Мустафа Зільберберґ

Неочікувані товариші по джігаду

Лежали собі в коморі старі газети, чекали на свою долю. Викинути їх усі поспіль було шкода: все ж таки на цих сторінках можна було здибати чимало цікавого, такого, що варто б зберегти. А поперебирати й зробити витинки — ніяк руки не доходили. І ось поволі одна з цих газет перетворилася на величезну цінність, що дорівнює, може, антикварному виданню. Бо я знаю: вірші, які надруковані в цій давній газеті, я в сучасній Росії ніде більше не дістану й ніде не прочитаю.

 

***

Найогидніша тиранія — та, що вбиває поетів.

1932 року Владислав Ходасевич написав нарис «Кровавая пища», основна частина якого — страшний перелік зневажених, знищених, зацькованих, загублених життів російських поетів та письменників.

Назву нарису, звичайно, узято з пушкінського вірша «В’язень» («Узник»).

У процесі читання з подивом усвідомлюєш: орел, що дзьобає оцей кривавий наїдок,— двоголовий орел.

Відзначимо, що час написання нарису — ще не найбільш людожерський, ще попереду єжовщина, ждановщина, брежнєвщина… Проте Ходасевич, який сам також потерпав від радянської влади, починає з XVIII сторіччя, з Василя Тредіаковського, й переконливо демонструє, що людожерські, «поетожерські» традиції в Росії не залежать від форми правління, ба навіть від просвіченості й ліберальності верховної особи.

Поляк половиною своїх генів, а чвертю — еврей, Владислав Феліціянович за духом був абсолютним росіянином, і висновок зі складеного ним мартирологу був суто російський: поетів побивали камінням, мов пророків, щоб потім їх таки вознести й возвеличити. Саме в цьому, мовляв, і є велич російських поетів і доля російського народу разом з російською культурою…

Безперечно, поетам у інших країнах також подеколи перепадало (згадаймо Франсуа Війона, Андре Шеньє, Шарля Бодлера, Оскара Вайлда чи Федеріко Ґарсіа Лорку), але з приводу таких глибокодумних висновків, як в Ходасевича можна було б лише знизати плечима: хіба мало дивних звичаїв існує в різних народів?! Деякі папуаські племена, наприклад, донедавна практикували поїдання своїх покійних родичів, щоб успадкувати їхню силу або відвагу, мудрість або привабливість (щоправда, вони все ж таки не вбивали їх з цією метою, а дочікувалися природної смерті). Отже, якщо російські поети дозволяють своєму народові, своїм володарям, своїй еліті так поводитися — значить, є, мабуть, в цьому певний сенс, зрозуміти який може лише росіянин…

Проте лихо в тому, що Ходасевич якось залишає в затінку суттєву деталь: під хаотичні удари московського скіпетра потрапляють не самі лише російські поети. В першу чергу спадають на думку, звичайно, десять років солдатчини Тараса Шевченка, але він був зовсім не першим за часом.

Задовго перед Тредіаковським цей мартиролог відкриває німецький поет Квіринус Кульман, натхенний проповідник та візіонер, філософ із комплексом пророка, послідовник Раймунда Лулія, Якоба Беме й Джордано Бруно, якого спалили 4 жовтня 1689 року у Москві за особистою вказівкою патріарха Йоакіма (цар Петро тоді був замолодий, у такі справи не втручався). У романі радянського письменника графа Олексія Толстого «Петро I» є розділ з описом цієї страти. Він містить цікаву деталь: на спині в Кульмана кати палили його рукописи. Деталь історично вірогідна й якнайкраще характеризує російських утискувачів вільного слова: мало знищити поета — треба знищити також його твори.

Часто-густо це вдавалося повною мірою. Так, ми й досі не знаємо жодного автентичного тексту засновника башкирської літератури, леґендарного поета Салавата Юлаєва — він же бригадний генерал (тоді зазвичай казали «бригадир») пугачовських війск, полонений 1774 року, скінчивши свої дні в пожиттєвому ув’язненні на каторзі в Рогервіку (нині Палдіскі в Естонії). Одна його пісня збереглася — але в російському перекладі.

Вже згаданому Шевченкові суворо заборонялося писати чи малювати будь-що (він занотовував поезії на крихітних аркушиках, що їх носив за халявою свого солдатського чобота).

