ЖАН
ЛОРРЕН: ОДНОМАНІТНІСТЬ ДРАМАТИЧНОГО ЖИТТЯ
Справжнє ім’я — Поль Дюваль. Псевдонім Жан Лоррен з’явився у 1870-ті в Парижі, куди письменник переїхав з курортного Фекана. Лоррен для Франції кінця ХІХ ст. — постать одіозна. Ось як на початку ХХ ст. писав про нього відомий біограф Філіпп Жюліан: “Ще до своєї смерті він вийшов з моди, а згодом був проклятий; з-поміж усього пантеону поетів кінця століття його ім’я найбільше тхне пліснявою; перевага надається теплому піску Лоті, пожовклим аркушам Франса, висохлим квітам Реньє. Антології його іґнорують, в рідному місті поета ненавидять...” Чим заслужив таку лиху славу Лоррен?
Тяжко хворий, він з кінця 1870-х оселяється на Монмартрі й веде нестримне богемне життя, відвідує салон Родольфа Саліса та кабаре “Чорний кіт”. Після кількох поетичних збірок видає скандальний роман “Родина Лєпільє” (1885). Відомий публіцист, Лоррен входить до кола обраних і багатих письменників — серед його друзів Едмон де Ґонкур, Жюль Барб’є д’Оревільї, Леон Блуа, Марсель Пруст. Йому подобається епатувати публіку, виставляючи напоказ свої нетрадиційні вподобання; Лоррен створює образ вибагливого естета, жорстокого денді, дослідника пороку. “Будь-яке виродження особистості, — стверджує він, — чи то моральне, чи то фізичне, у давно вже виродженому суспільстві, апріорі є добром”.
Безнадійно закоханий у Сару Бернар, він пише для неї кілька слабеньких — на думку сучасників — п’єс (“Вівіана”, “Янтіс”). Одна з них — “Надто російський” (1886) — провокує дуель з Ґі де Мопассаном; свого друга дитинства Лоррен вивів у негативному образі Бофрілана. Успіх приходить до Лоррена з часу публікації першої збірки новел “Соньєз” (1891). Після цього, хоч що б він робив — на нього завжди очікує успіх. Виходять кількадесят збірок новел і казок — “Принцеса за склом” (1896), “Лорелея” (1897), “Моє містечко” (1898), “Історії масок” (1900), “Двадцять жінок” (1903) та ін. Лоррен стає найщедріше оплачуваним хронікером Парижа — він пише для “Журналь”, “Евенеман” і “Еко де Парі”. 1896 року входить до складу першої Ґонкурівської академії. 1897 критики вітають як вдалий роман “Пан де Буґрелон”. Дехто навіть називає цей твір шедевром. Вщент розкритикувавши “Втіхи та дні” Пруста, Лоррен проводить дуель і з ним.
Відтак хвороба письменника — серцева спазмофілія — ускладнюється наркотиками й сифілісом, і 1900 року він переїздить на Лазурове узбережжя, до Ніцци. Тут 1901 року з’являються головні твори в доробку Лоррена — “Пан де Фока” та “Торговий дім Філібера”. Тоді ж пишуться “Порок, що блукає” (1901), “Пан Монпалу” (1906), “Еллен” (1906), “На Корсиці” (1905). Помер Жан Лоррен 1906 року у п’ятдесятирічному віці.
“Цей пан вважав себе поетом”, — пише Філіпп Жюліан, але “те, що він бачив, було набагато цікавіше за те, що він відчував. У його житті не було ні де Дюза, ні лорда Альфреда; романи його писалися ударами кинджала та підбитими очима. Аби забути про одноманітність свого драматичного життя та про понівечене через необережність (не насмілююся сказати “сентиментальність”) здоров’я, Лоррен приймав ефір — ще одна невдала звичка. Як Бодлер і Кокто, він був письменником-наркоманом; як і Жене, він був гомосексуалістом і вважав себе посланцем Содому в Парижі. Додати до цього принципи провінційної пані, поміркований антисемітизм і легковажність...”
