Дмитро Дроздовський

Людина з глибин традиції

До 110-річчя від дня народження Миколи Терещенка (1898 — 1966)

 

Інколи на зоряному небі може спалахнути яскрава зірка. Її можна спостерігати день, два, тиждень... Аж раптом ти усвідомлюєш, що сьогодні чомусь на тому самому місці, де вона була ще вчора, цієї зірки більше немає. Вона зникла в міріадах інших зірок, менших, слабших; вона розчинилася в резервуарі чорної матерії. І вже невідомо, чи винирне колись світло від цієї зірки в майбутньому. Єдине, що залишилося, — пам’ять про сяйво, яке полонило до себе людську увагу впродовж певного часу.

Якщо спробувати поєднати цю картину з нашою реальністю, то дуже часто буває, коли в історії  культури з’являється людина-зірка, талант якої наповнює цей світ потужним світлом краси, енергією довершеності. В різні часи такі митці виринають на арені цивілізаційного розвитку, але не завжди ми годні втримати у своїй пам’яті потуги їхнього світіння. Занурені в дріб’язковість цього світу, ми не помічаємо, що пам’ять постає єдиним резервуаром, у якому ми можемо вберегти яскраве минуле і не дати одному імені загубитися в бібліотеці всіх імен. Мені здається, що цю аналогію можна застосувати і до імені видатного українського перекладача, талановитого поета Миколи Івановича Терещенка.

На превеликий жаль, доводиться констатувати, що ім’я цієї людини незаслужено забуто в Україні, хоча ще Микола Бажан зауважив, що досить одного такого вірша, як «Печаль і ніжність», щоби навіки залишитися в українській поезії¹. Цей вірш належить саме Миколі Терещенку, але чомусь так склалося, що це ім’я сьогодні майже стерлося з палімпсесту української культури. І в такому разі вкрай важливо його віднайти, відновити, закарбувати на дощечках української історії. Тим більше, що цього року 14 вересня ми мали б відзначати 110 років із дня народження цього чудового поета, надзвичайно ліричного, ніжного, вишуканого.

————
¹ Цитую за статтею: Череватенко Л. Незнаний Терещенко // Літературна Україна. — 1998. — 10 грудня (четвер).
© Дмитро Дроздовський, 2008.
 

Микола Терещенко народився на Полтавщині, навчався в Київському політехнічному інституті (1917—22) і на курсах іноземних мов. Друкувався з 1918 року; спершу належав до груп символістів «Музагет», пізніше до літературних організацій «Комункульт», «Жовтень», а з 1927 р. до ВУСПП. Упродовж 1925—1934 рр. був редактором журналу «Життя і Революція», під час Другої світової війни працював на українській радіостанції в Ташкенті, а після війни — редактором Держлітвидаву України в Києві.

Але передовсім Микола Терещенко залишиться в історії української культури як ніжний поет і блискучий перекладач. Варто зрозуміти, що поетична мова М. Терещенка — це мова, яка поринає в найтонші матерії людської сутності, це мова, яка передає не поняття, а відображення і враження від речей. Поезія чуттєвого ліризму — можливо, так можна передати поетичний досвід цього автора. Погляньмо уважніше на фрагмент зі згадуваного вже вірша Терещенка  «Печаль і ніжність»:

 

Печаль і ніжність — о, як розняти
в душі поета — печаль і ніжність:
коли зелено-вечірні шати,
в моєму серці печаль і ніжність.
 
Журба безкрая — о, не забути,
не втамувати печаль поета,
коли у трансі вечірнім люди,
чом я голублю печаль і ніжність...

 

Цей вірш уперше було надруковано в «Музагеті». Бінарна опозиція суму і щему, гіркоти розчарування і солодкої приємності, рефлексії та чуттєвості протинає мелодійний вірш М. Терещенка. Звичайно, доля вготувала для митця важкий шлях, інколи доводилося забувати про те, що поезія омовлює недомовлене, залишаючи простір мовчання, яке насамперед і має промовляти в кожному читачеві. Поет може вказати лише кілька слів, але в дистанції між цими словами сховано щось таке, що можна або відчути, або не відчути. Це ніколи не дається в досвіді, цього не можна навчити. Поетична матерія — це завше шлях від матерії до духу, від страждання до звільнення, зрештою все наше життя зводиться до основних непорушних принципів існування Абсолюту, який постає недосяжним для звичайної людини. Але поет може наблизитися до нього, адже представляє цей Абсолют не в порожньому понятті, яке може відчитати розум, але через його еманацію на рівні відображення речей.

 
<…>
знову спить.
А через мить
на цілі гони
гонять
вітрогони...
І раптом хмари
грають у фанфари!
Море
... рушило на гори.
Яке страшне в цей час воно!
коли вирує дно
і щось говорить,
коли я пізнаю
всю зненависть твою,
о море!
<…>

 

Цей вірш відображає стихію моря (власне, він і називається «Море», написаний 1925 року), яке постає в поетичній матерії непізнаванною бурхливою стихією, здатною збентежити дух і уяву людини, але в самому миттєвому пориванні до безконечності людина вивищується над світом. Як писав Кант, у світі існує Краса і Піднесене: краса може бути втілена в конечному предметі (антична статуя, гравюра, вірш), вона має часове і просторове обмеження; натомість Піднесене перебуває в самій людині в момент її зустрічі з чимось невідомим, величним (як море, безкрає небо, єгипетські піраміди). Саме ці приклади і наводив славетний німецький філософ. Піднесене може бути сприйняте тільки морально забарвленим розумом, але не піддається осяганню здоровим глуздом. Вірш Миколи Терещенка «Море» прагне інтенційовано відтворити бентегу водної стихії, показуючи її плинність, вічність і небезпеку, сховану в товщах вод. Море в цьому вірші — архетипний  образ, що існував споконвіку і буде існувати вічно.

Але в іншому вірші Терещенка ми маємо справу вже не з безкінечною стихією, а з її атрибутом — «Чайкою» (саме таку назву має цей вірш). Чайка — знаковий образ для української семіосфери. Творчість Миколи Терещенка закорінена в глибини української ментальності, його поезія відображає одвічні теми української поетичної традиції. Ми дуже рідко говоримо про традицію, переважно там, де її немає. Десь приблизно так розпочав свою статтю «Традиції та індивідуальний талант» Т.С. Еліот. Мені здається, що ця думка може бути цілком доречною і в цьому випадку: М. Терещенко втілює глибинну українську поетичну традицію — і ліричну, і суспільну (саме ця лінія у наступні десятиріччя посіла панівне місце в творчому доробку поета), а тому назавжди має залишитися в ній, навіть якщо порожнеча дріб’язковості і витісняє це ім’я, огортаючи в габу забуття, що ми можемо наразі констатувати в Україні.

Дивлюся спраглими очима
на синє море.
А звідтіль
огнями бризкає ясними
рожеве шумовиння хвиль.
 
 
І щось говорить.
Прислухаюся,
і чую враз знайомий крик,
що рветься чайкою з одчаю
на безгоміння скель німих:
«Киги-киги!»
<…>