Роман Гамада  

ІЗ КОГОРТИ ПЕРСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ ІНДІЇ

(ВІДКРИВАЮЧИ МОХАММЕДА АУФІ)

 

Садід ед-Дін Мохаммед бен Мохаммед Ауфі Бухараї (1172/1177—1233/1243) відомий у перській літературі передусім як автор найстарішої антології-тазкіре перських поетів “Любаб аль-альбаб” (“Серце сердець”), яка зберігає значення “першого, хоча й не завжди точного джерела з творчості багатьох поетів домонгольського періоду”. “Любаб аль-альбаб” сама по собі вже є цінною пам’яткою як рукописна тазкіре, вартість якої видно хоча б з того, що її використовували такі письменники, як Амін Ахмад Разі в “Гафт іклім” (“Сім кліматів”), Аллах Дагістані в “Рейаз аш-шуара” (“Сади поетів”), Хасан бен Лютфуллах Теграні в “Мейхане” (“Винний шинок”), Реза-кулі Хан Гедайат в “Маджма’а аль-фусага” (“Зібрання красномовних”). Вона містить зразки творів 329 авторів ІХ—ХІІІ століття і, що надзвичайно важливо, засвідчує могутній поступ перської мови й літератури, яка вийшла на широкий індійський простір.

Перську мову принесли в Індію мусульманські завойовники. Уже в 1000 році Махмуд Газневід (998—1030) здійснив перший похід в Індію, який закінчився приєднанням кількох прикордонних укріплень. Як свідчить сучасний йому мусульманський автор, “він вважав своїм обов’язком щороку робити походи в Індію”. Після першої великої перемоги, одержаної над індійським правителем Джайпалом у листопаді 1001 року, Махмуд здійснив іще сімнадцять спустошливих походів, які проходили під лозунгами священної війни з індійськими “ідолопоклонцями” та поширення ісламу в Індії. Він проник в басейн Ганга до міст Муттра й Канаудж і на півострів Катхіявар, де в січні 1026 року зруйнував та пограбував знаменитий язичницький (буддійський) храм у Сомнаті.

Хоча Махмуд уславився в мусульманському світі як “бич ідолопоклонців”, проте він не був сліпим фанатиком і не ставив за мету силою навернути в іслам усіх індусів. Відомо, що загони індусів становили значну частину армії Газневідів поряд з арабами, афганцями, туркменами. Будучи видатним полководцем, Махмуд, як зазначають вчені, цілком міг одержати хорошу освіту. “Навряд чи є перебільшенням свідчення істориків про те, що він чудово знав арабську і в перервах між військовими походами складав коментар до Корану. Є навіть згадки про те, що він намагався складати вірші по-перськи”. Він тримав при дворі цілий штат придворних поетів, які жили на утримання з казни й оспівували його військові походи, будучи часто прямими очевидцями баталій. Ауфі у своїй поетичній антології “Любаб аль-альбаб” наводить імена 29 поетів, які творили при Газнійському дворі, з-поміж них згадано і блискучого поета Фаррухі Сістані, автора знаменитої “Сомнатської касиди”, написаної на перемогу над невірними.

 Проте доба ближчого знайомства перських письменників з Індією та її культурою настає лише на початку ХІІІ століття, коли вони змушені були, втікаючи від монгольської навали, покидати рідні місця. На розвиток культури в мусульманському Делійському султанаті, який виник на уламках Газневідської імперії, справили великий вплив біженці з Ірану та Мавераннагра. Гнаний страхом перед військами Чингісхана, як і багато його співвітчизників, опиняється в Індії й уродженець Бухари Ауфі. Після поневірянь містами Хорасану, Сістану і служби в різних правителів, зокрема в падишаха Наср ед-діна Кабадже (пом. 1228 р.), візирові якого він присвятив “Любаб аль-альбаб”, він нарешті прибув до Шамс ед-діна Ільтутмиша (1211-—236) із династії Гурі (в перській традиції Татмиш, вітчизняна історіографія подає ще Ілетмиш), та Мусаси Сільсіле-йе Салятіна Шамсійе-йе Деглі і в ім’я його візира Нізам уль-Мулька Мохаммада Абі Саада Джунейді написав “Джавам аль-гекайат ва лавам ар-ревайат” (“Зібрання історій та світочі переказів”).

