загальнослов’янського) фольклору, який завдяки “Руській трій­ці” ставав дієвим чинником самоідентифікації та культурно-політичного розвитку нації за умов її колоніального існування. Слідом за Й. Ґ. Гердером, що в історико-філософському та естетичному плані якнайвище під­носив значення усної народної творчості, з надією спостерігав відрод­ження слов’янських народів і вірив, що “Україна стане новою Елладою”, а її “великий музично обдарований народ прокинеться колись для нового життя” (“Щоденник моєї подорожі за 1769 рік”)³³, поети “Руської трій­ці” бачили у вітчизняному фольклорі втілення національного духу та фундамент для культурного будівництва — у найширшому значенні цього поняття. Сучасні наукові дослідження підтверджують правомірність і правоту М. Шашкевича, І. Вагилевича та Я. Головацького, що звернули­ся до джерел народного слова, і, зафіксувавши, встигли порятувати традиційні тексти незапам’ятної давнини, які вже в середині XIX ст. були на грані зникнення. Нині ми знаємо, що, наприклад, записи коля­док та щедрівок, зроблені Іваном Вагилевичем, відтворюють найархаїчнішу картину світу часів індоєвропейської єдності, а згодом і єдності загальнослов’янської та давньоруської. Сьогодні в цих текстах можна вирізнити передусім загальноіндоєвропейський шар мотивів і тем, — адже, як відзначав ще М. Максимович, “у всіх племен індоєвропейсь­кого коліна лежить в основі один спільний запас вірувань і слів, який згодом, у кожного племені розвинувшись по-своєму, і владнався осібно у кожного”³⁴. Фольклорні записи поетів-перекладачів “Русь­кої трійці” нині дають масштабну джерельну базу для сучасної ре­конструкції цілісної художньої системи (або навіть цілісного, єди­ного типу світовидчої і художньої свідомості), системи, яка свого часу зумовила чимало фундаментальних рис і специфічних особливостей найдавнішого українського фольклору. В основі цієї картини світу, наскільки можна судити з відомих на сьогодні реконструкцій (див. особливо цикл наукових праць Вяч. Bс. Іванова та В. М. Топорова 1960-х — 1980-х років) і фольклорних матеріалів, лежать уявлення про повну сакральність світу в цілому і всіх його елементів, про взаємопов’язаність усіх частин одухотвореного космосу та про пере­селення душ і вирішальну роль єдності предків, які відійшли, і жи­вих нащадків у підтриманні світового ладу (обряд колядування); в свою чергу, давньоруський світ сформувався шляхом нашарування хрис­тиянсько-візантійських уявлень на індоєвропейсько-праслов’янський фундамент. Про ці основоположні для багатьох поколінь нашого народу реальності ми нині знаємо великою мірою завдяки Іванові Вагилевичу, Маркіянові Шашкевичу та Якову Головацькому, чиї подвижницькі зусил­ля в царині фольклористики природно і гармонійно доповнювалися їхньою перекладацькою працею.

——
³³ Herders Sämmtliche Werke, hrsg. von В. Suphan. — Вd. IV. — Berlin­, 1878. — S. 402. У статті “Про схожість середньовічної англій­ської і німецької поезії” Гердер писав, що народні нісні — це “архів народів, скарбниця науки і релігії, їхньої теогонії і космогонії, ді­янь предків і подій їхньої історії, карб їхнього серця, картина їх­нього домашнього життя в радощах і горі, на шлюбному ложі й на смерт­ному одрі”. (Цит. за: Наливайко Д. С. Спільність і своєрідність. Укра­їнська література в контексті європейського літературного процесу. — К.: Дніпро, 1988. — С. 159).
³⁴ Цит. за: Москаленко М. Фольклорний алфавіт давньоруського кос­мосу. // Золотослов. Поетичний космос Давньої Русі. — К.: Дні­про, 1988. — С. 11.

 

Далеко не всі галицькі перекладачі були подібні до поетів “Ру­ської трійці”, які свідомо черпали свої ресурси з народної мови та народної поезії. Тому й наслідки праці багатьох із них, сьогодні пе­реважно забутих або напівзабутих, важко назвати особливими досягненнями мистецтва перекладу. І все ж декого з них тут варто згадати.

