Доріс Лессінг
Про те, як не отримують Нобелівську премію
Нобелівська лекція
З англійської переклав Михайло КАЛІНІЧЕНКО
7 грудня, 2007 р.
Я стою у дверях і дивлюсь крізь хмари пилу у той бік, де, як мені казали, все ще стоїть незрубаний ліс. Учора я їхала повз цілі милі пеньків та згарищ, там, де у 56-му ріс найдивовижніший ліс з усіх, що я колись бачила, тепер все це знищено. Людям треба їсти. Вони мусять добувати дрова для вогнищ.
Це відбувається у північно-західному Зімбабве на початку вісімдесятих, і я відвідую приятеля, який був учителем в одній лондонській школі. Тут він, щоб “допомогти Африці”, як ми кажемо. Він м’яка ідеалістична людина, і те, що він побачив у цій школі, настільки шокувало його, що він впав у депресію, вийти з якої було нелегко. Ця школа нагадує будь-яку іншу з тих, що побудували після незалежності. Вона складається з чотирьох розташованих одна за одною цегляних кімнат, усі чотири вмуровані прямо в землю, і невеличкого приміщення в одному кінці школи, яке слугує бібліотекою. В кімнатах є класні дошки, але мій приятель тримає крейду в кишені, інакше її поцуплять. У тій школі немає ані географічних атласів, ані глобуса, немає підручників, зошитів чи кулькових ручок. У бібліотеці немає книжок, які хотіли б прочитати учні, там є лише товстелезні томи з американських університетів, що їх навіть підняти важко, та усілякий непотріб з бібліотек білих людей, або ж романи з назвами на кшталт “Вікенд в Парижі” або “Фелісіті знаходить кохання”.
На дворі пасеться коза, силкуючись наїстися засохлою травою. Директор привласнив шкільні кошти і був звільнений, і це викликає питання, знайоме нам усім, але зазвичай у дещо величнішому контексті: як можуть ці люди поводитися так, якщо знають, що усі дивляться на них?
У мого приятеля немає грошей, оскільки учні та вчителі беруть у нього в борг, коли він отримує зарплатню, і, скоріш за все, ніколи не повернуть позичене. Вік учнів коливається від шести до двадцяти шести років, адже деякі з тих, хто не отримав освіти в дитинстві, прийшли сюди, що надолужити втрачене. Декотрі учні щоранку прямують до школи пішки, у дощ та спеку, переходячи річки вбрід. Виконувати домашні завдання вони не можуть, тому що в їхніх селах немає електрики, а навчатися при світлі вогнища нелегко. Дівчатка мають наносити воду та зготувати їжу до і після школи.
Коли я сиджу з моїм приятелем у його кімнаті, до нас нерішуче заглядають люди, і кожен просить книжки. “Будь ласка, пришліть нам книжок, коли повернетесь до Лондона, — каже один з них. — Нас навчили читати, але книжок немає”. Усі, кого я зустрічала, просили книжок.
————© Михайло Калініченко, переклад, 2008.
Я провела там декілька днів. Пилова буря не вщухала. Зламалася водяна помпа, і жінкам довелося носити воду з річки. Ще одному ідеалістичному вчителю з Англії стало неабияк зле, коли він побачив, якою була ця “школа”.
В останній день зарізали козу. Її порубали на шматки і приготували у великому казані. Це був вельми очікуваний бенкет на честь закінчення семестру: варена коза та вівсяна каша. Бенкет ще тривав, коли я поїхала звідти, повз згарища та пеньки колишнього лісу.
Не думаю, що багато учнів з тієї школи отримують премії.
Наступного дня я маю виступити в одній школі у північному Лондоні, у дуже добрій школі, назва якої відома нам усім. Це школа для хлопчиків, там є прекрасні будівлі і сади.
Кожен тиждень тамтешніх дітей відвідує яка-небудь відома людина, якою рано чи пізно можуть стати батьки, родичі і навіть матері учнів. Візит знаменитості є для них звичним явищем.