Іван РЯБЧІЙ
КВІТИ ЗЛА ФРАНЦУЗЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Жан Лоррен
З французької переклав Іван Рябчій
ОДНА З НИХ
Кому під силу пояснити вабливу й водночас жахливу таїну маски, пояснити причини такої її принадливості й бридоти, логічно витлумачити непереборний потяг до гриму, перевдягання, зміни особистості, забуття своєї справжньої сутності — одне слово, до втечі від себе — що час від часу охоплює деяких людей?
Хтозна, які інстинкти, нестримні бажання, сподівання, заздрощі та хвороби криються під грубо пофарбованими картонними носами й підборіддями, волоссям фальшивих борід, лискучим чорним сатином доміно та білим рядном блазенських каптурів? Чому під час балів-маскарадів юрмища нещасних нерозкаяних грішників і химерних масок так прагнуть сп’яніння, забуття, яке дають гашиш та морфій, жадають сумнівних і згубних пригод?
Та насправді галасливі, рухливі веселощі ряджених оповиті сумом; вони не тіні, але ще менше вони подібні до живих людей. Як і привиди, вони загорнуті в довгі плащі, їхні обличчя, наче в примар, приховані. Може, під широчезним каптуром, за шовковою або оксамитовою маскою ховається упир? А під просторою сорочкою П’єро, гаптованою, мов саван, кістками по краях — порожнеча і забуття? Хіба, ховаючись, прагнучи розчинитись у юрмі, ці люди вже тим самим не ставлять себе поза природою, поза законом? Вони, очевидно, шкідливі — адже не бажають, щоб їх упізнали; сповнені лихими намірами і почуттям провини — бо намагаються обійти людські здогади та інстинкти. Похмурі, дошкульні, вони заповнюють цнотливу тишу вулиць тлумом, злими жартами та страхітливими зойками; жінки здригаються, діти сіпаються від їхніх дотиків, а невизначена стать цих істот змушує хмурніти чоловіків.
———© Іван Рябчій, переклад, 2008.
Маска — це тривожне й вабливе обличчя невідомого, посмішка брехні, сама сутність збочення, що може розбестити, залякавши; це шалена пристрасть страху, тужливо-солодкий ризик виклику цікавих відчуттів: “потвора? красень? юнак? стара шкапа?” Це витончена галантність пітьми, найтоншого зла і присмаку крові; де скінчиться гулянка? у брудній кімнаті дешевого готелю чи в особняку дорогої повії? а може, у поліційному відділку? адже злодії також часто приховують свої злочини під маскарадною машкарою; настирливі, страхітливі мармизи масок однаково підходять для злодійських кишел і цвинтарів: і там і там можна спіткати грабіжника, повію і пропащого злидня.
Таке гнітюче й водночас відразливе враження справляють на мене маски; звісно, це моя особиста справа, але було б цікаво пізнати душу й минуле однієї з них, теперішнє світобачення таємничої істоти у шовку й картоні; дізнатися, що вона бачить, блукаючи маскарадними ночами від одного тротуару до іншого та слухаючи кпини перехожих, нещасне змерзле доміно-одинак; пізнати причину костюму й інкоґніто цього збентеженого створіння, безталанного уламку згаслого народного балу; довідатися таїну маріонеток — мешканок холодних ночей і великих міст, що народжуються в блідому світлі газових ліхтарів Ауера1 та електричних ламп і зникають, коли розквітає день.
Років з десять тому мені привелося стріти одну з таких масок — таємничого незнайомця з балу-маскараду; пізніше, пригадуючи обставини цієї зустрічі, я зрозумів, що зіткнувся тоді з трагічним символом. Цей ряджений став для мене маскою-типажем, живим втіленням безіменної таємниці, підсвідомої загадки.
Тієї зими я сховався в одному з передмість Парижа; мусив скінчити довгу, кропітку працю; через слабке здоров’я та нестачу грошей я вирішив перечекати якомога далі. Оскільки у справах часто доводилося відвідувати вулиці Рішельє та Сен-Лазар, помешкання я обрав собі на околиці великого передмістя на заході столиці. Зима в селищі, затиснутому між Тріелем і Пуассі2, минала досить сумно.