— Джавам аль-гекайат ва лавам ар-ревайат” цілком відповідає змісту книги, оскільки “її сторінки документальні” й містять відомості історичного, культурного, літературного характеру, а також відомості з “ісламських знань”. За способом написання “Джавамі аль-гекайат” звичайно співвідносять з такими арабськими творами, як “Кетаб аль-агані” (“Книга пісень”) Абу-ль-Фараджа аль-Ісфагані (897-967) та “Аль-екд аль-фарід” (“Чудовне намисто”) Ібн Абд Раббігі (пом. 939), маючи на увазі своєрідну композицію творів та їхню тематичну класифікацію. “Джавамі аль-гекайат” в історичній частині (глави 4-та і 5-та із І розділу) містить історії “від початків створення світу” до епохи аббасидських халіфів, тобто від епохи Пішдадідів, Кеянідів, виникнення ісламу до часів правління аль-Мустансира (623-640/1226-1242), і з цього погляду їх вважаюь достовірними історичними джерелами. “Проте, — зазначає іранський дослідник Джа’фар Ше’ар, — історичні тексти наявні не лише в цих двох главах, інші частини книги також наповнені історичними розповідями, окремі з яких, можливо, й не трапляються в інших книгах”. Як приклад подано історію неприязні між Афшином, правителем Осрушани, та Абдаллахом Тагіром. “Захоплення Бабека руками Афшина стало причиною того, що Мутасім (абасидський халіф, 218-227/833-842) почав надто прихильно ставитися до Афшина, чим викликав заздрощі й ненависть Тагіридів, так що ті хотіли знеславити його в очах халіфа й звести наклеп, оскільки Бабек був у таємній змові з Афшином. Та чи насправді був?” Ауфі пише:

“Мутасім, який підозрював Афшина, хотів вивірити його і спитав:

— Стосовно Бабека як треба вчинити по справедливості? Яку ти даси пораду? Чи, може, його простити? Адже він чоловік кмітливий, розумний і не має собі рівних у командуванні військами. Може, нам із ним буде спокійніше?

 Афшин сказав:

— О повелителю правовірних, досить того, що він стільки крові мусульманської пролив, навіщо його залишати живим?

 Коли Мутасім почув ці слова, він зрозумів: те, що на нього доносили, є брехнею”.

В історичних творах подано суперечливі відомості стосовно того, чи зберігся звичай носити білий одяг в Мавераннагрі із загибеллю Муканни. Хоча в анонімній “Худуд аль-алям” (“Межі світу”), в Біруні чи Мукаддасі, “Таріх-е Бухара”(“Історія Бухари”) Наршахі щодо цього й були якісь згадки, в Ауфі твердження однозначне: “І сьогодні на землі Мавераннагру із послідовників його (Муканни) збереглися певні громади, що працюють на землі й займаються сільським господарством, їх називають “білоодежними”, вони таємно дотримуються своїх звичаїв та вірувань, і нікому ще не вдалося дізнатись, в чому саме полягає їхній звичай”.

Ауфі розповідає також легенду про прийняття мусульманства русами, на яку свого часу звернув увагу академік В.Бартольд. “Пропоноване повідомлення взяте із твору відомого перського письменника аль-Ауфі “Зібрання анекдотів та зібрання блискучих оповідань” (“Джавам аль-гекайат ва лавам ар-ревайат”), написаного в Індії в VII ст. гіджри для Нізам аль-мулька Мухаммеда б. Абу Са’ада ал-Джунейді, візира султана Шемс ед-діна Абу-л-Музаффара Ільтутмиша (помер у 633 р. гіджри в ша’бані / <квітень-травень> 1236 р. н. е.)”. Аналізуючи уривок, що становить частину глави “Дар байан-е масалек ва мамалек” (“Про шляхи й держави”, розділ IV, глава 16), В.Бартольд зазначає: “Оповідання Ауфі цікаве, по-перше, як єдине досі знайдене повідомлення, в якому згадується ім’я Володимира Святого, по-друге, як непряме підтвердження оповідання Несторового літопису про виправлення Володимиром посольства для випробування віри”. Принагідно В.Бартольд зазначає: “…судячи з одного місця у його (Ауфі) книзі, в молоді роки він був у Хорезмі” (йдеться про хитрощі, завдяки яким Туркан-хатун, мати Хорезм-шаха Мохаммеда, відбила нашестя гурійців на Хорезм, розділ І, глава 13).

