Олександр Овсюк

Всеохопність масової культури

 

 У середині 1960-х років утвердилося розуміння культури як сукупності матеріальних і духовних цінностей, створених людиною. Слово «культура» також уособлюється з формами духовного розвитку особи і суспільства, зі специфічним способом організації та розвитку життєдіяльності людей. Деякі автори, зокрема Метью Арнольд, розглядають культуру як «усе краще у світі, що було створене і сказане». Воно включає в себе вищі зразки творіння, які викликають захоплення, приносять людям естетичне задоволення, надихають їх на творчу працю і на моральні стосунки з іншими. Така культура породжує систему цінностей, які становлять основу людського прогресу.

Масова культура розглядається як культура «масового суспільства», яке виникло в процесі індустріалізації та урбанізації. Іспанський філософ Хосе Ортеґа-і-Гассет розробив одну з найрадикальніших його концепцій. Згідно з нею, таке суспільство — це динамічне об’єднання меншості й мас. Якщо меншість складається з індивідуумів, наділених певними ознаками, то маса — це набір пересічних людей, які не відрізняються чим-небудь особливим. Швидке зростання населення міст і вузька професійна спеціалізація сформували «масову людину» з низькими естетичними потребами і ослабили культурний потенціал суспільства в цілому та підірвали сучасну цивілізацію¹. Філософи М. Вебер, М. Бердяєв, Ф. Ніцше, З. Фройд, Дж. Бентам, Д. Хоґґард, Е. Фромм, К. Юнг та багато інших трактують таку культуру як крайнє вираження духовної несвободи, соціальний механізм відчуження і пригноблення людської особистості.

 Разом з тим наявні й позитивні оцінки цієї культури, і навіть такого її найодіознішого явища як кітч. Так, норвезький художник Нердрум Одд, пояснюючи свою пристрасть до цього жанру, зазначав, що кітч — це пристрасна і правдива форма вираження на всіх рівнях і що для його творців майстерність є вирішальним критерієм якості².

————
¹ Ортега-и-Гассет Х. Дегуманизация общества. — М.: Радуга. 1991, Стор. 639.
² Одд Нердрум. Китч — трудний выбор, — М., 1998.
© О. Овсюк, 2008.
 

З нашої точки зору, значна частина творів масової культури, як і популярна музика, подобається багатьом і теж прищеплює позитивні моральні й естетичні цінності. Проте деякі її витвори містять у собі багато негативного, а то і загрозливого.

Американський соціолог Д. Уайт та деякі інші вчені відносять появу масової культури до стародавніх часів, за яких ті ж бої римських гладіаторів приваблювали багатьох глядачів і становили явище чи елемент такої культури. Проте більшість дослідників, включаючи і автора цієї статті, вважають початком її появлення кінець XIX — початок XX століття, коли набули масового поширення такі засоби масової інформації, як газети і журнали та пригодницькі й детективні твори, розраховані на широке коло читачів. Справжній переворот у ній зробили радіо, кіно, телебачення, інтернет та різні електронні й механічні ігри. Їх розвиток супроводжувався індустріально-комерційним типом виробництва і розподілом стандартизованих духовних цінностей, охопленням освітою широких верств населення і зниженням їх духовного рівня і запитів.

 Викликає подив такий парадокс: майже все населення більшості країн світу охоплюється навчанням і здобуває освіту вже чимало років, а його культурний рівень не зростає, а часто і деградує. Причини цього ми вбачаємо передусім у низькому рівні самої освіти, яка нав’язує шаблони з метою отримання спеціальних знань і дипломів. Тому здатність читати і писати перетворилася у таку ж навичку, як вміння водити авто чи готувати їжу на газовій плиті й уже перестала бути виразною ознакою обсягу культурної людини. Важливе значення має і шалений потік інформації та зростання культурних подій, охопити які (а не те що зрозуміти і оцінити) пересічна людина просто не в змозі. Тому вона досить часто не сприймає сукупності таких аспектів цієї культури, як власне «культура», «масовість» і «духовні цінності».