Того року Масниця припадала на двадцять п’яте лютого3; збігалося, що на мене чекала важлива справа в редакції однієї газети і одночасно мене запросили на вечерю — тож для поїздки до міста була подвійна причина. В Опері готувалися до балу; густо йшов сніг, я зупинився подивитись на маски і доміно, що з’юрмились на сходах величної будівлі Ґарньє4 — щохвилини перед театром, пивницями і кав’ярнями зупинялись фіакри і великі карети з гербами; на майдані, оточеному гвардійцями на конях, — які, незважаючи на присутність поліціянтів, гопцювали, виписуючи кола на вільному просторі вулиці, відведеному для екіпажів, — вишикувались довжелезні черги з п’єро і ченців; тієї ночі містом немов повіяв вітер безуму — тож, зацікавившись, захопившись цим видовищем, я забув про час і пропустив останній потяг, тому о пів на першу я сидів за столиком однієї з кав’ярень. До другої ночі — жодного потяга; думка про це звеселила мене, адже Бульвари5 заповнював величезний натовп цікавих, з пивниць, що рясніли строкатими костюмами, лунали вигуки й масні жарти; приблизно о першій вулиці і нічні заклади спорожніли, ряджені пішли на бал, гультіпаки — додому; життя і рух існували тепер лише у вимірі пізніх вечер; більшість закладів зачинились, сніг ішов ще щільніше, ніж до того, а я, зажурений, підвівся й почапав до вокзалу.
————1 Карл Ауер фон Вельсбах — німецький хімік, винахідник газожарової сітки, що використовувалася в Європі та Північній Америці останніми десятиліттями ХІХ ст. для освітлення вулиць.
2 Тріель та Пуассі — комуни в департаменті Івелін, неподалік Парижа.
3 Католицька Масниця триває тиждень, що зветься “солодкими днями”. Зазвичай її дату вираховують виходячи з дати Великодня—за 47 днів до цього свята. Зазвичай Масниця припадає на початок або кінець лютого.
4 Жан-Луї-Шарль Ґарньє (1825—1898) — славетний французький архітектор. Головні витвори — палац Ґарньє (колишня паризька Опера), казино Монте-Карло в Парижі, Обсерваторія в Ніцці (разом з Ґуставом Ейфелем), казино та опера в Монте-Карло.
5 Великі паризькі Бульвари були закладені наприкінці XVII ст. архітектором П’єром Буйє. Пізніше до старовинних бульварів, що поєднували площі Бастилії та Мадлен, додалися бульвари Рішар-Лєнуара, Османа, проспект Республіки тощо.
Цієї ночі давали також бал в Еденському палаці — всередині яскраво освітленого фасаду на вулиці Будро гула страхітлива вакханалія; звіддаля, наче її відгомін, лунали стрункі вальси Опери. На темній, аж чорній вулиці Обер мені назустріч трапилася загорнута в широкий арабський бурнус і накрита похмурим каптуром маска — вона вочевидь прямувала до Едену.
Маска не завдала собі особливого клопоту з костюмом — бурнус, каптур, невідповідність похапцем зібраних речей свідчили про миттєве рішення, перевдягання останньої миті у випадкові речі з шухляд. Я не відводив від неї очей; але, тільки-но наблизившись до сліпучого освітлення Едену, маска зупинилась і, замість зайти, засумнівалась, затупцювала в розтопленому до води кучугурі, пройшлася кілька разів уздовж хідника — і зрештою рушила вулицею Обер у бік Опери.
Я встиг роздивитись її — те, що я спочатку прийняв за каптур, виявилося мантією з зеленого оксамиту, а в її глибині, навколо очей, блищав клаптик металевої тканини — дивний сріблястий каптур з прорізами для очей.
“Ось ще один тип, якому бракує сміливості”, — подумав я і пішов далі.