Поет і перекладач Осип Шухевич (1816—1870) у 1848—1849 pp. пе­реклав “Пісні про хліборобів” та дві “Сільські поеми”, тобто уривки з Верґілієвих “Георгік”; він також — автор вільного наслідування ба­лади Вальтера Скотта “Подорожній” і перекладач поеми німецького поета-романтика Ернста Фрідріха Шульце “Заклята рожа”. Останній пере­клад римований, писаний італійськими октавами. Книжка “Переводи і наслідування Осипа Шухевича” (Львів, 1883) побачила світ за редакці­єю І. Франка, який назвав своїм завданням “оскільки можна очистити бесіду переводу від полонізмів та деяких форм церковних або й насилу укованих, але все те з захованням ціхи первісного переводу... Пере­від о. Осипа роблений був зовсім на польський лад, т. є. без захова­ння метрум, а тільки з захованням рівного числа слогів. І тій хибі по можності зарадити було ділом видавця”³⁵. Іван Наумович (1826—1891), поет і громадський діяч “москвофільського” напрямку, мова пе­рекладів якого була, за словами І. Франка, “чудернацькою мішаниною церковщини, російщини і польщини, розведена на галицько-руськім діа­лекті”³⁶, інколи спромагався бути першим — або одним із перших — при освоєнні тих або інших літературних явищ. Так, він чи не вперше у нас здійснив переробку Мольєрової комедії “Жорж Данден”, у І. Наумовича — “Гриць Мазниця, або Муж заманéний” (Львів, 1849); 1850 р. в газеті “Зоря галицька” були опубліковані два його переклади з Байронових “Єв­рейських мелодій”, 1851 р, тут же побачив світ “Псалом весняний” —наслідування оди Г. Державіна “Бог”. Перший український поетичний пе­реклад з Віктора Гюґо, вірш “Рожа і могила” був надрукований у календарі-альманасі “Перемишлянин на рік 1852”. Мабуть, Мольєрові, Державіну та Гюґо можна було б побажати кращих українських першовідкрива­чів (Байрона українською все-таки раніше перекладав М. Костомаров). Письменник і публіцист-“москвофіл” Богдан Дідицький (1827—1909) писав і перекладав “язичієм”, видав “препоганий”, як висловився І. Франко³⁷, переклад “Слова о полку Ігоревім” (1849), перекладав прозу О. Ґолдсміта і П. Хохолоушека, твори сербської та хорватської народної по­езії, окремі вірші Й.-В. Ґете, Ф. Шіллера, Ґ. Е. Лессінґа, Ф. Рюккерта, А. Шаміссо, Г. Гайне, Ю. І. Крашевського, Ф. Челаковського, Я. Коллара (зокрема, фраґменти з поеми Коллара “Дочка Слави” 1853 р, друкувались у газеті “Зоря галицька”). Письменник і громадський діяч, депутат галицького крайового сейму, а згодом австрійського парламен­ту Василь Ковальський (1826—1911) був автором і низки перекладів: кількох мініатюр Сааді, а також драми німецького письменника А. Ф. Коцебу “Загублена дитина” (опубл. 1909 p.) та комедії сербського драматурга Н. Дюрковича “П’яниця” (перекладена 1852, надрукована 1862 p.). Церковний і культурний діяч Іван Озаркевич (1826—1903) — автор “досить вірного” (І. Франко) перекладу з А. Міцкевича “Повер­нення батька”³⁸; проте, як відзначав той же І. Франко, “у 1852—1854 роках отець Іван Озаркевич перекладає байки Езопа з латинсько­го тексту. Цей переклад... написаний варварською мовою”³⁹. На жаль, мова була “каменем спотикання” багатьох тодішніх галицьких літерато­рів, зокрема перекладачів. Оцінки І. Франка, чию мову, як відомо, також не можна вважати за еталон, найчастіше об’єктивні, а часом на­віть і дещо поблажливі.

——
³⁵ Франко І. Зібр. творів у 50 томах. — Т. 26. — К.: Наук. думка, 1980. — С. 262—263.
³⁶ Там само. — Т. 31. — С. 473.
³⁷ Там само. — Т. 35. — С. 36.
³⁸ Там само. — Т. 26. — С. 389.
³⁹ Там само. — Т. 30. — С. 251.
 

Помітний внесок у розвиток українського письменства середини XIX століття зробили польські автори, які писали також і українською мовою. Деякі з них заявили про себе як перекладачі. Так, греко-католицький церковний діяч і учасник польського визвольного повстання 1830—1831 років Володимир Терлецький (1807—1888), уродженець “підро­сійської” України, 1831 р. еміґрував, тривалий час жив у Парижі, зго­дом повернувся в Галичину. Переклав українською книжку польського поета Богдана-Юзефа Залеського, також учасника повстання, “Думи та думки” (Перемишль, 1861). Польський фольклорист і поет Казимеж-Юзеф Туровський (1813—1874), що народився в Тарнові Сяноцького повіту, а навчався в Перемишлі і Львові, збирач українських фольклорних мате­ріалів, був активним захисником прав українців, відзначав широкі культурні можливості української мови, спілкувався з Іваном Вагилевичем та Яковом Головацьким. Його український переклад “Суду Любуші” В. Ганки датується 1835 роком, але побачив світ тільки 1919 р. у “Записках НТШ”, т. 128. Польський і український поет Лев Венглинський (1820-ті pp. — не раніше 1904), галичанин за походженням, автор революційних віршів-листівок польською мовою, що друкувались у Львові 1848 р., опублікував 1858 р. тритомну збірку українських віршів (польською транскрипцією) “Новії поезії малоруськії, то єсть пісні, думи, думки, хори, танці, балади і т. п. ...”, 1885 р. — дво­томник “Звуки від наших сел і нив”; видав також кілька книжок поль­ською мовою. У його поетичній спадщині — українські переклади з польської, чеської, словацької, сербської, литовської, німецької, французької поезії, зокрема народної⁴⁰. Ще один польсько-український поет і композитор Діонисій (Денис) Бонковський (1816 — не раніше 1869), якого нині згадують переважно як автора музики і слів популярної пісні “Гандзя”, створив декілька інших музичних композицій на українські теми; переклав українською поеми польських романтиків: “Пісня про нашу землю” Вінцента Поля (1860) та “Заверуха. Українсь­ка повість” Томаша-Авґуста Олізаровського, учасника повстання 1830—1831 років.

——
⁴⁰ Кирчів Р. Мовою українського народу. // Українською музою натхненні. (Польські поети, які писали українською мовою). — К.: Рад. письменник, 1971. — C. 37.
 

Київ

(Далі буде)

 

{mos_sb_discuss:5}