Ярема Кравець
Українці в художній прозі Ґабріель Руа
Франкомовну письменницю Канади Ґабріель Руа (1909–1983), авторку понад десяти романів, вважають однією з найпомітніших постатей у квебекській літературі XX ст. Ось як виглядає «послужний список» письменниці: «Випадкове щастя» (1945), роман, перекладений чотирнадцятьма мовами; «Острів Маленького Кулика» (1950), твір, що до 1980 р. мав вісім перевидань; «Олександр Шеневер» (1954); «Вулиця Дешамбо» (1955), роман, що за двадцять п’ять наступних років перевидавали чи не десять разів; роман «Таємна гора» (1961).
Усі без винятку твори Ґ. Руа, видані попервах у Монреалі, відразу ж перекладали англійською мовою, а деякі ще й німецькою та італійською, вони неодмінно з’являлися у паризьких видавництвах. Письменниця є також авторкою низки творів для дітей – казок «Моя корівонька Горбунка», «Куцехвістка», збірок оповідань «Діти мого життя» (1977) та «Крихке проміння землі» (1978). За окремі твори письменницю нагороджували «Медаллю канадійсько-французької Академії», «Премією генерал-губернатора Канади» (1955, 1977), молодіжною літературною премією мистецької ради Канади 1979 р. Жоден франко-канадійський роман не зазнав виняткового успіху першої книжки Ґ. Руа «Випадкове щастя» («Bonheur d’occasion»), яка 1948 р. одержала престижну премію французької метрополії – «премію Феміна». Письменниця стала першою жінкою, яку прийняли до секції французької літератури Королівського товариства Канади.
————© Ярема Кравець, 2008.
Майбутня письменниця народилася 22 березня 1909 р. в м. Сент-Боніфас, столиці провінції Манітоба, на заході Канади; була донькою федерального чиновника, який влаштовував іммігрантів з інших країн на землях заходу країни. Завершивши шкільну освіту, вона стала вчителькою, працювала на цій посаді майже вісім років, захоплювалася театром, а далі, 1937 р., поїхала до Європи (Англії та Франції), де опублікувала свої перші статті.
Манітоба залишила тривкий слід у житті письменниці, а спогади дитинства оживуть згодом у романі «Вулиця Дешамбо» («Rue Deschambault»). Досвід учителювання стане основним матеріалом для двох повістей, які будуть об’єднані назвою «Острів Маленького Кулика».
Серед спогадів дитинства, про які письменниця розповідала у творі «Манітобські спогади» («Les souvenirs de Manitobа»), найважливішим, певно, було захоплення невідомим і невпізнанним. Канадійський захід є землею іммігрантів. Вінніпеґ та Сент-Боніфас були своєрідним місцем, де в єдиному потоці стікалися усі європейські нації. У батьківському будинку, згадувала письменниця, пан Руа, її батько, часто розповідав про колоністів – духоборів, рутенців, менонітів, за поселення яких він відповідав. Захоплення Квебеком, наплив чужих іномовних народів, усе родинне життя зорієнтували Ґабріель Руа до «почуття екзальтації», того душевного стану, який дав їй змогу на якусь мить «з’єднатися із безкінечністю»: «Тисяча і однією ночею мого дитинства якраз були ті подорожі в маленькі Валлонії, маленькі України, Оверні, Шотландії, Бретані, Манітоби, а також майже точні відтворення Квебеку, розкидані по рівнині. (…) Повертаючись з довгого перебування серед колоністів, мій батько привозив свіжі новини від «своїх» непокірних духоборів, «своїх» спокійних рутенців, «своїх» побожних менонітів. Його колонії простягалися тепер аж до околиць Медісін Хат, одні були захопливіші від інших – здавалося, що ті розповіді, які ми чуємо від нього, виходили із деяких сторінок Гоголя».
«Розповіді мого батька, подорожі, які ми здійснювали з моєю мамою, цей фон Манітоби, в якому розміщалися представники майже усіх народів, зрештою зробили мені це «чужинецьке» таким близьким, що воно перестало бути для мене чужинецьким» [4, с. 155].
