ЙОН ФОССЕ

РАНОК ТА ВЕЧІР

Роман

З норвезької переклала Ірина САБОР

 

”ВСЕСВІТ” висловлює щиру подяку Посольству Королівства Норвегія в Україні за підтримку, що уможливила цю публікацію.

 

Подай ще теплої води, Улай, — гукає стара повитуха Анна

— Та не стій як вкопаний в дверях, чоловіче, — каже

— Та я, — озивається Улай

і відчуває, як якась теплінь і холод заразом пронизують усе тіло, як його цілого проймає незрозуміле щастя і виплескує на світ Божий крізь очі слізьми — якраз тоді, коли він кидається до кухні й заціджує до мидниці теплу воду, аж пара вихорує, — ой, та-та, вистачить, мабуть, тої води, ая, думає собі Улай та хлюпає ще трохи води до мидниці, і чує, як нервує повитуха Анна, — та де ти там, та вже доста тої води, — каже, Улай підводить очі догори, і бачить, що он вона вже біля нього, простягає руки до мидниці

— Сама занесу, — каже повитуха Анна

з-за фіранки чується приглушений скрик, Улай дивиться старій повитусі прямо у вічі й киває до неї, і його вуста ледь видко здригаються

— Тужся, — гукає стара повитуха Анна

— Як буде хлопець, то назву його Йоганнесом, — каже Улай

— Дасться чути, — каже стара повитуха Анна

— Ая, Йоганнесом, — каже Улай

— Як мого тата, — каже

— Ну та, ім’я не найгірше, — каже стара повитуха Анна

чується ще один скрик, сильніший

— Тужся, — гукає вона. — Улай, — каже стара повитуха Анна

— Тужся, — гукає

— Ти рибалка, ти знаєш, що жінкам у човні не місце, га? — каже вона

— Та-та, — каже Улай

— Чоловіки розказують, що може статися, чув? — каже повитуха Анна

————

Перекладено за виданням: Jon Fosse. Roman: Morgon og Kveld. – Samlaget, Oslo, 2000.

Originally published under the title MORGEN OG KVELD

Copyright © 2000 by Jon Fosse & Det Norske Samlaget; © 2001 by Alexander Fest Verlag, Berlin

Published by permission of Rowohlt Verlag GmbH, Reinbek bei Hamburg

© Ірина Сабор, переклад, 2007.

 

 

— Нещастя, ая, — каже Улай

— Ая, нещастя, отож-то, — каже стара повитуха Анна

і Улай бачить, як стара повитуха Анна швидко подається до покою, випроставши поперед себе руки з мидницею теплої води, враз стримується перед дверми і повертається до Улая

— Та не стій тут, — каже стара повитуха Анна

і Улаєві раптом спадає на думку, що він чомусь принесе нещастя, якщо буде просто отак стояти. але ні, стара не те мала на увазі, та й чому то з нею мало би щось статися, він же її кохає й поважає, свою Марту, свою рідну дружиноньку, ні, чому би мало, ні, не станеться

— Прикрий двері до кухні, Улай, чуєш, і сядь на яке крісло, — каже стара повитуха Анна

і Улай сідає край столу, спирається ліктями об цирату, стискає голову руками, і слава Богу, що він відіслав Маґду нині до брата, думає Улай, коли їхав човном по стару повитуху Анну, — ступив дорогою до брата та лишив у нього Маґду, і тепер вагався, чи вірно вчинив, вона ж бо вже зовсім доросла жінка, ая, і Маґда вже, як то роки збігають, але Марта сама його попросила, аби забрав Маґду, коли почнуться перейми, і він поїде по стару повитуху Анну, — хай та перебуде пологи в його брата, вона ж іще надто молода, аби знати, що її чекає, коли стане жінкою, отак вона йому сказала, і він мусив так вчинити, так, як вона йому наказала, хоч йому так би хотілося мати її зараз при собі, розумницю-доньку, його дитя, вона завжди його розуміла, скільки він себе пам’ятав, вона завжди була добрим дитям, ая, добру дитину послав йому Господь, думає Улай, але виглядало на те, що Бог не хотів більше дарувати йому дітей, бо Марті вже кілька разів не щастило виносити дитя, а роки летять, і за якийсь час вони й змирилися з тим, що немає у них більше дітей, — нема то й нема, така вже видко їхня доля, — і подякували Богові за те, що дав їм Маґду, бо що б вони робили без неї, сумно-самотньо було б їм без неї, тут на Гольмені, де вони осіли, і де він своїми руками збудував хатину, — певно що, і брати доклалися, і сусіди були до помочі, та все ж працював він головно сам, ще коли сватався до Марти, то вже купив собі Гольмен, купив за невеликі гроші, і добре собі все обдумав, — дім бо ж то кожен мусить збудувати собі сам, подумав він, — в затишку і в надійному сховку від вітрів та негоди, а ще кожен має мати свою човнярку₁, і свою вимощену
————
[1] Хатина на березі, де зберігається човен.