Разом з тим ця культура доходить майже до кожного індивідуума і надає йому можливість вибрати ті літературні твори, фільми, передачі і вистави, що вдовольняють його естетичний смак. За наявності великої конкуренції цілком природним є прагнення митців підвищити якість свого твору, що підносить його і всю культуру в цілому, а отже, сприяє зростанню естетичних і етичних цінностей і прищеплення їх широкому загалу.

Отже, явище масової культури далеко не однозначне. Воно, зокрема, включає в себе кітч-культуру, яку більшість знавців вважає низькопробною, вульгарною і примітивною. Одні дослідники стверджують, що слово «кітч» виникло на художніх базарах Мюнхена в 1860—1870-х роках дев’ятнадцятого століття для назви дешевих і швидко розпродуваних картин. Інші вважають, що воно походить від англійських слів scetch (скетч, етюд) і «for the kitchen» (для кухні: маються на увазі дешеві товари для широкого вжитку, яким немає місця у пристойних салонах чи залах). З часом це слово стало означати «скомпонувати нашвидкуруч якийсь твір мистецтва». Ну а як мовиться, скорий поспіх — людям посміх. Яскравим зразком кітчу постають дешеві лубочні картини, які продаються в усьому світі на базарах і в недорогих крамничках. До кітчу можна віднести і попсу, тобто низькопробні естрадні пісні. Характерною ознакою кітчу є масовість, банальність, а разом з тим і привабливість для широкого загалу тем. Тому «Індійська любовна лірика» розходиться набагато більшими накладами, ніж поезії В. Шекспіра, О. Пушкіна, Т. С. Еліота чи І. Франка. Разом з тим кітч недовговічний. Ті ж шлягери користуються неймовірною популярністю, але порівняно швидко замінюються іншими.

 Арт-культура розглядається як антипод кітчу і характеризується новизною, високим художнім рівнем, глибоким естетичним змістом та впливом. Яскравим її виразом є тексти пісень і музика у виконанні рок-групи «Бітлз», квартету «АББА» чи виконавця року Елвіса Преслі, які набули значення сакральних символів масової культури. До неї можна зарахувати книжки І. Ільфа й Є. Петрова «Дванадцять стільців» і «Золоте теля», які стали культовими творами радянської сатири, влучні вислови й афоризми з яких широко цитуються.

Проміжне місце посідає мід-культура, або, як її ще називають, «культура середньої руки». До неї відносять, зокрема, детективні романи Жоржа Сіменона і твори Джона Стейнбека та багатьох інших письменників, в яких не система цінностей, а цікавість і розважальність є домінуючими. До неї можна було б зарахувати і художній фільм «Сімнадцять миттєвостей весни». При цьому варто зазначити, що талановитий режисер Т. Ліознова зробила чудову картину на основі посереднього твору Ю. Семенова. Проте вихваляння надуманих подвигів радянського розвідника Штирліца підриває його переконливість, і саме тому він породив масу насмішкуватих анекдотів на кшталт такого: «Штирліц зайшов до кабінету Мюллера і побачив того мертвим на підлозі. Отруївся бідолаха, — подумав Штирліц, погладжуючи ручку сокири, що стирчала в спині Мюллера». Цей анекдот свідчить, що люди розуміють фальш у мистецтві, в які б красиві обгортки її не загортали. Тому, хоча цей фільм і ввів в оману багатьох, інші влучно оцінили його як непомірно роздмухане і неправдиве звеличення «подвигів» радянських розвідників.

Дуже поширена нині масова культура включає в себе пригодницькі, кримінальні, детективні, мелодраматичні романи, повісті й оповідання, газетні й журнальні статті, комікси, кінофільми, телевізійні й радіопередачі, естрадну й опереткову музику, масові видовищні постановки, різного штибу ігрові комплекси механічних ігор, комп’ютерні ігри, електронні приставки і багато чого іншого. Всі ці жанри та ігри носять справді масовий характер, і разом з тим далеко не в усіх з них наявні справжня культура і духовність. Масова культура — явище набагато складніше, ніж його можна було б окреслити лише переліченими вище жанрами літератури, мистецтва або предметами розваги і дозвілля. До них можна додати індустрію оздоровчого дозвілля і професійний спорт.