Коли наприкінці п’ятдесятих років було реабілітовано якутського поета й громадського діяча, «червоного шамана» Платона Слєпцова-Оюнського й вирішено видати зібрання його творів, у жодній якутській бібліотеці нічого не знайшли: геть усе було знищено. Основу нині відомої спадщини Оюнського складають видання, які дбайливо зберіг у льосі один із шанувальників його творчості (а міг і головою накласти).

Але повернімося поки що в дев’ятнадцяте століття.

Заслання Шевченка, а також його товаришів по Кирило-Мефодіївському братству Куліша, Костомарова, Гулака, пізніш — Павла Грабовського й багатьох інших, вигнання за кордон польських поетів, зокрема найвизначнішого в слов’янському літературному світі Адама Міцкевича й загадкового, чий вплив почав виявлятися лише через багато десятиріч, Ципріяна Норвіда (вигнання подвійне, бо виганяли їх з батьківщини, що політично вже давно не існувала), — це факти широко відомі. Менш відомо, що, ледве не винищивши новопосталу українську літературу, царат винищив таки білоруську (принаймні загальмував її розвиток на півстоліття з гаком): було віддано в солдати багатонадійного юнака Павлюка Багрима, який там і замовк; та ж сама доля спіткала Франца Савича; загинув на шибениці Кастусь Калиновський, потрапив у заслання Верига-Даревський, переслідувалися Дунін-Марцінкевич, Богушевич, Цьотка… Не менше перепало й литовцям (каторгу та заслання пройшли Клеменсас Кайріс, Анупрас Ясявічус, Юлюс Анусавічус, пізніше Клеофас Юрґяльоніс та багато інших), до того ж литовський друк сорок років (1864–1904) було взагалі заборонено росіянами. Те ж саме значною мірою стосувалося й українського друку. А Микола I ще перед тим забороняв не лише білоруську літературу, а й саме слово «Білорусь».

Серед засланців до Сибіру були й кумикський поет Йирчи Казак, й осетинський Цомак Ґадієв, й єврейський Гальперн Лейвік, й киргизький акин Токтоґул Сатилґанов…

Загадкові смерті Хачатура Абовяна (1848), Іллі Чавчавадзе (1907) і вже, напевно, Звіяда Ґамсахурдіа, схоже, теж не обійшлися без «руки Москви».

У Росії шанують пам’ять Шандора Петефі, але зовсім не згадують, що цей великий угорський поет не просто загинув у бою, а в бою саме з росіянами, які вдерлися до Угорщини 1849 року так само безсоромно, як і 1956-го. Втім, навіть невідомо, чи загинув він: адже тіло так і не знайшли на бойовищі… Є відомості, ніби він був узятий у полон й помер від поранень через кілька років десь за Байкалом. Поховання збереглося, його обстежили угорські антропологи, справа набула розголосу, але російські шовіністи відбріхувалися тим, що це, мовляв, русофобська леґенда, яку вигадали з пропагандистською метою.

(Авжеж, зацькувати Пушкіна, Блока, Цвєтаєву, повісити Рилєєва, заслати Кюхельбекера, Бестужева-Марлінського та Бродського, розстріляти Гумільова, обернути на табірний пил Мандельштама, змішати з багном Ахматову — це все не русофобія… Русофобія — це коли чужі нам цим в очі тикають. Та ще не знати навіщо своїх поетів приплітають. Потрібні вони нам! Нам своїх вистачає для биття.)

Ну гаразд, із полоном Петефі, може, не все ясно, але ось його побратим по перу Ґеза Дьоні, неперевершений в угорській літературі майстер воєнної лірики — він точно помер у полоні в Красноярську 1917 року.

А вже після цієї значущої дати знищення поетів було поставлено на виробничу основу. Не будемо навіть згадувати період громадянської війни: тоді багато чого могло відбуватися, перейдімо до більш мирних часів.

1928 року було репресовано велику групу білоруських «нацдемів» (переважно літераторів). Тоді ж замордовано в новосибірській в’язниці одного з засновників якутської літератури Василя Нікіфорова, драматурга й громадського діяча, заарештованого, до речі, «за зв’язок з повстанцями». Через рік після написання статті Ходасевича починаються повальні арешти, а згодом і розстріли серед українських літераторів. Звинувачення — «тероризм». Ну достоту, як тепер! Похмурий курйоз: серед двадцяти восьми уявних терористів, розстріляних у Києві в грудні 1934, був, наприклад, поет Олекса Влизько, ще з підлітка глухонімий. Ото гарний терорист!