деревом пристань, — скільки ж то у нього було планів, — і перше, що він збудував, була таки пристань, у тихій затоці, що заходить глибоко у сушу, далеко від моря, де не сягають ані вітри, ані негода, ая, на західному боці Гольмену, і збудував він таки свою хатину, може, й не таку дуже й розкішну, та все ж гарненьку, а зараз тут лежить Марта і має нарешті народити йому сина, мусить нарешті народитись маленький Йоганнес, цього він був певен, — так думав собі Улай, сидячи покрай столу, на своєму стільці, стиснувши голову руками, — аби тільки не сталося чого лихого, аби тільки Марта народила те дитя, випустила його на світ Божий, аби тільки те дитя, мій маленький Йоганнес, вийшов із Мартиного лона, аби тільки нічого лихого не сталося ані маленькому Йоганнесу, ані Марті, ой ні, тільки не те, що сталося з його мамою того злощасного дня, боронь Боже, Марта, ні, не можу про таке навіть думати, думає Улай, бо ж їм так добре було вкупці, — Улай та Марта, — бо покохали вони одне одного з першої хвильки, думає Улай, а зараз? заберуть від нього його Марту? чи бажає Бог йому зла? та ні, не Він, то Сатана керує цим світом із добрим Богом на рівних, цього Улай був завше певен, що світом править бог землі, або ж саме зло править нами, — так, але й не так, бо добрий Господь також тут, посеред нас, отак воно і є, — думає Улай, сидячи покрай столу, на своєму кріслі, стиснувши голову руками, але ні, добрий Господь стереже його, бо ж йому завше гараздилося, любить він і свою жінку, і доньку Маґду, нема на що нарікати, і доки є у них Маґда, нікому не будуть вони нарікати на долю, а радше дякувати Богові за те, що послав їм її, — отак вони собі думали, він та його Марта, аж поки не почав у Марти рости живіт, і поки не зрозуміли, що ось послав їм Господь Бог ще одне дитя, таки-так, вони подякували Господові за те, що благословив їх ще одною дитиною, — а цього разу це таки має бути син, цього разу має народитися маленький Йоганнес, цього вже Улай був певен, — і от настав той день і та година, але так воно щось довго, — думав Улай, сидячи покрай столу і стискаючи руками голову, — цього разу має родитися син, цього я певен, не певен тільки, чи судилося йому прийти на цей злий світ живим, так-так, ось на чому тепер залежало, — думав Улай, — але коли вже син його народиться живим, то він вже знає, як його назве, бо ж іще колись давно сказав Марті, що те дитя, якого вона носить, має зватися Йоганнес, як його батько, і вона не противилася тому, — ага, то якраз би пасувало, — сказала вона, — аби хлопця звали Йоганнес, як твого тата, — думав Улай, — а зараз, чому там за фіранкою так втишилося? може, щось сталося? але ж коли стара повитуха Анна виходила до кухні по воду, то не виглядало на те, щоб щось було не так? та ні, не бачив він по старій повитусі Анні, щоби щось було не так, як мало бути, ні, — думає Улай, і враз відчуває на серці полегкість, ая, враз відчуває себе майже щасливим, хе, як воно все хутко стається, ти диви, аж не віриться, — думає Йоганнес, — зараз його крихітний синочок, його маленький Йоганнес, побачить перші промінчики світла, бо ж там у теплій темряві Мартиного лона виріс він собі нівроку, великий, здоровий і гарненький, із нічого став він людиною, маленьке хлоп’я, ая, там в Мартиному лоні виросли його пальчики і голівонька, там у нього з'явилися оченята, розум, а може вже й трошки волосячка, а зараз він нарешті побачить світ Божий, мама його, Марта, трохи покричить, помучиться, і прийде він у цей холодний світ, і буде у ньому сам, вже не частинкою Марти, а сам, нічий, і буде він у ньому самотній, завжди сам, а тоді, коли все минеться, коли настане його час, то врешті обере свободу і перетвориться у ніщо, і повернеться туди, звідки прийшов, з нічого у ніщо, таке-бо життя — у людей, звірів, пташок, рибок, хатинок, хатнього начиння, — у всього, що існує на світі, — думає Улай, —Але ж є ще щось більше, — думає він також, — бо навіть коли думати так, ніби з нічого у ніщо, то не мусить воно так обов'язково бути, бо ж є ще щось більше, але що воно оте більше? блакитне небо, дерева, котрі вкриваються листям? слова, що були напочатку, як і в Писанні написано, що дають нам глибоке й пожиткове розуміння отого більшого? ні, так відразу й не скажеш, хто його зна? бо ж то, напевно, Святий Дух наповнює усе навколо, і робить так, що все означає щось більше, аніж просто ніщо, Святий Дух дарує всьому значення і барви, а тому, — думає Улай, — у всьому навколо є і Боже слово і Святий дух, отак все і є, цього він певен, — думає Улай, — але що у всьому є і всюдипрониклива воля Сатани, цього він нарівно певен, а от чиєї волі і де більше, а чиєї і де менше — цього я не знаю, — думає Улай, —вони ж бо змагаються між собою, оці дві сили, борються, хто з них найсильніший, і так було споконвіку, — думає Улай, — Бог бо сотворив світ добрим, і Він всемогущий і всезнаючий, як вони завжди кажуть, оті набожні, — ой, про таке він ніколи так багато не думав, — але чи існує Бог взагалі, — гей, ти що, бо ж Бог таки існує, але далеко-далеко  звідси, і — зовсім близько, бо ж є Він у кожному чоловікові, і близько було до далекого та не такого вже й всемогутнього Господа нам, безпомічним людям тоді, коли Господь став Чоловіком і жив поміж нами, тоді, коли Ісус ходив отут по землі, — ні, щодо цього то він ніколи не мав сумніву, — але що Бог все вирішує, і що на все, що діється, на все те є Божа воля, ні, у це він не вірить, і це він твердо знає— як і те, що він —Улай, рибалка, чоловік Марти, і що є в нього син Йоганнес, і що в цю хвилю він стане батьком маленького батяра, якого назве Йоганнесом, як і його діда. Так, Бог існує, ая, — думає Улай. Але він десь дуже далеко, і десь зовсім близько. І не всезнаючий Він, ані не всесильний. І по цьому світі ходить поміж людьми не тільки цей Бог, — ну так, він також тут, але ж у сотворінні світу йому таки заважали, — думає Улай, і з такими думками йому недалеко до поганина, він бо не може після такого визнати Символу віри, ні, ніяк, не може вдавати, ніби нічого не чув, не бачив і не знає, але йому важко знайти слова, аби висловити те, що він знає, бо ж це таке знання, яке важко пояснити словами, воно є неосяжною тугою, яка, як і Слово та Бог, — і він мусить врешті це сказати, — не від світу цього, бо ж Бога можна пізнати тільки відрікшись від світу цього, — отак йому здається, дивно, але все ж, цілковито відрікшись від людей та світу, — думає Улай, і здається йому, ніби його Бог говорить з ним — так десь здаля — тільки тоді, коли грають музики, о так, отоді Він там, бо добрий музика, коли грає, покидає цей світ, а це не до душі Сатані, і той тому вічно зчиняє шум та крик саме там, де отой добрий музика грає, аж жалі беруть, — думає Улай, — ой, там у кімнаті, там же його маленький Йоганнес бореться за життя, маленький Йоганнес, його синочок, зараз у цей недобрий світ прийде його маленький синочок, і то, мабуть, одне з найважчих в житті завдань, — вирватися із затишного сховку у маминому житті й розпочати своє власне у цьому недоброму світі, бо ж завжди був той світ воєдино сплетений із Божим добром і злом того гіршого бога, чи Сатани, — ой ні, не слід йому сидіти й думати отаке, треба піти подивитися, так-так, ой ні, — думає Улай, підводиться і чує, як кричить від натуги Марта, як стара повитуха Анна каже — отак, отак, давай, тужся трохи, молодчина, молодчина Марта, — каже стара повитуха Анна і ці слова впинаються йому в голову, — і темінь перестає бути червонувато-м’якою, і всі ті звуки, і монотонний стукіт, а-а-а-а-а-а-а-а і а-о-о-хо-а-е-а-і-е-а-е шумить а реве а старенька річка, колихається і-а-е-а-і-е-а-е водичка е-а і е-о-а і все та-а-а-а-ак а о а як має бути а і ті голоси а і ті страшні звуки і те тужся е-а-е у і цей холод, що міг би краяти а-а точити камінь різець туди а різець сюди і щоб оте все і на неї одну і чується біль у руках, у ногах, по всьому тілу, у пальцях, впинається у нігті у о і вся-а покірна вода-а-о-е і її важке дзюркотіння і всі звуки е-нє-а-а-нє-а-е-а-ай і все світло-о навколо — все умить десь в іншому місці-і-а а тут вже нічого нема-а-а але щось гуде і чутно якісь звуки і він ніби відбиває когось від себе і сам ніби кудись впадає, коцюрбляться руки, пальці, і все, що було, немає більш того, у цій старенькій хатині, де замість стін вода, стареньке море зелені й зірок блискучих, які то є, то їх нема, вони зникають, і зникає все, але, один-єдиний промінець, одна-єдина зірка ясна малює світлом по землі холодну лінію, атласну, і спадає тиша, прадавня і безмірна, покірна, потойбічна, і ніби щось має статися, але не стається, воно зникає, зникає так, як зникало раніше, і зовсім не так, по-іншому, і чути крик, так ясно, наче зірка блимає, чиєсь ім’я, чийсь сенс, чийсь подих, наче вітер, хтось так спокійно дихає, спокійно спокій метушиться, приходить звідкись білизнб м’яка — одежа моря, зовсім не багряна, а спокійнісько тиха і суха, зникає десь рука, стихає крик, і на вустах стає так м’яко й ніжно, ніби темно-червоно, м’яко і тепло, а ще — біло, м’яко і тепло, і так повсюди, тихо і спокійно, і ти такий гарненький, і… який же ти гарненький, хлопчику ти наш, нема більш ні в кого такого гарненького, нема більш ніде такого гарнесенького, ти в нас найгарніший, найліпший — Ой так-так, який файний хлопчик, так, такий файний. Ой люди — Чуєш, маєш сина, — стає м’яко і волого, огортує якийсь глибокий спокійний спокій, і ой о а і щось біле-е і майже тепле-е і знову спокій — Його звати Йоганнес, так — Так і має бути, ая, і тільки так — Він буде добрим хлопцем, Йоганнес, ая, і буде так, буде так, а не інакше, Йоганнес стане рибалкою, як і його батько — От ким він буде, — і стає так тихо й спокійно, і там, і там, і он там, і от Улай стоїть попри ліжко у покої, і дивиться на маленького Йоганнеса, як він приголубився до Мартиних грудей, і його коротюсінькі пасемка темного волосячка, загладжені догори на його високому чолі, і Марту, із заплющеними очима, — вона дихає спокійно й розмірено, подих довгий, подих повільний, а маленький Йоганнес лежить собі біля Мартиних грудей і п’є-попиває молоко

