Міхал Роман

НОВА ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Зі словацької переклала Оксана ПАЛІЙ за участі студентів-славістів Інституту філології КНУ ім. Т. Шевченка

 

В Україні після проголошення незалежності (1991) з’явилося немало підручників (посібників) з історії української літератури, монографій про розвиток української літератури від найдавніших часів до сучасності. Автори цих праць намагалися насамперед позбутися старих ідеологічних оцінок, різних вульгарних нашарувань, «прибрати» досі існуючі погляди на літературу з неестетичних позицій. Не завжди їм це вдається, адже для цього треба мати певну відвагу, ерудицію, навіть певне українське відчуття й переконання; не кожний автор мав ці якості у достатній мірі. Винятком може слугувати монографічна робота професора Київського університету імені Тараса Шевченка Михайла Наєнка «Художня література України. Від міфів до реальності» (Київ, 2005, 660 с.)

—————
© Міхал Роман, 2008.

 

М. Наєнко спробував по-новому, під оригінальним кутом зору перечитати художні тексти, існуючу наукову й критичну літературу, позбутися тієї методології, яка панувала в українській літературній науці понад 50 років. Ця псевдонаука привела українських радянських науковців до жахливих висновків: вони стверджували, що українська література почала розвиватися аж після ХІV століття і повністю залежала від розвитку російської літератури та ін.

Нове прочитання художніх текстів дозволило М. Наєнкові зробити самостійні висновки, з якими ми в принципі погоджуємося. У рецензованій роботі український науковець часто полемізує з існуючими інтерпретаціями розвитку української літератури і свої висновки робить на основі переконливих аргументів. На нашу думку, його праця є відчутним закликом до дискусії про українську літературу. Звичайно, знайдуться такі, які не погодяться з окремими висновками автора, але напевно це будуть ті, яким не імпонує нове бачення усього літературного процесу. Праця М.Наєнка базується на окремих досягненнях української літературної науки (почасти — автора «Історії української літератури» Д. Чижевського, що публікувалася 1956 р. в Нью-Йорку), але в ній зроблено значний крок уперед. Автор подає розвиток літератури за літературними стилями (напрямами) і таким чином наближається до розуміння історії літератури, яке характерне для європейського літературознавства. Він показує, що українська література не розвивалася ізольовано від європейської, не була залежною від російської літератури і мала свої закономірності в розвитку стилів та напрямів, хоча інколи й трохи відставала від європейських літератур. Автор своє розуміння та оцінку літературних явищ подає на рівні літературної науки ХХІ ст., не пояснює їх лише особливостями українського літературного життя, але бачить їх у ширшому — загальнослов’янському, західноєвропейському контекстах. Завдяки цьому українська література постає як оригінальна, стилістично багата, різнорідна й неповторна. Автор наводить багато нових фактів та подій, які до цього часу не були відомі не тільки широкій громадськості в Україні, але й спеціалістам; фактів, про які до цього часу не можна було писати і говорити як за існування царської Росії, так і в добу СРСР. Вони значно збагачують історію української літератури, дають нову картину її розвитку.

Подобається нам спосіб, у який український науковець аналізує літературу, окремі факти, явища, авторів, як використовує існуючу наукову літературу. Він не претендує на роль всезнаючого, але стримано, якось по-людському наближає до читача духовне багатство, красу й естетичну силу аналізованих ним творів. У книзі є відступи, пасажі, що дають читачеві можливість трохи перепочити від «високих», суто наукових міркувань. Ці відступи, екскурси, особисті враження від прочитаних творів є функціональними і вдалими, вони доповнюють портрет того чи того письменника або літературного явища. Книга М. Наєнка доступна не лише спеціалістам, студентам вишів, але й ширшому читачеві, що може свідчити про успіх автора, бо далеко не кожен науковець може розповідати про літературу доступно й цікаво, дотримуючись при цьому всіх наукових критеріїв.

