Ґабріель Руа
ОПОВІДАННЯ
Із французької переклав Ярема КРАВЕЦЬ
Жайворонок
Досить часто я просила своїх маленьких учнів співати хором. Якогось дня з-посеред їхніх радше бляклих голосів я відрізнила один голос — ясний, тремтливий, на диво чистий. Я попросила дітей замовкнути! Нил співав сам. Голос чудовий і дуже вартісний для мене — адже я не мала особливого музичного слуху!
Відтоді я пропонувала:
— Ниле, будь ласкавий, дай тон!
Він давав його, не примушуючи себе повторно просити, без жодної погорди — був дитиною, народженою для співу, як інші діти для пустощів.
За ним підтягувалася ціла зграя моїх горобчиків; Нилові так-сяк вдавалося їх навчати, і вже досить довго він робив це радше добре, аніж погано, бо, окрім свого чудового таланту, мав також талант передавати його іншим. Слухаючи, як Нил співає, кожному здавалося, що він сам здатен співати.
Урок співу в моєму класі викликав до мене заздрість учительок сусідніх класів.
— Що сталося? Щодня тепер у твоєму класі відбувається концерт.
Нема чого дивуватися: дотепер я ніколи не славилася як учителька співу. Наш давній інспектор шкіл під час своїх відвідувань був надзвичайно цим здивований.
— Як то так? Ваші учні співають у тисячу разів краще, аніж у минулі роки!
А потім перестав вистежувати мене, попрохавши моїх учнів ще раз заспівати. Тут я вперше побачила, що він, забувши про те, що є шкільним інспектором, поринув у свої радісні думи.
Незадовго після цього візиту мене відвідав наш директор, який мовив до мене дещо глузливим тоном:
— Здається, цього року ваші учні співають чудово. Мені було б дуже цікаво почути цих ангелів-музик. Чи не попросили б ви їх заспівати для мене?
————* Перекладено за виданням: Gabrielle Roy. L’Alouette. — in “Ces enfants de ma vie”. Montrйal, Stankй, 1977.
© Ярема Кравець, переклад, 2008.
Наш директор був людиною низького зросту, однак виглядав вищим завдяки своїй шевелюрі, зачесаній а la Тьєр. Одяг, який він мав на собі, був традиційним одягом наших учителів-ченців минулих часів — до нього додавалися ще й чорний редингот і дуже білий комірець.
Я поставила своїх дітей щільним гуртом. Нил, який був одним із найнижчих, майже сховався усередині групи. Я подала йому короткий знак. Він дав добрий, досить голосний тон, щоб його почули інші учні. Звук, який міг би десь звучати гармонійно! І тут хор знявся такими захопливими голосами, таким унісоном, що я подумала: директор побачить у цьому саму лише запальність.
В усякому разі, глузливий вираз дуже скоро зник з його обличчя. На своє велике здивування, я побачила, як воно сповнилося якоюсь блаженною задумою, немовби він зовсім забув про те, що є директором, який мусить займатися лише своєю школою.
Заклавши руки за спину, він легенько похитував головою у ритмі пісні і так продовжував стояти, коли спів закінчився, ще леліючи його у своїй пам’яті.
Та все ж він не забув цей незвичайний голос. Попросив Нила вийти вперед, довго розглядав його уважним поглядом, поплескав по щоці.
Коли я відпроваджувала його до дверей, сказав мені:
— Цього року з вашими тридцятьма вісьмома горобчиками ви придбали ще й польового жайворонка. Знаєте таку пташку? Нехай вона співає, і не буде жодного засмученого серця, яке б не відчуло полегші при його співі!
Я була, здається, ще надто молодою, щоб зрозуміти, що це таке, засмучене серце. Однак незадовго, здається мені, я дещо про це дізналася.
Той день розпочався дуже погано — лив осінній дощ, діти приходили простуджені, змоклі, роздратовані, в заболоченому взутті — дуже скоро мій клас, який я любила за його незвичайну чистоту, перетворився на справжню стайню. Коли я піднімала майже суцільну грудку чорної землі, двоє-троє хлопчаків навмисне розтоптували й розкидали ногами інші грудки по класу, кидаючи на мене глузливі погляди. Я не впізнавала більше у тих малих бунтівниках, які задля якоїсь дрібнички збунтувалися проти мене, своїх учнів; та й думаю, що вони самі не впізнавали в мені своєї колишньої улюбленої вчительки. Що ж сталося таке, що перетворило нас чи не на ворогів?
Деякі з наших найдосвідченіших колег пояснювали це атмосферними змінами перед грозою, делікатними нервами дітей, які погано переносять погодні зміни, або ж попередніми довгими канікулами. Пізнавши смак свободи, діти повертаються до школи із таким відчуттям, нібито вертаються до в’язниці — стають неслухняними, ще збудженішими, розгуляні і вперті, бо вони, малі бідолахи, відчувають, що їхній бунт проти світу дорослих ніколи не увінчається успіхом.
Я теж, зі свого боку, зіткнулася із досвідом одного з тих важких днів, коли вчителька у школі існує, здається, лише для того, щоб карати дітей, а діти лише для того, щоб підкорятися; весь смуток світу, здається, збирається тоді у тому місці, яке за інших обставин може стати місцем найрадісніших переживань.
Погана погода тривала; замість того щоб заспокоїти надмірно напружені нерви прогулянкою на свіжому повітрі, ми були змушені проводити перерви в підвальному гімнастичному залі; там важко відлунювали дитячі кроки. Мені доводилося лікувати розбиті губи та носи.
А далі, щойно повернувшись з туалету, діти по черзі виходили з-за своїх парт, прохаючи у мене дозволу туди повернутися. У такому безперервному ходінні неможливо було продовжувати урок! Одна дитина виходила, інша поверталася, безперервно відчинялися двері, від протягу розліталися зошити, їх піднімали, вони були забруднені болотом, двері знову ляскали, виходила ще одна дитина. Раптом, більше не стримавшись, я сказала: “Ні, цього досить, є все-таки у всьому межа”. Отож, перш ніж я подумала, немовби навмисне, моє “ні” впало на малого Чарлі, слухняну спокійну дитину, яку мати двічі-тричі на рік вимивала у сірці, змішаній із патокою. Повернувшись на своє місце, Чарлі не міг довше витримати. Сморід почули його сусіди, а малі чудиська почали корчити гримаси, вигукувати зі своїх місць, так ніби це й не було зрозуміло: “Чарлі наклав у штани”. Я мусила швиденько написати записку його матері, знала її як жінку мстиву, а Чарлі за той час стояв біля мого стола і чекав, розставивши ноги, похнюпившись зі сорому.
Мені не довелося довго чекати наслідків. Чарлі пішов, а за якихось півгодини у засклених дверях показався директор і подав знак, що хоче зі мною розмовляти. То був лихий знак, якщо він викликав нас у коридор для розмови. Сказав мені, що тільки-но телефонувала мати Чарлі. Вона була така розлючена, що йому ледь удалося переконати її не подавати проти мене позов до суду. Хоч як смішно то виглядало, але були й батьки, які ладні були позивати учительку через ще мізернішу справу; мене ж звинуватили в тому, що я змусила матір Чарлі перепирати синову білизну — лише вчора вона одягнула його у все чисте.
Я спробувала подати факти так, як їх бачила, однак директор строго зауважив мені, що краще дозволити усьому класові піти без потреби до вбиральні, аніж позбавити цього права дитину, яка мала у цьому потребу.
Чи, може, тому, що мені було соромно за саму себе, та я намагалася присоромити дітей за те, що вони з самого ранку повелися так негарно. Але вони зовсім тим не збентежилися; а навпаки, у більшості своїй виглядали навіть собою задоволені.
Я сіла за свій стіл, повністю збентежена. Наринули думки про майбутнє, я бачила свої дальші роки, абсолютно подібні до сьогоднішнього дня. Я бачила себе через двадцять років, через тридцять, на тому самому місці, виснаженою роботою, схожою на своїх “найстарших” колег, до яких мене сповнював такий жаль, що, бачачи їх, я починала шаліти саму себе. Звичайно, користаючися з мого пригніченого стану, діти почали бігати одні за одними між рядами, і увесь цей гамір ставав дедалі гучнішим. Мій погляд зупинився на малому Нилі. Майже усі діти бешкетували, а він сидів на місці і намагався зосередитися на своєму малюнку. Окрім співу, він найбільше любив малювати — малював ту саму хатинку, довкола неї дивовижні тварини, кури великі, як корови.
Я кликнула його, гадаю, як на поміч.
— Ниле, підійди-но сюди!
Він швиденько підійшов до мене. Це був дивний хлопчина, завжди по-чудернацькому одягнений. Сьогодні трохи підкорочені підтяжки підтримували його надто широкі штани — за кожним кроком вони опускалися йому аж до колін. Чоботи, певно, також були завеликі на нього, бо я чула, як вони виляскували, коли він підбігав до мене. Зі своєю кучмою білявого волосся, квадратною головою, зверху плоскою, він був схожий на добрягу-фермера, який вирішив узятися до навчання. Справді, коли він не співав, його аж ніяк не можна було прийняти за жайворонка.
Він приязно схилився до мене:
— Що ти хочеш?
— Поговорити з тобою. Скажи мені, хто навчив тебе так гарно співати?
— Моя мати.
Я бачила її одного разу, коли роздавали щоденники: в неї була мила, збентежена усмішка, круті вилиці, як у Нила, доброзичливий, глибокий погляд з-під білісінької хустки — скромна тінь, яка відійшла так, як прийшла, мовчки, бо знала лиш декілька слів, крім своєї української мови.
— Вона вчить тебе співати українською?
— Авжеж!
— Знаєш багато українських пісень?
— Сотні.
— Аж стільки?
— Так, в усякому разі, дуже добре десять… дванадцять…
— Заспіваєш нам одну з них?
— Яку?
— Яку сам вибереш.
І тоді він устав, так немовби чинив опір вітрові, — розставивши ноги, відкинувши назад голову, з пожвавленим поглядом, змінюючись перед моїми очима набагато більше, ніж я дотепер могла його спостерігати, — перша пісня, яку він співав у школі мовою своєї матері, — маленький селянин, який став заручником музики. Тілом він погойдувався у захоплюючому ритмі, плечі піднімалися, очі іскрилися вогнем, час від часу на його дещо м’ясистих губах з’являлася усмішка; піднятою рукою граціозним рухом він, здавалося, показував нам удалині якесь гарне видовище, годі було не дивитися на цей рух, — хотілося побачити те, що сповнювало його радістю. Я не знала, що краще: чи слухати його із заплющеними очима, насолоджуючись цим мелодійним голосом; чи дивитися, як він це робить, такий життєрадісний, такий захоплений, немовби готовий відірватися від землі.