— Гарний хлопчик, гарний ти у мене, — каже Улай

— Ая, хлопчик гарний і здоровий, — каже стара повитуха Анна

— І все пройшло добре, — каже вона

— Все добре, і з ним, і з матір’ю, — каже вона

— А зараз дамо їм трохи відпочити, вони обидвоє намучилися, і мама, і дитятко, дамо їм трохи відпочити, — каже вона

— Та-та, і дуже тобі дякую за добру поміч, — каже Улай

— Богові дякуй, — каже стара повитуха Анна

— А зараз відвези мене хутко додому, — каже вона

і Улай стоїть і дивиться на Марту і маленького Йоганнеса, як той приголубився до Мартиних грудей, — а вони тепер чомусь такі великі й повні, він навіть не пам’ятає, чи бачив колись, щоби в неї були такі великі груди, великі й білі, поорані дрібними голубенькими прожилками, а Марта лежить собі й виглядає здоровою і вродливою, лишень страшенно вимученою, але на серці їй так спокійно, вона лежить із заплющеними очима, дихає повільно й глибоко, ніби вдихає якийсь спокій із іншого буття, — думає Улай, стоячи попри ліжко у покої, і дивиться на Марту, і на маленького Йоганнеса, як він лежить собі біля Мартиних грудей

— Як ти чуєшся, Марто? — каже Улай

і думає, що йому пасувало б ще щось сказати, не може ж він отак просто стояти і мовчати, м’ятися в такий час, — думає Улай, стоячи попри ліжко у покої, і дивиться на Марту, і на маленького Йоганнеса, як він лежить собі біля грудей, а Марта не озивається, Улай бачить, як вона помалу розплющує очі і дивиться на нього, — і він не впізнає її очей, вони дивляться немовби із якогось далекого світу, немовби знають щось таке, чого не знає він сам, — він ніколи не розумів тих жінок, щось-таки вони знають, щось, чого він ніколи не знатиме, про що вони ніколи не кажуть, а, мабуть, просто не можуть сказати, бо таке не можна укласти словами

— Та так, — каже Марта тихим голосом

— Ну і добре, — каже Улай

— Вона таки намучилася, можеш знати, — каже стара повитуха Анна

— Намучилася, ая, — каже вона знову

і Улай бачить, що Марта киває, бачить, як вона знову заплющує очі, і знову чує її подих, спокійний і розмірений

— Треба забрати Маґду назад додому, — каже Марта звідкись здалеку, з глибини самої себе

— Я знаю, — каже Улай

та не знає, чому Мартин голос долинає звідкись, ніби здалеку, — вона говорить так, ніби вона зовсім не тут, але десь у іншому місці, де вона зовсім сама, сама-саміська у безконечному спокої 

— Аби вона подивилася на свого братика, — каже Марта

і вона продовжує говорити із заплющеними очима, дихаючи розмірено, глибоко й спокійно

— Так-так, доки він ще зовсім свіжоспечений, — каже Марта

і Йоганнес бачить, як обережна усмішка торкається її вуст, бачить, які бліді її вуста, і тут маленький Йоганнес починає вертіти ніжками, і ще й, о люди добрі, репетувати, — скільки тої сили в такому маленькому хлопчику, ні, і як в таке повірити, що така маленька паскудка та й має такий сильний голос, — думає Улай, — люди добрі, як то —

— Ая, то добре, що він кричить, — каже стара повитуха Анна

— Так кажеш, — каже Улай

— Ая, так і має бути, — каже стара повитуха Анна

і Улай бачить, як Марта лежить і знай гладить маленького Йоганнеса по спині, і каже — так-так, так-так, тепер тобі треба відпочити, не можна так голосно кричати, все тепер буде добре, так-так, — каже Марта і знай повторює ті слова, дихаючи глибоко і розмірено, — і цей подих ніби з іншого світу, — думає Улай, стоячи попри ліжко у кімнаті, на якому лежить Марта, і де маленький Йоганнес все кричить і кричить, — і чує маленький Йоганнес, як його голос врізається в саму глибину світу, заповнює той світ, у який він прийшов, і нема вже нічого теплого, ні чорного, ні червонуватого, ані вологого, ані цілісного, тепер все навколо — то його власний голос, і він наповнює ним світ, і він та його голос є джерелом усього і водночас ним не є, бо ж тут є ще щось, частинкою чого він є сам, але чим він не є, бо його голос виривається кудись поза ним самим, і повертається до нього сильнішим, все сильнішим і сильнішим і —

— Все буде добре, — каже Улай

а там десь поза ним самим є й інші голоси, інші крильця, інше світло, і всі вони так схожі одне на одного, і всі такі різні, і він є частинкою чогось цілого і зараз —

— Так-так, — каже Марта

і ці спокійні-спокійні звуки, так, о так-а-отак-е-так-так-о-та-а, і те відчуття такого, ой та, спокою такого, та, й тепла такого, і звуки ці, — десь там така спокійна теплота, і страх якийсь, ой та, сам по собі, сам по собі, ой та, і звуки ті далеко десь, десь так далеко, та, і всі ті рухи, й немає одного цілого, ой та, ой та, і знову крик, і знову крик, і ніщо вже не тримається купи, і все існує само по собі, все, і ті крики, і все — то тільки мирний хаос спокою —

— Чуєш, маленький Йоганнесе, все буде добре, ая, — каже Улай

— Так-так, назвемо Йоганнес, — каже стара повитуха Анна

і нема вже спокою, і все навколо — то тільки різанина рухів, — ой ріжуть, розгортаються й згортаються, і ой та, ой та, треба ж, ті рухи повільно і поспішно зіштовхуються один з одним, і годі вже щось розібрати, бо все навколо — то тільки рухи, ані барви, ані ніщо інше, бо все інше завмерло у спокої, у дивному спокої, все навколо ніби злиплося і годі вже щось розібрати, — і знову чути крик маленького Йоганнеса, і рухи втишуються, і був він частиною тих рухів, і ось звільняється він від них, і от він зовсім сам, і вже не є він ані барвою, ані звуком, ні промінчиком, і не болять його ані ручки, ані ніжки, ні животик, — та все ж болить його те світло, болять його ті рухи, і той чийсь подих, вони занурюються у нього — і все так, все так, все так, і та м’яка білизна, і важкість вуст і відчуває, як

— Так-так, — каже Марта

— Назвемо його Йоганнес, як і мого тата, — каже Улай

— Так, назвемо Йоганнесом, — каже Марта

і Марта розплющує свої очі і намагається подивитися на них, — на нього, Улая, і на неї, на стару повитуху Анну