Виступаючи перед ними, я думаю про ту обвіяну пилом школу в північно-західному Зімбабве, і я дивлюсь на помірно зацікавлені англійські обличчя переді мною, намагаючись розповісти про те, що побачила минулого тижня. Про класні кімнати без книг, без підручників або атласа, де немає навіть карти, прикріпленої до стіни. Про школу, де вчителі просять, щоб їм прислали книжок, які б навчили їх, як треба викладати, тоді як їм самим не більше вісімнадцяти або дев’ятнадцяти. Я розповідаю англійським хлопцям, як там усі випрошують книжки: “Будь ласка, пришліть нам книжок”. Я впевнена, що кожному, хто хоч раз виступав перед аудиторією, відомий той момент, коли обличчя слухачів, на яких ви дивитесь, втрачають інтерес. Ваші слухачі не здатні сприйняти те, що ви говорите, в їхній уяві не виникають образи, які б відповідали тому, про що ви розповідаєте — у цьому випадку про історію школи, що стоїть в хмарах пилу, де не вистачає води, а частуванням в кінці семестру є щойно зарізана коза, зварена у великому казані.
Чи можуть ці привілейовані учні справді уявити таку голу бідність?
Я намагаюся розповісти усе якнайкраще. Вони ввічливо слухають.
Я впевнена, що декотрі з цих учнів одного дня отримають премії.
Потім виступ закінчено. Згодом я запитую вчителів цієї лондонської школи, в якому стані їхня бібліотека та чи відвідують її учні. У цій привілейованій школі я чую у відповідь те, що чую завжди, коли приходжу у подібні школи і навіть університети.
“Ви ж знаєте, як воно є, — каже один з учителів. — Багато хлопців взагалі не читають, а бібліотека використовується лише наполовину”.
Так, ми знаємо, як воно є. Усі ми знаємо.
Ми існуємо у фрагментарній культурі, де все, у чому ми були впевнені лише декілька десятиріч тому, піддається сумніву, і ніхто вже не дивується, що молоді люди з багаторічною освітою нічого не знають про світ, що вони нічого не прочитали, і володіють лише деякими вузькоспеціалізованими знаннями, наприклад, комп’ютерами.
Причиною того, що трапилося з нами, є дивовижне відкриття — комп’ютери, Інтернет і телебачення. Це революція. Не перша революція, з якою мала справу людська раса. Революція книгодрукування, яка відбулася не за декілька десятиріч, а зайняла набагато більше часу, трансформувала наш розум, наше мислення. З безрозсудною хоробрістю ми прийняли її, як робимо завжди, не питаючи, що ж буде з нами після винаходу книгодрукування? Так само нам не спало на думку запитати, як змінить наше життя, наше мислення цей Інтернет, що звабив ціле покоління своїми нісенітницями, так що навіть вельми розважливі люди зізнаються, що, підсівши на нього, важко позбутися цієї залежності, і вони помічають, що можуть провести цілий день на електронних форумах, блогах і так далі.
Ще зовсім недавно, кожна навіть не дуже освічена людина шанувала навчання, освіту, і наш величний літературний фонд. Звісно, всі ми знаємо, що у тому щасливо стані люди прикидалися, що читають, і вдавали, що поважають навчання. Але факти свідчать, що робітники та робітниці хотіли читати, і доказом цього є численні робітничі бібліотеки та інститути, засновані у вісімнадцятому та дев’ятнадцятому сторіччях.
Книги, читання раніше були частиною загальної освіти.
Старші люди, спілкуючись з молодими, мусять знати, наскільки освітнім було читання, адже молоді знають набагато менше за них. І якщо діти не вміють читати, це тому, що вони не читають.
Всі ми знаємо цю сумну історію.
Але нам не відомий її кінець.