У багатьох випадках чітко простежуються джерела історичних відомостей, подаваних Ауфі, зокрема із IV тому з книги “Найкраще із життєписів царів та відомостей про них” Абу Мансура аль-Хусайна ібн Махмуда ас-Са’алібі (пом. 1938), в якому викладено історію Ірану під владою халіфату, розпад халіфату та історію держав і династій Ірану Х — першої чверті ХІ ст., також “Історія аджамських првителів”, яка належить Абдаллаху ібн аль-Мукаффі (721-757), авторові “Худай-наме” (“Книги царів”). “Аналогії й порівняння” свідчать, що Ауфі черпав відомості й із “Сейасат-наме” (“Книга про правління”), яку приписують ходжі Нізам уль-Мульку, перському візирові сельджуцьких султанів Алп-Арслана й Мелік-шаха. Йому були відомі й твори “Кабус-наме” (“Кабусова книга”), цього іранського домострою ХІ ст., що належить перу Унсур аль-Маалі, та “Завдання управління у властивостях панування” аз-Загірі ас-Самарканді, де “зібрані висловлювання від багатьох (міфічних та реальних) шахів від Джамшида до Санджара; автор до висновків подає різні пояснення й пропонує досить багато цікавих історичних відомостей”. Рукопис цього твору вперше використав В.Бартольд, опублікувавши з нього уривок в додатку до свого “Туркестану”. Як приклад наводять оповідання “Поява вина”, “Взяття Кей-Кавусом Мазандерана”, що у “Джавамі…” має стосунок до Іскандара, “Війна султана Махмуда з Бу-Алі Сімджуром”, історія про “Візира індійського Фура”, “Якуба Лейса та Ратбіля” тощо.

 Ауфі також дає відповідь на питання, до якого часу відносити написання “Бахтіяр-наме”, класичної обрамленої повісті про сімох візирів, яка ввійшла до відомого арабського циклу під назвою “Тисяча і одна ніч”. “Візири-завидники” (“Історія про Абу Таммама”) із “Джавамі аль-гекайат” практично в незмінному вигляді зустрічаються в багатьох пізніших анонімних рукописах. Цілком сформована й довершена як за мовою, так і за стилем використана версія Ауфі дає повне право відносити її створення до ХІ-ХІІ ст., як свого часу цілком слушно припускав німецький учений Т. Нольдеке.

Ауфі була відома й інша книга аз-Загірі ас-Самарканді — “Сіндбад-наме”, з якої також узято кілька оповідань, зокрема “Про мураху й осу”, “Книга про жіночі хитрощі”, про що він сам зазначає в оповіданні “Чеснотлива й цнотлива жінка”: “Існує багато історій про жіночі підступи та їхні незліченні витівки, і “Сіндбад-наме” — одна з таких відомих книг”. Оповідання “Книга про жіночі підступи” свідчить про безпосереднє знайомство з книгою, на що вказує буквальне дотримання тексту оригіналу (“Жінка засміялась і відмовила: “Воду в морі неможливо решетом виміряти, так само не можна полічити пісок пустелі на гадальній дошці, як і пізнати межу жіночих хитрощів”).

