Джорджо ЩЕРБАНЕНКО

МІЛАНЦІ ВБИВАЮТЬ ПО СУБОТАХ

РОМАН—ТРИЛЕР

З італійської переклав Юрій ПЕДАН

 
Перекладено за виданням: Giorgio Scerbanenco. Imilanesi ammazzano al sabato — Garzanti Editore, 1994.
 
 
Від перекладача  

У багатющому літературному доробку Джорджа Щербаненка (Київ, 1911 — Мілан, 1969) особливе місце посідають твори кримінального жанру, майстром якого він був і залишається сьогодні, справедливо увінчаний титулом батька італійського детективу.

На схилку літ він написав цикл романів з головним героєм Дукою Ламберті — уособленням сучасного європейського детектива “італійського зразка”. Дебют нового героя відбувся 1966 року в романі “Приватна Венера” (Всесвіт № 7, 1994), який одразу привернув увагу критики й читачів. “Тривалий час нас наполегливо переконували, — писала газета “Стампа”, — що нашим письменникам не до снаги створити детективний роман, дія якого відбувалася б в Італії, а героями були італійці. Джорджо Щербаненко блискуче це спростував”.

Відомий літературознавець Оресте дель Буоно згадує ті часи: “Коли я приходив у гостину до Щербаненка, той, відчиняючи двері, жартівливо кричав: “Оресте, ще шість свіжих трупів на цьому тижні!”

З’явившись у “Приватній Венері”, Дука Ламберті простує сторінками наступних романів письменника “Тенета зради” (“Всесвіт” № 9, 1992), “Молоді бузувіри”, “Міланці вбивають по суботах”. В останньому творі діють також персонажі попередніх книжок — урятована слідчим від смерти дівчина Лівія, що стала його подругою, і вірний помічник Маскаранті.

Щербаненко зробив чергову спробу створити образ справедливого й гуманного “представника силових структур”, напрочуд схожого на відомого нам капітана міліції Жегалова—Висоцького із книжки й кінофільму братів Вайнерів “Місце зустрічі змінити не можна”.

Мрія про доброго поліцая, схоже, завжди залишиться непозбутньою турботою людства...

 

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

 

Разом із масовим наступом цивілізації сьогодні виходить на світ і масова злочинність. Поліцаї вже не можуть ганятися за якимсь одним порушником закону, розслідувати якусь окрему кримінальну справу. В наші дні здійснюються широкомасштабні операції за участю численних загонів поліції по боротьбі з убивствами, пограбуваннями банків, торгівлею наркотиками, підпільною проституцією, фальшуванням грошей, азартними іграми, злочинами на расовому ґрунті. Вони ведуть ловитву в цьому мерзенному морі, витягаючи звідти потворних риб, великих і малих, і оздоровлюючи суспільство. Але в них немає часу шукати дівчину майже двометрового зросту і вагою близько ста кілограмів, до того ж несповна розуму, яка щезла з рідного дому й загубилась без сліду в безмежних кам’яних хащах Мілану, де щодня хтось зникає й годі його знайти.

 

І

— Отже, — сказав Дука Ламберті.

Це було не запитання, а заклик продовжити розповідь.

Старий, але кремезний чоловік з густими бровами, який сидів по другий бік столу, знову почав говорити.

— Щоразу, коли я приходив до поліції, комісар казав мені: “Не хвилюйся, ми знайдемо твою дівчинку, почекай, знаєш, скільки в нас роботи?” Я ходив туди щотижня й комісар увесь час обіцяв розшукати мою доньку. Минуло п’ять місяців, але її не знайшли, і я не можу так далі жити. Ради Бога, бригадире, знайдіть її, інакше я щось із собою вчиню.

Дука Ламберті не був бригадиром, проте не став заперечувати, бо не мав звички поправляти, повчати людей. Він дивився на літнього чоловіка, не такого вже й старого, якому, мабуть, ще не виповнилося шістдесяти, розглядав його мужнє обличчя, спотворене гримасою відчаю, близького до плачу.

— Обіцяю, ми розпочнемо пошуки, — мовив без зайвих слів Дука Ламберті.

Історія була дуже проста. Дівчина з невідомих причин покинула дім, батько заявив про це в місцеву квестуру, й комісар робив усе що міг, аби знайти запропащену. Але того, що він міг, було недостатньо, чи дуже мало, чи взагалі безнадійно мало.