— Ага, непогане таке ім’я, — каже стара повитуха Анна

— З таким іменем можна добре прожити, — каже вона

— Ну, я про те й подумав, — каже Улай

— І буде рибалкою, чуєш Йоганнесе, так як і твій дідо, — каже Улай

— Ой та, як дідо, — каже стара повитуха Анна

— Так-так, — каже Улай

— Гарний в тебе хлопчик родився, — каже стара повитуха Анна

— Та, добре йому зараз, паскуда малий, — каже Улай

— Ая, він тепер вже має своє місце в житті, — каже стара повитуха Анна

і ще вона каже, що буде збиратися вже додому, в селі ще повно жінок при надії, каже вона, — то ж ліпше їй триматися хати і чекати, доки її покличуть, ая, так їй буде найпевніше, каже вона, — то, може, би вони вже помалу їхали? дорога неблизька, — каже стара повитуха Анна, і Улай киває і каже, що, мабуть, треба їм збиратися, стара повитуха Анна каже, що Марта й малий чуються зараз добре, а якби там щось було не так, то хай пошлють по неї, — каже стара повитуха Анна, але зараз все ніби добре, то вже вона може сказати, а вона знає, що каже, — каже стара повитуха Анна, і Улай дивиться на Марту, як вона лежить із заплющеними очима, з маленьким Йоганнесом біля грудей—

— Я, певно, візьму човен і завезу пані Анну, додому, — каже Улай

і Марта лежить, ніби й зовсім не чує, що він говорить, лежить собі спокійно, ніби спить, з маленьким Йоганнесом біля грудей

— Так, Марто, — каже Улай

— Вона нині намучилася, намордувалася так, — каже стара повитуха Анна

— Так, ви ідіть, — каже Марта

і Улай бачить, що Марта навіть не розплющила очей

— Так-так, тобі треба перепочити зараз, — каже стара повитуха Анна

і легенько гладить Марті чоло —

— Привези з собою додому Маґду, — каже Марта

і дивиться пильно на Улая

— Привезу-привезу, — каже Улай

і Марта обережно усміхається Улаєві, він гладить своїми довгими й худими, але мозолистими пальцями її чоло, і відчуває, що воно вогке, потім обережно гладить личко маленького Йоганнеса, і відчуває, що воно несподівано м’яке, личко маленького Йоганнеса

— Ну йдемо вже, — каже стара повитуха Анна

— Йдемо, — каже Улай

 

 

ІІ

 

Йоганнес пробудився і відчув, що він якийсь ніби скутий, — довго він отак лежав на канапі у покої за фіранкою і думав, що йому треба підвестися, але не міг і поворухнутися, — а надворі ще навіть не світало, цього він був певен, то лила злива, то моросив дрібний дощ, дошкульний вітер і сірі хмари, а ще — то вдаряв мороз, то просто пронизував холод, і так було кожен Божий день в цю пору, — і до чого б то йому взятися нині? бо що він тут вдома висидить, тут  в хаті стало так самотньо після смерті Ерни, якось ніби холодно, після того, як вона ступилася, — певна річ, він міг розкочегарити собі пічку і певно що міг увімкнути електроплиту, — а він любив палити собі добре, бо вже давно ні на що не заощаджував, нічого бо вже йому тепер не треба, — зістарівся, і, як годиться, вийшов на пенсію, однак, скільки б він не розпалював пічку, в хаті не ставало тепліше, а тому з таким же успіхом можна було собі просто лежати у ліжку й гаяти час, доки стане бажання, тільки що залежало йому на чомусь іншому — аби не здатися зовсім, не впасти з сили, — і він мусив триматися бадьорим, мусив щось-аби-що робити, а ні — то зліг би й пропав, бо літа вже не молоді, вже й забув, коли парубкував, — думає Йоганнес, — ні, треба-таки звестися на живі ноги, — думав він, — годі вже гнити на ліжку, та й курець він був затятий, то не завадило би вже й цигарку закурити, коли на те пішло, — думає Йоганнес, — і хоч в кімнаті холодно, і в передпокої також, але в кухні пічка палилася цілу ніч, то треба перейти туди, скрутити собі цигарку-другу, заварити кави, пошукати собі чогось їстівного, — скибку хліба й грудку козячого сиру₂, як і завжди, — думає Йоганнес — А потім?  Чим би то йому зайнятися? Може, податися на захід у Воген₃, подивитися, як там? а якщо погода не зіпсується, можна ж навіть вийти
————

² В оригіналі — „Брюнуст”, козячий сир коричневого кольору різних відтінків(залежно від способу приготування), солодкувато-глевкий на смак.

³ Фйорд біля м.Берген на західному узбережжі Норвегії (де мешкає автор).

трохи в море, ая, трохи порибалити, ая, так і зроблю, — думає Йоганнес і водночас ловить себе на думці, що так він думає щоранку, кожного Божого ранку думає він одну і ту ж думку, — думає Йоганнес, і про що йому ще думати, як не про це? що можна було б ще придумати, як не вийти на захід у Воген? — думає собі Йоганнес, і ще думає, що не пасувало би йому бути в такому паскудному настрої, не все так зле, є ж бо в нього і хата, і у хаті, і тепло йому, і діти в нього є, і ніби добре їм ведеться, і донька наймолодша мешкає недалечко — Сіґне, заглядає до нього мало не щодня, і задзвонить завжди, ая, і внуків у нього багато, батяри чисті, добре йому з ними, із внуками, та годі про те, ото лежить він тепер лежма у покої, і не може звестися на рівні ноги, але ні, скільки можна, — думає Йоганнес і, відриваючи своє тіло від ліжка, враз відчуває себе таким легеньким, як пір’їнка, — ніби й зовсім тої ваги в мені немає, — думає Йоганнес, — аж дива беруть, отак взяв собі і підвівся, ані тобі тіло не болить, ані ноги не крутять, просто взяв і підвівся, як колись, у молоді роки, — думає Йоганнес, сидячи на краєчку ліжка, — і якщо вже то так легко, то можна ж одразу взяти й встати на живі ноги, ну так, — думає Йоганнес і таки підводиться з ліжка, і так йому легко, як ніколи, і ото стоїть Йоганнес, і ані не затремтить, ая, таки стоїть, і так йому легко, аж дива беруть, і тіло його легке, і розум, — думає Йоганнес, помічаючи свої штани на спинці стільця, і сорочка його там, він простягає руку за сорочкою і розтягає її по собі, застібає ґудзики, — а, ще ж штани, — і  він тягнеться за штанами, тоді знову присідає на краєчок ліжка, нахиляється допереду, всуває одну ногу до ногавиці, як і належиться, тоді другу, як і належиться, — і так йому нині легко, ані не болить нічого, ані не колить, коли нахиляється донизу, — і Йоганнес підводиться, стає біля ліжка, і так йому якось легко, аж дива беруть, — думає Йоганнес, підтягаючи штани догори, закидає одну шлейку через плече, як і належиться, тоді другу, — а тепер треба піти до кухні, там же ж лежить пачечка з тютюном, на столі, там, де й завжди, якраз перед його стільцем, на тому місці, де він усі ці роки сидів, — думає Йоганнес і виходить до передпокою, бачить, що все там так, як і завжди, — чистенько і охайно в нього, навіть тепер, коли він лишився сам, ніхто б не сказав, що Йоганнес у своїй хаті не пильнує порядків, що ні то ні, — думає Йоганнес, і не так вже й дуже холодно в тому передпокої, як воно завжди буває, а по правді сказати, то й зовсім не зимно — так, ні зимно, ні тепло, тільки літепло й добре, як погожого літнього ранку, — думає Йоганнес, — ну, треба вже йти до кухні, закурити цигарку і випити трохи кави, так як і кожного ранку, усі ці роки, — думає Йоганнес, відкриваючи двері до кухні, а там на столі лежить пачечка з тютюном, якраз на тому місці, де й завжди, і сірники поруч — ая, так би зараз закурив собі, — кожного Божого ранку йому дуже хочеться курити, але не нині, нині не хочеться, не знати й чому, — однаково треба закурити цигарку-другу і нині, — думає Йоганнес і підходить до столу, висуває стілець, сідає на нього, — а в кухні теж не тепло, хоч і не зимно, — думає Йоганнес, тоді кидає погляд на другий край столу, де щоранку всі ці роки сиділа його Ерна, а зараз її стілець порожній, а все ж нині йому здається, ніби вона тут поряд з ним, — думає Йоганнес і переводить погляд на вікно, а за вікном сіро й вітряно, але інакше і не могло бути, так воно завжди в таку пору, — думає Йоганнес, сидячи на своєму стільці, на якому він сидів усі ці роки, отут сидів він, а там — Ерна, — думає Йоганнес і простягає руку за пачечкою тютюну, скручує собі цигарку, таку собі повненьку, як має бути, бере сірники, підносить вогника до цигарки і затягується на повні легені, тоді ще раз, кожного разу відчуваючи, як цигарковий дим наповнює його руки й ноги, — колись йому ставало потому спокійніше на душі, і взагалі, думає Йоганнес, а нині він нічого не відчуває, і дивно йому так, бо ж всі ці роки тільки вранішня цигарка ніби нануво вдихала у нього життя, — думає Йоганнес і, не виймаючи цигарки з рота, підводиться, знаходить кавник і підходить до мийки, відкручує кран, набирає води, закручує кран і ставить кавник на плитку, підкручує вогонь у пальнику, — і так йому добре стояти й дивитися на воду у кавнику, так спокійно на душі, і бачиться йому рибальська вудочка, і так йому добре і спокійно, і дивно йому, чому та жилка ніяк не хотіла занурюватися у воду, коли він разом з Петером вийшли на пару у море, аж дива беруть, — думає Йоганнес, бо він тоді опустив вудочку в море, а жилка опустилася собі на який метр під човном і так і задерев’яніла, — вода така прозора, а вона ані руш, не йде донизу і все, і як з ним могло таке статися, і що б то могло означати? чи, може, правду каже Петер, що море відвернулося від Йоганнеса? чи дійсно в тім річ? — думає Йоганнес, — але чому йому знову пригадалася та жилка, чому вона досі у нього перед очима, занурена на який метр у море, і ніяк не опускається на дно, ніби чекає на щось, а ще бачить він самого себе, як він нахилився над морем, і водить жилкою туди-сюди, тягне-витягає і знову опускає, і навіть коли закидає вудочку з іншого краю човна, стається те саме, — і як таке взагалі може бути! ні, то просто не вкладається в голові, — думає Йоганнес, і ще думає, що не варто про оту оказію комусь розповідати, ніхто йому і так не повірить, — ще скажуть, що він щось сплітає, або й зовсім здурів, — думає Йоганнес і водночас бачить, що кава у кавнику якраз закипіла, він підходить, знімає кавник з плити, гасить пальник, — от і кава, нарешті собі трохи сьорбну чогось, ая, — думає Йоганнес, — а, ще треба буде яку скибку хліба змастити, навіть якщо нині в нього геть нема охоти до їжі, не так як завжди, але ж треба який різник хліба перехопити, — думає Йоганнес і відкладає цигарку вбік у попільничку, підходить до серванту, підтягує до себе хлібничку й виймає  маленький окраєць хліба —