У номерах таких дуже поширених ілюстрованих журналів, як німецький «Шпіґель» або французький «Парі-матч», можна знайти серйозні статті про використання атомної енергії в мирних цілях, розвиток альтернативних джерел енергії, заходи боротьби із забрудненням довкілля, потеплінням клімату і бідністю в Африці. Вони також друкують серйозні розвідки про відомих і маловідомих письменників, митців і музикантів. Поруч з цим журнали подають пікантні подробиці про життя політичних діячів і кінозірок, які супроводжуються відповідними світлинами.

У глянцевих журналах разом із красивими репродукціями картин Рембрандта, Рафаеля, Тиціана, Моне, Ренуара та інших всесвітньо відомих митців вміщуються фотографії вмираючих з голоду людей у тій же Африці, а на закінчення можна побачити фоторепортаж з арени цирку, де ведмеді демонструють свою вправність на велосипедах чи мотоциклах. Такі журнали розраховано на запити і смаки широкого кола читачів, які можуть знайти в них цікаві та привабливі для себе матеріали, підготовлені на високому професійному рівні. Разом з тим мішанина серйозного і фривольного призводить до применшення значення серйозного і аж ніяк не звеличує фривольне. Ну і якось незручно почуваєш себе, коли переглядаєш шедеври світового мистецтва, розміщені поруч з пікантними фотографіями кінозірок чи повій.

Поряд з висвітленням сенсацій, які трапляються не часто, періодичні видання тривалий час використовують постійну і наскрізну тему для приваблення читачів. Так, у 1950-ті роки їхні сторінки були заповнені фотографіями автомобільних аварій і їхніх жертв та розповідями про ці інциденти. Плітки про життя визначних осіб заполонили більшість пресових видань у 1960-ті роки, зокрема вони рясніли повідомленнями про одруження Жаклін Кеннеді й грецького мільярдера Аристотеля Онассіса, про смерть короля рок-музики Елвіса Преслі і вбивство Мартіна Лютера Кінга. Проте вже у 1980-х роках телевізійні репортажі з місць найважливіших подій випереджали повідомлення газет, і це призвело до зниження їхніх накладів на 30 відсотків¹.

———
¹ Time, August 25, 2008, h. 11.

 

Висвітлення життя знаменитих осіб є головною темою і сьогодні. Особливого галасу наробила розповідь американського таблоїда « Enquirer » у серпні 2008 року про сексуальні стосунки кандидата в президенти США від демократичної партії Джона Едварда з однією зі своїх помічниць. Хоча ця новина і не набрала такого розмаху, як повідомлення про сексуальні пригоди президента США Білла Клінтона зі стажеркою Монікою Левінскі, але і вона принесла значні прибутки журналові.

Масова культура продукує величезну кількість артефактів, які водночас становлять комерційні товари. Тому головним критерієм «вартості» того чи іншого твору, програми, виступу чи електронної гри, розрахованих на споживання масами, давно вже визнається не їхня художня цінність, а міра задоволення невибагливого смаку. Так, на західній, російській й українській естраді панує попса, тому що вона збирає велику аудиторію, а отже, створює сприятливу можливість для реклами. Це призводить до того, що рекламодавці, тобто багаті виробники, стають завзятими її проштовхувачами і нав’язують заради реклами своїх товарів ті ж примітивні й низькопробні пісеньки величезній кількості глядачів і слухачів.