Ми розмірковуємо над старим прислів’ям “читання наповнює людину”. Інакше кажучи, і забувши про жарти, пов’язані з переїданням, — читання наповнює жінку і чоловіка інформацією, історією, усілякими знаннями.
Але ми на Заході не єдині люди, що живуть на світі. Нещодавно мій приятель,який був у Зімбабве, розповів мені про одне село, де люди не їли три дні, але не припинили говорити про книги, про те, як їх дістати, і про освіту.
Я належу до організації, що була створена з метою постачання книг у такі села. Люди з однієї групи, котрі в інших справах подорожували Зімбабве, спілкуючись з пересічним населенням, розповіли мені, що у тамтешніх селах, на відміну від того, що нам повідомляють, є чимало інтелігентних людей, вчителів на пенсії, вчителів у відпустці, учнів на канікулах, старших людей з освітою. Я сама заплатила за невеличке опитування, аби дізнатися, що бажають читати люди в Зімбабве, і переконалася, що результати були подібними до тих, що були виявлені під час одного шведського опитування, про яке я тоді не знала. Люди в Зімбабве хочуть читати такі ж самі книги, які бажаємо читати ми в Європі — різноманітні романи, фантастику, поезію, детективи, драматичні твори, і усілякі посібники, як оті, що вчать, як відкрити банківський рахунок. Вони також хотіли б прочитати усього Шекспіра. Проблема з пошуком книг для цих селян полягає у тому, що їм не відомо, що саме є у наявності, отже така програмна книга, як “Мер Кестербріджа” Томаса Гарді, користується великим попитом лише тому, що випадково опинилася у селі. “Ферма тварин” Джорджа Орвелла, з цілком зрозумілих причин, є найпопулярнішим романом.
Із самого початку нашій організації допомагала Норвегія, а потім Швеція. Без такої підтримки наші запаси книг були б швидко вичерпані. Ми діставали книги звідусіль, де тільки могли. Не забувайте, що хороша книга у паперовій обкладинці коштує місячну зарплатню у Зімбабве — і так було до початку правління терору Мугабе. Тепер, після інфляції, така книга коштує декілька місячних окладів. Але коли ми привезли ящик з книгами у село — і не забуваймо, що там страшенна нестача пального — можу вам сказати, що цей ящик зустрічали зі сльозами на очах. Приміщенням для їхньої бібліотеки може стати дерев’яний сарай під деревом на цегляному фундаменті. І через тиждень там розпочнуться заняття — люди, що вміють читати, будуть учити тих, хто не вміє, також будуть вивчати законодавство — а в одному віддаленому селі, оскільки не існує романів, написаних мовою Тонга, двійко хлопців всілися за написання романів цією мовою. В Зімбабве є принаймні шість основних мов, і усіма ними вже написані романи: у них зображено жорстокість і кровозмішання, там повно злочинів та вбивств.
Кажуть, що народ отримує той уряд, на який заслуговує, але я думаю, що стосовно Зімбабве це неправда. Ми повинні пам’ятати, що повага до книг і нестримне бажання читати походить не від режиму Мугабе, а від його попередників, коли при владі були білі. Це дивовижний феномен, оце бажання читати, і його можна помітити усюди, від Кенії до мису Доброї Надії.
З цим, хай і не дуже правдоподібно, пов’язаний один факт: хатина, в якій я виросла, була по суті мазанкою, зробленою з мулу та очерету. Так будували споконвіку усюди, де є трава або очерет, підходящий мул, і дерев’яні стовпи замість стін. Приміром, у саксонській Англії. У мазанці, де я виросла, було чотири кімнати, розташовані одна за одною, і там було повно книг. Мої батьки не лише привезли книги з Англії до Африки, але моя мати замовляла поштою нові книги з Англії для своїх дітей. Книги приходили загорнутими у великі коричневі паперові пакети, і вони були радістю моєї молодості. Мазанка з мулу, але повна книг.