А вже тридцять сьомий рік пройшовся по всіх літературах нерушимого Радянського Союзу. Гинули й ортодоксальні марксистські письменники, що ані на йоту не відступали від партійної лінії, й ті, хто трохи грішив романтикою національної ідеї (тих, хто грішив серйозніше, вже не залишалося). Гинули представники і найдавніших літературних традицій (як-от грузинська чи вірменська), і літератур, що ледь з’явилися на світ, бо їхні народи лише нещодавно дістали писемність (іноді здається, ніби радянська влада тільки для того й заходилася навколо створення писемностей для низки малочисельних народів, щоб потім болячіше вдарити…). Такі літератури, як удмуртська та марійська, практично перестали існувати. В крихітного, менш за тисячу осіб, народу юкагирів був лише один письменник — Теккі Одулок (він же перший юкагирський вчений та просвітитель, створювач юкагирської азбуки). Тож його обов’язково треба було вбити! Представники всіх народів, великих та малих, повинні були брати участь у цій гекатомбі.

Те ж саме стосувалося й представників діаспор: так потрапили до жорен литовський поет Андрюс Дабулявічус, що мешкав у Мєнську, й латиський Роберт Ейдеманіс, що командував за сумісництвом Сибірським військовим округом (нагадаю, що Литва, Латвія та Естонія тоді ще до Радянського Союзу не входили).

Але вони принаймні були радянськими громадянами. А от Віктор Серж був підданим Франції, Антал Ґідаш — Угорщини, Монґуш Лопсан-Чиміт — Танну — Тувинської Народної Республіки… Це не завадило їм та їхнім товаришам по нещастю скуштувати радянського правосуддя — кому в таборах, а кому й попід стінкою. Втім, Тува й таборів своїх не мала, та й взагалі всі репресивні заходи там здійснював НКВС СРСР. В 1943 році, за рік перед ліквідацією незалежності, уряд Туви навіть нагородив Лаврентія Павловича Берію орденом Республіки.

Процитувавши відомі рядки Фета, Ходасевич зауважує: «Ну, звичайно, зиряни та чукчі нікого й не страчують». Правильно, за них це робить «старший брат». Що, не пригадуються імена репресованих чукотських поетів? А хіба обов’язкові прямі репресії! А ранні смерті Віктора Теулькута та Олени Омрини ні про що не кажуть? Автор першого чукотського вірша Тинетеґин, вивезений до Ленінграда на забаву начальству ледь не в якості вченої мавпи, не витримав сирого підсоння, захворів на туберкульоз і помер, нікому вже не потрібний, в 1940 р. Володимир Тинескін загинув від іншої напасті: кров деяких циркумполярних народів, чукчів зокрема, не містить ферменту, відповідального за переробку в організмі спирту. Це може спричинитися до того, що людина стає п’яницею, ба навіть алкоголіком буквально з однієї вперше випитої чарки. Алкоголізм, принесений «російською цивілізацією», звів зі світу Тинескіна й багатьох інших…

А от із «зирянами» все однозначно. Загибель комі-зирянських поетів Віктора Савіна й Веніаміна Чистальова (Тіма Вень), довгі роки тюрми, таборів та заслання видатного мовознавця, поета й культуролога Василя Латкіна (Ілля Вась) — на сумлінні Росії. Й не треба казати, що в радянський період все було інтернаціональним і відповідальність треба розкласти на всіх. Так, конкретним виконавцем репресій міг бути й росіянин, і комі, й єврей, і угорець, і латиш, але самі репресії були породженням чергової мутації російської державності — від Великого князівства Московського через Московське царство й Російську імперію аж до Радянського Союзу. Я не доводитиму цю тезу повністю, обмежуся лише тим аспектом, про який ідеться: загибеллю поетів.

Так, у чукчів не було Анакреона, в зирян — Тютчева. Але були розповідачі, були співці — завжди, в усіх народів. І більшість народів своїх співців не страчувала. А коли прийшли росіяни — почалися й страти.

Не вважайте, ніби я заперечую Ходасевича, ні. Я хіба що доповнюю деякими подробицями його гірку й справедливу статтю.