Тут немає змоги говорити про все те нове й цікаве, що наявне в рецензованій книзі, тим більше — полемізувати з автором чи доповнювати його спостереження; обмежимося бодай констатацією тих фактів, які здаються нам найхарактернішими:

 - автор сприймає й аналізує художні тексти насамперед як феномен естетики;

- аналізує такі види художніх творів, які не відомі в інших світових літературах («слово», «дума» тощо)

- стверджує, що українська література протягом свого розвитку пройшла 4 етапи національного відродження (ХVІ-ХVП ст.; рубіж ХVШ-ХІХ ст.; рубіж ХІХ-ХХ ст.; 90-ті роки ХХ ст.);

- характеризує 12 літературних стилів-напрямів (міфологічний, фольклорний, монументальний, орнаментальний, ренесансний, бароковий, класицистичний, романтичний, реалістичний, модерністський, постмодерністський, неомодерністський), інтегруючи таким чином українську літературу до світового літературного контексту, чого ніхто раніше до нього не робив;

- відсуває початок виникнення української літератури до так званого докиївского періоду, тобто — до виникнення Київської Русі-України;

- визнає велику роль міфів та легенд, яку вони відіграли при виникненні мистецтва як естетичної форми людської діяльності;

- подає оригінальне розуміння «Слова про Ігорів похід», вважає його за оригінальний твір професійної літератури і не сприймає твердження, що це — народний епос; висловлює думку, що автор «Слова...» свідомо залишився анонімним, оскільки побоювався переслідувань з боку церковних ідеологів;

- переконує, що перший ренесанс в українській літературі починається «Словом про Ігорів похід»», а повного розмаху досяг після виникнення Запорозької Січі та народно-визвольної війни на чолі з Б.Хмельницьким;

- об’єктивно оцінює ситуацію, коли за радянських часів заборонялося писати про відродження в українській літературі лише тому, що російська література, за висловом Д. Чижевського, «ренесанс проспала»;

- по-новому характеризує «Історію Русів», яку вважає бароковим текстом, що не має аналогії в інших слов’янських літературах; її автором міг бути колишній президент Петербурзької академії наук та останній гетьман України Кирило Розумовський;

- аналізує «Енеїду» І.Котляревського з позицій синкретизму в ній стилів бароко, класицизму і романтизму;

- пропонує нове прочитання творчості Г.Квітки-Основ’яненка, в якій переплелися риси класицизму, романтизму, й сентименталізму, але реалізму — ні;

- найбільшими українськими літературними романтиками вважає Т.Шевченка та М.Гоголя; обгрунтовує потребу в користуванні терміном «книжний романтизм», який характерним був для першого покоління українських романтиків; його особливості здолав Т.Шевченко, який утвердив в українській літературі «романтизм від життя»...

Здається, про Шевченка вже сказано все; М. Наєнко показав, що це не так. Не осягнули його свого часу ні російський критик В.Бєлінський, ні київські русофіли, ні теперішній американський україніст Г. Грабович. Творчість Кобзаря сягає висот міфа; її слід розглядати принаймні з трьох позицій: поезія фольклорної, історичної і сучасної дії...

Багато нового містить рецензована праця про творчість Марка Вовчка; ця чарівна жінка й видатна письменниця писала українською, російською, французькою мовами, добре знала чеську мову та літературу, деякі її твори публікувалися в Чехії. Погодьмося, що в її прозі наявний шекспірівський драматизм, що вона була першим реалістом в українській літературі.

Аналізуючи творчість І. Нечуя-Левицького, М. Наєнко показує, чому його романи й повісті так жорстко цензурувалися і в часи царської Росії, і за радянського режиму; такий, наприклад, роман І. Нечуя-Левицького, як «Гетьман Іван Виговський», міг публікуватися лише за межами дореволюційної та радянської України. Нову аналітичну інформацію читач знайде у книзі М. Наєнка також про творчість А. Свидницького (роман «Люборацькі»), П. Мирного й І. Білика (роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»), драматургів І. Карпенка-Карого, М. Кропивницького, М. Старицького та інших авторів кінця ХІХ ст.