— Черствий і недобрий вже, — каже Йоганнес

і він кладе окраєць на дощечку, виймає ножа і відрізає собі скибку, тоді знаходить масло, добре намащує ним хліб, а потім відрізає собі плястерко козячого сиру

— Ая, треба трохи й попоїсти, — каже Йоганнес

і бере своє горнятко з мийки, — щось воно зовсім не пасує так рідко мити начиння, так-так, не часто миє він начиння, — ну то й що? одинокий чоловік, — думає Йоганнес, підходячи до мийки й сполоскуючи горнятко, тоді йде заціджує собі трохи кави, обережно пробує її на смак, потім йде до столу й ставить на нього горня, повертається за скибкою хліба з сиром, сідає покрай столу, відкладає цигарку убік в попільничку, відкушує трохи хліба, тоді відсьорбує трохи кави, дорбре й довго пережовує, але йому все одно нічого не смакує, — чи то добра та пожива, чи то ніяка, — думає Йоганнес, ковтає, відсьорбує ще кави, відкушує знову  хліба, тоді знову кави, — ая, добре так, як то добре, — думає Йоганнес —

— Як то добре, — каже Йоганнес

а зараз не завадило б трохи покурити, — думає Йоганнес, забираючи цигарку з попільнички, запалює її, кілька раз затягується, тоді відсьорбує трохи кави, — то, може, все знову, як і колись? Аякже. Ая, — думає Йоганнес, — бо ж знову день починає оживати, зараз він вийде в море на захід у Воген, або може йому б навіть на ровера сісти? а чому б і ні, дороги попідсихали, то можна і на ровера, тільки треба піти подивитися до комори, що там з тим ровером, — думає Йоганнес, — ая, чому би не сісти на ровера? — думає Йоганнес, але спершу треба доїсти хліб з козячим сиром і змусити себе випити принаймні ще одне горнятко кави, а тоді вже він буде чутися як і колись, — думає Йоганнес, відкладаючи убік цигарку, — думає, що треба взяти і доїсти нарешті ту канапку, нема куди тягнути, — думає Йоганнес і знову береться до хліба, відкушує, пережовує, запиває кавою, — канапка помалу з’їдається, — і Йоганнес збирає крихти на столі в одну гірку, — їх слава Богу не треба їсти, таке він може собі дозволити, — думає Йоганнес, простягаючись за пачечкою з тютюном та коробкою сірників, запалює цигарку і підходить до плити з цигаркою у роті й гор­нятком у руці, відхлюпує собі ще трохи кави, а тоді знову повертається й сідає покрай столу, і якби не та оказія з вудочкою, що жилка ніяк не хотіла опускатися у море, то можна було б, певна річ, піти нині порибалити, але ж так воно, видко, мало бути, що жилка не мали піти під воду, хоч як він не старався, ая, то треба змиритися, чи, може,..? мо’ взяти й таки вийти нині в море? йому ж не обов’язково рибалити в морі, — думає Йоганнес, — була б зараз тут Ерна, — думає Йоганнес, — і чого вона так скоро від нього пішла, ані знаку якого не було, бо ж ще ввечері перед її смертю сиділи вони тут на кухні за столом і балакали то про одне, то про інше, вже й не пам’ятає Йоганнес про що, але так — то про одне, то про інше, а тоді пішли прилягли обоє, він за фіранкою, вона в кімнаті, як і всі ці роки, а вранці вона вже не встала, та й було по всьому, — думає Йоганнес