Тож не дивно, що і автори популярних романів, режисери та інші діячі мистецтва наввипередки женуться за оманливою славою, лише б вона приносила їм зиск. Перше місце у цій гонитві за публікою, а отже, і за гарними грошима має Голлівуд. На ньому цілими серіями запускаються впродовж десятиліть фільми про ковбоїв, гангстерів і шпигунів. Їх доповнюють фільми жахів — про пригоди різних монстрів та привидів, фільми катастроф — про спустошливі урагани, землетруси та інші природні лиха, а також про напад на людей інопланетян, диких звірів та хижих риб. Лише фільмів про акул-людожерів, які продовжили серію з таких картин, як «Щелепа» І «Біла смерть у голубих водах», було знято з десяток. Такий бізнес приніс ділкам кіноіндустрії мільярдні прибутки. Проте їх на цьому терені почали тіснити власники телекомпаній. Тоді Голлівуд та західноєвропейські кіностудії вдалися до продукування порнографічних фільмів, а книговидавці заполонили ринок соромітною літературою.

«Полуничка» в книжках, хоч і доволі рідко, але з’являлася ще на зорі книгодрукування. Проте масове її вторгнення розпочалося у першій половині XX століття і було викликане передовсім різким падінням моралі під час і після Першої світової війни. У так звані «бурхливі двадцяті роки» запанував дух легковажності й вседозволеності. Яскравим і талановитим відображенням таких змін став роман Девіда Герберта Лоуренса «Кохання леді Чаттерлі». Цей, як на наш час, досить пристойний і скромний твір був зустрінутий у багнети. Його відмовилися друкувати в Англії, і автор вимушений був опублікувати його у 1928 році в Італії. По його появі письменника звинуватили в описанні непристойностей і закликах до руйнування інституту одруження. На батьківщині роман надрукували лише в 1960 році.

Ще більш нищівного удару завдала по моралі Друга світова війна. Один англомовний автор змальовує детальну і добре задокументовану картину того, як норми статевої моралі на час війни були забуті і як вседозволеність і похітливість були перенесені у мирне життя, яке багато в чому знецінилося так само, як на полях бойовищ⁴.

————
⁴ Costello John. Love, Sex and War: Changing Values, 1939 — 45, Collins William, London, 1985.
 

 Якийсь час після війни матеріали для радіо, телебачення і кіно піддавалися перевірці на предмет моральності. Масовий вихід порнографії на екрани західних країн розпочався наприкінці 1960-х показом соромітних картин шведського і данського виробництва, що подавалися як освітні фільми і «про людське око» супроводжувалися повчальними сентенціями. Проте невдовзі той самий Голлівуд почав викидати на ринок найвідвертішу порнографію, яка нерідко супроводжувалася ідеологічним підтекстом. Досить згадати такий факт: під час війни США у В’єтнамі і найбільшого підйому боротьби молоді проти неї вийшов пронизаний порнографією кінофільм «Джо», в якому під виглядом викриття хіпі постановники силкувалися знеславити молоде покоління країни.

Саме у розпал процвітання еротики і порнографії я потрапив до Нью-Йорка. Звичайно ж, знайомі хлопці зводили мене на еротичні й навіть порнофільми. У той час еротика ставала повсякденним явищем. Якось ми пішли на фестиваль радянських фільмів. Глядачами переважно були американці. Демонстрували фільм за п’єсою Антона Чехова «Чайка». Там був епізод, в якому двоє молодих людей поцілувалися, а потім відбулося затемнення. Аудиторія з хтивістю затамувала подих. І раптом на екрані з’являється напис «Через два роки» і показано одягнених героїв. Залою прокотився вигук розчарування. Адже в американських фільмах за поцілунком і затемненням мала обов’язково настати відверта еротична сцена.

Тепер ні в нас, ні деінде порнографією і еротикою нікого не здивуєш. Вони стали настільки притаманними масовому мистецтву в цілому і кінематографу зокрема, наскільки гострі і пряні приправи є властивими для східної кухні. Навіть у колишній наскрізь пуританській Індії, в якій мені випало побувати у першій половині 1960-х, коли навіть поцілунки і оголені жіночі перса було заборонено показувати на екрані, тепер випускають відверто похітливі кінофільми. Отже, пропагування статевої розпущеності й супроводжуючої її моральної деградації охопили весь світ. До того ж фільми, які раніше були заборонені для показу молоді до 18 років, тепер нерідко дивиться разом уся сім’я і, як стверджують борці з порнографією, сьогодні вони спрямовані саме на підлітків. В кіно, на телебаченні й у бульварній літературі героями виставляють також гангстерів, убивць, пройдисвітів, шпигунів, повій та людей з різними психічними збоченнями. Отже статева розпущеність, насильство і жорстокість не лише розглядаються як щось цілком нормальне і прийнятне, а нерідко зводяться в культ.

