Дмитро Дроздовський

Віра Річ… In memoriam

20 грудня в Лондоні відійшла у вічність видатна перекладачка української літератури, член Міжнародної ради журналу «Всесвіт» Віра Річ

«Одна ворожка мені сказала, що я проживу до 2018 року. Тож іще встигну доробити всі важливі справи…». Ці слова британська перекладачка української літератури Віра Річ (Vera Rich) протягом кількох останніх років повторювала досить часто. Та Бог має, певно, свій Годинник, який незбіжний із годинниками ворожок. І хотілося б, аби віщунки не помилялися, та де ж у ХХІ сторіччі знайти справжню Кассандру? 20 грудня 2009 року в Лондоні не стало Віри Річ, яка фактично все своє життя виконувала функцію Української академії наук у Великій Британії. Віра Річ не вміла відпочивати. Це був марафон зі смертю, і лише праця давала можливість вижити духовно (Віра любила працювати вночі і завжди казала мені, що справжній робочий час для журналіста — це час ночі). Авторка збірок поезій «Outlines» (1960), «Portents and Images» (1964), збірок перекладів із Шевченка «Song out of Darkness» (1961), Івана Франка, Павла Тичини…

Мені випала честь бачити, як працює Віра над українськими перекладами, зокрема над «Гайдамаками» Шевченка. Вона ніколи не зупинялася; я не бачив людини, яка б працювала 24 години на добу. Можливо, за якийсь час це вже стане легендою. Але це було насправді. Віра Річ — людина, велика у своїх малих святих справах. Її життя — це свята буденність, це невтомна праця, це крик від утоми і болю… Але це крик біблійний, крик пророка, який кричить, бо так наказав йому Бог. Для мене Віра Річ назавжди залишиться жінкою, яка не вписувалася у світ англійськості, натомість була представником несамовитої слов’янщини на Туманному Альбіоні. Саме завдяки перекладацькій роботі цієї жінки з’явилися англійською мовою твори Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, неокласиків, Павла Тичини, шістдесятників, Василя Стуса…

Вона ніколи не прагнула перекладати щось комерційно успішне, хоча і не буду приховувати, що останнім часом велика перекладачка найвищих зразків української та білоруської літератур (а це були її рідні «мови», все життя вона присвятила перекладам із цих двох культур) існувала не межі соціального виживання. І жодна українська інституція не допомогла. 2006 року Вірі Річ дали орден Княгині Ольги, але в самій Україні зроблено мало для популяризації творчості цієї людини. Проймає образа на тих, хто, знаючи про цю видатну майже святу жінку, нічим на допоміг. А часом велика людина потребує чогось простого і буденного для виживання.

Коли ми бачилися з пані Вірою в Києві кілька років тому, як їздили до Музею Г. Кочура в Ірпені, то вже тоді було страшно від вигляду, який вона мала: обличчя, на якому закарбувались втома і хворобливе виснаження від раку. Віра не приховувала цієї біди й дивувалася, що люди в Україні бояться раку, ховають від інших своє горе. А в тяжку хвилину потрібно шукати близьке плече, бо самотою не вижити.

На все життя зі мною залишиться погляд Віри Річ — пекучий, дитинно-хитруватий або ж невимовно добрий. Вона — аутсайдер із-поміж королівських велетів. На жаль, наша культура не змогла допомогти цій людині прожити ще хоч трохи довше. А Віра Річ ніколи ні в кого нічого не просила, через природжений аристократизм. І водночас це давало їй право залишатися вільною. Її енергетика могла б рушити електрику в дротах… Справді, навіть у найтяжчі хвилини хвороби, коли тіло ревіло втомою, свідомість цієї людини ні на мить не казала собі: я хвора, я втомилась, я прагну спокою.

Все життя вона працювала як несамовита. І не любила порожніх псевдоінтелектуальних балачок — не любила ані фемінізму, ані позитивізму. Вважала, що коли людина позбавлена комплексів, коли вона поводиться природно — то це найбільше щастя. Ніколи не забуду, як повністю зруйнувала горизонт моїх ілюзій Віра цього року, в липні, коли ми поверталися разом із одної інтелектуальної імпрези. Я тоді делікатно висловив своє захоплення, а Віра відповіла: «Не треба мати широту думки і кругозору, як у коняки». Для Віри інтелектуалізм на теоретичному рівні був порожнім базіканням (вона шанувала твори знавця давньої англійської мови Толкіна, але не любила Вірджинії Вулф). Вона мала право так казати: людина, яка працювала 24 години на добу. Віра ніколи не схилялася перед авторитетом чужої думки. Вона навіть поводилася занадто свавільно на наукових раутах, показуючи в такий спосіб, що вся ця апологія говоріння — порожнє базікання, яке нічого не варте. Вона не любила марнувати час на дрібниці, а тому й не було в неї амбіцій: працювала, як Бог дасть. Була вдячна за доброту, але не довго тримала в собі образи. Вона казала, що всі йдуть до тієї самої вершини, тільки в кожного свій шлях.