Навіть сьогодні я отримаю листи від людей, які живуть у селах, де немає електрики чи водогону, як не було їх у моєї родини у нашій довжелезній мазанці. “Я теж буду письменником, — кажуть вони, — тому що у мене такий самий будинок, в якому жили ви”.
Але тут і виникає перешкода, чи ж не так?
Адже письменники не з’являються і не починають писати у будинках без книг.
Ось у чому різниця. Ось де головна перешкода.
Я проглядала виступи деяких новочасних нобелівських лауреатів. Візьміть, наприклад, пречудового Орхана Памука*. Він казав, що у його батька було п’ятсот книг. Його талант не з’явився з нічого, він був пов’язаний з великою літературною традицією.
Звернімось до В.С.Найпола*. Він згадує, що у його родині добре пам’ятали індійські Веди. Батько заохочував його писати, а коли він приїхав до Англії, то відвідував Британську бібліотеку. Таким чином, він був близьким до великої традиції.
Візьмімо Джона Кутзеє*. Він був не тільки близьким до великої традиції, він сам був цією традицією: він викладав літературу в Кейптауні. І як я шкодую тепер, що ніколи не відвідувала занять цієї людини з відважним, зухвалим розумом.
———
* Твори цих трьох славетних письменників друкувалися на сторінках “Всесвіту”.
Для того, щоб писати, для того, щоб створювати літературу, потрібно мати тісний зв’язок з книгами, з бібліотеками, з Традицією.
У мене є друг у Зімбабве, чорношкірий письменник. Він навчився грамоті самотужки, читаючи написи на банках з джемом та етикетки на бляшанках з консервованими фруктами. Він виріс у місцині, повз яку я проїздила — це край, де живуть чорношкірі селяни. Земля там нагадує пісок, і в ній повно каміння, час від часу зустрічаються низенькі кущі. Тамтешні хатини бідні, зовсім не схожі на добре доглянуті хати заможних селян. Була там і школа, але вона нагадує ту, про яку я розповідала. Він знайшов у купі сміття стару дитячу енциклопедію, і навчався з нею самотужки.
У 1980 році, коли країна стала незалежною, в Зімбабве існувала група майстерних письменників, воістину справжнє гніздечко співучих птахів. Вони виховувалися в колишній Південній Родезії, коли при владі були білі — вчилися у школах місіонерів, у кращих школах, ніж теперішні. В сучасній Зімбабве письменників не виховують. Принаймні це дуже нелегко, під владою Мугабе.
Їм усім довелося пройти важкий шлях лише для того, щоб навчитися грамоті, не кажучи вже про те, щоб стати письменниками. Скажу, що навчання читанню з етикетками від бляшанок та викиненими на смітник енциклопедіями було тоді поширеним явищем. Але ми говоримо про людей, котрі нестримно прагнули отримати кращу освіту, живучи у багатодітних родинах — з перевтомленою матір’ю, у щоденній боротьбі за їжу та одяг.
Та, незважаючи на ці складнощі, письменники все ж з’явилися. Нам також варто не забувати, що це сталося у Зімбабве, яка була завойована лише сотню років тому. Дідусі та бабусі цих людей могли бути оповідачами, які працювали у традиційних усних жанрах. Через одне або два покоління відбувся перехід від історій, що запам’ятовували та переповідали, до історій, надрукованих у книгах. Яке досягнення!
Книги, буквально вирвані з куп сміття та залишків світу білих людей. Але стос паперу — це одна річ, а надрукована книга — річ зовсім інша. Мені надіслали декілька доповідей про стан книговидавництва в Африці. Навіть у таких місцях, як Північна Африка, що має інші традиції та більше переваг, можна тільки мріяти про перспективу книговидавництва.