Коли цей чудовий спів закінчився, ми всі відчули себе в якомусь іншому світі. Діти заспокоєні посідали на свої місця. Клас сповнився рідкісною тишею. Своє майбутнє я стала бачити у світліших барвах. Спів Нила вивернув моє серце, неначе рукавичку. Тепер я знову сповнилася вірою в життя. І я спитала Нила:
— А чи ти знаєш принаймні, про що йдеться у твоїй пісні?
— Звичайно.
— Ти міг би нам пояснити?
І він розповів:
— Стоїть дерево — розквітла вишня. У тому краї, звідки моя мати, вишні скрізь і повсюди. Ця вишня виросла посеред поля, довкола неї танцюють дівчата. Вони чекають своїх коханих, які мають скоро повернутися.
— Яка гарна історія!
— Так, але далі вона буде сумна, — продовжив Нил. — Один із тих коханих хлопців загинув на війні.
— Яка біда!
— Не зовсім, — відповів Нил, — бо той, хто потайки її кохає, дістав нагоду, а він добрий.
— О, тим краще! Але ж де ж твоя мати навчилася тих пісень?
— У своєму краї, перед тим як звідти виїхала, коли була ще дівчинкою. Тепер вона каже: це все, що нам лишається від України.
— І вона поспішає передати їх у твою голівоньку, щоб тепер ти їх зберіг?
Він повагом глянув на мене, аби переконатися, чи розуміє те, що я говорю, а потім приязно усміхнувся до мене:
— Я не забуду жодної з них, — мовив він і спитав: — Хочеш, я заспіваю тобі ще одну?
Моя мама вже три місяці лежала після складного перелому стегна. Довгий час лишалася нерухомою у гіпсовому корсеті. Та врешті лікар зняв його і ствердив, що мама ходитиме, аби лишень виявила до цього наполегливість. Щодня вона робила такі зусилля, однак ніяк не могла ступити своєю хворою ногою. Від тижня-двох я помітила, що вона втрачає надію. Якось перехопила її погляд — вона сиділа перед вікном у своєму кріслі і дивилася на вулицю із скорботною тугою. Я дорікнула їй, аби вона не подумала, що я боюся за неї. Яким стало б її життя, якби вона мала залишитися інвалідом; адже була така життєрадісна, така активна, така незалежна своєю вдачею? Страх, який я відчула одного дня, що мені доведеться ціле життя бути прив’язаною до мого учительського фаху, дозволив мені зрозуміти, як вона боїться того, що їй ніколи більше не покинути свого місця в’язня біля вікна.
Отож одного дня мені спало на гадку привести до неї Нила, щоби трохи її розважити, бо час для неї минав “страшенно довго”.
— Ниле, чи ти не пішов би заспівати для моєї матері, яка забула усі свої пісні?
У нього була своя особлива манера погоджуватися, не промовляючи жодного слова, лише вкладаючи свою маленьку руку у мою руку; це мало означати: “Ти добре знаєш, що я піду за тобою на край світу…”. Ті невимовлені слова йшли просто до мого серця.
Дорогою я розповідала йому, що моя мама набагато старша від його матері і що в такому віці важко знаходити втрачену надію! Ще сьогодні запитую себе, що спонукало мене давати такі пояснення дитині шести з половиною років. Однак він слухав їх дуже уважно, намагаючися з усіх сил зрозуміти, чого я від нього чекаю.
Коли мама, прокинувшись од своєї дрімоти, розплющила очі і зауважила біля себе дитину із шлейками, певно подумала, що це один із тих бідних малюків, яких я стільки разів приводила до неї, щоб вона пошила їм пальто або ж підробила пальто до їхнього зросту, бо з гіркотою сказала якось мені, що не зможе більше надавати такі послуги:
— Послухай, ти ж добре знаєш, що я не можу більше взятися до шиття, хіба що йдеться про якісь легенькі ручні роботи.
— Не про це йдеться. Це несподіванка. Послухай!
Я подала знак Нилові. Він встав перед моєю мамою, так нібито хотів змагатися із вітром, і затягнув веселу пісню про вишневе дерево. Тіло його похитувалося, очі виблискували, на вустах з’явилася усмішка, він підняв свою маленьку руку і, здавалося, показував удалині хворій жінці якийсь шлях, рівнину чи якусь відкриту країну, яку варто було пізнати.
Коли доспівав, глянув на маму, яка мовчала, не промовивши жодного слова, намагаючись не дивитися на нього. Він запропонував їй:
— Хочеш ще одну із моїх пісень?
А мама, немовби зовсім відсторонена, згідливо хитнула головою, не показуючи свого обличчя, яке і далі прикривала рукою. Нил заспівав іншу пісню, і на цей раз мама звела голову, глянула на усміхнену дитину і з її допомогою поринула в пісню разом із нею, мрійливо оглядаючи своє життя.
Того вечора вона попросила, щоб я принесла їй міцний кухонний стілець зі спинкою і допомогла їй встати перед тим стільцем, який міг слугувати їй підтримкою.
Я зауважила їй, що стілець буде ковзати, її потягне і вона впаде. А вона попрохала покласти на сидіння дуже важкий товстезний словник — стілець стоятиме певніше.
І мати знову розпочала свої спроби завдяки таким “ходункам” свого витвору. Минуло ще декілька тижнів. Я не бачила жодної зміни, зовсім впала у відчай; і мама також, бо здавалося, що не робила більше жодних зусиль… Та я не знала, що, зрозумівши, що успіх вже недалеко, вона вирішила продовжувати свої вправи потайки від мене для того, щоб зробити мені несподіванку. Щодо несподіванки, то справді так і сталося! Того вечора я почувалася дуже пригніченою, коли ж то почула, як вона вигукнула зі своєї кімнати:
— Я ходжу! Я ходжу!
Я побігла до неї. Посуваючи стілець, мама ступала вперед тими механічними кроками, якими ступає лялька із накрученою пружиною; не вгаваючи, вона переможно вигукувала:
— Ти бачиш, я ходжу!
Звісно, я не стверджую, що Нил зробив якесь чудо. Та хіба ж він не вдихнув надію моїй мамі саме тоді, коли у неї похитнулася віра у свої сили.
Хоч як би там було, цей експеримент підказав мені бажання спробувати ще інший.
Торік, якогось вечора, я супроводжувала одну зі своїх приятельок із гуртом її учнів до старих людей із притулку нашого міста — вони показували там невеличку театральну п’єсу.
З усіх в’язниць, які людська істота вибудовує для себе самої, жодна в’язниця ще й сьогодні не видається мені такою гнітючою, як та, в якій ув’язнюють старість. Я пообіцяла собі, що ніколи більше не переступлю поріг того місця, яке так глибоко мене вразило. Та, певно, за той рік моє серце так заболіло від співчуття до страдників, що у мене виник задум привести туди Нила. Мені здавалося, що лише він спроможний підняти настрій тих старих людей, яких я бачила ув’язненими у стінах притулку.
Я поговорила про це з директором, який замислився, а потім сказав мені, що це добра думка… дуже добра, але я насамперед повинна спитати дозволу матері хлопця.
Я склала лист до матері Нила, в якому коротко писала про те, що її рідні українські пісні, які вона передала своєму синові, здається, діють благотворно на тутешніх людей, так само, певно, як діяли на людей її краю… допомагали їм жити… Одне слово, чи віддасть вона мені Нила на один вечір, який триватиме трохи довго?
Я прочитала листа Нилові, прохаючи добре усе це запам’ятати, бо йому доведеться прочитати цей лист удома і зробити точний його переклад матері. Він слухав дуже уважно, і як тільки я закінчила, спитав, чи я хочу, щоб він повторив його слово у слово, аби переконатися, що він усього його запам’ятав;я відповіла йому, що це не обов’язково, бо я довіряю його пам’яті.
Наступного дня Нил приніс мені відповідь на клаптику паперу, вирізаного із кулька з цукерками. Там було сказано телеграфічним стилем:
“Позичаємо Нила стареньким людям”.
Далі ішов підпис, схожий на мереживо: “Параскевія Галайда”.
— Яке гарне ім’я у твоєї матері! — сказала я Нилові, силкуючись правильно його прочитати.
А він аж пирснув, слухаючи, як погано я його вимовляю.
Притулок мав маленьку глядацьку залу зі сценою, піднятою на два східці; її слабким світлом освітлювали прожектори. Було ще підсобне приміщення і сама зала.
З волоссям солом’яного кольору та в українській сорочці із вишитим коміром, яку одягнула на нього мати, Нил у снопі золотистого світла виглядав чудово. Як на мене, то було все-таки трохи жаль цього хлопчика у штанцях із шлейками. На його вилицюватому обличчі вже променіла радість чекання співу. А я була готова при потребі шепнути йому, що він має робити, я бачила залу так само добре, як сцену, і, як можна було здогадатися, саме тут, у залі, відбувалося дійство того життя, яке промовляло своє останнє слово.
У першому ряді сидів старий чоловік, який увесь тремтів у конвульсіях; він був неначе та яблуня, яку, здавалося, безперервно трусили, а вона вже давно віддала усі свої плоди. В іншому місці було чутно посвист — здавалося, то вітер залетів у дуплисте дерево. Якийсь старий чоловік у смертельній тривозі змагався зі своїм диханням. Десь ближче до середини зали сидів напівпаралізований — його живий погляд на нерухомому обличчі був особливо світлий. Якась нещасна жінка була вже тільки великою масою розбухлого тіла. І безперечно, були тут особи здорові, але дуже зморщені, скривлені, висохлі, змучені неймовірно жорстокою недугою — таких було тут досить багато. Де старість виявляє себе найжорстокіше? Коли бачиш її у притулку цих людей? Чи хтось із дуже молодих, побачивши таке, хіба не міг би померти при такому видовищі?