Якось ми говорили з нею, йдучи Хрещатиком, про сучасний англійський роман. На той час я написав доволі критичну рецензію на російськомовний переклад роману британської авторки з Шеффілда (уродженки України) Марини Левицької «Коротка історія тракторів по-українськи» (в якому українська мова була означена як примітивний покруч російської мови, та ще й було вказано, що саме такою мовою «говорить уся Україна». Оскільки в Україні можна було знайти лише російськомовний переклад, а не оригінал, то я вважав, що поява такого перекладу роману на нашому ринку знову потверджує нас у думці, що українці — «холопи», а Україна — додаток до Росії), за що потім отримав від британських колег багато суплік… Тому на той час я, знаючи переважну думку британців щодо роману, тільки слухав, що казатиме Віра. Вона згадала «Коротку історію …», зазначаючи, що це примітивний роман, але такий сьогодні світ, коли емоції існують як напівемоції, скуті нашою свідомістю, коли літературні герої вже не мають вітальної енергетики — вони ходульні манекени в просторі мертвотної матерії.

Віра Річ могла двадцять років працювати над перекладом «Заповіту» Шевченка, допоки всі слова не стануть у потрібному порядку. Вона не спішила, а відчувала «великий час», у якому живе кожний великий твір. Тому й не прагнула перекласти щось «культове», бо знала, що час наш знецінений. А для неї Шевченко був не пророком, не Батьком нації, а молодим чарівником, який обрав шлях аутсайдера, знаючи, що в майбутньому його аутсайдерство створить націю.

Віра ніколи не жила для себе, вона жила для культури, для України й Білорусі, жила для свого вісімнадцятирічного друга кота Піно, який щовечора чемно чекав на появу своєї хазяйки. Зв’язок Піно з Вірою був також містичний. Це якась така спорідненість душ, якої сьогодні не побачиш серед людей. Віра любила Лондон, знала кожен закапелок, кожну вуличку. Під час мого липневого перебування в Лондоні вона повела мене до церкви, де моляться за журналістів, які стали жертвами терору і фізичних тортур… Вона мріяла побувати в Стретфорді-на-Ейвоні, хоч у своєму житті так ніколи й не була в рідному містечку Шекспіра. Вона болюче сприймала мої «диверсійні» дискусії про те, що, можливо, автор великих англійських творів — не той Шекспір, як ми вважаємо, не син рукавичника… На що Віра відповідала: цього не може бути, бо цього не може бути ніколи! Шекспір, цей виходець із англійської глибинки, зміг створити такий естетичний макрокосмос саме тому, що належав до простолюду. Звичайні люди мали знати лексику не лише простонародну, а й високу, назви, які використовують при дворі. Тож не варто дивуватися, чому тезаурус Шекспіра настільки великий. Кожне поняття для людини з його кола має не одну, а мінімум дві назви. Віра радила мені піти до «Глобуса» в Лондоні, але купувати квиток лише для стояння біля сцени, бо ж саме там збиралися справжні щирі шанувальники Шекспіра у давньому «Глобусі». Там, біля сцени, було місце для «плебсу»… А хіба це вже так погано?

Віра Річ існувала в просторі казки, її свідомість вірила в чудо. Віра вірила (яка близькість коренів!) у добрих англійських святих, у духів, вірила в енергетику роду, вірила, що дерева живі, а тому не дозволила мені викорчувати старе висохле дерево в її садку. Насправді дерево ніколи не помирає, поки воно в землі, а тому з ним нічого не можна робити, бо ж дереву болить…

Свого часу Віра Річ працювала в славетному науковому журналі «Nature». Бувало, вона розповідала про важливі секретні завдання, пов’язані з пошуками інформації. Віра була справжнім «спецом» у цьому, вміла користуватися і своїм розумом, і надзвичайною вродою замолоду. Це були історії про романтично-детективні зустрічі з відомими політиками, в яких насправді для журналу мала вивідати секретну інформацію щодо ядерної політики, збройних протистоянь. Її еталоном була журналістика: вона вірила, що зможе досягти свого ідеалу етики саме в цій царині. Мабуть, як ніхто інший Віра могла б підготувати унікальний підручник із журналістських розслідувань. Вона завжди була на боці пригноблених. Свого часу російський патріарх Алексій ІІ, промовляючи в Лондоні, назвав Віру Річ дияволом, бо ж вона дозволила сказати, що політика Росії щодо України та Білорусі була агресивно-жорстокою, колонізаційною. Можливо, далося взнаки й те, що Віра Річ була однією з перших журналісток у світі, яка сказала правду про Чорнобильську катастрофу зі шпальт часопису «Nature», про цинічну політику Кремля під час цієї біди.

Віра вміла жити по-справжньому, в повноті емоційних переживань. Але завжди вірила в краще, вірила, що і з її Україною все буде гаразд. «А як ви хочете, — казала вона, — демократія — це складний багаторічний процес. Зрозуміло, що ваш президент Віктор Ющенко не зможе все зробити, як треба, за рік чи п’ять». Хоча вчинки Президента України видавалися такими, що не вписувалися в жодну позитивну перспективу, й тоді ставало тривожно. Віра душею жила з Україною. Вона була в процесії людей, які провели в останню путь Степана Бандеру. Не знаю, хто сьогодні проведе в останню путь Віру. Мабуть, її друзі-білоруси, друзі із Союзу українців у Великій Британії, з Українського інституту в Лондоні, з Національної британської бібліотеки.

