Євгенія Волощук

„Духу не вгашайте!”: на спомин про Дмитра Затонського

 

Я пишу ці нотатки в Берліні, в якому разом із Дмитром Володимировичем була проїздом у березні 2005 року, коли він отримував золоту медаль Ґете у Ваймарі. Для мене це місто й сьогодні зберігає тепло його слідів. І тому, що він писав про Берлін у статтях про німецьких письменників; і тому, що він багато розповідав про Берлін повоєнних років, куди нерідко навідувався під час перебування на території Східної Німеччини у складі окупаційних військ; і тому, що око мимохіть вихоплює його книжки — немов старих добрих знайомих — на заставлених німецькими виданнями полицях у деяких професорських кабінетах; і тому, що колеги з партнерського тутешнього Вільного університету нині делікатно розпитують мене про останні дні його життя. Крізь зазори між цеглинками ввічливої німецької мови пробиваються почуття щирої шани до покійного й живого співчуття до нас, українських германістів, що втратили  власного „духовного батька”. Спадає на думку, що навіть тепер, після своєї смерті, Дмитро Володимирович залишається мостом між двома культурами, самою своєю відсутністю підтримуючи зв’язок між ними. З розмови про нього постає монументальний портрет унікальної особистості, що поєднувала в собі великого вченого і велику людину, тим часом десь із підсвідомості зринає спогад про холодний березневий вечір у Ваймарі, коли після багаточасової подорожі різними транспортними засобами Дмитро Володимирович запросив мене на прогулянку під зорями, що колись сяяли над головами Ґете та Шиллера...

Він почувався „своїм” під цими зорями, позаяк був повноправним мешканцем і німецькомовного, і — ширше — європейського культурного світу. Невипадково під час закордонних відряджень, здійснених Дмитром Затонським у 60—70-ті рр., його охоче приймали такі відомі європейські письменники, як Макс Фріш, Фрідріх Дюрренматт, Жорж Сіменон, Гайнріх Белль, Вольфганг Кеппен та ін. Невипадково його ім’я прикрашало собою переліки членів міжнародних асоціацій літературних критиків (від 1967 р.) і порівняльного літературознавства (1976—1978 рр.), правління Товариства Ґете у Ваймарі (від 1974 р.) та Європейської академії наук і мистецтв у Зальцбурзі (від 1995 р.). Та й в українському філологічному середовищі його сприймали не просто як вітчизняного зарубіжника „номер один”, а й як справжнього європейця – європейця за вектором власного духовного розвитку, пріоритетами професійної діяльності, способом мислення, типом особистості, що його визначальними рисами видавалися внутрішня незалежність, індивідуалізм, дійова віра в цінності європейської культури, почуття власної гідності. Навіть у його манері вдягатися вбачали ту ж таки „європейськість”: пригадуються розповіді теж, на превеликий жаль, уже покійної зарубіжниці Кіри Шахової про елегантні закордонні костюми, в яких Дмитро Затонський шикував на конференціях та наукових зібраннях. Ясна річ, „європейський” стрижень не міг зцементуватися ані за умов виховання в родині одного з найвищих партійних чиновників УРСР 20—30-х рр., ані за умов багаторічної марафонної втечі від загрози потрапити під каток сталінських репресій, — ним вчений завдячував саме західній літературі, яку він читав, досліджував, інтерпретував і популяризував на 1\6 частині земної кулі.

 І все ж, за всієї своєї „європейськості” Дмитро Затонський становив собою український феномен. Він був сформований українським історико-культурним контекстом, значною мірою його увиразнював і значною ж мірою ним живився. Саме тому, маючи спокуси й можливості залишитися на Заході, де, радше за все, спромігся б повторити успішну кар’єру польського літературного критика Марселя Райх-Раніцького, і так само маючи можливість оселитися в Москві на правах одного з провідних радянських літературознавців, він знову й знову повертався до України, де почувався краще, ніж деінде. Для багатьох літературознавців з різних країн Київ був передусім містом, в якому жив і працював Дмитро Затонський. Та й на батьківщині його ім’я було й залишиться символом цілої епохи вітчизняного літературознавства. 

Ця епоха сягала своїми витоками атмосфери „відлиги” 50—60-х рр., коли на тлі нетривалих, але надзвичайно плідних процесів лібералізації радянського життя українська культура пережила потужний злет, що ознаменувався появою шереги першокласних масштабних талантів та розгортанням дисидентського руху. Саме тоді на сторінках літературно-критичних і літературознавчих  видань заблищало свавільне й іронічне, не викривлене тиском ідеологічних шаблонів перо Дмитра Затонського, що зухвало вводило у читацький і науковий вжиток невідомих або раніше табуйованих цензурою видатних письменників західної літератури ХХ ст. Як знакові прояви доби 60-х рр.  сприймається нині і його діяльність на посту завідувача відділу критики журналу „Всесвіт” (1959 – 1960), і його прихід в Інститут літератури (1961), де він очолив відділ світової літератури, і вихід у світ двох його резонансних  монографій, перша з яких — „Століття ХХ. Нотатки про літературну форму на Заході” (1961) була перекладена в охопленій дисидентськими настроями Чехословаччині, а друга — „Франц Кафка й проблеми модернізму” (1965) – у бунтівній Угорщині.