І тут, враз, у цьому вечірньому присмерку, немовби із яскравого ранку життя, вихопився світлий голос Нила. Він співав про квітучу вишню, хоровод закоханих, очікування юних сердець. Милим природним жестом час від часу він піднімав руку і показував нею якийсь шлях, куди треба йти, чи виднокіл — дивлячись на його очі, той шлях і виднокіл здавалися осяяними світлом. В якусь хвилину його вуста розкрилися у такій запальній усмішці, що вона стрибнула зі сцени і ніжною та свіжою відбилася на старих обличчях. Заспівав про пригоди Петрушки, який заплутався у своїх власних інтригах. А далі взявся співати пісню, якої я досі від нього не чула, ніжно-сумовиту пісню про Дніпро, що несе свої води до моря; разом із водою несе і сміх, і зітхання, і жалі, і зрештою все це перетворюється на єдиний суцільний потік.
Я не впізнавала старих людей. У похмурому присмерку життя вони побачили вранішню ясність. Старому чоловікові у конвульсіях вдалося на деякий час стримати тремтіння свого тіла — намагався краще слухати. Око паралітика перестало блукати по залі, чогось шукати, кликати на допомогу, тепер воно зосередилося на Нилові. Той, хто не міг вгамувати свого гучного дихання, здається, втримував його обома руками, міцно притисненими до грудей. Тепер вони, дивлячись на Нилові вуста, виглядали щасливими. Трагічна вистава у цій залі завершувалася своєрідною пародією — старі люди метушилися, як діти, одні ладні були сміятися, інші плакати, — вони явно віднайшли в собі сліди того, що втратили.
І тоді я сказала сама собі, що зрештою це надто жорстоко і що ніколи більше я не поведу Нила співати для того, щоб повернути комусь надію.
Не можу сказати, як то сталося, що без жодної реклами розлетілася слава про мого малого цілителя житейських недуг. Невдовзі в мене його просили зусібіч.
Якогось дня директор подав мені знак через верхню шибку дверей, що хоче зі мною поговорити.
— На цей раз, — сказав він, — просить нашого маленького українського жайворонка психіатрична лікарня. Це не просто, над цим треба подумати.
Так, це було не просто, однак знову ж таки і немовби всупереч власному бажанню я прийняла рішення. Якщо Параскевія Галайда погодиться, я йду з Нилом до “божевільних”, як їх тоді називали.
Вона відразу ж дала таку згоду. Запитую себе, чи вона принаймні подумала, куди ми йдемо — безперечно, вона повністю довіряла мені і Нилові.
Душевнохворі також мали глядацьку залу зі сценою, але без софіту та освітлювальних вогнів; таким чином одну сторону не відділяли від іншої. Усе було поглинуте однаковим рівним і бляклим світлом. Якщо світ старості у притулку для престарілих міг підказати мені думку про останню дію п’єси із трагічним закінченням, тут, здавалося, я бачу безмовний епілог, в якому виступають і тіні тих, хто опинився поза межею смерті.
Хворі сиділи спокійними рядами, більшість з них виглядала зовсім апатичною, з побляклим поглядом, вони крутили пальцями або ж плямкали вустами.
Нил вийшов на вузьку платформу сцени. Залою пробігло хвилинне здивування. Деякі хворі заворушились при дивовижній появі дитини. Один із них, розхвилювавшись, показував на нього пальцем з якимсь радісним збудженням: хотів, щоб інші підтвердили йому те, що бачили його очі, а він сам собі не вірив.
Нил міцно став на сцені, розставивши ноги, пасмо волосся впало йому на чоло; на цей раз він узявся в боки, бо мав починати “Калинку”, яку його навчила мати — із чудовою швидкістю він відтворював її шалений ритм.
З перших звуків запала тиша, вона нагадувала тишу лісу, який заспокоюється для того, щоб послухати спів пташки, що сидить поодаль на гілці.
Нил похитувався, його охопив неймовірний запал — він то робив ніжні рухи, то завзято сплескував руками. Усі присутні хворі стежили за його рухами. Вони були цим захоплені. Та ще досі панувала тиша, якою буває тиша від захоплення.
Закінчивши “Калинку”, Нил пояснив декількома словами, так, як я його цьому навчила, зміст наступної пісні. Зробив це надзвичайно природно, так, як би зробив це у школі посеред своїх приятелів. А далі знов поринув у музику так, немов би не годен був угамувати жадання співу.
Тепер хворі тихо посапували — здавалося, у темряві сиділа якась нещасна самотня тварина, передчуваючи своє близьке звільнення.
Нил переходив від однієї пісні до іншої, від сумної до веселої. Він співав, не бачачи божевільних, так само, як не бачив хворих, їхні недуги, смуток, тілесні і душевні страждання. Він співав про милий край, який покинула його мати, а тепер йому наказувала берегти його степи, про дерева, самотнього вершника, який віддаляється ген-ген степом. Він доспівав, зробивши той самий рух рукою, який постійно приваблював мене, який завжди вказував на якийсь щасливий шлях у кінці цього світу, — ногою ще вистукував по підлозі.
Відразу мені видалося, що хворі зараз кинуться до нього. Ті, що були найближче, щойно він сходив із невеликої сцени, намагалися до нього доторкнутися. Ті, що стояли позаду, напирали на передніх, щоб також його торкнутися. Якась хвора схопила його за руку, на якусь мить притиснула його до своїх грудей. Інша вирвала його в неї, силкуючись його обійняти. Вони усі хотіли заволодіти тією чудесною дитиною, схопити її живою, за всяку ціну завадити їй піти геть звідсіль.
А він, поборовши, сам того не відаючи, таку силу-силенну їхнього смутку, сповнився страху, побачивши перед собою те жахливе щастя, яке випустив на волю. Переляканими очима покликав мене на допомогу. Якийсь санітар легко звільнив його з обіймів хворої жінки, яка говорила, схлипуючи:
— Дитино, маленький жайворонку, залишайся тут, залишайся з нами.
Посеред зали ридала інша жінка, вимагаючи цю дитину:
— Це дитинка, яку дуже давно вкрали в мене, поверніть мені її. Поверніть мені моє життя.
Я взяла тремтячого хлопця в свої руки:
— Ходімо! Досить! Ти зробив їх надто щасливими, ось і все, надто щасливими!
Ми вийшли з таксі; далі пішки попрямували до Нила. Здається, він забув уже цю важку сцену в лікарні і тепер був зайнятий лише тим, щоб довести мене безпечно; зійшовши з тротуару, я вже не знала, куди маю далі ступати.
Був початок травня. Упродовж декількох днів ішов дощ, і поля, через які провадив мене Нил, перетворилися на суцільне болото, на якому де-не-де виступало жмуття колючих кущиків, що чіплялися за мій одяг. Я радше вгадувала, аніж бачила цю дивну місцину, бо там, де ми йшли, не було більше вуличних ліхтарів, не було, правду кажучи, і дороги. Хіба що якась твердувата стежина, на якій збите болото творило трохи міцніший ґрунт, аніж в інших місцях. Та стежина звивисто тягнулася від хатинки до хатинки — їхні ледь освітлені вікна вказували нам дорогу. Та Нил, виглядало, цього зовсім не потребував, — у темряві прямував упевнено, як кіт, навіть не заляпавшися болотом — він легко перестрибував з одного сухішого горбочка на інший. А далі ми опинилися на краю м’якої болотистої місцини, з якої вода сочилася, наче із губки. Для того, щоб ступати нею, то тут, то там були покладені дошки, вони творили зигзагоподібний тротуар, який часом тягнувся суцільною доріжкою. Та відстань між тими дошками завжди була довша, аніж людський стрибок. Нил стрибав через цей проміжок, а потім озирався, простягаючи мені руку, — підбадьорював так мене для стрибка. Він був сповнений щастям, за те, що провадить мене до себе додому і, звичайно, ця радісна дитина не мала навіть на гадці, що я можу поспівчувати йому за те, що живе на цій околиці знедолених. Однак під високим небом, засіяним зорями, з тими хатинками, поверненими тильною стороною до міста, а вікнами на прерію, яка вже наперед уявлялася просторою, вільною, ці нетрі викликали до себе дивне зацікавлення. Весняний подих псувався, правда, якимсь неприємним запахом, що линув звідти. Я спитала Нила, звідкіля цей запах, і спочатку він не зрозумів, про що йдеться, настільки до нього звик. Та через мить показав вказівним пальцем позаду нас на довгу темну масу, що виднілася на виднокрузі.
— Скотобійня, — відповів він. — Певно, тхне від скотобійні.
Ми перетнули болотисту місцину, і я вже знала, що того вечора мене чекатиме одна несподіванка за другою, бо на зміну неприємному запаху прийшов звичайнісінький приємний дух змитої дощем землі. А потім запахло квітами. Ми наближалися до домівки Нила, і тепер із останнім неприємним душком скотобійні змагалися з усіх сил гіацинти, що росли в горщиках на вулиці, біля дверей. Ще декілька кроків — і той запах запанував повністю на місцині. І водночас із близького ставка почулося звитяжне жабине кумкання.
Параскевія Галайда, очевидно, нас виглядала. Вона зразу ж вийшла із хатини, зробленої, безперечно, із старих дошок та відходів; при сяйві серпика місяця, яке просочувалося крізь хмари, хатина видалася мені дуже білою, такою чистою і гарною, немовби її щойно помазали вапном. Вона стояла посередині обійстя. Вхід до нього закривала хвіртка, яка була нічим іншим (так мені здалося), як спинкою залізного ліжка, що поверталася на шарнірах, вмонтованих у стовп. Коли Параскевія Галайда відчинила хвіртку, щоб запросити нас на запашне обійстя, вона заскрипіла. Незвично ясна ніч виявила нам, що усе тут було неймовірно чисте, аж до звичайнісіньких штахет, які теж побілили вапном.
Парасковія схопила мене за руки і, задкуючи, потягла мене до хати. Перед хатою стояла неотесана дерев’яна лава. Вона посадила мене тут, між собою та Нилом. Відразу ж, вихопившись із темряви, на спинку лави скочив домашній кіт; він притиснувся тут, як член родини, — голову поклав поміж нашими плечима і почав вуркотіти.
З допомогою Нила я спробувала передати Параскевії Галайді принаймні частину тієї радості, яку принесли пісні її хлопчика стільком людям; а вона з його ж допомогою намагалася дякувати мені — сама не знаю, правду кажучи, за що. Невдовзі ми перестали висловлювати свої почуття словами, вслухаючись радше у ніч.