Я говорю про книги, які не були написані, про письменників, які не змогли надрукувати свої твори, адже у них не було видавців. Їхніх голосів не почули. Неможливо навіть приблизно визначити, якою величезною була ця втрата таланту і творчого потенціалу. Але ще до цього етапу створення книги, коли потрібні видавець, грошовий аванс, підтримка та заохочення, є ще одна важлива річ, якої також бракує.
Письменників часто запитують: “Як ви пишете? Користуєтесь текстовим редактором? Електричною друкарською машинкою? Пером? Записуєте усе від руки?” Але справді суттєвим питанням є наступне: “Чи знайшли ви для себе місце, той вільний від усього простір, що має оточувати вас, коли ви пишете?” Той особливий простір, який дає змогу почути і зосередитися, щоб до вас прийшли потрібні слова, якими заговорять ваші герої, прийшли ідеї — і натхнення.
Якщо письменник не знаходить такий простір, тоді його поеми і оповідання можуть виявитися мертвонародженими.
Коли письменники спілкуються, те, що вони обговорюють завжди пов’язане з оцим творчим простором, з цим іншим часом. “Ви знайшли його?” — питають вони один одного. — Ви його не втратите”?
Давайте тепер перейдемо до іншого місця дії, вочевидь дуже відмінного від попереднього. Ми в Лондоні, в одному з великих міст світу. Ось письменник-початківець. Ми цинічно запитуємо залежно від того, чоловік це або жінка: він чи вона красиві? Харизматичні? Привабливі? Ми жартуємо, але це не жарт.
Усі голосно вітають нову знахідку, їй, можливо, навіть платять чимало грошей. Бідолашні вуха новачків вперше чують дзижчання папараці. Їх ушановують, прославляють, возять по всьому світу. Ми, старі, що вже бачили все, жаліємо неофіта, котрий і гадки не має, що відбувається насправді.
Він або вона улещена, задоволена.
Але спитайте через рік, що він або вона зараз думають про це, — я чула такі відповіді: “Це найгірша річ, яка могла зі мною трапитися”, — кажуть вони.
Деякі письменники, яких після вдалого дебюту багато рекламували, переставали писати або писали зовсім не те, що вони хотіли, про що збиралися написати.
А нам, старим, хочеться прошепотіти у їхні невинні вушка: “У вас ще є ваш простір? Ваша душа, ваше особисте, необхідне вам місце, де ваші власні голоси можуть розмовляти з вами і тільки з вами, де ви можете мріяти? О, бережіть його, не втрачайте!”
У мене є повно чудових спогадів про Африку, які я можу воскресити в пам’яті і переглянути, коли захочу. Може, мені згадати захід сонця, коли у вечірньому небі розливаються золоті, пурпурні і помаранчеві кольори? Чи згадати різнокольорових метеликів та бджіл на духмяних кущах в Калахарі? Або пригадати, як я сиділа на тьмяних трав’янистих берегах річки Замбезі, згадати її темну, блискучу воду, над якою проносилися усі птахи, які тільки є в Африці. Так, слони, жирафи, леви та інше звірі — цього там було вдосталь, та, може, згадати нічне небо, ще не забруднене, дивовижно чорне, усипане тривожними зірками?
Є й інші спогади. Молодий африканець, десь років вісімнадцяти, зі сльозами на очах стоїть у приміщенні, котре, як він сподівається, стане його “бібліотекою”. Приїжджий американець, побачивши, що у тій бібліотеці немає книжок, прислав йому цілий контейнер. Хлопець благоговійно брав кожну книгу і загортав у пластик. “Але, — спитали ми його, — напевно, ці книги прислали, щоб їх читали?”. “Ні, —відповів він, — вони засмальцюються, і де я дістану інші?”
Цей молодий чоловік хоче, щоб ми прислали йому з Англії книги, які він використає як посібники з викладання.
“Я закінчив лише чотири роки у старших класах, — каже він, — але мене не навчили, як треба вчити”.