Українські мотиви у творчості Ґабріель Руа – есеї 1942–1970 років, зібрані у виданні «Fragiles lumiиres de la terre» («Крихке проміння землі») (Монреаль, 1978), повість «Острів Маленького Кулика» (1950), оповідання «Жайворонок» із книжки «Діти мого життя» (1977), – були підказані письменниці спогадами про той уже досить віддалений час, коли майбутня письменниця працювала попервах у сільській школі, а згодом у школі міста Роркетон у Манітобі1. «Острів Маленького Кулика» написаний строгим, майже класичним стилем, вважається найкращим твором Ґ. Руа. Здається, письменниця пише жартуючи, показуючи містечко Роркетон, яким воно уявляється ексцентричному капуцинові отцеві Жозефу-Марі на прізвисько Усім-Помагайко, який з уваги на свої душпастерські обов’язки відвідує різні родини, спілкуючись із вихідцями із різних країн.
————1 Окремих питань, пов’язаних із цією проблемою, автор статті торкався у публікації 1, с. 322–324.
Ціла когорта персонажів українського походження, які прибули переважно з Буковини та Галичини, проходить через текст розділу «Школа Острова Маленького Кулика» цієї повісті:
– листоноша Ник Служик, цей «старий оригінал, якого можна вважати рекордсменом через його мовчазність» [6, с. 22]: – «йому коштувало багато труду вирушити з глибини Карпат, перетнути майже усю Канаду, щоб нарешті зайнятися тут цією роботою» [6, с. 144];
– листоноша Роркетона Іван Братиславський, який завжди говорив протилежне тому, що мав робити згодом через якусь селянську хитрість віч-на-віч із долею, яку він хотів таким чином обдурити [6, с. 27].
Ці персонажі доповнено ще Антоном Гуцалюком, учителем із Роркетона, нотарем з цього ж міста Тарасом Симоновським, журналістом Григорієм Ступовичем, сопрано Любкою Кисілевською із третього розділу цієї ж книжки.
«Головна героїня твору Лузіна Тузінан, яка проживає, здавалось би, на краю землі, зустріла людей різних національностей і різних характерів. Навіть найзахопливіший роман не дав би їй такої різноманітності персонажів – бородаті низькорослі поляки, кучери-слов’яни, проводирі-метиси, росіяни-ортодокси; якось вона верталася назад додому з інспектором поштової служби. І всі вони ставилися до неї з повагою» [6, с. 32].
Українська тема багато звучить у розділі повісті «Капуцин Усім-Помагайко» з розповіддю отця Жозефа-Марі, який розмовляв «добрим десятком мов» [6, с. 169] – «йому довелося вивчати особливості говірки польських галичан, польську мову сім’ї Пірюків та інших сімей Роркетона, і врешті варіанти української мови галичан» [6, с. 170]. Розповідь розгортається далі, конкретизується, прямує аж до дня великого українського свята, яке традиційно організується у Роркетоні й на яке приходить мадемуазель Коте, колишня вчителька школи Острова Маленького Кулика.
Розділ «Капуцин Усім Помагайко» повністю присвячений великому українському святові в Роркетоні на відзнаку самостійності України, проголошеної восени 1917 р., –свято відбулося після недільної Літургії у залі, заповненій українським людом. Українці, представники обидвох релігійних конфесій, «збиралися з цієї нагоди, щоб доволі великою громадою вшанувати свято України під великим портретом національного поета Шевченка» [5, с. 201]. Звучали доповідь Тараса Симоновського, нотаря з Роркетона, колишнього літератора, натхненника цього свята, а також ініціатора створення української бібліотеки в Роркетоні. Доповідач «висвітлював близьку українському серцю проблему належності Гоголя українській культурі; Антін Гуцалюк, місцевий вчитель, розповідав про український фольклор, а Григорій Ступович, як і щороку, розмірковував над поважними проблемами історії» [6, с. 202].
З великою симпатією, майстерністю, спостережливістю і незмінним гумором авторка говорить про своїх канадських краян, вихідців з України, втомлених і виснажених важкою щоденною працею, що забрала в них багато молодечої сили і завзяття. Та все ж вони не забувають про своє національне свято і своє національне коріння: «Молодь показувала оперетку українською мовою, організовувалася в хори, навчалася давніх танців у старих, які вже однією ногою стояли в могилі; молодь влаштовувала велике свято, і старий люд нарешті почув, як радісно і сердечно тут говорилося про їхню Україну, яку, здавалось, вони самі вже забули, кинувшись навздогін за прогресом» [6, с. 205].