І тоді мені враз видалось, що я вловила знак, який Параскевія Галайда подала Нилові. Стуливши вуста, вона підказала йому тон майже так само, як він це робив у школі. Якусь хвилину з її горла звучали ніжні музичні звуки. А далі — полинули їхні голоси, один спочатку трохи слабший, він вже незадовго потягся за іншим, упевненішим. І тоді вони зазвучали гучніше, поєдналися у спільному леті в навдивовиж милому співі — співі про життя пережите і життя омріяне.
Під неозорим небом той спів брав за душу, повертав, вивертав її так, як би це зробила рука, перш ніж пустити його, дуже обережно, на вільні простори.
Різдвяна дитина
Наближалося Різдво. Мої маленькі учні з дня на день збуджувались усе більше. Ледь переписавши завдання з дошки в зошити, вони нахилялися один до одного, водночас з усіх боків, у класі, і шепотіли один одному на вухо те, що сподівалися дістати від Санта Клауса; або ж те, що готувалися подарувати мені, — своїй учительці. Я все робила для того, щоб потамувати ті благородні пориви щодо мене, які найчастіше лягали на плечі батьків. Я дізнавалася, що переконати люблячу дитину відмовитися від свого задуму, можливо, складніше, аніж дорослу людину, наділену силою.
У той час як деякі діти аж бундючилися, інші, чиї батьки були дуже бідні, сумували через те, що не могли нічого мені подарувати. Хоч як повторювала їм, що їхня ввічливість до мене і старанність, з якою вони працюють, є найціннішими подарунками — я ніяк не могла їх потішити. І ще менше, аніж усіх інших, мені не вдавалося того року переконати мого малого Клера.
Ця дитина була для мене найлюбішим маленьким учнем. Він виконував найменшу роботу так, немов би від цього залежало його життя, або, радше, немов би заслужити мою похвалу було для нього самим життям.
У той час як діти переписували у зошит зразок, записаний на дошці, я ходила взад-вперед між рядами, зупиняючись для того, щоб побачити, як працює кожен учень, і часто це виходило у них так погано, що я від того впадала в розпач — ніколи не надаватимуся для цієї роботи. Усе змінювалося, як тільки я схилялася над зошитом Клера — я з кожним днем щоразу більше захоплювалася гарним, дбайливим дрібним письмом чи просто навіть цифрами, розташованими у рівні рядки як музичний стан, щільними групами із чіткими проміжками між ними. Ця дитина могла б здійснити щось гарне навіть зі сторінками, заповненими звичайнісінькими паличками. Я щоразу йому це казала, це було сильніше від мене, це було щось таке, якби, вихваляючи його, я сама переконувалася у своїх учительських здібностях.
— Як ти гарно працюєш, Клере!
————Перекладено за виданням: Gabrielle Roy. L’enfant de Noлl — in: “Ces enfants de ma vie”, Montrйal, Stankй, 1977.
-
Тоді дитина, ще розпашіла від зроблених зусиль, уся напружена, заспокоювалася і дякувала мені такою ніжною усмішкою, що я майже із соромом зауважувала героїчне зусилля, до якого щодня вдавався цей хлопчик, аби заслужити від мене те добре слово; а я мусила вважати, щоб не переборщити із цим, боячись, що інші учні почнуть заздрити йому, а можливо, навіть і сповняться до нього злістю.
Справді, мені не вдавалося знайти в нього жодної вади. Він був щирий, прямий, розумний, а крім того, ще й спокійний, що є рідкістю в такої здібної дитини. Коли він закінчував своє завдання скоріше, аніж інші, замість того, щоб галасувати, виявляти неспокій, він розважливо залишався на своєму місці і так радісно дивився на мене, немовби це вже було для нього нагородою. А я сама часто шукала його поглядом з надією, певно, на якусь винагороду.
З початку року він ходив у тому самому вбранні із саржі блакитного кольору, який вилискував своєю зношеністю, хоча його тримали чистим і звичайно прасували з оцтованою водою для того, щоб зменшити вилискування тканини; на жаль, такий догляд за вбранням не допомагав; проте одного дня вбрання видалося мені новим.
Я зробила це зауваження Клерові, а він пояснив мені, що його мати, побачивши, що зворотний бік тканини ще добрий, ще в кінці тижня зайнялася тим, що перелицювала його.
Цей трохи темнуватий одяг був прикрашений білим викладеним коміром, який добре пасував до овального обличчя хлопчика з ніжним білявим волоссям. Через таку оздобу його товариші кепкували з нього, називаючи його слиньком, маминим синочком, а дитина з її делікатним вихованням, здається, не розуміла причини таких кепкувань. Трохи згодом, одного дня, я натрапила на малюнок гурту малих співаків у темному вбранні із білим м’яким коміром, і я уявила собі, що мати Клера могла також побачити цей малюнок і взяти його за зразок, як одягнути свою дитину. Я вирізала цей малюнок і причепила на фронтальній стіні класу. Відтоді Клер здавався мені не таким самотнім серед нас у своєму одязі, хоча у поведінці залишався таким самим сором’язливим .
Якось сталося так (мені прикро про це згадувати!), що я, втративши терпець, задарма штовхнула одного зі своїх учнів. Найбільш стурбованим був не той учень, а Клер; зовсім випадково глянувши на нього запитливим поглядом, я побачила його зболене обличчя. Таким чином, поволі ця дитина стала для мене своєрідним певним дороговказом. Коли його очі горіли інтересом, я могла зробити висновок про те, що моя розповідь добре скомпонована. Якщо ж його очі зволожувалися слізьми, це означало, що я знайшла необхідний тон, який схвилював учнів. А коли він голосно реготав веселим сміхом надщербленого дзвона, я могла запевнитися в тому, що мені вдалося відтворити комічну сцену.
А тепер, з наближенням Різдва, не вдавалося його розвеселити. Якщо він ще співав разом з іншими, бо так треба було робити, співав без натхнення, а його тихий сумний голос ледь чутно було в хорі. Він не усміхався більше при звуках дзень-дзелень!. Він і далі писав з не меншою старанністю у своєму зошиті, який мати обгорнула коричневим папером, щоб зошит залишався чистим; та коли я, як це бувало раніше, схилялася над ним, щоб сказати: “Це дуже гарно, Клере…”, його хвилювання від того, здавалося, посилювалося; врешті-решт я майже перестала хвалити його. Скінчилося тим, що я намагалася уникати його ніжного погляду.
За тиждень до Різдва діти не могли вже стримуватися. Вони дуже хотіли б вразити мене несподіванкою, та ще більше старалися повідомити мене, що вони її готують. Біля моїх ніг майже завжди крутився Маленький Луї, який день за днем переповідав мені свої успіхи у перемовинах з батьком, від якого сподівався одержати для мене бляшанку какао. “Із двофунтовою трохи проблема”, — уточнював він.
Маленький Луї був сином хитруватого польського єврея, який приїхав у наше місто відкрити одну із тих маленьких крамниць, в яких товари чи то через брак місця для їх виставлення, чи через неохайність постійно лежать розкидані долі, по куточках, або вряди-годи на брудних вітринах — шоколад поряд із милом і попкорнами. Мені не йшлося про шоколад з цього магазину, я намагалася зупинити Маленького Луї.
— Мій батько, — казав хлопець, — готовий уже дати однофунтову бляшанку. Але я не цього хочу. Я сказав йому, що для вчительки хочу двофунтову.
— Але вистачає одного фунта. І все! Не говори так голосно, Луї. Не всі діти мають батька, який може подарувати какао.
Та Луї по-своєму любив мене. Він починав знову, наморщивши носа, плаксивим голосом, так немов би весь свій вік займався ґендлярством:
— Я сказав батькові, якщо ти не даси мені двофунтової бляшанки, то можеш шукати собі когось іншого, хто згодиться приймати товар о четвертій годині ранку. Мені потрібні два фунти.
Один фунт, вважав він, то ніяка не вага.
А ще був Джонні, його батько влітку працював каналізаційним робітником у системі каналізації, а взимку був безробітний. Джонні вигукнув мені “по секрету”, що його мати якраз плете мені капці з різнокольорової бавовняної пряжі, яку їй вдалося роздобути. Та він мусив, так би мовити, постійно тримати її на оці, бо вона може все залишити лише у своїх задумах і піти розважатися.
— Моя мати ледарка, — довірився він мені, — ще вчора вона усе занедбала, пішла серед білого дня грати в карти.
— Так не говорять про свою матір, чуєш, Джонні!
— А якщо це правда! А якщо так каже батько! Моя мати — страшенна лінивиця! Та я ні на хвилину не залишу її у спокої, аж поки вона закінчить “твої” капці.
Нема чого з тим критися: мої учні з ангельськими поглядами ставали на Різдво малими чудовиськами, які безжально видушували все їм потрібне зі своїх батьків, щоб показатися щедрими до мене. Я вичитувала їх, казала, що негарно все звалити на своїх бідолашних батьків, які вже й так якомога силкуються, щоб забезпечити потреби своєї сім’ї… так негарно, Луї, … це недобре, Джонні… Однак нічого не змінювалося. Луї не переставав напосідати на свого батька, повідомляючи мені про все, що відбувається: “Він поступово схиляється до двох фунтів, але поки що не маємо остаточного рішення. Йому, бач, шкода дати те какао. А проте, воно майже нічого йому не коштує, якщо вважати, що він мені відпустить його за оптову ціну”.
А Джонні довелося признатися мені, що його мати десь загубила розпочатий капець, та краще, якби він знайшовся, бо інакше він дасть їй прочухана.
— Вона незграба, — сказав він мені.
— Слухай-но, Джонні!
— Батько так сказав.
Ще був мій любий малий Ніколай, який задля мене завзявся тиснути на свою матір. Ця сім’я жила на узліссі, на околиці міста, де вони легко знайшли матеріал для того, щоб спорудити собі досить зграбну хатинку, особливо приємну влітку, коли там були квіти і курочки, — поржавілу бляху, спинки ліжок і ще добрі дошки. Я знала цей куточок: у вересні, коли Ніколай ніжно полюбив у мене і не міг заспокоїтися, поки якогось вечора після уроків повів мене туди, щоб я побачила, як у нього гарно. Його мати влітку вирощувала справжні квіти, а взимку виготовляла квіти із тонкої тканини або паперу й дешево продавала супермаркетам, а ті дорого їх перепродували. Із цієї ледь опалюваної хатини виходили такі делікатні підсніжники, що хотілося їх притулити до обличчя, як справжні живі квіти.