Я бачила вчителя в школі без підручників, де немає навіть крейди для класних дошок. В його класі учням було від шести до вісімнадцяти років, і він вчив їх арифметиці, пересуваючи камінці у пилюці, монотонно повторюючи: “два на два дорівнює…” — і так далі. Я бачила вчительку, мабуть, не старше двадцяти, у якої теж не було підручників, зошитів та кулькових ручок, бачила, як вона вчила дітей абетці, виводячи паличкою літери на землі, а сонце пекло, і навколо кружляла пилюка.
Ми є свідками нестримного бажання вчитися не тільки в Африці, а будь-де в країнах третього світу, в тих місцях, які ми називаємо “краями”, де батьки жадають, щоб їхні діти отримали освіту, яка виведе їх із злиднів.
Я б хотіла, щоб ви уявили себе десь у Південній Африці й опинилися у роздрібній крамниці, розташованій у бідній місцевості, в час сильної посухи. Біля крамниці вишикувалась черга людей, переважно жінки, які тримають усілякі посудини для води. Кожен день після полудня до крамниці з міста привозять цистерну дорогоцінної води, і тут на неї чекають ці люди.
Крамар стоїть, поклавши руки на прилавок, і позирає на чорношкіру жіночку, яка схилилася над стосом паперу, що лежить на прилавку, і має такий вигляд, ніби його видерли з якоїсь книги. Вона читає роман “Анна Кареніна”.
Вона читає повільно, пошепки вимовляючи кожне слово. Здається, це важка книга. Ще зовсім як дівчинка, вона вже є матір’ю двох маленьких дітей, які горнуться до її ніг. Вона вагітна. Крамар непокоїться, тому що шарф жінки, який має бути білим, пожовк від пилу. Пил лежить в неї між грудей і на її руках. Чоловік хвилюється, адже черга людей надворі вже довга, і всі хочуть пити. У нього не вистачить води для всіх. Він сердиться, адже знає, що у цій місцевості, десь там, за хмарами пилу, люди вмирають від спраги. Його старший брат був тут деякий час, тримаючи оборону, але сказав, що йому необхідна перерва, і поїхав до міста, насправді скоріше занедужавши, ніж втомившись від посухи.
Цей чоловік допитливий. Він запитує молодицю: “Що ви читаєте?”
“Це про Росію”, — відповідає жінка.
“А ви знаєте, де знаходиться Росія?” — Він забуває про хороші манери.
Молода жінка дивиться прямо на нього, сповнена гордощів, хоча її очі почервоніли від пилу: “Я була найкращою у моєму класі. Мій вчитель казав, що я була найкращою”.
Відтак молодиця продовжує читати. Вона хоче закінчити абзац.
Власник крамниці дивиться на двох її маленьких дітей, і хоче пригостити їх “Фантою”, але мати каже: “Від “Фанти” їм хочеться пити ще дужче”.
Крамар розуміє, що не варто цього робити, але він нахиляється до великого пластикового бака за прилавком і наповнює два кухлі води, які передає дітям. Він дивиться, як молода мати, рухаючи губами, спостерігає за дітьми, які п’ють воду. Потім він наливає кухоль жінці. Йому боляче дивитися на те, як вона п’є, настільки її змучила спрага.
Потім вона передає йому свій пластиковий бідон для води, який він наповнює. Молодиця і діти уважно спостерігають, щоб він не розлив ані краплини.
Вона знову схиляється над книгою. Вона читає повільно. Цей уривок роману захоплює її, і вона перечитує його:
“Варенька у своїй білій хустці на чорному волоссі, оточена дітьми, добродушно і весело зайнята ними і, вочевидь, схвильована можливістю освідчення з чоловіком, який їй подобався, була дуже приваблива. Сергій Іванович ходив поруч з нею і безперестанку милувався нею. Дивлячись на неї, він згадував усі ті милі розмови, котрі він чув від неї, усе, що знав про неї хорошого, і все більше і більше усвідомлював, що почуття, яке він відчуває до неї, є щось особливе, таке, що він зазнав давно-давно і лише тільки раз, за першої молодості. Почуття радості від близькості до неї, все посилюючись, дійшло до того, що, подаючи їй у її кошик знайдений ним величезний на тонкому корені з загорнутими краями березовий гриб, він глянув їй у вічі і, помітивши барву радісного і зляканого хвилювання, яка вкрила її обличчя, сам збентежився і усміхнувся їй мовчки такою усмішкою, яка була занадто промовистою”.