За п’ять місяців, розмисливши по-італійськи, що для досягнення мети краще дати спокій маленькому начальнику й одразу піти до великого, батько дівчини прийшов до Головного поліційного управління й зміг потрапити до самого Карруа. Але той був надміру завантажений і направив прохача до Дуки Ламберті. “Мені жаль цього чоловіка, зроби для нього все що можеш”, — сказав Карруа. Й Дука прагнув робити все що міг.

— Скільки років вашій дочці? — запитав він старого, взявши з шухляди столу чистенького зошита. Йому хотілося підтримати бідолаху дружнім словом, теплим, приязним тоном, яким той під час їхньої бесіди розповідав про дочку.

— Двадцять вісім, — відповів прохач, з обличчя якого зникла хвороблива гримаса.

Дука Ламберті поклав маленького олівця поруч із зошитом. Хотілося вірити, ніби його зрадив слух і старий сказав “вісімнадцять”, але було зрозуміло, що це не так. Він виразно чув — старий сказав “двадцять вісім”. Отже, виникло непорозуміння. Ще хвилину тому він був переконаний, що йдеться про неповнолітню, яка, можливо, пустилася хати з якимсь молодим негідником, але двадцятивосьмирічна жінка — це зовсім інший поворот справи.

— Ваша дочка доросла людина й не може вважатися дівчинкою, — мовив він, розглядаючи густий заріст на руках старого, щоб не дивитись йому в очі. — А раптом вона вирішила поєднати долю з любим їй чоловіком? Тоді не можна казати про втечу чи викрадення, а лише про залишення вашою двадцятивосьмирічною дочкою батьківського дому на ґрунті кохання.

Старий похитав головою.

— Ні, моя дочка є дівчинкою і залишиться нею навіть тоді, коли їй буде сто років.

Запала мовчанка. Дука кивнув, бо не хотів заходити в суперечку з убитою горем людиною, розуміючи, що для батька дочка завжди дитина, навіть у сторічному віці. Проте з позицій закону таке ніжне батькове почуття позбавлене сенсу. Й він сказав це тому, хто сидів перед ним того тихого вересневого ранку.

— Розумію, але з юридичного погляду ми жодним чином не можемо вплинути на двадцятивосьмирічну жінку, яка вирішила піти з рідного дому.

Тоді чоловік по той бік столу низько нахилив голову й мовив з гіркою й відчайдушною рішучістю:

— Моя дочка — розумово відстала особа. Вона народилась такою й має інтелект малої дитини. На Різдво попросила мене подарувати їй дитячу швейну машинку, і я зробив це, інакше вона почала б плакати. Купив той подарунок на виплат, ще й досі не розрахувався. На цій машинці вона шиє платтячка своїм лялькам, бо продовжує гратися з ними. Їх у неї повна кімната.

Дука підвівся. Справа ставала ще складнішою, ніж здавалося спочатку, складнішою й сумною. Він запитав, стоячи спиною до старого:

— Ваша дочка була в психіатричній лікарні?

— Ні, ні, — відповів той глухим голосом. — Ми її завжди тримали вдома.

Дука кивнув, починаючи розуміти всю глибину нещастя.

— Вона ходила до школи?

Старечий голос за спиною відповів:

— Ні, інші діти знущалися б з неї, а вона все одно нічого б не досягла.

— Ваша дочка вміє читати й писати?

— Так, її навчила моя бідолашна дружина, — сказав старий, натякаючи, що та померла, а він удівець. — І моя бідолашна сестра Стефана, яка стала для дочки другою матір’ю.

Отже, сестри вже теж не було на світі.

— Ви, звичайно, звертались до психіатра.

— Авжеж! — підкреслено гучно відповів чоловік, наче хотів сказати: “Невже ви гадаєте, що я міг залишити мою дитину без медичної допомоги?” — Лікар приходив десь раз на місяць, але вона була не божевільною, а лише...

Зараз скаже: “Розумово відсталою”, подумав Дука. Старий по той бік столу сказав:

— ... розумово відсталою. Тіло виросло, а мозок ні.

На світі існують тисячі, десятки, сотні тисяч родин, які тримають удома недоумкуватих дітей, виродків, фізичних почвар, епілептиків, сексуальних збоченців, дебілів. Так роблять переважно бідні батьки, багаті ж зазвичай віддають їх до лікарень, залишаючи вдома тих, котрі вважаються не лише нещастям, а й ганьбою — двадцятирічних парубків, що дзюрять у постіль, стокілограмових підлітків, які не навчились ходити і їх возять у колясках. Зрозуміло, що їхні родичі всіляко прагнуть приховати й пом’якшити сімейне горе, розповідаючи друзям, сусідам, знайомим про підступну тривалу хворобу й сподіване скоре одужання. Цей старий і його “бідолашна дружина”, напевно, діяли так само протягом довгих років.