З безжальною точністю діагноста він пише, що в переслідуванні поетів «від начальства й суспільства не відставали сім’ї й близькі. <…> Російському письменнику страти не уникнути: а вже хто, як і коли буде її виконавцем, як складуться обставини,— це справа випадку». Й те ж саме ми сміємо стверджувати щодо неросійських письменників, що потрапили до сфери дії російських звичаїв та законів. У листопаді 1971 року в околицях Тобольська було знайдено повішеним талановитого хантийського поета Володимира Волдіна. Конфліктів із владою в нього не було. Подейкували, ніби з ним просто розправилися карні злочинці. Ні за що. Програли в карти. Справу не розслідувано й досі.

У травні 1979 в околицях Львова було знайдено тіло по-садистському вбитого поета й композитора Володимира Івасюка. Його перу належала всесоюзно відома «Червона рута». Справу не розслідувано й досі. Чи це була операція спецслужб, що побоювалися впливу популярної та відверто націоналістично налаштованої людини, чи знов злочин кримінальників? Яка різниця! Коріння те саме.

Ще один українець за схожих обставин загинув у тому ж таки Тобольську — тільки не поет, а вчений-лінґвіст. Григорій Голоскевич, засуджений на сумнозвісному сфальсифікованому процесі СВУ в 1930, відбував заслання, і якось його було знайдено повішеним у міському парку. Самогубство? Вбивство? Спецоперація? Справу не розслідувано й досі.

 

***

Із Григорієм Голоскевичем ми знов повернулися до тридцятих років. Махове колесо працювало, і багатьох просто не встигали вчасно заарештувати: вони пускали собі кулю в скроню, як Микола Хвильовий, викидалися з вікна, як Паоло Яшвілі, чи вергалися в сходовий прогін, як Янка Купала…

Я вже втомив читача отими безкінечними переліками, плеонастичними реєстрами, а це ж лише мала частина страчених, замордованих, ув’язнених — і за кожним іменем — не тільки жива людина, а й свій, не схожий на інші, поетичний світ, фантасмагоричний чи сірувато-буденний, щиросердо-ліричний чи стримано-статечний, позатоптуване чобітьми й позакидуване гноєм джерело роздумів та переживань для тисяч (або й мільйонів) неіснуючих читачів.

Коли на межі тридцятих і сорокових Сталін з Гітлером поділили Східну Європу, московські упирі отримали нову порцію вишуканого наїдку. Саме тоді загинули в їхніх катівнях, наприклад, білоруський поет Макар Кравцов та український Остап Луцький. Тому, коли наприкінці війни з’ясувалося, що на зміну німецькій окупації знов повернеться російська, багато хто рятувався втечею: українські поети Євген Маланюк та Тодось Осьмачка, литовці Вінцас Креве-Міцкявичус та Фаустас Кірша («король поетів»), естонці Карл Рістиківі, Бернард Канґро, Арно Віхалем (це якщо згадувати тільки щонайвидатніших) подалися мало не пішки на Захід. Вони сяк-так врятували собі життя. Але вигнання — теж тортури для поета (як і для будь-кого, зрештою, хто любить свою батьківщину). І не можна ж сказати, щоб усі вони були аж під такою страшною загрозою. От узяти Вінцаса Креве. У двадцяті-тридцяті роки був він великим совєтофілом, очолював литовське товариство вивчення культури народів СРСР, в 1940 став членом уряду Литовської РСР, був президентом Академії наук Литви. У співпраці з німцями помічений не був, отже навряд чи в 1944 або 1945 обійшлися б з ним круто. Але він вибрав еміґрацію. А Йоханес Барбарус, лікар, поет та голова президії Верховної ради Естонської РСР, залишився. І вже за два роки не витримав: пустив собі кулю в лоба наприкінці 1946 року. А Хейті Тальвік, лідер естонської поетичної групи «Арбуяд» («Волхви»), помер у човні серед Обі: там, куди його заслали, не було лікаря; захворівши, він мав пливти до лікарні в селі Урманському Ханти-Мансійського округу мало не за сотню кілометрів. А латиський поет Ерік Адамсон… але досить прикладів! Бо інакше доведеться переписувати всю історію літератури.