— Ой так-так, — каже він

— Так воно є, — каже він

— Ой, треба буде помалу рухатися, — каже він

і Йоганнес гасить цигарку, підводиться, бере горня і кладе його в мийку, бере з собою пачечку з тютюном і виходить до сіней, а там на гачку висить його вітрівка, — він вдягає її, кладе пачечку з тютюном у кишеню, а ось на полиці лежить його капелюх, — він і його вдягає, — ая, то спочатку, може, піти пройтися до клуні, подивитися, чи він нині взагалі годен далеко ходити, — але ж він нині зовсім не відчуває втоми, — думає Йоганнес, — то, може, таки відразу до комори? — думає Йоганнес, — туди він вже давненько не заглядав, то треба вже якось, ая, треба таки піти до комори, подивитися, як там, — думає Йоганнес, перетинає подвір’я, підходить до комори, прочиняє двері, і там у кутку бачить свій старенький ровер, — і, побий мене грім, оте колесо зовсім стерлося, ай  біда, — думає Йоганнес і ще думає, що не пасує їхати кудись з таким колесом, але він все ж піде на захід у Воґен, та, а ровер полагодить пообіді, от і буде мати що робити, — думає Йоганнес, виходячи з комори, і на хвильку зупиняється на порозі, і таке в нього відчуття, — навіть не знаю, як сказати, — отак, ніби якийсь голос каже йому повернутися, знову зайти у комору, — Йоганнес, добре подивися навколо, — отак той голос йому і каже, і Йоганнес нічого не розуміє, але думає, що мусить коритися тому голосу, і що мусить повернутися у комору, добре все обдивитися, чи все там на місці, але ж нащо? — думає Йоганнес, — чого то в нього таке відчуття, що він має знову зайти до своєї комори? раніше ж ніколи такого не було! може, цього разу там щось не так? — думає Йоганнес і ще думає, що в нього таке відчуття, ніби він сам не свій, — але що, хіба він не може ще раз зайти до комори, — думає він і знову заходить до комори, зупиняється і оглядає свій ровер, тоді дві балії, дерев’яні діжки, на стінах висять рибальські неводи й лопати, — і кожна річ ніби наповнена своєю власною вагою, ніби хоче сама про себе розказати, і про все, що нею робилося, і все таке вже старе, як і він сам, і все спочиває у своїй власній вазі, у такому спокої, якого він ніколи раніше не знав, — але що то з ним таке? нащо йому отак стояти і снувати пусті думки? — думає Йоганнес, але все ж бачить, що кожна річ гнеться під вагою всієї тої роботи, яка нею робилася, і водночас кожна сповнена якоїсь легкості, якоїсь незбагненної легкості, — думає Йоганнес, — а подумати, скільки раз Ерна витягувала ті балії, скільки одежі вона в них перепрала, доки вони купили пральку, ая, не мало, і Ерни вже давно немає, а ті дві балії все ще тут, так воно є, люди відходять, а речі залишаються, а нагорі, на стриху — купа речей, які він за всі ці роки поназбирував, — різноманітні вудочки, які тільки хочеш інструменти, — о, так-так, треба піднятися і на стрих, — думає Йоганнес, — і нині йому так чомусь легко підніматися сходами догори, ще вранці, як він тільки прокинувся, тіло його здалося йому таким легким, як за молодості, — думає Йоганнес і починає підніматися сходами — вузенькими і крутими, як драбина, і так йому легко підніматися тими сходами, а, тут ще й віко, його треба добре попхати догори, — і навіть це йому має нині вдатися навдивовижу легко, — думає Йоганнес, тоді підносить одну руку догори, притискає долоню до віка, і воно підається так легко, ніби зовсім нічого не важить, — ну чистий тобі сміх, як те віко легко собі відхилилося, аж не віриться, — думає Йоганнес, виходячи на стрих; роззирається на всі боки, і все навколо ніби зі щирого золота, — ні, ну такого він тут раніше точно не бачив, — думає Йоганнес, — аж дива беруть, весь його реманент, майже все — стареньке і добре потерте, але нині ніби зодягнене в золоту оправу, отак прямо там, де лежить, люди добрі, — думає Йоганнес, стоячи посеред свого реманенту й роззираючись на всі боки, і думає, що все ніби й далі є тим, чим і було, але водночас стало іншим, усі речі — звиклі, але вони враз ніби стали цінно роззолоченими, а ще — важчими, так, ніби вони важили набагато більше, ніж насправді, а водночас стали зовсім невагомими, — думає Йоганнес, — і як йому оте все? чи до душі? — до душі, чи ні — того він не може сказати, бо ж певна річ, все в його коморі і тут на стриху — все так, як було завжди, то тільки нині він чомусь бачить і сприймає все по-іншому, а то вже йому ніяк не може бути до душі, — думає Йоганнес, — тому треба, мабуть, помалу зійти сходами назад додолу, навіть якщо йому, по правді кажучи, так чомусь добре стояти тут і роздивлятися речі, які виглядають однаково важчими і легшими, ніж насправді, речі, що ніби обважніли під тягарем тієї роботи, яка ними робилася, а водночас здається, ніби вони й взагалі невагомі, так ніби стоять собі тут зовсім спокійно, а водночас якось ніби метушаться, — о, треба таки вже повертатися назад додолу з того стриху, — думає Йоганнес, — годі йому, старому вар’ятові стояти тут і думати казна-про-що, стояти тут і дивитися на звиклі речі так, ніби вони з тамтого світу, — думає Йоганнес, — навіть якщо йому так чомусь добре на них дивитися, — думає він, — але все, годі, —  думає Йоганнес і повертається, підходить до сходів, намацує кільце на долішній стороні віка і починає сходити тими крутими сходами додолу, все ще міцно стискаючи кільце у руці, тоді спиняється і, підтримуючи віко головою, стоїть і востаннє обдивляється речі на стриху, і враз здаєтсья йому, ніби на них випав якийсь легенький світловий дощ і перетворив їх у … — ні, треба просто взяти і зійти додолу, — думає Йоганнес і ступає кілька кроків сходами додолу, віко опускається на своє місце над його головою, і він сходить додолу, йде до дверей і, зачиняючи їх, не оглядається, просто виходить, — от, а зараз можна піти подивитися до клуні, ая, — думає Йоганнес, — перш ніж податися на захід у Воґен, але ж ні, нащо воно йому? він же ж нікому не обіцявся йти до тої клуні? — думає Йоганнес, — тоді можна відразу податися на захід у Воґен, ну так, піду подивлюся до човна, отам на березі, — його старий добрий човен, — думає Йоганнес, — погода не така вже й зла, можна таки вийти трохи в море, він же ж не буде відходити далеко, і в жодному разі не на захід у відкрите море, ні-ні, можна ж потроху веслувати собі вздовж берега, рибалити він і так не буде, ні-ні, рибалку він покинув ще відтоді, коли його невід ніяк не хотів йти під воду, як би він того разу не старався, і він вирішив для себе, що своє вже відрибалив, а як кому треба риби — хай інші рибалять, а з нього вже стане, — думає Йоганнес, виходячи до дороги, отак навпростець — і на захід у Воґен, — і, може, хто йому дорогою стрінеться, з кимсь можна буде перекинутися словом-другим, — думає Йоганнес і бачить Петерову хатину, і здаєтсья йому, що й вона нині зовсім інша, такою вона ніколи раніше йому не показувалася, і вона тепер ніби-то поважчала, ніби ще глибше занурилася в землю, а водночас виглядає такою легкою, ніби от-от зрине у небесну глибінь — мирно й спокійно, так, ніби й нічого дивного не сталося, — і вікна Петерової хатини дивляться на нього якось так спокійно, як люди, як давні знайомі, — хоч так воно і є, не раз бував він тут в Петера, — думає Йоганнес, — частенько він тут бував, з того самого часу, як вони з Ерною і п’ятіркою дітей придали собі маленьку хатину й оселилися в ній, — не могли більше жити на Гольмені: далеко дуже від людей, та й з татом Улаєм було тяжко порозумітися, а потім з’явилося ще двійко дітей — Сіґне і Улай-молодший, — бо в кінці кінців треба було таки когось назвати на честь свого тата, — думає Йоганнес, — семеро дітей народили вони з Ерною, і кожне з них якось дає собі раду, а наймолодша донька, Сіґне, то та навідується до нього мало не кожен Божий день, завжди ступить, як йде на роботу