— Хто лікував вашу дочку? — поцікавився Дука.

— Професор Фардіані, — сквапно відповів старий, не пишаючись цим, а тільки підкреслюючи, що виконав свій обов’язок.

І справді виконав, подумав Дука. Джовані Фардіані вважався найкращим італійським психіатром, неврологом, ендокринологом, кілька років чекав на Нобелівську премію, яку йому колись безперечно дадуть, а крім того, був одним з найдорожчих лікарів Європи. Дука не питав себе, де цей старий, що не був ні нафтовим королем, ані Рокфеллером, брав гроші, аби заплатити Фардіані. На світі є збіднілі аристократки, які займаються крадіжками в універсамах, щоб нагодувати свого любого голодного кота.

— А що казав професор Фардіані про хворобу вашої дочки? — запитав Дука.

Старий приклав долоню до лоба, тоді прикрив нею очі.

— Завжди казав одне й те саме слово.

— Яке?

— Елефантіаз.

Дука розуміюче кивнув. Елефантіаз — слонова хвороба. Але це розпливчасте поняття. Звичайно, оголошуючи діагноз, професор Фардіані вживав також інші наукові терміни, та бідолаха запам’ятав тільки один, який, безперечно, вразив його, бо викликав думку про слонів, що їх він бачив у зоопарку. Не варто було ставити цій людині звичні для медиків професійні запитання. Тому Дука поцікавився:

— Скільки важить ваша дочка?

Сірі очі в глибоких очницях спалахнули подивом, відтак старий начебто зрозумів причину запитання й швидко відказав:

— Дев’яносто п’ять кілограмів.

— А її зріст? — не давав спокою Дука.

Відповідь була неохочою, як відповідь людини, котра мусить зізнатися в тому, про що не говорять.

— Метр дев’яносто п’ять.

Дука знову кивнув. Чимало жінок мають вагу дев’яносто п’ять кілограмів, але небагатьом із них щастить вирости до одного метра й дев’яноста п’яти сантиметрів.

— У вашої дочки є якість тілесної вади, скажімо, брак кількох пальців, одна рука коротша за другу, одна нога товста, а друга тонка?

Після кожного слова чоловік заперечливо хитав головою, а тоді поклав край запитанням, майже з гнівом скрикнувши:

— Моя дочка — красуня!

Й витяг із гамана кілька світлин розміром шість на шість сантиметрів.

— Дивіться, вони зроблені мною. Я фотографував її від дня появи на світ.

Він розкидав світлини віялом на столі, мов гральні карти, а його голос був пройнятий ніжністю й гордістю за красу дочки.

Дука уважно переглянув знімки. Вона була просто чарівна. Це звабне обличчя молодої жінки якоїсь скандинавської вроди, цей профіль римської статуї, а не гладухи! Навіть видавалася худорлявою, бо дев’яносто п’ять кілограмів ваги розчинилися в майже двометровому зрості. Розкішні довгі коси небаченої білини.

— Це волосся природного кольору чи пофарбоване в перукарні?

— Природного, бригадире! — з запалом відповів старий. — Вона майже не виходила з дому, бо на неї витріщалися всі чоловіки, переслідували, чіплялись. Уявіть, що було б, якби ми повели її до перукарні. Про її волосся дбали мої бідолашні дружина й сестра. Воно таке гарне й довге, бо я ніколи не дозволяв його чикрижити.

Дука взяв світлину, де дівчина стояла на повний зріст біля канапи. З великого вікна лилося ніжне світло й м’яко підкреслювало її звабну мармурову красу. В пам’яті зринали пишні монументи: бронзова Свобода з відкритими грудьми й ледь прикритим бронзовим серпанком тілом стискає в руці бронзовий прапор, здіймаючись над колонами бронзових стрільців з виставленими вперед довгими рушницями часів Першої світової війни.

Ще одне фото. Вона стоїть у купальнику на безлюдному пляжі.

— Влітку ми вивозили її на море, — почувся голос із-за столу. — Це було дуже складно, але ми знайшли тихий пляж поблизу Комаккіо, де немає нічого, крім рибальської хати на березі. Тож коли хтось там з’являвся, ми одразу ховали її в ту хату...

Ні, її постать не була схожа на скульптуру. Жодне скульптурне зображення не може відбити гармонію і пропорції досконалого людського тіла, особливо жіночого. Дівчина на світлині мала найгарніше тіло, яке тільки можна було уявити.

