Фредерік ФОРСАЙТ
ЗАМОВЛЕНЕ ВБИВСТВО
ОПОВІДАННЯ
З англійської переклав Іван ЧЕБАН
Цей маленький бар на розі однієї з вулиць у Південному Брукліні майже як і все інше на цій вулиці бачив кращі часи.
Будинок той стояв за декілька ярдів углиб від тротуару з облупленими стінами і з двома поверхами пустих складів угорі. Неонова стрічка над дверима сповіщала, що це “Будинок Джо”, але “к” вже давно зникла.
Усі будинки на цій вулиці були колись охайні, добре доглянуті, в них мешкав славний бруклінський робочий люд, але тепер перетворилися на кишла, де ті, хто не мав роботи, і ті, кого вже ніхто не брав на роботу, перебивалися з хліба на воду.
Жоден з них не звернув уваги, а якщо і звернув, то нічим цього не виказав, коли надвечір похмурого дощового дня 1983 року біля бару зупинився чорний лискучий лімузин.
У машині було четверо. Той, що біля шофера, та ще один з двох, які сиділи на задньому сидінні, вийшли з машини. Обидва були вдягнені в чорні, щільно підігнані костюми; обидва тихенько причинили за собою дверцята авто і пильно обдивилися навколо. Усе в них так і промовляло: “Кодло”. Вони підійшли до дверей Будинку Джо. Один з них зайшов усередину, а другий став спиною до дверей, таким чином заблокувавши прохід.
Крутий, зайшовши, озирнув приміщення. За столом сиділи двоє роботяг. Блідий бармен витирав склянку рушником, який навряд чи можна було вважати чистим. Він застиг, побачивши нового відвідувача. Крутий вийняв з пачки стодоларову банкноту і поклав її на стойку, буркнувши щось наказовим тоном. У лічені секунди по тому, як бармен сказав роботягам, що бар зачиняється, напій крутому був поданий. Пияки почвалали до виходу, тискаючись повз охоронця біля дверей. А сам бармен зник десь у нетрях службових приміщень бару.
————Перекладено за виданням: Frederick Forsyth
© Іван Чебан, переклад, 2008.
Тільки після того, як охоронець біля дверей кивнув головою, чоловік, що залишився на задньому сидінні, вийшов з машини. Він був нижчий на зріст, старіший і гладкий, на ньому було шикарне темне пальто і капелюх, і він міцно стискав шкіряний кейс. Він перейшов тротуар, охоронець притримав відчинені вхідні двері, і ось він опинився в барі.
Ніс його наморщився з відрази, але місце було те, що треба: тихе, безлюдне, жодного свідка. Він обрав кабіну навпроти задньої стіни, охоронець вмостився на високому табуреті бару, і вони стали чекати.
За десять хвилин примчав мотоцикл — чорний, а на ньому чоловік, вдягнений у чорну шкіру. Він в’їхав на тротуар між лімузином і дверима бару, зліз з мотоцикла і поставив “Ямаху” на підставку. Він не зняв шолома і не підняв темне забрало.
Охоронець біля дверей спинив його, піднявши руку, і мотоцикліст слухняно чекав поки його обшукають. Це не забрало багато часу і було зроблено професійно, адже шкіряний одяг так щільно облягав його тіло, що жодна зброя під ним не могла приховатися. Охоронець біля дверей був задоволений і кивнув гостю, що вхід вільний.
Мафіозі вглядався у заборола перед ним. Крізь темне скло на нього теж дивилася пара очей.
— Ти той, кого звуть Механіком? — спитав гангстер. Шолом і Забороло повільно кивнули.
— Кажуть, ніхто ще не бачив твого обличчя. Ти любиш бути обережним, га?
Вуста Механіка було видно над металевою дужкою, яка захищала підборіддя, і під заборолом.
— І я все ще при ділі і ніколи не програю, — відзначив він. Старіший чоловік кивнув задоволено.