А далі настали часи брежнєвської реакції, коли творча інтелігенція, що вже пізнала смак свіжого повітря, постала перед вибором способів існування за умов підсилення ідеологічного тиску й загрози політичних переслідувань. Більшість капітулювала, пристосувавшись до конформістського обслуговування панівної ідеології. Одиниці  перейшли у стан відкритої опозиції до тоталітарного режиму, заплативши за свою безкомпромісність десятиліттями ув’язнення у тюрмах та перебування у таборах. Проте був іще третій шлях: залишаючись у легітимному просторі й не вступаючи у відверту конфронтацію з державним апаратом, використовувати всі доступні можливості для того, аби слугувати цінностям справжньої культури й помалу розхитувати ідеологічний фундамент, що на ньому будувався комуністичний парадіз. Саме цим шляхом пішов Дмитро Затонський. Конформістів, а тим паче фанатичних охоронців режиму він зневажав; одинаків-борців шанував як героїв, але для себе їхньої долі не шукав: надто страшну школу виживання він, син розстріляного наркома УРСР, пройшов за молодих років, аби у зрілому віці звалити на свої плечі хрест мученика за ідею. Переживши численні поневіряння у роки сталінських репресій та Другої світової війни, він вирішив, як казав один із героїв його улюбленого письменника М. Фріша, жити на повні груди, — досягти повноцінної творчої реалізації, змостити сімейне гніздо, насолоджуватися життєвими радощами й користуватися перевагами комфорту. Проте з тієї ж таки школи він виніс досвід внутрішнього опору, який, по суті, складався з досвіду своєрідної гри на полі Системи проти Системи та досвіду духовного самозбереження.

Відтак за брежнєвської доби Дмитро Затонський дотримувався стратегії закамуфльованої протидії ідеологічним утискам. І в цьому він не був самотній. Як найяскравіший приклад вчений, зокрема, покликався на колишнього директора Інституту світової літератури у Москві, Бориса Сучкова, котрий, використовуючи свій авторитет, вдавався до усіляких хитрощів, аби „пробити” видання перекладів творів найвидатніших європейських модерністів – Пруста, Кафки, Джойса та ін. Пригадую, як на початку спілкування з Дмитром Володимировичем я з юнацьким максималізмом розкритикувала „залізобетонно радянську” передмову Сучкова до першої збірки російських перекладів кафківських творів і як у відповідь на свої інвективи почула різкий контраргумент: „Написавши таку передмову, Сучков свідомо пожертвував своєю науковою репутацією задля того, аби Кафка потрапив до рук радянського читача”.

Однак сам Дмитро Затонський у працях 60—80-х рр. досить вільно поводився з цензурними вимогами, що й засвідчують його книжки „У пошуках сенсу буття” (1967), „Про модернізм і модерністів” (1972), „Мистецтво роману й ХХ століття” (1973), „Дзеркала мистецтва. Статті про сучасну зарубіжну літературу” (1975), „Шлях крізь ХХ століття. Статті про німецькомовні літератури” (1978), „В наш час. Книга про зарубіжні літератури ХХ століття” (1979), „Минуле, сучасне, майбутнє” (1982), „Європейський реалізм ХІХ століття. Лінії й лики” (1984), „Австрійська література в ХХ столітті” (1985), „Художні орієнтири ХХ століття” (1988). Обов’язкове цитування класиків марксизму-ленінізму вчений зводив до демонстративно формального мінімуму, законсервовані „ортодоксальні” літературознавчі концепції позбавляв статусу недоторканності, жорсткі ідеологічні акценти розчиняв у системі загальнолюдських духовних цінностей, традицію квазіоб’єктивного безособового аналізу текстів заміняв практикою виразно суб’єктивного, особисто забарвленого їх потрактування. Не переймаючись думкою про можливу реакцію з боку партійних наглядачів від літератури, вчений сміливо представляв нові імена, нові теми, нові підходи, нові погляди на знайомі явища. У цьому сенсі кожна його книжка здійснювала локальну революцію у літературознавстві, на величезний крок випереджаючи сучасну науку й на десятиліття визначаючи напрями її подальшого розвитку. Тому його монографії у філологічному середовищі сприймалися водночас і як класичні, і як новаторські, а в широких колах інтелігенції (у тому числі й технічної) – як форпости внутрішньої свободи й взірці не заангажованої політичною кон’юнктурою гуманітарної думки. 