— Чому ви тримали її під замком? — спитав Дука. — Вона справді зависока й завелика, але це не дивина. Є майже такі ж на зріст баскетболістки.

Старий похнюпив голову.

— Чому? — мовив він і замовк.

 

2

Дука довго очікував відповіді, тоді знову спитав:

— Чому?

Старий скинув голову, провів язиком по губах.

— Бо вона... задивлялась на чоловіків, — збентежено почав він.— Звісно, вона могла б ходити на прогулянки в супроводі моєї бідолашної дружини чи мене. Але на неї, таку високу, таку велику, вся вулиця накидала б оком. Кілька разів ми намагалися виводити її в місто, одначе ...

Дука чекав продовження, та старому знову заціпило. Довелося вкотре перепитувати:

— Чому це було неможливо?

Наважившись розповісти про свою ганьбу до останнього слова, той, хто сидів по другий бік столу, мовив:

— Тому, що вона хтиво позирала на чоловіків і посміхалась до них. Усі й так пасли її очима, тож можете собі уявити, що відбулось, коли вона вибирала котрогось і пускала йому бісиків очима. Одного разу ми були змушені рятуватися втечею — моя бідолашна дружина, я й наша дівчинка, бо до неї кинулись, наче вовки, трійко молодиків. Я відштовхнув одного, але інші двоє навалились на мене, і моя бідолашна дружина, схопивши за руки мене і дочку, затягла нас до галантерейної крамниці, а то не знати, чим би все скінчилося. Відтоді ми припинили спроби виходити з нею на вулицю.

Дука легко уявив собі цю сцену: дівчина метр дев’яносто п’ять сантиметрів на зріст, гарніша за статую Свободи, й зграя коротконогих вуличних залицяльників, мабуть, палких південців, які її оточили, байдужі до того, що поряд батьки, навіть ладні побити їх, аби наблизитись до велетки, звужуючи коло круг неї, немов під час сафарі на лева.

— Лікар каже, що це хвороба, — пролунав глухуватий голос. — моя дочка чесна дівчина, але хвора. Це хвороба, коли жінка голубить поглядом усіх чоловіків без розбору, всміхається їм, і що б не сказав їй будь-хто із них, завше відповідає “так”.

Це справді була хвороба. Дука знав декілька її назв — загальних, як “німфоманія” й фахових, як “естрит” чи “еретизм”. Порядність, чесність, гарне виховання, добірне оточення не відігравали тут жодної ролі. В глибинах жіночого тіла розгорявся невситимий вогонь бажання, який штовхав на морально шкідливі дії, навіть на загибель.

— Ми не випускали її з квартири й ніколи не залишали саму, бо знали, першому чоловікові, який скаже їй: “Ходімо!”, вона простягне руку і рушить за ним. Поки була жива, моя бідолашна дружина на жодну хвилину не відходила від дочки. Коли дружина померла, її заступила свята жінка, моя сестра, і я міг спокійно ходити на роботу. Вона доглядала дочку, навчила її розмовляти по телефону, користуватись пральною машиною й телевізором. Кажу вам, бригадире, це було нове народження дочки. Залишалося тільки заборонити їй виходити на балкон бо там вона посміхалася й махала руками молодикам, кличучи їх до себе.

Старий затулив обличчя руками.

— Вона показувала їм груди й задирала спідницю... яка ганьба! Бригадире, ми мешкаємо на третьому поверсі... моя бідолашна сестра була ще жива й не дозволяла небозі навіть наближатися до вікон. Потім померла. Я мушу працювати, ходити на роботу не стільки заради себе, скільки для моєї дівчинки. Лікування коштує чимало, але я не хочу запроторити її до божевільні, краще порішу себе. Після смерти моєї бідної сестри я найняв стару няньку, аби та, поки я на роботі, доглядала за нею, але через кілька тижнів переконався, що нянька нічого не робить, лише їсть мій хліб. Тоді я подумав, що мою дівчинку вже можна лишати саму. За останні два роки під наглядом сестри вона змінилась на краще: слухалася, багато чого розуміла, робила те, що я їй кажу. А потім сталося диво, бригадире, ви собі уявити не можете. Коли я повертався з роботи, вона годувала мене юшкою та яєчнею, як її навчила тітка. Звичайно, я не залишав дочку саму на цілий день. Працюю в фірмі міжнародних перевезень на площі Республіки, а мешкаю на бульварі Тунізія й за три хвилини дістаюсь додому. З дозволу начальства вранці й пообіді бігав туди, аби впевнитися, що моя дівчинка не робить шкоди, й похвалити її за порядок у хаті. Вона перейняла від матері звичку тримати в чистоті підлогу, й часто доводилось бачити її на колінах біля відра з водою й ганчіркою в руці...