торгувати, а іншим разом — то задзвонить, отак воно і є, — думає Йоганнес, все ще дивлячись на Петерову хатину, — а ще вони колись підстригали один одного усі ці роки, Петер і Йоганнес, і багато грошей на цьому заощадили, — допомогали один одному виглядати достойно, — а тепер, після Петерової смерті — так сумно йому, що Петер відійшов, — думає Йоганнес, — але треба йти далі, думає він, — а коли піднімусь на отой пагорб, має бути видно хатину Сіґне, де вона живе разом зі своїм чоловіком на ім’я Ляйф і трійком їхніх дітей, — ая, Сіґне, його наймолодша донька, всі ці роки вона була йому найкращою опорою в старості, хоч він того й сподівався, бо Сіґне і її тато Йоганнес, як вона його називала, завжди були близькими, вони ніби впізнавали себе один в одному, якось ніби так, — хоч решта його діти теж мешкають тут на острові, у різних кінцях, однак тільки Сіґне оселилася так близько біля нього, щоб можна було пішки ходити один до одного, — думає Йоганнес, піднімаючись на того горба, і думає, що все таки якось змінилося, всі речі й хатки виглядають по-іншому, вони стали ніби важчими і легшими водночас, — так, ніби в тих хатках побільшало і неба і землі, — ая, якось так, — думає Йоганнес, виходячи нарешті на того горба, і он там, ген там на  схилі — хатка Сіґне, гарненька білесенька хатина, добре їй ведеться, моїй Сіґне, надбала собі хату і до хати, чоловіка має доброго і дітей, і завжди така поважна, ніхто про неї ніколи кривого слова не сказав, що ні то ні, — думає Йоганнес, — а може б то мені заглянути до Сіґне? чоловік її, Ляйф, зараз, певно, на роботі, ая, — думає Йоганнес, спиняється, виймає з кишені кишенькового годинника і бачить, що то щойно чверть на восьму, — ого, щось він нині рано, і як то він так рано збудився, — чисте вар’яцтво, можна було б ще спати і спати, — але так було завжди, він завжди вставав рано-вранці, а колись — то набагато раніше, ніж нині, але ж і ввечері ніяк не міг заснути, — думає Йоганнес, — та нині він таки зарано вибрався гуляти, хоч би на яку годину пізніше, то можна було б зайти до Сіґне, попити в неї кави, перебалакати трохи про погоду й про вітер, але так рано Сіґне не встає, хоча, може вже й встала, — чоловік її, Ляйф, рано йде на роботу, то, певно, таки вже встала, але ж малі ще сплять, та й в Сіґне повно клопотів вранці, — а, піду спершу пройдуся на захід у Воґен, подивлюся до човна, може, вийду трохи в море, погода ж ніби втишилася, — думає Йоганнес, — хоча, скоро небо затягне хмарами, і знову збереться на дощ, і вітер здійметься, — думає Йоганнес, виходячи на долину, тоді повертає праворуч, — от зійду у Воґен, подивлюся на човен і, може, навіть вийду собі трохи в море — тільки вздовж берега, у відкрите море він виходити не буде, тим паче на захід, ні-ні, — думає Йоганнес і простує майже зарослою стежкою додолу у Воґен, де пришвартований його човен, як і човен Петера, і Ляйфа, і багатьох інших, — він спиняєтсья на хвильку, кидає погляд вниз на човнярки у Воґені й помічає, що й вони чимось змінилися, Йоганнес стоїть, видивляє всі очі і не може зрозуміти, що сталося, бо все, що він бачить, ніби змінилося, — от зараз і човнярки, і вони такі ж важкі й дивовижно легкі водночас, — ні, ну що ж нині з ним таке? — думає Йоганнес, — ой ні, того він певно ніколи не довідається, — думає Йоганнес, — але ж то просто його власні вигадки, і нічого більше, — і те, ніби-то човнярки якісь інші, також, — в кожному разі, він не може знайти якоїсь зрозумілої причини, і якщо навіть щось та й змінилося, то тільки в ньому самому, але чи могло воно прийти ззовні? чи могло статися у світі щось таке, — як не щось велике, то бодай щось незначне — щоб в ньому зародилося відчуття, ніби-то все навколо тепер інше? а сам він — хіба не той самий старий дідо, чи ні, чи все-таки так? а хіба він нині вранці не відчув в собі раптом дивну легкість? і по сходах в коморі — хіба не вибіг, як мале хлоп’я? але ж стежка до човнярок — та сама стара і вічно заросла стежка, і горби навколо  колишні, і вереск той самий, та й вдома нині все було як завжди, — він навіть скрутив собі цигарку, як то він любить вранці, зварив собі кави, зробив канапку з козячим сиром, — все нині було як і колись, — тільки що все колись було набагато ліпше, тоді, коли ще Ерна була жива, Петер, ая, — а тепер ті ранки стали якісь сумні, в хаті стало холодно й похмуро — Та й хата вже стара й дірява, ще й хліб нині геть зачерствів, — але Йоганнес не був з тих, хто купує інший хліб, коли ще не доїв той, що має, ні, він не з таких, марнотратним він ніколи не був, все у нього було пораховано — а як би інакше вони з Ерною та ще й зі сімома дітьми дали собі раду? не так вже й багато вдалося йому надбати до хати, хоч працював він денно і нощно, була риба — були й гроші, а пропадала — а того було часто — то приходилося скрутно, і коли б тоді не добре серце пана Стейне, який дозволяв Ерні купувати в нього наборг, то не знати, як воно було б, а ще, коли б не запаси риби, то й поготів, — але на власний пожиток риби завжди можна було нашкребти, тому, слава Богу, не голодували, та й без пиття не залишалися — води ж бо повно й задурно, і одіж  завжди якась була – ая, діти ходили вдягнені й узуті, хоч і не в найкраще, та ще й передане в спадок від старшого, — а тому майже завжди латане-перелатане й шите-перешите, — а що взуття також переходило від старшого до молодшого, то і майстер Якоб теж мав роботу — латав запівдарма, доки підошви були цілі, — ая, добрий чоловік був майстер Якоб, і твердий у своїй вірі, не так, як другі, – але ні, не буду так, — він вірив собі у своє і другим давав вірити у те, що їм хотілося; той Бог, у якого він вірив, був далеко від цього злого світу, — часто говорив майстер Якоб, — бо як можна вірити, що цим світом править добрий всемогутній і всезнаючий Господь? — казав було майстер Якоб, — ні, його Бог, і Бог всіх тих, хто ще визнавав Його так, як він, — не від світу цього, і хоч Він тут також перебуває, але заправляють тут інші божки, чи інший бог, — говорив майстер Якоб і мав таки рацію, — думає Йоганнес, — в цьому він зі шевцем Якобом цілком погоджувався, — хоч всі в селі і вважали його безбожником, але яке кому діло? — думає Йоганнес, — добре було б зараз перекинутися з майстром Якобом словом-другим, ая, він йому багато допоміг, колись навіть трохи грошей позичив, коли настала повна скрута, і Йоганнес віддав йому все до копійки, навіть було хотів доплатити відсотки, та майстер Якоб не якийсь там гендляр, він йому так і сказав, тому не взяв ні ере більше, — скільки Йоганнес позичив — стільки й віддав, — добрий був чоловік той майстер Якоб, — думає Йоганнес, — ая, раду вони собі якось давали, а на себе самого Йоганнес взагалі майже нічого не тратив, ну хіба на тютюн, — ну то так, та й на каву, кава завжди мусіла бути в хаті, і навіть тепер, коли він вже на пенсії, тратився тільки на тютюн і каву, — та й нині була кава, як і кожного ранку всі ці роки, — і взагалі, якщо так подивитися, то все нині так, як і колись, ну так, але водночас все ніби інше, чи, може, ні? — думає Йоганнес, стоячи й вдивляючись в небо над собою, — і воно нині колишнє, сіре вранішнє небо, як і мало не всі ранки, скільки він себе пам’ятає. Все як і колись, по-старому, — думає Йоганнес. — І він — той самий старий дідо, ая, старе терко, але він ще собі досить такий жвавий і міцний, а нині вранці то й взагалі відчув таку легкість в ногах, що мала дитина, — хоча, здається, одна рука ніби почала потроху німіти, так ніби дрімає собі й помалу впадає у сон, — чи то йому тільки так здається? — думає Йоганнес і піднімає ту руку догори, — і чомусь так йому то важко, — він переводить погляд на свої довгі втомлені пальці й бачить, що отам скраєчку біля нігтів вони починають синіти —