— Джавамі аль-гекайат” справедливо називають антологією історичних та літературних оповідань, у якій зібрано 2113 різних легенд, переказів, історичних та напівісторичних анекдотів, проте, на відміну від “Любаб аль-альбаб”, написаної “особливим стилем, сповненим вигадливості й пишномовності” (obtнћnб srozumitelnost. — Jan Rypka), в “Джавамі…” “немає певного стилю, оскільки всі зібрані історії, без сумніву, не належать його перу, а окремі історії (дастани) місцями буквально повторюють зміст із якогось перського твору”. Вони часом пишні й претензійні, оскільки підпадають “під тінь” зворотів, що заплутують своєю велемовністю, і читач через застарілі слова й арабські звороти губиться. Однак ця пишномовність на тлі краси й довершеності стилю зникає й читач вже майже не відчуває складнощів у розумінні самого тексту. “Стиль книги загалом простий, легкий, літературний, місцями вирази дуже приємні й гарні, і книжна мова, й арабські вирази книги не виходять далеко за межі розуміння тодішньої мови”.

Ауфі не завжди виступає простим компілятором і укладачем. Освіченість і безумовний літературний хист не дозволили йому буквально наслідувати текст, а навпаки, дали змогу проявити себе чудовим письменником, який намагається об’єднати різнорідний матеріал, писаний арабською і перською мовами, з огляду на певну стилістику. Якщо в історичних легендах він дотримується фольклорних традицій (наприклад, “Історія про Баграма Ґура”, повторювана в народній літературі в різних варіантах: народження царевича, провіщення астрологів, виховання у няньок та наставників-лала, вправляння у мистецтвах), то твори, у яких використано запозичення із класичної літератури, художньо опрацьовує, як, зокрема, “Сіндбад-наме”.

 Живучи в Індії при дворі делійських правителів, Ауфі міцно стояв ногами у перській літературі, й індійська реальність не проступає у його творах, як у пізніших письменників, зокрема Аміра Хосрова Деглеві (1253—1325), батько якого під загрозою монгольської навали так само покинув Середню Азію і переселився в Індію в роки правління султана Ільтутмиша. Так звані індійські оповідання Ауфі є лише переказом інших відомих та невідомих творів (“Хитрий спосіб”, “Донька раджі й крадій коштовностей”, “Про користь терпіння, повстримність та ваду поспіху”), про що зазначає сам письменник: “У давніх книгах Індії розказувано…”, “В одній книзі, що списали мудреці Гіндустану…” та ін. Зокрема оповідання “Властивість магніту” про зруйнування відомого язичницького храму Сомната (Сомнатха) є лише переказом легенди аль-Біруні, яку він подає в своїй “Індії”. Як слушно зауважив Г. Алієв, література мовою фарсі в Індії тоді багато в чому слідувала традиціям і була органічно пов’язана з літературою, що творилась за межами Індії, і лише у ХІІІ ст., зокрема у другій його половині, ця література тісніше взаємодіє з місцевими літературами та фольклором.

Настанови та дидактика червоною ниткою пронизують усі оповідання Ауфі, і вони часто пісні й банальні, будучи далекими від “гірких напучувань” Сааді. Багато творів, “насильно” внесених у “Джавамі аль-гекайат” лише з дидактичною метою, позбавлені будь-якої (хіба що історичної) вартості, вони слугують лише моралізаторськими ілюстраціями (“основна мета письменників та вчених у розказуванні історій та написанні легенд — сфера моральна”). Загальний висновок із історій лежить на обов’язку читача, проте Ауфі в окремих випадках бачить потребу робити свій висновок із необхідним коментарем.

Однак значення “Джавамі аль-гекайат” полягає передусім у тому, що Ауфі вибрав усе найцінніше на ту пору в розповідному жанрі (зокрема, із “Книги про скупих” аль-Джахиза, узявши його принцип змішування серйозного з розважальним, та “Чудовного намиста” Ібн Абд Раббігі), так і перської літератури (“Жебраки-плутяги” є буквальною переробкою “Макамів” Хамідеддіна Омара ібн Махмуда Балхі, пом. 1164 р.), і, тримаючи “палаючий світильник розуміння й правди”, доніс його у своїй авторській інтерпретації до читача.