Роман Воронка

Коли скресала крига*

(Уривок споминів)

На прохання Р.Воронки в тексті збережено особливості авторського правопису, базованого на засадах словника Г.Голоскевича 1929 р.

У вісімдесятих ХХ ст. роках більшість американських українців, емігрантів та їхніх нащадків, жили ідеєю суверенної, незалежної України. Це твердження особливо стосується тих, які прибули до США після Другої світової війни. Вони свідомо гуртувались у товариства та організації і працювали над тим, щоби зберегти та увічнити все українське, і насамперед те, що пляново й брутально нищилося під імперським чоботом в Україні.

Від 1945 р. і до ранніх шістдесятих, розрив у контактах між материком і діяспорою був майже тотальний. Спілкування українців США з громадянами УРСР обмежувалось перлюстрованим листуванням.

Однак політичні зміни в УРСР породжували нові виклики, які потребували реакції на проблему контактів. Перед провідними діячами діяспори повторно поставало питання, яке тривожило багатьох, і на яке було важко дати відповідь: які

*Першу частину спогадів Р.Воронки „Коли воскресла Україна” можна прочитати у „Всесвіті”, №1-2 та 3-4 за 2009 р. Редакція радо надрукує коментарі читачів і учасників подій, згадуваних у нарисах.

стосунки мають бути між західньою діяспорою та інтеліґенцією в УРСР, із науковцями, культурними діячами, письменниками, дипломатами; чи зустрічатися з ними, як поводитись тощо? Позиція більшості провідників організацій була негативна: не зустрічатися, не контактувати.

Та коли у березні 1953 р. помер тиран Йосиф Сталін і настав період хрущовської відлиги, то знайшлися відважні одиниці, які не чекали на громадське рішення цього питання, а почали такі контакти й зустрічі з власної ініціативи.

Контакти набрали офіційного відтінку коли у 60-х роках у Нью-Йорку постав так званий клюб „Круглий Стіл”, де відбувалися зустрічі між тими діячами з УРСР, що були у ласці радянського уряду, та нонконформістами з діяспори. Провідну ролю у цих зустрічах грав професор Всеволод Голубничий. Був жвавий обмін думками. Багато діяспорян не схвалювали дискусії “за круглим столом”, ставились вороже до їх учасників, звали запроданцями, “ікроїдами”. Я мав тоді двадцять років, і хоч був свідомий і поінформований про зустрічі за “круглим столом”, але не брав у них участи. Правду кажучи, мене до них ніхто і не запрошував.

Та не всі молоді люди стояли осторонь. Були такі, що ініціювали контакти. Український студентський клюб у Ратґерському університетi, у якому провідну ролю відігравала Надія Качмар (молодша сестра моєї майбутньої дружини Зірки), запросив українського дипломата при ООН Юрія Кочубея* дати доповідь про сучасну Україну. Коли про це довідалися діяспорні партійні діячі, прийшов наказ згори відкликати запрошення. Заборонити! Забули “батьки народу” про те що тодішня студентська молодь уже вихована в американському демократичному дусі, і їй прямо наказувати вже не можна. Були погрозливі нічні телефонні дзвінки, різні тиски, але провід Українського студентського клюбу не зламався і зустріч відбулася. Дорадником цього університетського осередку був молодий професор історії Тарас Гунчак. За беззастережну підтримку студентських рішень, їх право на таку зустріч він був підданий гострій критиці, і особливо “друзями” — пластунами. Хоч я був студентом сусіднього університету, та брав активну участь у підготовці цієї зустрічі із Кочубеєм.

* Ю.М.Кочубей – член Редколегії і постійний автор „Всесвіту”, відомий дипломат, перший Посол незалежної України у Франції, перекладач з арабської та французької мов, науковець-сходознавець (Прим. ред.)

Кочубей виступив із доповіддю перед вщент заповненою аудиторією. Розповів скільки сталі продукує УРСР, скільки пшениці вирощує. Після доповіді були питання від студентів: — Скільки українців у сибірських концтаборах? Чому заборонені Українська Автокефальна Православна та Греко-Католицька церкви? Була дискусія про русифікаційні процеси в Україні. В очах студентів, зустріч була дуже успішна, бо ж мали нагоду висвітлити колоніяльний статус України.

Повернусь до зустрічей за “круглим столом”. На мою думку, найважливіше досягнення цих зустрічей у шістдесятих роках було закладення підвалин майбутнього спілкування. На повну силу воно почалося у середині вісімдесятих, про які я згодом напишу. Коли у 60-их роках в Україні почалися арешти, цькування інтелігенції і наступ на все патріотичне українство, зустрічі за “круглим столом” раптово обірвалися. Усі контакти припинилися.

Можна сміливо сказати, що після арештів української інтелігенції, яка посміла відстоювати свої національні і людські права, зв’язків між західною діяспорою та урядом УРСР не було, хіба що згадати ганебну та малоуспішну роботу Товариства „Україна», яким реально керувало КДБ. Та й з ким вони тоді спілкувались? Із малограмотними покидьками американського суспільства на 4-ій вулиці в Нью- Йорку. Там був осідок жменьки т. зв. „прогресистів”, які беззастережно схвалювали усі почини СРСР. Провідним діячем цеї організації був Михайло Ганусяк, член Комуністичної партії США. Він був редактором пропагандистської газети “Українські Вісті”.* Без сумніву Ганусяк був на послугах КДБ. Набув він слави у процесі проти Дем’янюка. Це він, свого часу, привіз до США фальшиву ідентифікаційну картку Івана Дем’янюка “із школи в Травнікі”.