Дійшовши до Римської площі6 тієї години, коли в сусідніх пивницях зазвичай подають останню замовлену порцію грогу, я піднявся до залу чекання. І аж підскочив від подиву: ця широчезна біла шовкова мантія, це мертвотно-бліде обличчя під зеленим каптуром! ... це була вже знайома мені маска; вона була тут, у великому похмурому і порожньому залі — ми були самі, вона і я. Світло гасових ліхтарів мерехтіло на високих стінах, облицьованих дубом, а дивний незнайомець, сидячи в одному з зелених оксамитових крісел, підпирав голову рукою і вочевидь чекав на той самий потяг, що і я.
Я був певен, що він на балу, тож налякався, побачивши його тут, — невже він ішов за мною? Певно, що ні — адже це я знайшов його тут; він не рухався; простеживши ж за його поглядом, я визначив, що він роздивляється свої ноги. Як і все його тіло, вони були затягнені в чорне трико — я бачив це, оскільки бурнус трохи розкрився; та, дивна річ, хоча праву ногу огортала жіноча панчоха — шовкова панчоха кольору морської хвилі, прикріплена над коліном муаровою підв’язкою, — на другій нозі була чоловіча шкарпетка — прикрашена орнаментом з квіточок чепурненька шкарпетка; отже, маска була подвійною — до страхітливо вабливого обличчя хтивої жінки додавалася непевність щодо статі.
Роздивляючись його костюм, я помічав умисні прикраси: на місці серця сяяла величезна гаптована зеленим шовком жаба, а навколо каптура з темного оксамиту сплітався з жаб і ящірок до того часу не помічений мною вінець. Арабський бурнус огортав маску, наче саван — сріблястий клобук наштовхував на думки про страшні хвороби середньовіччя — чуму і лепру. Під маскою міг ховатися страшний покруч; диво зі Сходу, монастирський каліка, жахливий демон; від нього тхнуло лазаретом, мочарами, цвинтарем; витончена, мовчазна голизна, підкреслена чорним трико, споріднювала його з дітьми Венери. Чоловік чи жінка, священик чи відьма? Коли ж на оклик службовця залізниці “Панове пасажири, до вагонів!” він підвівся, я побачив перед собою примару споконвічної Млості, Млості Сходу і монастирів, Млості, чиє обличчя виїдене червою, Млості з холодним і млявим, наче тіло рептилії, серцем, Млості андрогінної — ні жіночної, ні мужньої, Млості безсилої — адже в руці маска тримала ненюфар7.
————6 На Римській площі знаходиться вокзал Сен-Лазар.
7 Ненюфар — квітка латаття. Символ палкого бажання, один з атрибутів німф. Пелюстки латаття містять активні алкалоїди нуфарін та німфеїн, що мають потужний седативний ефект і використовуються в медицині.
Істота в бурнусі сіла до вагона першого класу; я почекав, поки він влаштується, і зайшов до свого купе. Краще б я заночував у Парижі, ніж подорожував віч-на-віч з цим виплодом ночі; але мене обсіли цікавість і страх, тож коли поїзд рушив, я від страху ледь дихав.
Перші п’ятнадцять хвилин дороги були жахливі. Якби маска вирішила завітати до мого купе, з якого боку чекати на її появу? Я стежив за обома дверцятами, готовий до будь-якої несподіванки; та мій сусіда не рухався, сидів дуже тихо; спокуса була для мене завелика — зрештою я підвівся і підійшов зазирнути в невеличке віконце між купе.
У бляклому світлі лампи маска напівлежала, загорнута в широчезний бурнус, поклавши на лаву свої на диво стрункі ноги; в руці вона тримала маленьке кишенькове люстро і задумливо в нього дивилась; вдивлялась у відображення затягненого сріблястим клобуком обличчя.
Дивакуватий мандрівник! Я так і не насмілився лишити свій пост. Потяг — безкінечний омнібус ночі — повільно перетинав засніжене передмістя. Маска зійшла на четвертій станції о третій годині; на вокзалі не було ні диліжансів, ні карет, жодної живої душі. Вона віддала квиток провіднику, вийшла за огорожу і розчинилась у темряві, холоді, пустці.
Далі читайте паперову версію журналу.