— Я знаю твої умови, — прогарчав він. — Половина зараз і половина по завершенні. — Він поляскав по шкіряному кейсові. — Перша половина ось тут. Ти візьмешся? — Скажи за що, — відповів Механік. Кажучи відверто, він був заінтригований. Він знав, хто перед ним. Це Луї Пасанте. один із босів родини Гамбіно, яка владарювала в Брукліні. Ось це його і збивало з пантелику. Старий Карло Гамбіно помер, і найстаршим в родині був зараз Великий Полі Кастеллано, такий же, як і Пасанте: старомодний бос, що захоплювався поняттями, якими б дивними вони не були, “честі” на “шани”. Але новачки, — “младотурки”, яких очолював Готті, — вже наступали їм на п’яти.
І все ж таки, якщо права рука боса хотіла, щоб зник якийсь жовторотик, то він міг би використати будь-кого з “своїх людей”, — зведені спускові гачки, сліпі виконавці, — без будь-якої платні. Кожен знав, що Готті використовував Роя де Мейо та його “команду”: психопатів Генрі Гозенберга та Джо “Доакулу” Гвіцлермо. Тож чому це йому треба йти за межі родини, щоб знайти кілера?
Пасанте кинув на стіл фотокартку:
— Сволота тусувався з моєю дочкою. ніхто не має права тусуватися з моєю дочкою. Зроби так, щоб його не стало. Але це має виглядати як вулична бійка.
Он воно що!.. Йдеться про особисту уразу. Родина не повинна знати. Дочка також.
На фото було молоде симпатичне обличчя, — не типове обличчя гарного чоловіка, але різко окреслене і зіпсоване лише тонким рубцем, який тягнувся від лівої скроні і до куточка губів, — з тих, що жінки знаходять цікавими.
— Адреса?
— Не відома, — прогарчав Пасанте. — Але він спить з нею у неї вдома: Браунстаун, Грінвіч Віледж. Вона зве себе Вікторія Пасмор, навчається в акторській студії.
Він зіжмакав адресу, яку Механік запам’ятав, і кинув на заляпаний пивом стіл другу фотокартку. Тепер палка пристрасть молодого коханця ставала зрозумілою: вона була справжньою красунею. Замовлений убивця засунув обидві фотокартки у кишеню свого шкіряного вбрання, узяв шкіряний кейс і підвівся.
— Все буде, як треба, — сказав він тихо. — Дівчина нічого не дізнається.
Він пройшов через бар, проминув охоронця на табуреті і вийшов надвір. На вулиці він відкрив гаман за водійським кріслом і кинув туди жмут банкнотів, простягши руку всередину, щоб розкласти їх рівномірно. Потім він випростався, закрив пустий кейс і повернувся до дверей:
— Бос сказав, щоб я повернув йому кейс, — сказав він. Здоровило мислив занадто повільно і не поцікавився: чому це його босу знадобився цей дешевий кейс.Він відчинив двері, і зненацька його штовхнули щосили так, що він поточився всередину. Двері зачинилися, рука в шкіряній рукавичці з’явилася з-за кейса і швейцарський “Січ Сауер”, оснащений глушником, пукнув двічі.
Обидві кулі влучили охоронцю у голову. Його товариш, який розмовляв з Пасанте у другому кінці кімнати, випростався і обернувся, права рука потягнулася до лівої пахви. Але запізно. Чоловік у чорній шкірі присів навпочіпки, стискаючи пістолет обома руками, і увігнав йому дві кулі в лоба на відстані одного дюйма одна від одної. Пасанте встиг звестися наполовину, коли в нього влучила куля.
Механік залишив порожній кейс на столі у кабіні, — речовий доказ пограбування невідомими особами, — повернувся до свого мотоцикла і поїхав геть.
За дві милі від бару він зупинився біля смітника на Фонтейн-Ааеню. Жодної душі не було поруч уночі, коли він зняв свій шолом із заборолом, поклав його на бензобак перед собою і дістав дві фотокартки.
Ту, на якій була зображена дівчина, він залишив собі. Він довго вдивлявся у другу фотокартку, ту, на якій був зображений юнак, і плавно пальцем у рукавичці вздовж рубця, який помічав його обличчя від лівої скроні і до куточка губів.
Він розірвав цю фотокартку на клаптики, викинув їх на вітер, який жбурнув їх на смітник назавжди, і поїхав геть.