Анастасія, мати Ніколая, крапала інколи в серцевину квітки краплину парфумів.
— Хотів би дістати для тебе принаймні три квітки, — казав мені Ніколай. — Думаєш, цього досить?
— Надто багато, Ніколаю, якщо подумати про той час, який твоя мати витрачає на одну лишень квітку. І вона продає її не так дорого!
— Тоді лишень одну, — сумно відповідав він мені. — Принаймні одну. Але одна, це не так багато.
— Навпаки. Одна краще. Її добре видно, бачиш лише її.
— Ти так думаєш?
Та наступного дня він прийшов попередити мене, щоб я не надто сподівалася.
— Розумієш, навіть одна квіточка… не знаю певно, чи вона тобі дістанеться… Батько проти. Він пильнує за цим, як хижак. Як тільки з’являються готові квіти, він хапає їх і біжить продавати. Більше їх не бачиш. Учора так назавжди зникли гарні, яскраво-червоні герані. Якщо б я міг украсти щось для тебе, — запитував він мене, бажаючи зробити мені приємність, — що ти хотіла б, щоб я вкрав? Конвалії? Запашний горошок? Бузок? Моя матуся робить такий гарний бузок! Він найкраще продається. Але його треба найдовше робити.
— О, нічого, Ніколаю! Ти краєш мені серце, коли говориш, що хочеш украсти роботу своєї матері.
— Вона, мабуть, цього не запримітить, — відповідав Ніколай, сповнений ніжності до мене. — Трапляється, що я потайки хапаю ще тепле печиво, і вона з цього лише сміється.
Після таких розповідей і звірянь, які інколи відволікали мене від Різдва, важкого свята для люблячих істот, я поглядала на Клера. Зі свого місця він стежив за тими усіма галасливими розповідями, не намагався брати у цьому жодної участі, лишень очі, які дивилися на мене, сповнювалися болю, а далі опускалися долу, немов би чимось присоромлені.
Проте, думала я, він також, певно, тисне на свою матір. Я ніколи її не бачила. Бувало в мене таке, що я собі уявляла ту чи іншу матір за її дитиною. Так, скажімо, мені сподобалася мати Ніколая, як тільки він почав розповідати про неї. І безперечно, я вже відчувала прихильність і до матері Клера. Але мені видавалося дивним, що вона ніколи не показувалася у школі.
Наступні дні були страшенно холодні. Деякі учні пропускали уроки. Та лишень не Клер. Коли того ранку я трохи запізнилася, застала його вже на своєму місці — він уголос повторював урок читання цього дня.
Він перервав читання і підвівся, вітаючи мене, як я цього вимагала у дітей, коли хтось заходив до класу: а тому, що він прийшов передо мною, вважав належним дотримуватись щодо мене правил ввічливості. Ми привіталися. Далі він знову сів і продовжував читати:
Джек і Джил
Подерлися на схил…
Читав таким сумним голосом, що оце зараз я чую його голос, в якому звучав перший великий дитячий розпач благородного серця. Я все віддала б для того, щоб звільнити його від цього, однак тоді потрібно було б відмовитися від тієї симпатії, яку він до мене виявляв, а цього я найменше хотіла.
Того ранку, оскільки в класі було присутніх трохи більше половини учнів, я мала б досить часу, щоб ним зайнятися окремо, однак не наважилася цього робити і, можливо, навіть звертала на нього менше уваги, аніж звичайно.
Ми зробили невелику перерву, коли я побачила, як у заскленій частині дверей з’явилося ніжне обличчя зі спокійним поглядом. Я відчинила двері. Я опинилася перед жінкою у поношеному пальті, трохи відкритому на темну сукню, оздоблену таким білим комірцем, що враз мій погляд зупинився лише на цій незвичайній чистоті. Очі були тієї самої блакиті, яку я вже знала, хоча, можливо, блідіші, немовби вимиті життєвим досвідом. Я простягнула їй руки.
— Ви, безперечно, мати Клера!
Вона подякувала мені за те, що я її впізнала, тією самою ніжною усмішкою, якою усміхався її синок, коли був схвильований, а далі взялася вибачатися за те, що потурбувала мене під час уроків. Учора, пояснила вона, я випрала Клерові рукавички, вони не встигли за ніч висохнути. Сьогодні вранці через такий страшний холод намагалася переконати Клера не йти до школи, та не змогла нічого вдіяти — він пішов з голими руками. І ось та пані, в якої вона сьогодні прибирала помешкання, побачивши, яка вона заклопотана тими рукавичками, дозволила їй відлучитися на хвилину і віднести Клерові рукавички.
Вона подала мені рукавички, звернувши мою увагу на те, що вони ще трохи вогкі, але, якщо я покладу їх на радіатор, вони встигнуть до кінця уроків висохнути. Вона сказала мені, що буде надзвичайно вдячна, якщо я це допильную, може тепер спокійно піти — бо хоч і говорила Клерові про те, щоб запхав руки до кишені, він міг би про це забути , або ж захоче принести додому свій зошит, щоб показати його, ризикуючи обморозити собі руки, навіть не помітить цього… У такому віці над цим не задумуються….
Я відповіла їй, що за цим догляну і нехай вона не турбується.
Налаштувавшись уже йти, вона на якусь мить завагалася, а потім враз зважилася спитати мене, чи я задоволена її синочком, чи він слухняний і чемний, бо, як вона сказала, присвячує йому мало часу, мусить заробляти на життя для них обидвох — то тут, то там займається прибиранням і часто сповнюється страхом за те, що Клер може втратити охоту до навчання і не бути таким gentleman, яким би вона хотіла його бачити.
— Джентльменом! Таж він найкращий з усіх.
— Справді, так?
Здавалося, вона трохи позбулася втоми і неспокою, хоча у своїй скромності далеко не була впевнена в тому, що Клер настільки досконалий, як я це сказала. Однак їй хотілося б у це повірити, і вона прошепотіла:
— Якщо ви так кажете! Якщо це ви так кажете!
У неї, як виглядало, залишався на серці якийсь тягар, бо враз, на порозі, шукаючи підтримки моєї думки, вона швиденько зізналася мені:
— Інколи мені видається, що я недобре роблю. Я сама виховую Клера, його батько нас покинув.
Я взяла її за руки. Я обійняла цю жінку, яка була надзвичайно ніжна, виявляючи своє горе.
Коли я повернулася до стола, зрозуміла, що Клер бачив, як я обійняла його матір, і що він був тим схвильований; таким схвильованим почуваєшся тоді, коли бачиш, як люблять одне одного близькі для тебе люди. Він увесь променився, вперше відірвавшись од своєї роботи, думаючи про те, що сталося, з такою насолодою, нібито злизував мед із власних губ. Бачачи його щасливим, я й сама ставала щасливою. На жаль, так тривало недовго. Ця радість лише підігріла його хвилювання, коли він знов знайшов його на згинах своєї пам’яті. Тоді ще більше засмутився. Зробивши йому з чогось невеликий комплімент, я побачила, що він ладен розплакатися. Вистачило лише одного дружнього погляду з мого боку, щоб він розслабив губи.
Стало тепліше. Випав сніг. Так, як це належиться у різдвяний час; ніжний, рясний сніг, який усе вкрив своєю білизною і милує очі моїх маленьких учнів. Вони нічого так не любили, як іти до школи під тими легенькими сніжинками, які намагалися упіймати в польоті напіввідкритими вустами або ж простягненими до неба долонями. Вони приносили із собою приємний запах маленьких хутрових тваринок, які вертаються з холоду. Часом я знаходила на їхніх бровах або на рукаві пальта велику незайману сніжинку у формі зірки. Я обережно знімала це чудо, щоб показати його дитині, яка його принесла. Своєю радістю мої учні повертали мені радості мого дитинства. Закінчуючи цю гру, я намагалася зробити величною їхню власну гру для того, щоб вона також супроводжувала їх упродовж їхнього життя.
Надійшов переддень Різдва. Був останній день чверті. Я займалася розподілом подарунків — майже однакових для усіх: жменя цукерок, три-чотири волоські горіхи, “палець негра”*, яблуко або помаранча, і маленький металевий свисток або щось подібне на це.
————* Тістечко, шоколадний батончик (Прим. пер.).
Ми, вчительки молодших класів, із задоволенням збиралися на цілі чотири години, за кілька днів перед Різдвом, у класі однієї із нас, щоб позапаковувати подарунки. Таким чином, ми використовували цікаві вигадки котроїсь із нас, з року на рік спокійно запаковуючи кожен із наших скромних подарунків, які у ті важкі часи для дуже багатьох дітей були єдиним їхнім подарунком.
Для того, щоб роздача подарунків веселила моїх малих учнів, я вигадувала якусь гру. І на цей раз я теж почала розповідати:
Я зустріла незнайомого гостя. Він зараз прийде до нас. У нього за плечима великий мішок з дарунками для вас. Але цей гість не любить, щоб його бачили. Секрет — це його щастя, а таємниця — його приятелька. Отож ви гарно покладете руки на ваші парти, схилите свої обличчя і будете вдавати, що спите. Але вважайте: хитрувати не можна, очей не розплющувати. Гість це побачить і нічого вам не залишить.
Діти вступили у гру. Вони міцно позаплющували очі. (Якогось року, роздавши дарунки , я мусила будити одного зі своїх малих учнів, який справді заснув, поклавши голову на парту.) Я витягнула подарунки зі своєї великої шухляди. Я ходила з повними руками поміж рядами і біля кожної голівки із заплющеними очима клала подарунок.
А далі пішла до дверей, відчинила їх, і півголосом, немовби звертаючись до когось, хто відходить, мовила:
— Дуже дякую за те, що ви прийшли. Діти будуть задоволені. Дякую від їхнього імені. Щасливої дороги, друже. І до наступного року!
Я замкнула двері і вже вголос сповістила своїх учнів:
— Все! Він пішов. Дивіться, що приніс вам незнайомий гість.
Діти похапцем розривали паперові ріжки, які я складала, прикрашаючи їх цілими годинами. Вони вигукували “о-о”, “а-а” з таким самим умінням, як ми, вчителі, підтримуючи тон і настрій у цю пору року.
Я дивилася на Клера, який повільно розгортав свій пакет. Він мовчки розглядав, що там було всередині, а далі звів на мене свій дивний погляд, в якому властива його характерові вдячність ще більше підкреслювала смуток хлопчика із порожніми руками.