Раптом старий заплакав, уявивши дочку, яка з особливою ретельністю, притаманною розумово відсталим людям, миє підлогу.

— Їй дуже подобалась музика, і тоді я купив пристрій для слухання платівок. Як він зветься...

— Програвач, — підказав Дука.

— Так, саме так, програвач. Я подарував їй його, аби вона почувала себе щасливою, й часто купував нові платівки. Вона сиділа вдома сама ввесь день, працювала, давала лад підлозі й меблям, готувала обід, Ідучи на роботу, я щільно зачиняв вікна, опускав до середини штори, а щоб вона не змогла їх підняти, приладнав підвісні замки. Тому тепер вона не могла визирати з вікна, закликати чоловіків і... — Старий наважився сказати “задирати спідницю”... — Все йшло якнайкраще, вона чудово поводила себе, церувала мої шкарпетки, прала сорочки, як її навчила моя бідолашна сестра. Я не почувався нещасним самотнім удівцем з божевільною дочкою, а молодим, повним сил чоловіком. Ходив на роботу, повертався додому, де вона радісно зустрічала мене, а на кухні вже стояв накритий стіл і чувся смачний запах їжі. Щастя тривало майже рік: але одного ранку я зазирнув додому й не знайшов її...

Аби зупинити безгучний плач, який вражає сильніше, ніж лемент, Дука впустив на стіл олівця, й цей сухий стук раптом вивів старого з розпачу.

— Тоді напишемо нову заяву, — мовив Дука. — Повторіть, будь ласка, ваше ім’я й прізвище.

Чоловік утер сльози.

— Аманціо Берцаґі, — відповів безпорадний, пригнічений горем, але сумлінний громадянин, звичний підкорятися державним законам і службовцям.

— Коли ви народилися? — спитав далі Дука, записуючи в зошит “Аманціо Берцаґі” й пригадуючи, що Аманціо — це давнє аристократичне ломбардське ім’я.

— Дванадцятого лютого тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятого року.

— Хто ваші батьки?

— Алессандро Берцаґі та Роза Перассіні.

— Ім’я вашої дочки?

— Донателла.

Чоловік ізнову заплакав.

— Коли вона народилась, то була така малесенька, що з багатьох імен я вибрав саме це. А коли почала підростати, хлопчаки кепкували з неї, кличучи її Дотатоною...

— А тепер докладно розкажіть про той день, коли ви востаннє бачили дочку.

 

3

Старий переказав усе до ладу, розпочавши з тієї хвилини, коли на нічному столику задзвенів будильник. Він одразу вимкнув його, швидко підвівся й пішов до кімнати Донателли. Та спала в своєму великому ліжку, замовленому і зробленому на її зріст. На підлозі, підвіконнях і стільцях лежали ляльки, гарно одягнені в пошиті нею сукні. Того ранку Донателла тримала в руках одну зі своїх улюблених ляльок на ім’я Джільйолетта з довгим чорним волоссям, яке лягло на обличчя дочки, переплутавшись із її білявими косами. Він почав прибирати з обличчя чорні ляльчині пасма, й від цього Донателла прокинулась і, радісно усміхаючись, обійняла його. Потім підняв штори, але в кімнаті не стало набагато світліше, бо надворі був грозовий березневий ранок з поривами вітру, блискавками, чорними хмарами, які віщували дощ. Далі він слідкував, як дочка вмивається й одягається. Зазвичай усе проходило гладко, хоч іноді виникали труднощі, особливо при вдяганні панчіх. Коли були живі мати й тітка, вони допомагали їй робити ранковий туалет, підбирали впущене нею біля вмивальника мило, нагадували про послідовність гігієнічних процедур, які вона часто порушувала.

Після вмивання й одягання все йшло своєю чергою навіть того фатального дня. Донателла зварила каву, і він сказав їй, що треба зготувати сніданок. Зараз, по п’яти місяцях після тих подій, він не пам’ятав, що саме вона була повинна зготувати. Зазвичай ішлося про прості страви — спагеті з маслом, яєчню, варену картоплю, шматок смаженини. Але тепер йому було важко пригадати, що він замовляв того далекого ранку. Здається, локшину в бульйоні чи, може, вушка з сиром.

— Це не головне, — мовив Дука.