У сорокові роки практика соціалістичного будівництва досягла таких висот, що дозволила однозначно вирішувати проблему єдності поета й народу. Тепер на горьківське запитання «З ким ви, майстри культури?» поет міг відповідати ахматовськими словами: «Там, де мій народ, на лихо…». Щоправда, для почину було взято в розробку лише окремі народи разом з їхніми поетами: попервах, в сорок першому — поволзькі німці (багата літературна традиція російських німців від цього так і не змогла оговтатися), а відтак і калмики, й чеченці, й інгуші, й карачаєвці, й балкарці, й кримські татари… Кого не вдавалося застати на місці з поважних причин, — ті вирушали на заслання безпосередньо з фронту, як балкарський класик Кайсин Кулієв чи калмицький — Давид Куґультинов (з декого навіть не стали зривати бойові нагороди: адже в нас усе справедливо; і з партії не виключали).

Були, кажуть, аналогічні плани й для українського народу, та залізничний міністр Каганович підрахував, що ешелонів не вистачить. Але в кінці сорокових народне господарство зміцнилося вже такою мірою, що можна було перевезти куди завгодно нехай не українців, то хоча б євреїв, бо їх після Гітлера ще залишалося чимало. Погроми й депортація планувалися на 1953 рік, а перед тим проводилася підготовка. Втім, почали не з поета, а з геніального актора й режисера Соломона Міхоелса, але відтак розстріляли й багато кого ще, зокрема й поетів (знов похмурий курйоз: серед них був і дитячий поет Лейб Квітко; теж, треба вважати, не просто шкідник, а саме терорист).

Після Сталіна почався в усій красі той етап, який Ходасевич назвав «причислением к лику», — реабілітація мертвих поетів та преклоніння перед ними. Але ось тут ми не вбачаємо тієї логіки умертвіння — воскресіння, навколо якої він будує свою статтю. Якщо з російськими поетами справа цілком стоїть саме так (навіть Гумільова в шістдесяті роки потроху, але друкували й у будь-якому разі з історії літератури не викидали, в енциклопедіях згадували), то імена Ґриґола Робакідзе, Василя Нікифорова, Миколи Хвильового, Макара Кравцова залишалися забороненими до кінця вісімдесятих.

Ось іще приклад. Наприкінці 1917 року з Сибіру повернувся білоруський поет Алесь Гарун. Він перебув десять років на каторзі (а заарештовано його ще зовсім молодим, двадцятирічним), захворів на сухоти на ленських золотих копальнях і невдовзі після повернення, в 1920, помер. Персонаж нібито, за радянськими мірками, позитивний: із царизмом боровся, від царя постраждав, уже помер — отже, ні до якого ухилу не пристане, ніяких дурниць проти радянської влади не набалакає… Здавалося б, готова ікона для більшовиків. Для більшовиків, може, й так, але не для росіян: сімдесят років саме ім’я Алеся Гаруна не можна було згадувати. Навіть його сторіччя (а це вже був 1987 рік, перебудова, мало які теми залишалися тоді недоторканними), навіть цей ювілей у Білорусі відзначати було заборонено.

Створюється враження, що це тільки свої поети потрібні росіянам, щоб спочатку їх убити, а відтак їм поклонитися, натомість чужі — лише кривавий наїдок, і більш нічого. Невмирущий принцип «вони любити вміють тільки мертвих» не для інородців. І не для інородницьких поетів. Ми своїх розіпнемо, а потім перед ними ж таки й схилимося. Розіпнемо й ваших. А от чи дати потім схилитися вам — ще подивимося!

Злобливим глузуванням з людини видається доля поетки з Західної України Ольги-Олександри Дучиминської. Вона прожила надзвичайно довге життя, замолоду її творчість привертала увагу українських літераторів, імена яких давно увійшли до шкільних підручників. Її перші поезії публікував сам Іван Франко, її рецензували Іван Нечуй-Левицький та Наталя Кобринська, вона співпрацювала з Ольгою Кобилянською. Після приєднання Західної України до СРСР Дучиминська намагалася влитися до радянської літератури, в 1946 опублікувала антифашистську повість, але незабаром її було заарештовано. Вижила в таборах, вийшла на волю, але від літературного процесу її було відсторонено на довгі десятиріччя, й знов вона побачила свої вірші надрукованими лише у віці… ста чотирьох літ, в 1988 році!