Бо само собою зрозуміло, що його товариші з самого ранку різноманітними способами майже усі мені презентували подарунок або принаймні щось на нього подібне: Маленький Луї подарував, не запаковуючи, однофунтову бляшанку какао, пробурмотівши: “Я все-таки поквитаюся з батьком. Я казав йому, що хочу подарувати цій учительці двофунтову бляшанку, адже ж казав йому таке…”; Джонні подарував пантофлі, які, видається, були сплетені на одну ногу, до того ж були такі малі, що я подумала, чи вони не є радше “для мене”, аніж “для тебе”; Осип подарував образок Матері Божої Безнастанної Помочі, який витягнув зім’ятим із кишені і тепер старався вирівняти його рукою, пояснюючи мені, що це всесильна Богородиця, яка дає все те, що у неї просять, і що не треба дивитися, що воно таке старе, старе, старе. Якщо даєш людям те, що вони бажали б одержати… А я заспокоювала Осипа, кажучи, що справді нічого нема в тому страшного, що річ стара чи навіть непоправно зім’ята, якщо вона має силу допомагати у цьому земному світі; і врешті Таскона, який перш ніж дістати від мене яблуко, подарував мені своє, перед тим тишком-нишком ледь надкусивши його, якщо так можна сказати.
Завершенням того дня все-таки була поява такого собі велетня з жовтими вусами, у заячій шапці та високих чоботях, який ніс під пахвою недбало перев’язаний пакет, з якого витягнув три троянди на довгих стеблах з маленькими лискучими листочками — він впхав їх мені в руки і відразу ж позадкував, дивлячись на мене, вклоняючись мені при кожному кроці і повторюючи: “Це прислала Анастасія… Це прислала Анастасія… Нехай дитятко Ісус візьме вас під свою святу опіку”.
Я знайшла для них вузеньку вазу, вони стояли там трьома тонкими зеленими стеблами посеред мого стола, під сонячним промінням і так були схожі на своїх живих сестер, що дві мої приятельки, забігши до мене перекинутися словом, вигукнули:
— Тобі подарували троянди! Які чудові!
А мені вдалося перехопити на обличчі Ніколая, коли прийшов його батько, таке хвилювання, що гадалося — дитина зараз лусне із радості.
Тепер він почувався на сьомому небі, нічого іншого не робив, а лишень споглядав три троянди. Вийшов зі своєї задуми лише для того, щоб перемістити вазу на моєму столі — треба, щоб троянди були ще під сонцем.
А далі настав час розлучитися на різдвяні вакації. Одягнувшись, діти спокійно стояли парами під стіною, готові уже йти, — кожен тримав під пахвою свій подарунок. Через вікно було видно, як кружляв сніг, він не переставав падати уже другий день. Наближалася хуртовина. Як звичайно, перш ніж відпустити своїх малюків у погану погоду, та й взагалі, як часто це робила взимку, я пройшлася класом, аби переконатися, що пальта добре застібнуті під шиєю, шалики на місці; часто в останню хвилину треба було розшукувати загублені рукавички. Я ішла від одного учня до другого, підтягаючи шалики, відстібаючи нерівно застебнене пальто, застібаючи його ще раз, повторюючи то тут то там: “Стривай, тут бракує ґудзика, попроси маму, щоб якнайшвидше його пришила …”. Я користалася з цього, висловлюючи кожній дитині свої побажання, дякуючи їй за подарунок. “Дякую, Маленький Луї, я залюбки буду смакувати твоє какао. Двофунтова бляшанка, певно, була б для мене завеликою… Дякую тобі і твоєму татові… Дякую і тобі, Осипе, за Богоматір, яка все дає, вона дуже стане мені у пригоді… Дякую, Тоні, за твоє гарне кругленьке яблучко… Тобі, Ніколаю, дякую за троянди. Думаю, що я не залишу їх тут самих сумувати у школі під час вакацій, я віднесу їх додому”. З радості Ніколай схопив мене за руку, обнімаючи її, спитав:
— Ти задоволена, справді? Дуже задоволена?
— Неймовірно, Ніколаю.
Я дійшла до Клера. На його віях тремтіли сльози. Я перев’язала йому голубий бавовняний шалик. Переконалася, що його рукавички на місці, вони висіли на кінцях в’язаного шнура — він був закладений на шиї і спускався всередину кожного рукава. Я примусила його надягнути рукавички скоріше і запримітила, що вони стали тоншими від ужитку, не тримали уже так добре тепла. Він тремтів, поки я оглядала його. Я взяла його за плечі.
— Чи ти не хочеш, — запитала я, — зробити мені найкращий подарунок у світі?
Ще не розуміючи, чого я очікую від нього, Клер, як завжди готовий швидко погодитися на моє найменше бажання, — згідливо кивнув головою.
— Гаразд! Він полягатиме в тому, що цей хлопчик подарує мені щасливу усмішку.
Дитина поглянула на мене з глибини свого жалю, і хоча сльози не переставали йому котитися з очей, на його вустах розквітла ніжна приємна усмішка.
Що за снігова буря прийшла до нас того різдвяного дня! Справжня віхола! Все навкруги сповнювалося жалісним стогоном, давнім жалем за справжніми зимами, чи радше, гірким кепкуванням: “А на що ви сподівалися? Так буде тепер і завжди! Споконвічно! Споконвічно!...”
Сніг не був більше тими сніжинками легких і витончених форм, які мені вдавалося ловити у їхній життєдайній ефемерній красі на віях моїх дітей; тепер це був невгамовний сніговий бурун, якому вітер не дозволяв ні на хвилину опуститися на землю.
У цій віхолі, хоч як це дивно, нічого більше знайомого не залишалося для нас, окрім телефонних стовпів, які вряди-годи виступали над снігом; виглядали високими мандрівниками, які, незважаючи на шквалистий вітер, не збивалися із шляху.
Ми жили утрьох — моя мати, сестра і я. Смерть забрала нам багатьох родичів, а саме життя порозкидало їх по різних усюдах.
Декілька разів мати підходила до вікна, дивилася надвір, скрушно промовляючи:
— У таку погоду ніхто до нас не завітає!
— На кого ти чекаєш?
Вона кинула на мене задумливий погляд, нічого не пояснила. А я подумала, щт може чекати від Різдва стара мати, яка втратила майже все з того, що колись ласкаво дало їй життя.
А взагалі — на що ми всі чекаємо, постійно розчаровані, постійно готові все почати знову? Гостя-незнайомця?
Несамохіть я теж стала дивитися надвір, скрушно нарікаючи:
— При такій негоді добрий господар навіть пса з хати не випустить.
Несподівано крізь пронизливе завивання вітру нам здалося, що ми почули глухе дзеленчання нашого дзвіночка на дверях.
— Це, певно, вітер так шмагає, — мовила мати, — а може, скрипнув обірваний дріт. Піди все-таки поглянь!
Я відчинила двері. Справді, на порозі хтось стояв. То була маленька істота, біла від снігу, закутана в таку кількість бавовняних одежин, аби не змерзнути в таку погоду, що від цього вона вже не була схожа на людину. Я опустила шалик, який затуляв обличчя. Виступили ті ж блакитні очі Клера. Очі, з яких аж вистрибувала радість. Під пахвою він притискав маленький згорток.
— Заходь, швиденько. Ти, певно, замерз. Як мати могла тобі дозволити вийти в таку негоду? Скидай одяг!
А він простягнув мені маленький згорток, промовляючи:
— Веселого Різдва… це від мами і від мене…
Я допомогла йому скинути із себе масу курток і шаликів. Зрештою, переді мною постав знайомий мені чоловічок у його, здавалося, зовсім новому блакитному костюмі із білим свіжовипраним і накрохмаленим комірцем. Він сів посеред нашого великого тапчана. Ніколи ще я не бачила, щоб так світилися його очі. Я запропонувала йому торт. Ні? Тоді молоко? Також ні. Як звичайно, сповнений щастя, він чекав, коли-то я нарешті розгорну той згорток, який я досі тримала на колінах.
У ту мить з’явилася мама і, побачивши в нас дитину, стала на порозі як укопана. Хіба ж він не приніс того дня, у цю годину, трохи дитинства її дітей, які зістарилися, похворіли або ж відійшли у вічність?
Клер підвівся на ноги і побажав їй:
— Merry Christmas, Mrs. Mother teacher!*
————
* Щасливого Різдва, пані мама вчительки! (Англ.)
Я розв’язала пакунок, загорнений у вже використаний папір, — нові складки не зовсім збігались із давнішими складками. Я витягнула із пуделка делікатний лляний носовичок, до якого була ще причеплена маленька зелена етикетка, що свідчила про прибуття носовичка з Ірландії. Він був абсолютно чистий, однак не був зовсім новий. Він мав цю майже непомітну, ледь сумовиту барву блідої слонової кості, якої врешті-решт набирає біла білизна, складена навіть із найбільшою ретельністю. Де упродовж років він чекав свого дивного призначення? Я уявила собі, що одна із тих пань, в яких працювала мати Клера, могла перед Різдвом пригадати собі про цей давно забутий носовичок у якійсь шухляді, і сказала собі: “Стривай, матиму що дати тій бідній жінці!”
Мама вигукнула:
— А ти так хотіла мати полотняний ірландський носовичок!
Я притулила його до лиця, сказала Клерові:
— Він ніжний, як пушинка.
Щастя дитини, хоча і мовчазливе, підказало думку про пронизливий звук ріжка. Тепер він був готовий їсти. Мама принесла йому такий великий кусень торта, що я аж зробила їй докір: “Ти хочеш, щоб він захворів”. А вона мені у відповідь: “У його віці та ще й при такій дорозі, яку має зробити серед розбуялого вітру….”
Усівшись посеред тапчана, Клер їв акуратно виделкою, розговорився. Розповів про гарне Різдво, яке проводять разом із мамою — вони обидвоє дістали подарунки від дуже милої пані, в якої з певного часу працює його мати. У цю хвилину їхня вечеря повільно вариться в печі. Але виглядало так, що йому не хотілося нас покидати. А ми слухали його так, немовби той схвильований неймовірною радістю та збудженням голосок мав звучати вічно. Я мусила нагадати йому, що його мати буде дуже непокоїтися, коли він баритиметься. А він врешті погодився з тим, що вона радила йому не затримуватися.