Цей стос друкованого паперу лежав на прилавку, поруч зі старими примірниками журналів, і газетними сторінками з фотографіями дівчат у бікіні.
Жінці час залишити притулок крамниці, щоб вирушити назад до свого села, за чотири милі звідси. Надворі біля магазину жінки у черзі шумлять і скаржаться. Та все одно, крамар не поспішає відпускати її. Він знає, як важко буде цій ще майже дівчинці дійти додому з двома дітьми, які горнуться до її ніг. Він хотів би подарувати їй цю книгу, яка так її захопила, але він не може повірити, що це худюще дівчисько з великим животом справді може її зрозуміти.
Яким чином оця книга, або, скоріше, її третина, опинилася на прилавку тої далекої крамниці? Це сталося так.
Один високоповажний чиновник, як виявляється — з ООН, придбав цей роман у книжковому магазині, перш ніж відправитися у подорож і перетнути кілька океанів і морів. На борту літака, зручно розташувавшись у своєму кріслі бізнес-класу, він розірвав книгу на три частини. Він подивився навколо, очікуючи побачити збентежені і зацікавлені обличчя пасажирів, і навіть декілька веселих. Вмостившись і застібнувши пас безпеки, він голосно сказав, щоб його почуло якомога більше людей: “Я завжди роблю так, коли маю їхати далеко. Не хочеться довго тримати у руках якусь велику важку книгу”. Роман був у звичайній паперовій обкладинці, але це справді довга книга. Цей чоловік давно звик, що люди його слухають. “Я завжди так роблю, коли кудись їду, — зізнається він, — адже подорожувати тепер і так важкувато”. Він читав цей роман раніше, і йому сподобалося, а цей оригінальний спосіб читання дійсно додавав пікантність до як-неяк вже добре відомої книги. Прочитавши першу частину, він покликав стюардесу і передав книгу своєму секретареві, який подорожував у кінці літака, на дешевшому місці. Кожен раз, коли секретареві приносили наступну частину понівеченого, але такого зручного для читання великого російського роману, це викликало і чималий інтерес, і осуд, а втім, усім було цікаво. Загалом, таке спритне прочитання “Анни Кареніної” справило незабутнє враження.
Тим часом у крамниці, молодиця ще стоїть біля прилавка, поруч з дітьми, які тримаються за її спідницю. Вона носить джинси, адже вона сучасна жінка, але поверх неї вдягнула важку вовняну спідницю, що є частиною традиційного вбрання її народу: її дітям легко триматися за товсті складки.
Вдячно подивившись на крамаря — вона знає, що подобається йому, і він співчуває їй, жінка виходить надвір у хмари пилу.
За нею ідуть і плачуть діти, у їхніх горлянках повно пилу.
Це було важко, ой як важко, іти, крок за кроком, крізь пил, що лежав, обманюючи своєю м’якістю, у насипах під ногами. Важко, але хіба вона не звикла до труднощів? Вона думала про історію, яку нещодавно читала. Вона думала: “Ця жінка схожа на мене, у тій білій хустці, і вона теж приглядає за дітьми. Я могла б бути нею, тією російською дівчиною. А той чоловік, він кохає її, і одружиться з нею”. Вона встигла прочитати лише один абзац.
“Так, — думає вона, — я зустріну чоловіка, і він забере мене звідси, мене і дітей, так, він полюбить мене, і буде про мене піклуватися”.