Просте життя у західних кінофільмах, насамперед у кінопродукції Голівуда, досить часто зображалося за допомогою лубка, тобто з надуманих образів і міфів створювався ілюзорний і привабливий світ. Він покликаний захоплювати і розважати, а разом з тим відволікати від труднощів реального життя і знімати напругу та депресію. Таким цілям прислужуються, зокрема, американські романтичні кінострічки «Занесені вітром», «Історія кохання», «Красива жінка» та багато інших.

 Проте якими б лубковими вони не здавалися, їм не вдалося піднятися до недосяжних вершин радянського лубка: згадаймо кінофільми Григорія Александрова «Веселі хлопці», «Волга-Волга», «Світлий шлях» або — Івана Пир’єва «Трактористи», «Свинарка і пастух» і «Кубанські козаки», в яких у найважчі і найжахливіші роки голоду і репресій пропагувалося «заможне і щасливе життя радянських людей». Цьому сприяли і включені в них шлягери, що стверджували: «Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышет человек», «Наша жизнь привольна и широка» і далі: «Человек проходит как хозяин по просторам родины своей». Всі ці радянські фільми, пісні, поезію, літературу і живопис пронизувала наскрізь одна ідея, яку висловив Павло Тичина, який на краю могили заволав «О, прекрасний час!».

 Поширення соромітних фільмів, що пропагують насильство, та інших схожих матеріалів набрало лиховісного масштабу морального розтління з часу появи і особливо широкого розповсюдження відеомагнітофонів, за допомогою яких кожний крадькома чи і у відповідно налаштованій компанії може переглянути будь-що. Ну а з появою Інтернету власник комп’ютера отримав необмежений доступ до найбрудніших зразків продукції масової культури.

Різні електронні приставки, механічні й електронні ігри також набули масового характеру і вбивають справжню культуру в суспільстві, як сині водорості — кисень і все живе у водоймах. Наприклад, ми з дружиною привчили у свій час сина до читання серйозної літератури і слухання класичної музики. Він і зараз інколи її читає чи слухає. Проте основний час один чи з друзями проводить за електронними іграми. У музеї ми його водимо «на налигачі». Літературну класику він читає лише за шкільною програмою, а поза нею поглинає різні комікси. Такі уподобання молоді призводять до яскраво вираженої тенденції ігнорування справжніх витворів мистецтва і літератури. Тому, як показало соціологічне дослідження в Росії, там Лева Толстого, Івана Тургенєва та інших класиків російської літератури читають всього близько двох відсотків дорослого населення.

Голівуд першим впровадив зразки стандартизації мистецтва, яка стала притаманною всім жанрам масової культури. Адже, як вважається, стандартне легше сприймається, а отже, і споживається. Тому раніше просто неможливо було уявити, щоб позитивний герой у ковбойському чи іншому пригодницькому фільмі міг зазнати поразки чи не завоювати серця найчарівнішої красуні. Низка пригодницьких примітивних кіновиробів випускається цілими циклами. Так, на Заході ось уже впродовж десятиліть знімаються і демонструються фільми про пригоди супершпигуна Джеймса Бонда, на американському телебаченні показують такі серії, як «Пригоди невловимих», «Маямі вайс», «Секс і місто» та безліч подібних. Вони заполонили також телеекрани європейських та інших країн.

 Коли якась тема чи жанр ставали популярними, то на них накидалися і штампували десятки схожих, наприклад, тих же фільмів жахів Альфреда Хічкока та його епігонів після виходу в 1960 році відомої його картини «Психо». На один копил клепалися вестерни, трилери і мильні опери. А історичні й пригодницькі фільми з участю індіанців просто вражали своєю расистською ідеологією. У них корінні американці зображалися хитрими, підступними, нечесними й носіями всіляких людських вад. Білі ж завойовники втілювали в собі людські чесноти. Глибоко таки сиділа в американському суспільстві расистська ідеологія, яка пустила своє коріння і в кіно. Недоумкуватими, потворними і боягузливими зображалися німці та японці у фільмах про Другу світову війну. Ну це для нас не було дивиною. Такими ж їх показували і в радянських кінофільмах.