Але Аманціо Берцаґі був розважливою людиною, пунктуальною в усіх своїх думках і діях. Примруживши очі й наморщивши лоб, він сказав рішучим тоном:

— Безперечно, вушка з сиром. Тепер пригадую: я сказав їй приготувати вушка з сиром, бо вони їй теж до смаку.

Отже, він сказав їй приготувати на сніданок вушка з сиром, коли вони вранці разом пили каву з молоком, вмочаючи хліб у чашки. Потім Аманціо Берцаґі встав з-за столу, щоб іти на роботу, й, перш ніж вийти з дому, перевірив одне за одним усі шість вікон квартири і переконався, що вони міцно зачинені. Можливо, від опущених до середини штор було темнувато і сумно, одначе це дозволяло уникнути небезпеки: Донателла не зможе визирати з вікон і демонструвати себе юрбі.

Після цих ретельних приготувань Аманціо Берцагі вийшов із квартири й замкнув двері на ключ. Ізсередини Донателла не могла їх відчинити, а тому була надійно захищена від оточення й мала можливість спілкуватися з зовнішнім світом лише в разі небезпеки — пожежі, витоку газу тощо, звернувшись із допомогою переговорного пристрою до воротаря, і той відчинив би їй двері запасним ключем, який мав при собі. Було десять хвилин на дев’яту, коли Аманціо Берцаґі вийшов із будинку на бульварі Тунізія, 15, пірнув у кав’ярню й замовив чарку горілки. Це була його таємна вада, про яку ніхто, крім завсідників та бармена, не знав. Навіть його покійні дружина й сестра не здогадувалися, що він кожного дня — вранці, вдень і ввечері — випиває кілька чарок горілки.

— Знаєте, коли ще була жива моя бідолашна дружина, я мусив вигадувати різні приключки, аби вислизнути ввечері до кав’ярні. Скінчилось на тому, що вона вирішила, ніби я унадився бігати до жінок, і зі сльозами й лементом дала мені добрячої прочуханки.

Дука терпляче вислухав цю балаканину.

— Розумієте, бригадире, я почав зазирати до чарки, коли виліз зі свого автофургона “Мілан—Бремен” і побачив на землі калюжу крови.

Балаканина тривала далі. Аманціо Берцаґі майже двадцять п’ять років працював у транспортній фірмі “Gondrand” і п’ятнадцять із них — у відділі міжнародних перевезень водієм величезних хур, які вирушали з Мілану до найвіддаленіших куточків Європи.

— Я двічі був у Москві, — з гордістю сказав старий, — навіть на Красній площі. Якось нас оточили москвичі, щоб подивитись на мою звірюку, залазили всередину, обмацували ліжка, хапали радіотелефон, не даючи їхати далі. Відтак утрутилась міліція й розігнала юрбу. Я пишався своєю роботою, був найкращим водієм фірми, про що свідчить моя трудова книжка: в ній не зафіксовано жодної аварії, навіть дрібної.

І ось вона трапилась на околиці Бремена з його потужним автофургоном “Мілан—Бремен”, що звався так, бо робив рейси саме цією трасою. Аманціо їхав дощової ночі мокрим шосе зі швидкістю не більше сорока кілометрів на годину, світячи всіма вогнями на кожному закруті й навіть при появі першої ліпшої підозрілої тіні, але кумедний дурненький “фольксваген” з цілою родиною всередині — батько за кермом, мати, двійко дітей і теща — раптом виринув на перехресті, нехтуючи червоний сигнал світлофора. Аманціо Берцаґі, який спокійно рухався на зелене світло, миттєво все зрозумів і встиг лише відчайдушно загальмувати, але це не допомогло. Хура “Мілан—Бремен” розплющила “фольксфаген”, мов прес, що чавить оливки, крутнулась від раптової зупинки на слизькому асфальті й стала впоперек шосе. Аманціо Берцаґі вдарився коліном у приладову дошку, відчув тріск м’язів і кісток, але встиг побачити крізь скло кабіни, як струмує кров із “фольксвагена”, що стирчав з-під величезних коліс його машини. Це страшне видовище ставало ще жахливішим під безугавним злим дощем, у світлі фар автівок, що зупинялись поряд. Від вигляду крови, дикого болю в коліні, глухого лементу другого водія, котрий торочив: “Боже мій, ми їх повбивали!”, Аманціо Берцаґі втратив свідомість. У кареті швидкої допомоги, яка везла його до шпиталю, йому дали для підтримки сил склянку спиртного й підливали ще. Якщо раніше він ніколи не вживав міцних трунків, обмежуючись келихом легкого вина за обідом, то тепер на саму згадку про ту трагедію відчував себе нещасним і тягнувся до горілки. Було доведено, що він ні в чому не винен, проте коліно лишилося покаліченим, і чудеса хірургії допомогли йому лише відновити ходьбу, а не здатність керувати вантажівками. Фірма й далі тримала його на роботі як людину з великим досвідом. Тепер він сидів в окремому кабінетику серед тек з документами, бланками й листами. Саме в цей час була найнята невелика квартира на бульварі Тунізія, звідки до його установи, або, як кажуть міланці, “від хати до крамниці” було три-чотири хвилини ходи.