Для нас, хто формувався на радянській літературній науці, книга М. Наєнка відкриває дуже багато нових фактів та методологічних підходів щодо аналізу українських текстів. Можливо, іноземні автори висловлювалися про українську літературу в такому ж (як у М. Наєнка) дусі, але їхні думки до нас не доходили. Українська література на декілька століть давніша за російську, але після приєднання України до Московського царства (1654 р.) вона опинилася в колоніальних умовах і протягом майже 350 років переслідувалась і російськими політиками, і навіть письменниками (наприклад, В. Бєлінський чи О. Пипін). Усупереч цьому досягла виняткових художніх успіхів завдяки творчій енергії І.Котляревського, Т.Шевченка, Марка Вовчка, І.Нечуя-Левицького, І.Франка, Лесі Українки й інших літературних класиків. Справедливо писав Є. Маланюк: якщо в країні немає вождів, тоді вожді її — поети. З нетерпінням чекаємо другої частини книги М. Наєнка, в якій будуть розглянуті твори україського модернізму, постмодернізму і неомодернізму.

 

Пряшів, Словацька республіка

 

Скорочений переклад зі словацької: Opera slavica. Slavistickй Rozhledy. Ročnнk XVII. Rok 2007. Číslo 3 St. 48-51.

 

21 листопада ц. р. виповнюється 70 років відомому літературному критикові, історикові і теоретикові літератури Михайлові Наєнку. Він автор близько 500 публікацій, зокрема — монографій: «Краса вірності. У творчому світі Олеся Гончара» (1981), «П’ятиліття українського роману» (1985), «Одержимість» (1990), «Наука і кон’юнктура» (1993), «Українське літературознавство» (1997), «Історія українського літературознавства» (2001, 2003), «Інтим письменницької праці» (2003), «Художня література України» (2005, 2008) та ін. Рецензії на книги М. Наєнка, а також окремі його статті публікувалися в кількох виданнях зарубіжжя: «Вопросы литературы» (1982, № 6), «Литературная газета» (1991, 8 мая), «Warszawskie zeszyty ukrainoznawcze» (Польща, Варшава, 1994, № 3 та ін.), «Kolo. Časopis Matice hrwatske» (Хорватія, Загреб, 1997, № 3), «Цsterreichische Osthefte» (Австрія, Відень, 2000, № 42), «Ukrainische Kultur im europдischen Kontext» (Німеччина, Грайфсвальд, 2000), «Romanticna pesnitev…» (Словенія, Любляна, 2000), «Zeitschrift fur Slavische Philologie» (Німеччина, Гейдельберг, 2001, № 60), «Ukrajinistika na prahu novйho stoletн a tisнciletн» (Чехія, Оломоуц, 2001), «Dmytro Čyћevskyj: osobnost a dнlo» (Чехія, Прага, 2004), «Slovanskэ romantizmus…» (Словаччина, Банська Бистриця, 2005), «International Seminar…» (Індія, Меурут, 2005), «Die Ukraine zwischen Ost und West» (Німеччина, Грайфсвальд, 2007) та ін. Про одну з цих публікацій наш журнал писав у статті М. Ігнатенка «Книга, яку помітили на Заході» (Всесвіт, 2003, № 5-6).

Вітаючи з ювілейною датою Михайла Наєнка — професора Київського університету імені Тараса Шевченка, члена Національних спілок письменників і журналістів, заслуженого діяча науки і техніки України, лауреата Шевченківської премії, публікуємо рецензію словацького літературознавця Міхала Романа на книгу М. Наєнка «Художня література України». Рецензія опублікована в щорічнику Університету Масарика в Брно (Чехія) «Opera Slavica» (2007, річник ХVП, № 3). Переклад зі словацької.