 

***

Післясталінський період вважається вегетаріанським. Таж то дрібниці — на всю Латвію, наприклад, посадили в шістдесяті роки одного тільки Кнута Скуєнієкса (але це лише з поетів, панове, не забувайте, лише з поетів!). І все одно список засланих, посаджених, вичавлених з країни вражаючий та страхітливий. Зрештою, людські жертви були й тоді. Гебісти забили на смерть Костянтина Богатирьова. Ну, перестаралися хлопці, хто ж міг знати, що оцей обдарований перекладач такого кволого здоров’я! Адже хотіли лише пострахати, а там покашляв би трохи кров’ю, шви йому б наклали на життєво важливі органи — та й валяй з країни під чотири вітри.

Івана Світличного після відсидки навмисне заслали до гірського Алтаю, знаючи, що за його гіпертонії високогірні умови смертельно небезпечні. Ну, тут навпаки: трохи недотягнули, треба було десь на Ельбрус. А то хоча Світличного, звичайно, розбив інсульт, проте він ще довго жив у паралічі, без руху та мови, — аж до 1990 року.

Вже за Горбачова загинув у в’язниці політзек Василь Стус. Та ж сама доля — в Анатолія Марченка.

Невдовзі усіх, хто вижив, випустили, проте обережні спостерігачі не квапилися робити висновок, ніби кривавому наїдку покладено край назавжди. І справді, арешт у середині дев’яностих поетки Аліни Вітухновської (їй по-підлому підкинули наркотики) натякував на те, що вимушена дієта незабаром закінчиться. Російські спецслужби допомагали ловити узбецького поета Мохамада Соліха — його голова так потрібна іхнім узбецьким братам-упирам! Але Мохамад може бути відносно спокійним у надійній Скандинавії…

Але й Катар здавався надійним… А ось я дивлюся на жовтаву від часу газету, за двадцять третє число «Літературної Росії» від 10 липня 1988 року, на портрет молодого, веселого Зелімхана Яндарбієва й рясні рядки його віршів у російському перекладі Н. Єгорової та Л. Садковського — і з болем думаю, що цього більш ніколи не буде.

 

***

Хай прийме Аллах твій джігад, Зелімхане! Я не знаю, не можу знати, чи зустрінуть тебе в мусульманському раї католик Шандор Петефі, православний Микола Гумільов, агностик Дмитро Фальківський, буддист Цибен Жамцарано, іудей Перец Маркіш, — твої побратими по перу, що їх усіх, як і тебе, неправедні судії затаврували тавром терористів. Але мені здається, що якимось незбагненним чином така зустріч, іншаллах, має відбутися. Бо сказано в хадисах, що найкращий джігад — це казати правду сильним світу цього. А хто скаже правду краще за поета?

Навіть коли поет оспівує лише рідний пейзаж чи красу коханої — він страшний тиранові.

Навіть коли поет заглиблений у експерименти зі Словом, як Велимир Хлєбніков, що помер страшною голодною смертю, або як Геннадій Айгі, що живий та здоровий, як той же таки Мохамад Соліх чи Ципріян Норвід, — він страшний тиранові.

І навіть коли поет лояльний до тирана, щобільше — навіть коли він оспівує тирана (чи то перебуваючи в добросовісній омані, як Публій Вергілій Марон, як Володимир Маяковський, як Езра Паунд; чи то зі зламу душевного та фізичного, не витримавши державного тиску, як Осип Мандельштам або Павло Тичина; чи то, нарешті, з корисливості, спокусившися благами й почестями, як Роберт Сауті або Микола Тихонов),— все одно навіть такий поет страшний тиранові!

Бо хто скаже правду краще за поета? — і, зрештою, не так важливо, про що буде ця правда. А найкращий джігад — казати правду тиранові.

Адже поет володіє Словом — і тут влада тирана закінчується. Який би не був поет безсилий перед лицем влади, який би не був він смішний для ницої черні, який би не був він особисто слабкий душею й тілом — він володар Слова!

Наскільки ж страшніший тиранові той, хто говорить правду про самого тирана, хто постав на захист свого народу, пригнобленого тираном, хто вів джігад і пером, і шаблею, і поетичним Словом, і політичною Дією! Зелімхан, що оспівував і очі коханої, і вірність матері, і священний чеченський зікр, і прагнення вайнахів до волі, Зелімхан, що стояв на чолі свого народу й своєї держави, Зелімхан, що й у вигнанні надихав людей на боротьбу, — такий Зелімхан у всьому страшний тиранові й в усьому угодний Аллахові. А його неочікувані товариші по джігаду завше, в будь-якому разі будуть грізними свідками звинувачення.