Вона іде далі. Важкий бідон з водою давить їй на плечі. Вона не зупиняється. Діти чують, як усередині посудини хлюпоче вода. Вона зупиняється на півдорозі, і ставить бідон на землю.
Діти скиглять і смикають її за одяг. Вона думає, що не можна відкривати воду зараз, інакше всередину наб’ється багато пилу. Вона не повинна відкривати бідон, поки не дійде додому.
“Чекайте, — говорить вона дітям, — зачекайте”.
Вона мусить зібратися з силами і йти далі.
Вона розмірковує: “Мій вчитель розповідав про одну бібліотеку, завбільшки з супермаркет, про великий будинок, в якому повно книг”. Молодиця усміхається, йдучи далі, пил летить їй у обличчя. “Я розумна, — думає вона, — вчитель казав, що я розумна. Найрозумніша в усій школі, так він казав. Мої діти будуть розумними, як я. Я поведу їх до бібліотеки, у те місце, де повно книг, а потім вони підуть до школи, і стануть вчителями — мій вчитель казав, що я теж можу вчити інших. Мої діти будуть жити далеко звідси і заробляти гроші. Вони мешкатимуть поруч з великою бібліотекою, і вони будуть жити щасливо”.
Ви спитаєте, як частина російського роману опинилася на прилавку крамниці у Африці?
З цього вийшла б непогана історія. Можливо, хтось розповість її у майбутньому.
Бідна жінка йде далі, її підтримують думки про воду, яку вона спершу дасть дітям, коли буде вдома, а потім вип’є сама. Вона іде далі, крізь жахливий пил африканської посухи.
Ми переситились життям у нашому світі, якому загрожує небезпека. Нам добре вдається іронія і навіть сарказм. Ми вже майже не використовуємо деяких слів та ідей, настільки затертими вони стали. Але нам варто повернути деякі слова, що втратили свою силу.
Ми володіємо скарбницею літератури, заснованої ще давніми єгиптянами, греками і римлянами. У ній є все, це літературне багатство, яке знаходять знову і знову ті, кому пощастило натрапити на нього. Це справжній скарб. Уявіть, що його ніколи не було. Яким убогим і порожнім було б наше життя.
Ми успадкували мови, поезію та історію, і цей спадок ніколи не збідніє. Він завжди буде існувати.
У спадщину нам дісталися історії давніх оповідачів, імена багатьох з них нам відомі, але деяких ми забули. Та всі вони кожного разу приходили на лісову галявину, де палає велике багаття, навколо якого танцюють і співають старі шамани, адже наша історична спадщина бере початок у вогні, у магії, у духовному світі. Там вона перебуває і нині.
Спитайте будь-якого сучасного оповідача, і він скаже, що завжди настає момент, коли його торкається той вогонь, який ми звемо натхненням. Він існує від самого початку раси людей, коли великі вітри створювали нас і наш світ.
Дух оповідача живе глибоко всередині кожного з нас. Цей повістяр завжди з нами. Припустімо, що наш світ спустошила війна, жахи якої нам усім легко уявити. Припустімо, що рівень морів піднявся, і повінь змила наші міста. Але оповідач не зникне, адже нас формує наша уява, вона нас підтримує, творить нас — на добро чи на лихо. Саме у наших історіях ми заново створюємо самих себе, коли нам важко, боляче, навіть коли нас знищено. Оповідач, казкар, міфотворець — це наш птах-фенікс, що представляє найкраще з того, що є у нас, нашу найвищу творчість.
Бідолашна жінка втомлено іде крізь пил, мріючи про освіту для своїх дітей, та чи вважаємо ми себе кращими за неї — ми, що наїдаємося досхочу, наші шафи доверху забиті одягом, нам душно від наших надлишків.
Я думаю, що ця молодиця і ті жінки, які говорили про освіту, голодуючи три дні, ще зможуть відкрити нам очі на самих себе.