Я допомогла йому знов одягнутися. Я зауважила, що сьогодні він має дві пари рукавиць, одягнених одна на одну — давніші, які я впізнала, і зовсім нові з незвичним узором яскравих кольорів. У таких рукавицях Клерові руки виглядали більші, аніж звичайно. Він витягнув руки перед моїми очима, щоб я помилувалася новими рукавичками, які були одягнені зверху.
— Це подарунок моєї матері. Вона закінчила їх для мене цієї ночі. Таку модель складно плести через пряжу різних кольорів — їх використовуєш одночасно і треба слідкувати, щоб не переплутати.
— Справді, але нема нічого кращого від них. Той подарунок, який ти мені приніс, ще кращий. Ти добре зробив, що приніс мені його потайки від інших дітей. Вони могли б позаздрити.
Клер проникливо глянув на мене, бажаючи переконатися в тому, що я не говорю це лише для того, щоб зробити йому приємність; сповнений радості у своєму бажанні мені вірити, він, здалось, несподівано дістав крила.
Я відчинила йому двері.
— Будь уважний, не заблудися. Іди за стовпами.
Я почула, як він засміявся і весело покепкував, закутаний шаликом під самий ніс:
— Мама теж і всі люди нині мені казали: “Іди за стовпами…”
Він пірнув у віхолу, як козенятко, що стрибає через розбуялу сніговію. Піднявши над головою руку, виписував нею дружні знаки; мені здалося, що я чую, як він підспівує: “До побачення... до побачення”.
— Так, до побачення, малий Клере! До побачення, до наступного Різдва! До побачення до усіх наступних різдвяних свят!
Мала Україна
І
За тисячею прикмет я переконалася, що спогад про Україну у преріях ще живий: вогниста герань на підвіконні, поспішні кроки, невгамовні звуки, шалений танець весільного вечора у благенькій хатині, знак хреста, тричі повторений перед іконостасом невеликої церковці, пломеніючі очі ікони Богородиці у золотистій оправі. Якась стара жінка простягнула до сонця свою зісохлу руку із трьома обручками — тим здивувалася лише я, чужинка: річ у тім, що вона була тричі заміжня. Ще дотепер підкорялася звичаям, привезеним із України.
Того листопадового вечора, коли я вийшла із потяга приміського сполучення Едмонтон–Норд–Батлефорд у маленькому селі провінції Альберта, мене привітав чужоземною мовою незнайомий голос. Під шквалистим вітром серед снігу й канадійської ночі виступив купол із єдиною зіркою на своїй округлій поверхні. Углибині, в темряві, з’явився монастир отців василіян, українського чернечого ордену. Мундаре — це село, населення якого на 80 відсотків складається з українців; в Мундаре вони живуть неначе у твердині зі своїми ченцями, своєю пресою, своїм залом для зібрань, а також і для роз’єднань, зі своїми настановами і святами; в Мундаре молодь розмовляє бездоганною англійською мовою і дивиться всі ковбойські фільми; Мундаре про Україну нагадує і водночас цей спогад забуває. За тисячею інших знаків я зрозуміла також і те, що спогад про Україну на нашій землі поволі згасає.
Пригадується мені, що вони самі назвали себе ірландцями Європи. Їх розділяє політика, а довершують це роз’єднання їхні конфесії. Між православним українцем і українцем-католиком приязні не більше, аніж між ірландцем Ольстера та ірландцем Півдня. Таке ж бажання тим самим докоряти одні одних при подібних нагодах.
————Перекладено за виданням: Gabrielle Roy. Petite Ukraine— in: Fragiles lumiиres de la terre Ecrits divers 1942—1970. Quйbec, 1978, p.77—86.
Їх можна було б також порівнювати з нами, жителями французької Канади. Так само, як і ми, вони відчувають ностальгійну тугу за минулим, яке невпинно виринає з їхніх розмов. Їх можна було б також порівняти з росіянами, які є їхніми зведеними братами, хоча вони з цим не дуже радо погоджуються. Будучи доброзичливими і толерантними до всього, що стосується справ канадійських, вони фанатично віддані тому, що втратили у глибині свого минулого. Вони відокремлюють від великої російської літератури те, що власне належить їм; за всяку ціну хочуть, щоб Гоголь залишався українцем, а не славою слов’янських народів. Не можуть вибачити совітам того, що ті силоміць нав’язали викладання російської мови у школах української республіки. Однак тут вони вивчають англійську мову, забувають мову рідну і заявляють, що щасливі і абсолютно вільні. Свобода для них — це насамперед змога вільно говорити свою правду. У Канаді їх шістсот тисяч, вони стараються об’єднатися, проте їм це не вдається. Вони більше індивідуалісти, аніж націоналісти, і знайшли в нас свою справжню батьківщину. Тут вони знов дістали змогу повернутися до своїх давніх претензій і надають більшого значення своїм матеріальним статкам.
Українців обов’язково слід порівнювати одних із одними. Я усе бачила серед них, навіть в Альберті і Саксачевані, де вони все ж таки найбільше схожі на себе самих: у багатьох селах дзвони православної банної церкви і католицької каплиці дзвонять разом; піп і священик, минаючи один одного, вітаються мимохідь; бруднющі засмальцьовані до чорноти хатини, а також хатинки під стріхою такі білюсінькі і такі привабливі, що вам щось аж щемить під серцем; грубі риси обличчя, справжні персонажі їхнього Гоголя (маю на увазі Тараса Бульбу), злопам’ятні і мстиві, з козацькою кров’ю, яка досі тече в їхніх жилах; вони готові схопитися за ніж, готові змити образу кров’ю, і разом з тим у їхніх жінок, найвродливіші, можливо, обличчя, вони запнуті у білі хустки, поважні й променисті як ікона, осяяна свічками.
Я бачила сучасні фермерські будинки, на полі трактор, вантажівку перед дверима, а в гаражі авто; також бачила стріхи, звичайну глинобитну підлогу, а на столі — лише квасне молоко і чорний хліб.
Якогось дня я розмовляла із молодим професором-українцем, дуже освіченим, високої культури, поетом і музикантом. Він запросив мене до себе додому познайомитися із його батьком. То був старий чоловік невисокого зросту, який замість підпису на документах ставив хрестик, який зневажливо плював на землю, якщо хтось не поділяв його думки. А мати, дивлячись на гарні манери свого сина, усміхалася з-під своєї хустки,. Вона промовляла з якоюсь гордістю, з повною тверезістю: “Ти, моя дитино, народився на краю житнього лану, того дня, коли я допомагала твоєму батькові складати снопи в копиці”.
Серед деяких українців я пізнала найтеплішу гостинність. Інші ж ладні були обібрати мене навіть за повітря, яким я у них дихала. Один візник-українець, який розвозив пошту у глибинку, якось узявся відвезти мене миль за десять убік від свого звичного маршруту. Ми домовилися про плату, яка була неймовірно високою. Через погану дорогу він відмовився довезти мене до потрібного мені місця. Висадив там, де звичайно зупинявся, але хотів одержати плату за всю подорож. Побачивши, що я здивовано дивлюся на нього, пояснив:
— Але ж я через вас спалив більше солярки; а вам добре сиділося біля мене і ви навіть про це не подумали. До того ж і ресори зношуються!
ІІ
Той чоловік, який важко працює і час від часу щось бурмоче, є одним із найзавзятіших трудівників. Він скиглить, на все нарікає, але працює. В якійсь лютій мовчанці, сповненій гніву та недовірливості, він озлоблюється на дерева, на погоду, на саму свою долю. Земля — його ворог. Він приборкує її з якоюсь завзятою люттю. Однак його потреби прості і звичайні: грубий листяний тютюн, ковбаса з часником, борщ тими вечорами, коли вони збираються разом. Якщо поза своїм похмурим життям в нього є якась єдина думка, що животіє і не дає йому спокою, то це думка про сина: він хоче, щоб той був освіченішим за нього самого. Він також хоче, щоб його донька-блондинка Тіна, покинула той дім, у якому за мізерну плату працює служницею. Однак нічого про це не каже, бо певним мовчазним договором пов’язаний із примхами погоди. Він рахує свої центи, ховає їх під підлогу, примушує свою стару працювати за копійки, а потім, коли вона буде такою ж виснаженою, як він, одного дня привезе їй із міста нову гарну хустку, — а вона примірятиме її, тремтячи від щастя; настане ще й інший день, коли вони дивуватимуться з того, що обидвоє втомилися, виснажилися… і збагатилися на декілька сотень доларів, а проте не знають, як їх витратити. А Тіна таки покинула роботу служницею, вона лише раз на рік з’являється у цій жалюгідній хатинці. І залишається у неї від цих відвідин на цілий рік лише роздратування.
Трапляються старі українці, які так само, як Семюель Шапделен, уклавши вдалий договір, просуваються усе далі в глибину лісу, назустріч хтозна-якому жорстокому поєдинку, рівнозначному їхній мовчазній упертості.
Є і такі, хто ніколи не розв’яже шнурків своєї калитки, підтримуючи лише ілюзію, яка з дня на день допомагає старенькій дружині зносити усі клопоти, тягнути важку роботу аж до останніх глибоких зморщок, аж до кволої ходи і до беззубої усмішки.
А вона, та бідолашна старенька жінка, всупереч усьому цьому, а також через свою впертість, сповняє свою місію, яка полягає в тому, щоб помережити вишивкою бавовняну настилку, Великоднього ранку на стіл викласти писанки, а в своєму безплідному житті співати уривки пісень. Саме у ній живе найкраща Україна.
Стверділим вказівним пальцем чоловік втискає тютюн у люльку. Між його густими бровами пролягає ниткою зморшка. Він роздумує про свій пшеничний лан, який мав би принести йому сорок центнерів з одного акра. Він не слухає стогонів старої Наталії. Він найупертіший серед найупертіших, якщо йдеться про зиск.
Це нагадує мені одну казку цієї рівнини, казку, що вважається бувальщиною.
Одного дня в якогось Миколичука з’явився торговець сільськогосподарськими машинами — декількома роками раніше віддав йому, звичайно, на умовах кредиту, косарку-жниварку, молотарку, трактор і ще щось, не знаю точно що. Тепер треба було або покрити велику суму, або повернути ті машини. Приїхав до Миколичука у жнива. Українець, як звичайно, пустився у слізні пояснення. Торговець вже мало не розжалобився. Хатина виглядала так бідно, розповідав він, що аж сльози наверталися на очі: під сволоками висіла ковбаса, аж чорна від мух, по кутках скромні лежанки, лавочки й ослінчики, щоб на них сидіти.