— Того ранку я вийшов і як завжди зазирнув до кав’ярні перехилити чарчину.

Він замислився на мить і чесно зізнався:

— Дві!

Балаканина вщухала, хоча була вельми корисною, висвітливши людський бік усієї історії, і Дука зробив кілька нотаток.

Покріпившись двома чарчинами горілки, Аманціо Берцаґі прийшов до свого кабінету за тридцять шість хвилин до початку роботи й заходився переглядати папери. Контролював видатки, зроблені водіями фірми під час поїздок шляхами Європи. Провівши довгі роки за кермом, він і тепер був, як кажуть англійці, the right man in the right place — “потрібною людиною на потрібному місці”, трохи знав французьку, англійську й німецьку, й ніхто не зміг би обдурити його, підсунувши старі чи підроблені грошові документи.

О чверть на десяту він подзвонив додому.

— Тату? — одразу відгукнулась Донателла низьким, але ніжним голосом. Вона відповідала рішуче, бо їй телефонував лише батько, який пояснив, що в разі дзвінка чужої людини треба мовчки покласти слухавку.

— Як справи, доню?

— Оце чищу картоплю.

— Обережно поводься з ножем.

— Гаразд, тату.

— Почуваєшся добре?

— Так, тату. Коли почищу картоплю, покладу її до баняка варити.

— Ти в мене розумниця, доню. Потім іще зателефоную.

Попрацювавши годину, Аманціо Берцаґі знову зателефонував додому.

— Тату?

— Що поробляєш, донечко?

— Замела підлогу і витерла меблі, а зараз прибираю постіль, — з дитячою безпосередністю доповідала Донателла. — Картопля зварилась і я злила воду.

— Добре, доню. Ти вимкнула газ?

Вона могла забути про це в своєму послабленому розумовому стані, й газова плита більш за все непокоїла батька. Але за останній рік Донателла жодного разу не помилилась.

— Так, тату. Я закрутила й великий кран на лічильнику, як ти казав.

Вона здавалась шестирічною школяркою, котра розповідає вчительці про те, що робила дома в неділю.

— Молодець, Донателло, скоро я прийду до тебе.

— Приходь, тату! — радісним голосом відказала вона.

Аманціо Берцаґі попрацював іще півгодини й пішов додому. Директор дозволив йому робити це двічі на день, а він надолужував утрачений час, приходячи вранці до свого кабінетика о восьмій тридцять замість дев’ятої. Охоронець, натиснувши кнопку, відчинив ґратчасту хвіртку службового входу й усміхнувся. Старий перетнув, шкутильгаючи, площу Республіки й звернув на бульвар Тунізія, де молодий квітникар з розумними й хитрими очима привітав його словами: “Добридень, синьйоре Берцаґі!” Колись Аманціо замовляв у цього молодика вінки на похорон дружини її сестри, а тепер купував у нього квіти, йдучи на цвинтар доглянути їхні могили.

— Добридень! — відповів Аманціо Берцаґі з незмінною міланською привітністю.

Він підійшов до будинку №15, піднявся маленьким ліфтом на третій поверх і тричі натиснув кнопку дзвінка — умовний сигнал про своє прибуття. Відімкнувши двері, почув доччин голос у передпокої:

— Тату?

— Це я, Донателло.

Він увійшов і обійняв її. Робив це завжди, наче не бачив дочку місяцями. Потім уважно оглянув вікна, замки, газову плиту. Скрізь був порядок, кімнати прибрані, у вітальні грала музика. Він знову обійняв Донателлу й пішов на роботу.

— Все було, як завжди, але я чомусь нервувався, —вів далі Аманціо Берцаґі. — Наче трохи нездужав чи щось передчував... А може, це був привід хильнути.

Передчуття біди чи привід хильнути? Він таки випив чарку, попрацював до полудня, тоді знову подзвонив додому. Робив так майже рік і після трьох-п’яти гудків неодмінно чув низький, але ніжний доньчин голос: “Тату?”