Ми цими днями згадуємо Миколу Лукаша, якому 19 грудня виповнилося 90 років. Лукаш, який подарував «Фауста» і «Дон Кіхота», а зрештою, який подарував українській нації повноту її мови, помирав у злиднях. Але ж тоді були жорстокі, антилюдяні радянські часи… А сьогодні померла Віра Річ, яка створювала в європейському просторі уявлення про Україну як цивілізований культурний світ із історичною належністю до Європи. Переклади «Кавказу», «Мойсея», «Лісової пісні» Віри бездоганні, водночас це не переспіви, а справді гранично точне передання української думки з усіма міфологічними, культурними, історичними конотаціями. Вірина душа не видержувала, коли римовані вірші перекладали англійською мовою верлібром (а це, між іншим, поширена практика в Європі та США), вона прагнула вловити нюанс кожного рядка.

Ми насправді досить мало знаємо про життя Віри Річ. Одна журналістка сказала, що, прагнучи підготувати статтю про Віру Річ, знайшла лише мою розмову з нею, опубліковану в «Дзеркалі тижня». Насправді, матеріали про Віру існують, але їх мало (це і блискучі статті близької подруги Віри Річ професорки Роксолани Зорівчак, завідувачки кафедри констрастивної лінгвістики ім. Г. Кочура ЛНУ ім. І. Франка, львівської дослідниці перекладів В. Річ Ганни Косів, мовознавця Віталія Радчука, доцента КНУ ім. Т. Шевченка, й деякі мої статті в «Дні», «Всесвіті», «Слові Просвіти», «Сучасності»). Та ми не вміємо пошановувати нашу пам’ять, святу буденність. А Віра Річ усе життя існувала в цій святій буденності, у вільному леті широкою траєкторією. Ця широта забезпечена горизонтом геніїв, із якими Віра спілкувалася в житті, перекладаючи їхні твори. Проте мені здається, що мало хто розумів ту дитинну, наївну, беззахисну сутність Віри Річ, її вразливість і водночас шалену залюбленість у слово і працю.

Вона жила, посміхаючись на людях, натомість удома кричала щоночі від болю, який виринав із серця, принаймні в останні роки, коли Віра мусила пройти через хіміотерапію, опромінення внаслідок раку. Але вона не здавалась, не казала собі, що слабка. Гордовито йшла вперед. «Хто вам сказав, що я слабка?» — було одним із її улюблених висловлювань. Вона прожила багате життя… І шкода, що наші державні мужі зробили так мало, аби творчий доробок Віри Річ посів належне місце. Пригадую, як кілька років тому прийшов до Миколи Жулинського з пропозицією зробити творчий вечір Віри Річ в Інституті літератури. Для Миколи Григоровича це була несподіванка: як, отак просто взяти і зробити вечір такої знаної людини? А Віра не хотіла офіціозу. Натомість їй важило, щоб прийшли ті, хто відчувають внутрішню потребу прийти і взяти участь у діалозі.

Наприкінці 2007 року за підтримки Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАНУ вийшло прекрасне видання вибраних поезій Т. Шевченка в перекладі Віри Річ (із передмовою академіка Івана Дзюби). Це фундаментальне академічне видання має назву «Тарас Шевченко. Вибрана поезія. Живопис. Графіка», що побачило світ у видавництві «Мистецтво» (твори Шевченка представлено і в оригіналі).

Тепер Віра здобула свободу. Хоча для неї праця була можливістю звільнитися від тягаря буденної екзистенції, яка проходить у порожньому ґелґотінні. Я не забуду той Вірин крик, який лунав із її нутра. Але вона мужньо трималася до останнього, жартуючи, що вірить ворожці, що її іще не час. Так, справді Бог забрав Віру занадто рано, бо її енергія, яка йшла від невтомного розуму, могла б утримувати не одне тіло. Дивна річ: людина втрачає тілесність, але лишається Дух. Страшно, що більше я ніколи не побачу цієї людини, яка зробила багато в моєму житті. Цього літа, коли я разом із колегою повертався в Україну, Віра довго стояла, поки ми остаточно владнаємо всі справи з посадкою на літак у Ґетвіку. А далі вона, помахавши рукою, ця маленька літня жінка з очима кольору волошки, потихеньку пішла собі, розчиняючись у шаленому вирі натовпу. З-поміж сотні людей іде одна маленька літня жінка, але йде шляхами Гігантів. І ніхто, крім мене і моєї колеґині, в ту мить про це не знає… Тепер Віра далеко від суєтності, та головне, щоб її ім’я не розчинилося в нашій пам’яті. Ми ж маємо зробити все можливе, щоб її переклади утривалили існування самої української культури. Чи ми можемо лише пишно говорити?