Ключовим інструментом у дослідницькій лабораторії Дмитра Затонського був сумнів. Через призму сумніву вчений пропускав усталені погляди на літературну традицію, клішовані оцінки новітніх літературних явищ, апробовані інтерпретаційні парадигми, самосвідчення письменників, що їхні твори аналізував. З найочевиднішою виразністю зазначена особливість мислення проявилася у двох останніх його книжках, що писалися вже за часів звільнення науки від влади тоталітарної ідеології та кардинального переформатування суспільного життя: у побудованій на парадоксальних ефектах праці „Реалізм – це сумнів?” (1992), де сумнів набув значення центральної категорії реалістичної художньої системи, та по-бароковому вишуканій монографії „Модернізм і постмодернізм. Роздуми про одвічний коловорот  красних і не-красних мистецтв” (2000), де той таки сумнів був піднесений до статусу одного з засадничих чинників культурного й літературного життя. Та й власний погляд Дмитро Затонський постійно випробовував на міцність сумнівом, у такий спосіб страхуючи думку від сповзання у регістр безапеляційних авторитетних суджень. Звідси – притаманне вченому прагнення постійного самооновлення, що спонукало з часом переглядати власні концепції, переробляти раніше написані тексти й братися – навіть переступивши через 70-річний рубіж – за нові проекти (зокрема, за створення Незалежного центру наукових досліджень зарубіжної літератури й Центру германістики при Інституті літератури, заснування часопису „Вікно в світ”, розроблення програми партнерства між Центром германістики і берлінським Вільним університетом та ін.). Звідси ж – особливий, неповторний образ „оповідача” в його розвідках, що постає спостережливим, мудрим, інколи лукавим, але здебільшого іронічним співрозмовником, який  невимушено „оголює прийоми” спілкування з художнім твором та читачем. Звідси ж — рішуче дистанціювання від нав’язуваної зовні ролі „вчителя”, яка, по суті, вступала у протиріччя з важливим для нього правом на сумнів, на  поліфонію думок, на самопереосмислення  й самооновлення.

І все ж, сам того не бажаючи, він був учителем, і не лишень для своїх аспірантів, докторантів чи молодших колег по Інституту літератури. Сотні, а може, й тисячі дослідників художньої літератури в Україні та на теренах колишнього Радянського Союзу вважали й понині вважають себе учнями Дмитра Затонського, у тому числі – й авторка цих рядків. Ми – дозволю собі говорити від імені цієї незримої армії –  у професійному й людському вимірах росли з його книжками й на його книжках, сприймаючи їх і як надійний фундамент для власних досліджень, і як абсолютну вершину, котрої неможливо досягти, але без котрої неможливо рухатися вперед. Для багатьох із нас його тексти є зразками літературознавства найвищого ґатунку, в рамках якого глибокий науковий аналіз переростає у досконале мистецтво інтерпретації. А для тих, хто мав честь і радість особисто спілкуватися з Дмитром Затонським, він був ще й взірцем справжнього інтелігента — людини, вірної у дружбі, безкорисливої у допомозі, безкомпромісної у боротьбі з несправедливістю, щирої у почуттях, делікатної у стосунках, шляхетної у вчинках. І хто знає, де на культурній мапі ми були б сьогодні, як би ми розуміли літературу й „світ, в якому живемо” (вислів Дмитра Затонського), коли б наш професійний шлях не освітлювала собою постать цього блискучого вченого.

У далекому від його могили й близькому його серцю Берліні я запалюю свічку пам’яті – світлої, як її заведено в нас називати, сяйливої, якою вона видається мені, попри сум і біль, що ними огорнута його смерть. Під час останньої нашої зустрічі, що відбулася незадовго до того, як він пішов з життя, Дмитро Володимирович на прощання сказав: „Не забувайте мене!” Ці слова набувають для мене сенсу заповіту, що його вимовив в останню мить свого життя Ґете: „Духу не вгашайте!” Лише такої — сяйливої, променистої, сповненої невгасимого духу —  пам’яті заслуговує український „ґетеанець” і лауреат золотої медалі Ґете Дмитро Затонський, який поклав талант, інтелект і душу на олтар провіщеної ваймарським класиком всесвітньої літератури.

 

Редакція журналу «Всесвіт» поділяє біль від цієї утрати і приєднується до теплих слів Євгенії Волощук пам’яті свого навчителя, блискучого українського літературознавця Дмитра Володимировича Затонського, багаторічного члена редакційної ради, друга нашого журналу, автора півсотні літературно-критичних матеріалів, розміщених у різний час на сторінках «Всесвіту».

Дмитро Затонський (2 липня 1922, Одеса — 7 червня 2009, Київ) — доктор філологічних наук, професор, академік Національної академії наук України, дійсний член Європейської академії наук і мистецтв (Зальцбург, Австрія). Автор 12 монографій та сотень статей, що видавалися майже всіма європейськими та китайською мовами. Його перу належать художні твори, що друкувалися в журналах «Знамя» (Москва), «Радуга» (Київ). Багаторічний завідувач відділу світової літератури та компаративістики Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ; головний редактор журналу «Вікно в світ» (Київ) і член редакційної ради журналів «Всесвіт», «Иностранная литература» (Москва).