Ця продукція виявилася настільки схожою між собою, що, як зазначали західні критики, вона стала стандартизована, як туалетний папір, автомобіль чи якийсь інший виріб. Адже, стверджують вони, таке мистецтво звертається не до окремого індивіда, багатої духовним життям особи, а до знеособленої аудиторії, для масового споживання якої воно і випускається. До того ж розрахунок на масового споживача доповнюється прагненням орієнтуватися на його примітивні смаки, що не може не призвести до вихолощення естетичних цінностей, а нерідко і до деградації подібного мистецтва.

І все-таки культура не могла не викликати огиду в багатьох її споживачів. Це відчули «інженери людських душ», і, що дуже важливо, замовники масової продукції. З’явилося багато кінофільмів, телесеріалів і детективних романів, в яких життя зображується досить реалістично, а головними героями постають борці з усілякими соціальними лихами. Негативних героїв уже не загортають у романтичні покривала, а розвінчують їх і утверджують перемогу добра і справедливості. Докорінно змінився і показ індіанців, які постають нормальними людьми і з якими білі герої встановлюють добрі, хоча не завжди прості відносини. Досить згадати хоча б кінофільм «Танець з вовками», в якому режисер і виконавець головної ролі Кевін Костнер ісимпатією і розумінням звичаїв показує життя індіанців племені сіу. Окрім прекрасної режисури, сценарію, музики, гри акторів, операторської роботи і монтажу, за які фільм отримав сім премій «Оскар» у 1990 році, переконливості зображених у фільмі людських стосунків між індіанцями сприяє і те, що більшість діалогів у ньому ведеться мовою дакота — одному з діалектів корінних мешканців США.

Сьогодні в Україні демонструється багато американських і західноєвропейських пригодницьких, поліцейських і детективних фільмів, і глядач не може не помітити, що акценти в багатьох з них розставляються правильно. Зображення, приміром, жорстокості й спустошення вбивць, патологічної пристрасті до наживи торгівців наркотиками призводить до логічних висновків про численні соціальні вади в суспільстві споживання, які перетворюють людей на хижаків. Разом з тим позитивні герої, як правило, перемагають і карають злочинців та сприяють перемозі добра над злом. Така ж прогресивна тенденція спостерігається і в інших жанрах сучасної масової культури. Це може свідчити про те, що атр-культура як така, що несе певний, а інколи і високий художній зміст і такі ж естетичні цінності, хоч і дуже повільно, але поступово витісняє кітч-культуру.

Одна з причин такої обнадійливої тенденції полягає в тому, що людині, яка за своєю суттю є свідомою істотою, набридло порпатися в брудному смітті сурогатів культури. Разом з тим важкі економічні кризи, численні війни і збройні конфлікти та падіння життєвого рівня, що супроводжувало їх протягом останніх років, дуже зменшили схильність до легковажного ставлення до життя. Люди почали настирливіше шукати шляхів до його поліпшення, які навряд чи можна знайти в примітивних зразках масової культури.

Це позитивна тенденція, але не перелом. Конвеєр масової культури продовжує викидати на ринок ще багато примітивної стандартизованої продукції, яка рекламується і яка за допомогою розважальних прийомів і засобів відвертає людей від дійсності. Отже, ця культура, як і саме життя, яке вона відображає, залишається суперечливою. Кращі її зразки реалістично і на високому естетичному рівні змальовують дійсність і прищеплюють високі моральні цінності й справжні людські ідеали. Разом з тим, постачаючи масовий і примітивний ширвжиток, інша її частина не містить нічого цінного, хіба що потворні погляди, смаки й свідомість, які є прямим відображенням кризи сучасного суспільства.

 

    Женева