Цього разу він його не почув.

У вухах лунав і повторювався кожні кілька секунд довгий звук “тууууу”. Він вислухав десять чи дванадцять цих “тууууу”, відтак поклав слухавку, щоб витерти раптом спітнілу шию. Гудки свідчили, що лінія вільна, однак Донателла не відповідала. Скроні теж укрилися потом — це було ознакою паніки.

Зберігай спокій, сказав собі Аманціо, інакше тебе схопить грець, а бідолашна Донателла залишиться сама і її занапастять у божевільні. “Не могло трапитись нічого страшного, я ж бачився з нею лише годину тому. Навіть якщо б вона не вимкнула газ, вікна мають якісь щілини й вона навряд чи вже задихнулась. Якби виникла пожежа, воротар прибіг би на допомогу, бо має ключа від квартири. Можливо, я набрав не той номер — таке вже колись було”.

Надія додала йому сили. Алманціо Берцаґі подзвонив Донателлі, почекав певний час, услухаючись у довгі гудки, але вона не підходила до телефону. Тоді судомним зусиллям він схопився на рівні, щоб скоріше дістатись до дому.

— Щось трапилося? — спитав, охоронець біля ґратчастої хвіртки.

— Дочка не відповідає на дзвінки.

Всім працівникам фірми “Gondrand” було відомо про його нещастя. Дехто навіть пропонував прислати для нагляду за Донателлою свою дружину, сестру чи дочку, однак Аманціо Берцаґі ввічливо відхиляв усі пропозиції. Донателла потребувала постійної невсипущої опіки, а на це були здатні лише його покійні дружина й сестра. Для сторонньої людини такий тягар став би незабаром надто важким випробуванням.

— Як це так? — наївно запитав охоронець, натискаючи кнопку, щоб відчинити хвіртку. — Не хвилюйтесь, все буде гаразд. Мабуть, телефон зіпсувався.

Аманціо Берцаґі нічого не відповів і кинувся бігти, з досадою зупиняючись перед світлофорами. Друге перехрестя він проскочив на червоне світло, здіймаючи руки, наче хотів зупинити лавину машин, що неслись на нього. Колишній водій, він добре знав, що таке пішохід, який наважився перебігти вулицю на червоне світло, а тому не здригнувся, почувши праворуч застрашливе вищання гальм і побачивши в кількох сантиметрах від себе залізний писок “сітроена”. Він дістався свого будинку, заскочив у ліфт, сопучи й обливаючись потом, вибіг з ключем у руці на третій поверх, тричі натиснув кнопку дзвінка й, відмикаючи двері тремтячими пальцями, зрозумів, що за дверима нікого немає. Ніхто не сказав: “Ох, тату!” Ніхто не дав себе обійняти.

Він, мов у лихоманці, кинувся в кімнати, нишпорив поглядом скрізь, наче той, хто нервово риється в шухлядах, шукаючи в останню мить дорогоцінну рятівну річ. Замки були на місці, вікна щільно зачинені, газова плита вимкнена, на пальнику стояв баняк з водою, а на кухонному столі — миска з готовими для варіння вушками й тарілка з тертим сиром. Як і годину тому, скрізь панував лад. Жодних слідів насильства — ні в поспіху розчахнутих дверей, ні перекинутого стільця, ні розбитої вази чи шибки. Програвач теж стояв на своєму постійному місці, а на ньому лежала її улюблена платівка з піснею “Джузеппе в Пенсильванії” у виконанні Джильйоли Чинкветті. Аманціо Берцаґі сам на роботі часом мугикав чуті безліч разів слова: “Джузеппе, любий, що поробляєш там, у Пенсильванії?”

Очманілий від страху, Аманціо Берцаґі шукав дочку під ліжками, за канапами й шафами, де їй, зрозуміло, зважаючи на огрядну поставу, годі було сховатися. Нарешті, виснажений, сів на стілець у намаганні тверезо про все поміркувати. Він мав надто багато підстав, аби з’їхати з глузду. Не було не лише дочки, а й найменших ознак її таємничого зникнення. Все в квартирі щільно зачинене — двері зі складним замком, вікна, штори. Ніхто нічого не торкнувся, не зламав, не переставив на інше місце, не забрав із собою. Це здавалось маячнею. Донателла зникла без сліду. Ще годину тому вона перебувала тут, а зараз, попри замкнені вікна й двері, попри щонайменшу можливість вийти з квартири, її ніде не було.

 

        Далі читайте паперову версію журналу.