Про задум цього твору письменниця дуже добре розповіла в передмові до шкільного видання повісті «Острів Маленького Кулика», яке з’явилося 1957 р. в Лондоні.
«Я була тоді молодою учителькою в Манітобі. Я майже нічого не знала, що було за містом Сент-Боніфас, світом, в якому я народилася, і в більшому місті поряд з ним – у Вінніпезі. У червні 1937 р., перед тим, як уперше помандрувати до Європи, намагаючись трохи збільшити свої маленькі заощадження, і можливо, з бажанням побачити якісь інші краєвиди, аніж провінція, яку я готувалася покинути, якогось дня я з’явилася у Відділі освіти Вінніпеґу і спитала, чи не могли б мені дати якусь літню школу» [7, с. 275].
«Наступного дня на світанку у старезному «Форді», за кермом якого сидів українець, ми у супроводі провідника-метиса, їхали, чи радше пливли, битим шляхом у безкрайність – довкола була висока трава і глибоко синє небо» (...) «Дехто із читачів моєї книжки хотів би побачити мене в особі мадемуазель Коте. В деякому значенні я була нею, чи вона була мною, надто через відчуття надзвичайного відчуження, яке я того ж дня відчула» [7, с. 276].
Оповідання «Жайворонок» із прозової збірки «Діти мого життя» (1977) повертає читача в ті передвоєнні роки, коли Габріель Руа вчителювала в одній із віддалених провінцій Канади, і є єдиним твором письменниці, в якому наративна картина зосереджується довкола талановитого українського хлопчика Нила, співучий голос якого викликав і подив, і заздрість учителів школи, а також старого шкільного інспектора, який був навдивовижу здивований ним, відвідуючи школу і директора школи, на перший вигляд, людини строгої, непоступливої, який одразу ж змінив глузливу недовірливість на справжнє захоплення.
Відтепер спів Нила стає для учительки справжньою розрадою, заспокоєнням, начебто своєрідними ліками, захистом проти бешкетування учнів.
Визначальним для дальшого поглиблення поетики розповіді є діалог наратора (учительки) з учнем (Нилом):
«– Скажи мені, хто навчив тебе так гарно співати? – Моя мати. – Вона вчить тебе співати українською мовою? – Авжеж! – Знаєш багато українських пісень? – Сотні. – Так само як цю? – Так, в усякому разі дуже добре десять… двадцять… – Заспіваєш нам одну з них? – Яку? – Ту, яку сам хочеш». Діалог учителя та учня продовжувався після виконання пісні і пояснення її змісту. («Стоїть дерево – розквітла вишня. У тому краї, звідки моя мати, їх повно-повнісінько. Вишня стоїть серед поля, довкола неї танцюють дівчата. Вони чекають своїх коханих, які мають незадовго повернутись» (…) – Де ж твоя мати навчилась тих пісень? – У своєму краї, перед еміграцією, коли була ще дівчинкою. Тепер вона каже, що це все, що нам лишається від України. – І вона поспішає передати їх у твою голівоньку, щоб ти їх зберіг? (…) – Я не забуду жодної з них» [3, с. 47–48]).
«Коли цей чудовий спів скінчився, ми всі відчули себе в якомусь іншому світі. Діти заспокоєні посідали на свої місця. Клас сповнився рідкісною тишею. Своє майбутнє я стала бачити у світліших барвах. Спів Нила вивернув моє серце, неначе рукавичку. Тепер я знову сповнилася вірою в життя» [3, с. 47].
Сила української пісні у виконанні Нила набула цілющої сили, вона виявляється в інших епізодах оповідання «Жайворонок»: спів перед хворою матір’ю учительки, яка втратила здатність ходити внаслідок складного перелому стегна; виступ перед самотніми літніми людьми у притулку для людей похилого віку, де Нил виконував пісню незнайому ще для учительки; перед хворими психіатричної лічниці, яка запросила до себе цього «малого українського жайворонка».
Обидві сцени написані з винятковою художньою майстерністю письменниці – психолога, збагаченої багаторічним педагогічним досвідом роботи із дітьми різних вікових категорій, різних національностей, часто неоднакових матеріальних статків. Неабияка здатність Ґ. Руа-педагога до спостережливості перетворюється у тексті оповідання на цілу низку барвистих портретних характеристик (директора школи, учня Нила, матері школярика Параскевії Галайди, матері учительки, а надто хворих, змальовуючи яких письменниця відходить од романтичного настрою оповідання, вдаючись до натуралістичного, чи навіть експресіоністського зображення ситуації).