Однак, побачивши все це, той діловий чоловік не відступав од свого рішення. Він надав заплаканому Миколичуку відстрочку на півгодини; вийшов на подвір’я і, на своє щастя, сперся об вікно, яке виходило на кухню. І звідти побачив дуже цікаву картину. Миколичук, його дружина і діти взялися за справжній пошук скарбів. Усі разом почали нишпорити під лежанками, вибирали звідти банкноти; вони пересували комод, сервант, витягали звідти інші банкноти; вони знаходили заржавілі баняки, старі металеві казани і виймали з них пачки грошей; вони розпорювали матраци і знаходили там гроші. Торговець казав мені, що знаходили їх усюди, навіть під сволоками стелі.
Врешті Миколичук вийшов, вуса його похнюпливо звисали, очі були повні сліз — він притискав до грудей складені жмутком банкноти — було їх десь біля п’ятнадцяти тисяч.
Не знаю, наскільки правдоподібна ця історія, яку я почула від торговця; але українці, яким я її переповідала, вірили у неї першими.
Та цей селянин-впертюх, недовірливий і часто глузливий, зберігає у глибині свого серця чудовий смак свята, яке принаймні раз на рік повертає йому почуття товариськості.
Я перебувала в українському середовищі напередодні свята верховних апостолів Петра і Павла — мене запросили на щорічний бенкет, що відбувається з цієї нагоди. З усіх кінців села прибули фермери. Ті, які носять хустки, і ті, які вибирають свій одяг з каталогів. Ті, хто вже від самого ранку видоїв корів, запряг коней до воза, поклав дітей на солом’яну постіль, і ті, хто їздить автом. Ті, хто йде із свого дому лише раз або двічі на рік, ті, хто щосуботи увечері відвідує кінотеатр у сусідньому місті. Сюди прийшли всі люди, і це мені найбільше сподобалося: сільський адвокат і найбідніший селянин зі своєю жінкою та дітьми, які не встигли струсити з одягу жовті соломинки — від них душіло стійлом; учитель і маленькі служниці, які працюють у багатих фермерів тих околиць. Завтра вони, можливо, не будуть вітатися одні з одними, але сьогодні вони друзі і брати. Вони прибувають сюди звідусіль, щоб покуштувати пирогів, голубців, каші, кишки, різноманітних пиріжків, начинених кислуватою капустою, рисом і сиром. Та особливо вони приходять для того, щоб поспівати своїх пісень, танцювати своїх танків, відчути себе хоч раз згуртованими, послухати розмови про свого поета Шевченка, своїх героїв — їхні портрети почеплені в залі, про Україну, яка того дня так яскраво воскресла у своїй давній славі.
При закінченні вечері було багато промов, як на мене, надокучливих. Серед присутніх я побачила стареньку жінку, яка не торкалася більше жодної страви, але беззвучно плакала, молитовно склавши на грудях свої натруджені руки. І ще на тому ж самому святі якийсь добре одягнений молодик, свіжий випускник high school, шепнув мені на вухо:
— Та усе це чисті дурниці! Покинули Україну, однак навряд чи туди повернуться. Навіщо ж тоді раз на рік усе це відроджувати!
Можливо, на півдорозі між переживаннями старої жінки, яку я бачила у сльозах, і впевненістю молодого студента, якому на все начхати, повинна існувати якась прийнятна правда для чималої частини українців.
Дехто з них не признається до свого походження, якнайретельніше намагаючись його приховати. Інші ж вдаються до патріотизму задля зиску так, як, скажімо, задля зиску продають взуття, страхувальні поліси, ще щось інше, роблять це вельми щиро, використовуючи етнічні особливості. Є ще й такі, хто відданий своїй мрії про вільну Україну, відданий більше, аніж життю, більше, аніж правді. Однак інші, багато інших, а це, гадаю, найбільша їхня кількість, загалом практично поєднують традиції і сучасне життя: гарне свято минає, і знов настає звичний триб життя із його звичним розкладом.
Щосуботи до Норт-Бетлфорда прибувають українці: мені здається, що це місто зведене із дощок та бляхи, воно немовби тримається купи завдяки чарівній палиці фокусника; у це жваве, галасливе, космополітичне місто українці прибувають на переповнених возах, на заладованих автах, запруджують вулиці і розмовляють своєю мовою, запруджують входи до крамниць, громадяться перед вітринами, укладаючи між собою торги, і виставляють вам на оглядини свої різнобарвні хустки, пожовклі вуса та великі оберемки часнику й цибулі.
До Принс-Алберта, іншого дуже жвавого північного міста, привітнішого і гарнішого завдяки своїй променаді вздовж ріки Саскачеван, своїм деревам і зелені, вже менш барвистою метушнею та гіднішим виглядом, українці прибувають масово, ніби-то на вакації. Вони проводять тут лише годину-дві, але той, хто б в такий час опинився в Принс-Алберті, повернувся б із думкою, що це справжнє українське місто. Прогулюються українські вояки зі своїми дружинами, вони приїздять сюди в кінці тижня; ось старенька жінка, яка вперше в житті вирішує зважитися, але не дуже-то добре знає, як опустити монету в автоматичну вагу, тим збентежена, хоча дуже задоволена своїм наміром; ось ще одна жінка, яка зосереджено займається покупками — гроші вона зав’язала в носовичок, тримає цей вузлик під рукою; а ось і маленькі дівчатка-білявочки з довгими кісками, вони тупцюють по крамницях і постійно бояться загубити свою маму; ось стоять перед шинками старі чоловіки, вони обтирають вуса рукавами; ось колір, рух, свобода того народу, який принаймні раз показує нам своє радісне обличчя.
В самому Едмонтоні з чудового моста, який трохи припіднятий над місциною і зграбно перетинає Північну Саскачеван, відразу ж помічаєш купол української церкви.
У багатьох малих і великих селах Заходу, де українці навіть не в більшості, вони зайняли головну вулицю.
Вечорами інколи я прогулювалася в місті Канора, у Саскачевані. Зустрічала поляків, англоканадців, духоборів; бачила на порозі його кав’ярні того, кого завжди зустрічаєш на усіх хуторах, в усіх містечках Заходу, того, хто завжди виглядає заклопотаним і ніколи не відчаюється, того, кого повсюдно називають Чарлі — китайського власника ресторану. Минаючи його, я чула запах тушкованих овочів з м’ясом, далі бачила інші обличчя; бачила обличчя різних національностей, але, як тільки піднімала очі, читала на афішах українські прізвища. В кінці якоїсь глухої вулиці тримає свою маленьку вітрину український фотограф — вона переповнена світлинами українського весілля. Одна над одною почеплені візитки українських лікарів; три-чотири вікна заліплені пропозиціями мануальної терапії; двома ошатними вітринами запрошує зайти всередину український магазин новинок; і нарешті, на різних поверхах влаштувалися українські адвокати — вони потрібні тут, щоб розплутувати усі складнощі їхніх клієнтів!
Та якщо б я попрямувала до кінця селища і пішла трохи далі, в поле, то невдовзі побачила б посеред рівнини хату під стріхою, як на Буковині. Менше години я ішла від тих високих будинків, де адвокати тримають свої контори, до маленької української хати, зведеної із глиносоломи. Так ідеш до українського народу — від однієї несподіванки до другої. Українець — він весь настійливість, весь можливості, весь непримиренність.
Я мала намір розповісти лише про українського селянина, але бачу, що це неможливо. Український народ, як говориться, залишається народом селянським; однак це селяни, які відчувають потяг до освіти і, щойно вивчившись, ідуть у вільні професії — на викладання, в музику і в політику. Вони заповнюють сільськогосподарські колежі, high schools, університети Саскачевана та Альберти. Це селяни, які повністю змінюються менш як за два покоління.
Українська громада в Канаді, найбільша після канадсько-французької, більше не є певним народом землеробів; він не є вже навіть меншиною, у справжньому сенсі цього слова. Він надто змішується із національним життям, він брав надто помітну участь у канадському самовираженні, і цим добре себе зарекомендував. Дивна річ: цей народ вельми пройнятий націоналізмом, цей народ, який мав би найлегше опиратися асиміляції, є, тим не менше, народом, який найповніше пристосувався до країни, не лише у ній адаптувався, але співдіяв у творенні обличчя канадського Заходу. Його традиції переходять і перейшли у національну канадську спадщину. Ми вважаємо його танці, його барвисте вбрання, його пісні нашими власними танцями, нашим убранням і нашими піснями.
Мені видається, що український фольклор, як узагалі й інші фольклори, здійснив справжнє чудо. Бо врешті-решт, те, що пов’язує нас із цим народом, це менше його історія, його бурхливе минуле, його чвари, його схильність до політикування, а радше поетичне висловлення його страждань і радостей, або, якщо хочете, його історії — історії, переданої поезією та запальною музикою.
Українці привезли сюди багато давнього озлоблення. Вони прибули до Канади не для того, щоб рятувати свої містичні почуття, як це зробили духобори, меноніти чи гутерити, а для того, щоб уникнути політичних суперечностей, родових сварок, а особливо, переважно для того, щоб дістати землю і громадити свої скромні статки.
І все ж таки, вони неймовірно пригодилися нашій країні. Вони наповнили Захід чудовими церковцями з банями, які видно здалеку на рівнинах і які надають цій новій одноманітній землі якоїсь несподіваної приваби, якогось східного відголоску і світла; ті церкви добре тут почуваються, бо насамперед є наївними і простими — на канадській рівнині вони виглядають так само природно, якби стояли в українському степу. Українці побудували маленькі хатки з гонти і міцного дерева; відразу ж побілили ті хатки такою білизною, що і влітку, і взимку вони чомусь нагадують (можливо, тією своєю білизною) запалені свічки, містерію і погідність право славного Великодня. Вони обробили, зробивши придатною для життя значну частину заходу країни. Вони продовжують просуватися на північ, аж до кантону Рів’єр-ля-Пе, де часто можна бачити, як вони живуть у добросусідстві із жителями Квебеку.
Без них важко було б собі уявити нашу країну — вони подарували їй якусь непересічну строгість та неймовірну лагідність, бурхливу радість і бурхливий спротив, саму суть цього народу з його нестримністю та невгамовністю.