— На маєш, а то що таке, — каже Йоганнес

— От тобі й новина, — каже він

Йоганнес спробував було потрясти рукою, та нічого не допомагло, — та й як воно може допомогти? — думає Йоганнес і відчуває легку німоту вже на обличчі, — ая, таки німіє, — думає Йоганнес, — звідки воно, він же все своє життя був здоровий-здоровіський, то знову його вигадки, треба буде таки вийти в море, спробувати трохи порибалити, як колись, ая, і не спинить його ніяка жилка, що ніяк не хотіла тоді йти під воду, а як щось впіймає — можна тоді й в місто повеслувати, зупинитися на пристані й поторгувати рибою, — ая, так і зроблю, — думає Йоганнес, — ну то й що, що він собі вирішив покинути рибалку, а до чого йому ще взятися нині вранці? чого йому тоді вчепитися? хоч так було, певно, вчора і післявчора? Так було, мабуть, кожного Божого дня? чи не виходив він колись кожного ранку в море, або мало не щоранку? — ну, хіба вже погода дуже опаскуджувалася. ая, так і було, день в день, і ніколи він особливо ті ранки не любив, — вранці в хаті завжди було холодно і похмуро, і хоч холодно й похмуро було мало не щодня, все ж вранці було ще холодніше й ще похмуріше, вранці небо ніби діставало якусь тяжість, — ая, то він вже знає, і навіть якщо траплялися ясні сонячні ранки із блакитними м’якими досвітками, — а такі бувають, ая, — для нього і такий ранок був таким же сірим і холодним, навіть якщо вони справді були світлими й м’якими, а не похмурими, а деколи й бурувато-чорними, морозяними. Він ніколи не любив ранків, всі ці роки вони його настільки гнітили, що перше, що він робив, коли вставав з ліжка — то відхаркувався, бо щось збиралось йому глибоко в грудях, тоді потроху піднімалося догори і виривалося з нього назовні, — якийсь ніби слиз навперейми з повітрям, зовсім трошки, хоч деколи бувало й більше, аж мусів спльовувати до нічного відра, — і так було в нього завжди, скільки себе пам’ятає: прокинутися, встати з ліжка, відхаркатися. Як відхаркувався — то трохи, здавалося, прочунював. Аж тоді чувся ліпше. — Можна було і день починати; але ж нині вранці чомусь йому не хотілося відхаркатися, гм, раніше без того жоден ранок не обходився, ще відтоді, як Ерна померла. То все-таки той нинішній ранок якийсь не такий, як інші. І чи снідав він насправді? Чи, може, то він тільки думав собі, що мав би робити? Намастити собі хліба і зварити кави? Та ні, певна річ, що він таки поснідав, він же ж і хліб той їв, і каву пив, і цигарку курив, навіть не одну, — думає Йоганнес, — ая, певно що снідав, — думає Йоганнес, йдучи зарослою стежкою додолу у Воґен. — А зараз можна буде вийти в море, — а море нині тихе й спокійне, — він спиняється і дивиться вдалину на море, роблячи собі долонею дашок над очима, — а якщо так, то можна ж відважитися і ген туди на захід у відкрите море? але ні, то чиста глупота, задалеко замахнувся, в нього ж всього-навсього маленький човен на весла, — коли його моторка затонула, це для нього було велике горе, — одного штормового вечора пішла на дно, зі всім рибальським спорядженням, ая, було за чим шкодувати, думає Йоганнес, — але ж в таку погоду, як нині, то можна відважитися і самому в море на захід, навіть на тому човні, ну а що тут такого, — думає Йоганнес, йдучи додолу у Воґен, — о, а то бува не Петер стоїть отам, над фйордом? ну ая, та ж таки Петер, о, якраз собі побалакаємо, Петер, певно, саме зібрався подивитися до своїх неводів на краби, ая, — думає Йоганнес,

— Агов, Петер, то ти там? — гукає Йоганнес

і Петер оглядається, мружиться в Йоганнесів бік

— О на маєш, хто то там йде, то ти чи не ти? — каже Петер

— Прийшов мо’ подивитися до своїх крабів, Петере? — каже Йоганнес

— Та так виглядає, — каже Петер

— А як вчора улов? — каже Йоганнес

— О, вчора була сила, — каже Петер

— Сила? — каже Йоганнес

— Ая, шкода, що тебе зі мною не було, — каже він

— Я вчора стільки крабів наловив, як ніколи, — каже він

— І ще й всі такі, як на підбір, — каже він

— І продалися так добре, всі до єдиного, — каже він

і Петер вдаряє себе руками по великій кишені у комбінезоні — на грудях

— А я нині на форель настроївся, — каже Йоганнес

— А що, купив таки нового невода? — каже Петер

— Та ні, я її на жилку ловлю, — каже Йоганнес

— Та що ти кажеш, — каже Петер

— Ну ая, так і є, — каже Йоганнес

— Але ж то, завжди щось придумає, — каже Петер

раптом Йоганнес спиняєтсья і стоїть, вдивляючись у порожнє місце над фйордом, де щойно стояв Петер у своєму старому потертому комбінезоні, тоді хутко йде до фйорду, і навіть чує запах диму Петерової люльки, — але де ж він сам? — думає Йоганнес і знай  вдихає солонавий запах моря наввипередки з запахом Петерової люльки, — він же ж щойно з ним балакав, з Петером, і він ще сказав, — хоч так він завжди говорив — що вчора упіймав повно крабів, то ж мав тепер купу грошей, але ж Йоганнесе, його не мало би там бути, звідки він тут? звідки він міг би тут взятися? — думає Йоганнес і не може нічого зрозуміти, бо ж Петер таки стояв отам вдолі над фйордом, — от десь тут, де Йоганнес зараз сам стоїть, — стояв і розповідав, що вчора упіймав багато добрих крабів, а зараз ні Петера не видно, ні його човна, бо ж Йоганнес добре дивився за Петеровим човном — і його не було, але ж щойно Петер був тут, вони ж іще разом балакали, — треба піти пройтися понад морем і подивитися, чи нема де Петерового човна із закиненим неводом, але ж його як вітром змело, де він подівся? ой, і що то таке? щось мені аж страшно, — думає Йоганнес, — чи то тільки його вигадки, що вони тут щойно з Петером балакали? але ж ні, вони таки говорили, — то він знає добре, як отченаш. Тут навіть нема про що думати, — думає Йоганнес — Вони з Петером щойно говорили, і не треба тут, — думає Йоганнес. — Але що ж таке робиться? Все ніби якесь інше, а водночас все так, як і колись, по-старому, але ніби щось та й змінилося, — думає Йоганнес. — Але ж звідки тут той Петер узявся? — Він що, з нього собі насміхається? І що він тим хоче сказати? Ні, треба взяти себе в руки і гукнути Петера, — але як то буде виглядати: стоїть тут старий дідо і гукає Петера на все горло? Гм, звідки він тут все-таки взявся?

        Далі читайте паперову версію журналу