Оповідання «Жайворонок» закінчується відвідинами учителькою скромної домівки Параскевії Галайди та її сина, а також кульмінаційною сценою, в якій відобразилася уся та справжня атмосфера, в якій жив і зростав хлопець Нил.
Українській темі Ґабріель Руа присвятила також есей «Мала Україна», що увійшов у згадане вже тут видання «Крихке проміння землі». Про задум есею письменниця розповідала в «Манітобських спогадах», іншому есеї того ж видання:
«На березі Ред-Рівер, недалеко від Вінніпеґа, простягалася своєрідна Мала Україна. Вона віддзеркалювалася у тихій воді своїми вибіленими вапном хатинками, помальованими інколи ще й у рожевий або ніжноблакитний колір, їхніми завжди гомінкими дворами, виставленими високо журавлями колодязів, жінками із загадковим виглядом, запнутими в хустки, які працюють в полі. Мені дуже хочеться якнайшвидше побачити принаймні декілька з тих сіл. Та чи побачу їх такими, якими вони мені видавалися – мальовничими, трохи незвичними, дивовижно життєдайними, навдивовижу мовчазними? Пам’ятаю, що у свої юні роки я особливо любила вирушати на пошуки тих сіл так само, як і на пошуки цієї малої Європи в мініатюрі...
Це той край, який я хотіла знов оживити в «Острові Маленького Кулика». Кажуть, що злочинець повертається на місце свого злочину. Романіст також виявляє тенденцію знову бачити речі й людей, про яких він віддавна думав, щоб відтворити їх. Зрештою я не могла позбутися спокуси глянути, чи справді існувало хмарне небо, вологий обрій, сам той край, про який я стільки разів згадувала упродовж багатьох років» [4, с. 105—106, 113].
Як бачимо, «українську» прозу письменниці Ґабріель Руа можна вважати унікальним явищем у світовій франкомовній україніці. Авторка творила її як безпосередній очевидець різних етапів вкорінення українських іммігрантів у канадійський політичний, економічний та культурологічний ґрунт, була добре обізнана із життям та побутом третьої за величиною національності Канадської конфедерації.
Українська тематика Ґ. Руа не обмежується проаналізованими тут творами: неабиякий інтерес щодо цього викликає і публіцистика письменниці, її щоденникові нотатки, коло приятелів і знайомих, зокрема «лондонська симпатія Ґ. Руа український втікач Стефан». З’ясування тих чи тих подібних моментів може дати додаткову цікаву інформацію для глибшого дослідження цієї наукової проблеми.
Вартим уваги є і напівбіографічний твір Ґ. Руа «Вулиця Дешамбо» в одному з оповідань якого («Криниця Дюнреа») змальовано побут українських поселенців, постійне спілкування з ними батька письменниці.
1. Кравець Ярема. Шевченко у франкомовних виданнях // Українська філологія: школи, постаті, проблеми (Збірник наукових праць Міжнародної конференції, присвяченої 150-річчю від дня заснування кафедри української словесності у Львівському університеті), Львів, 23–25 жовтня 1998 р. Ч. І., Львів, 1999.
2. Bonenfant Jean-Charles. Coupures de presse // Gabrielle Roy. La Petite Poule d’Eau. Les Editions internationales Alain Stankй, Quйbec, 1980.
3. Roy Gabrielle. L’Alouette // Ces enfants de ma vie. Montrйal, Stankй, 1977.
4. Roy Gabrielle. Souvenirs du Manitoba // G. Roy. Fragiles lumiиres de la terre (1942–1970). Montrйal Quйbec, 1978.
5. Roy Gabrielle. Petite Ukraine // G. Roy. Fragiles lumiиres de la terre (1942–1970). Montrйal Quйbec, 1978.
6. Roy Gabrielle. La Petite Poule d’Eau. Les Editions internationales Alain Stankй, Quйbec, 1980. 7. Roy Gabrielle. Petite histoire de la Petite Poule d’Eau // Gabrielle Roy. La Petite Poule d’Eau. Les Editions internationales Alain Stankй, Quйbec, 1980.