*Не плутати з однойменною газетою „Українські Вісті”, яка була органом Української Революційно- Демократичної Партії (Партії Івана Багряного) і виходила спершу у Новому Ульмі в Німеччині, а опісля у Детройті в США (Прим. Автора).

Коли у вісімдесятих роках я почав регулярно брати участь у зустічах з людьми з України, поет Володимир Бровченко очолював Товариство «Україна». Може, слово поет і справді слід писати великими літерами? Із поезії, яку писав Бровченко, запам’ятався мені один рядок: «Здрастуй, Москво, серпомолотиста!». Який прекрасний підлабузницький неологізм! Треба бути великим поетом, щоб таке придумати.

Були в Товаристві „Україна” працівники, яких можна згадати добрим словом. Один був заступником Бровченка, — Станіслав Юхимович Лазебник. Він у 1988-1991 роках дуже сприяв людям з діяспори, які допомагали Україні. Мабуть у тих роках уже були відповідні вказівки, бо Лазебник допомагав тим, що прискорював візовий процес, дбав про потрібні запрошення. Відчувалося, що в компетенцію Лазебника входили рішення багатьох питань, пов’язаних із нашими поїздками в Україну.

Повернусь до кінця шістдесятих років. Як мені відомо, контактів між діяспорою та офіційними особами з УРСР не було, але натомість надходив широкий потік інформації від дисидентів: листів, повідомлень, памфлетів, самвидаву. Інформаційні матеріяли про події в Україні, у сибірських концтаборах, про дисидентський рух тощо друкували видавництва „Пролог” у Нью-Йорку та „Смолоскип” у Балтиморі.

Після закінчення Другої світової війни деякі українські патріоти із угруповання УГВР (Українська Головна Визвольна Рада), щоб продовжувати війну проти Москви пішли на співпрацю з урядом США. Були це Микола Лебедь, Мирослав Прокоп, Іван Гриньох, Юрій Лопатинський та інші. Це вони заснували видавництво „Пролог”. Багато людей співпрацювали із цим видавництвом. І хоч дехто підозрював, що „Пролог” щедро фінансувався ЦРУ (Центральне Розвідувальне Управління США), почини видавництва аргументувалися тезою «ворог мого ворога — мій друг». І я так само думав. Уважав що честь і слава тим, які уміють провадити українську визвольну боротьбу за чужі гроші.

Видавництво „Пролог” випускало у світ журнал «Сучасність», в котрому мій приятель Тарас Гунчак був головним редактором у 1988 р. Я часто заходив до редакції і допомагав. Так я опинився в середовищі людей з „Прологу”.

Одного дня зайшла потреба зустрітись у Нью-Йорку із двома, як було сказано, „українськими дипломатами”, і в „Пролозі” почали шукали обличчя, які були б незнайомі кадебістам. Таким чином запримітили мене. Я погодився піти на зустріч, яка мала відбутися в шинку готелю „Шерідан” на Парк Евеню. Нас і їх було по двоє. В ресторані тулилося чимало обсерваторів із ФБР (Федеральне Бюро Розслідувань США) та Місії СРСР. Адвокат Мирон Смородський і я, як водиться у шпигунських фільмах, з’явилися в готeлі точно в обумовлений час і з газетами „Свобода” під пахвою задля ідентифікації. Радянські дипломати прибули раніше. Це були Ігор Хижняк і Володимир Лапіцький. У розмові Хижняк на диво вражав своєю необізнаністю у справах діяспори, а Лапіцький виявився спеціялістом у поборюванні пропаганди про «вигаданий штучний голод в Україні в 1932-33 рр.». Він нещодавно прибув до Нью-Йорку із Канади, де воював із канадськими українцями. Розмова була неприємна. Лапіцький нарікав, що діяспорні газети розповсюджують брехню про штучний голод 1932-33 рр., твердив що ніякого голодомору не було, а лише неврожай тощо. Добре пам’ятаю, я на те відповів Лапіцькому, що маю сильне відчуття, що ми колись в майбутньому неодмінно зустрінемось, і я запитаю його про голод, і він відповість мені, що таки був.

Наступного дня у видавництві „Пролог” про подробиці зустрічі мене і Смородського допитували Лебедь, Прокоп і Купчинський*. Після цієї першої зустрічі я був запрошений на ряд інших побачень з дипломатами з УРСР, які відбувалися у Нью-Йорку.

Саме тоді повівав з Москви вітер відлиги. Деякі діяспоряни, а між ними й люди з академічного світу, що були фінансово незалежні від української громади, позитивно відгукнулись на залицяння дипломатів місії УРСР при ООН, і відновили зустрічі. Проте, на відміну від засідань за «круглим столом», про які ширша громада добре знала, учасники відновлених контактів тепер її не інформували. Хто були ці люди? Назву деяких, котрі були організаторами і учасниками регулярних зустрічей: Марія Клячко, Ева Піддубчишин, Євген Стахів, Микола Галів, Богдан Певний, Тарас Гунчак, Іван Фізер, Іван Коропецький; між ними був і я. Де відбувалися зустрічі? На 120-ій вулиці в Нью-Йорку в приватнім помешканні пань Клячко і Піддубчишин. Були й інші, яких запрошували залежно від того, хто саме приїхав з України до місії УРСР при ООН. З місії повідомляли, що прибув такий-то політик чи діяч культури і добре було б зустрітися. Тоді запрошували таких, як Богдан Бойчук чи Юрій Тарнавський, якщо це був письменник, Тит Геврик чи Богдан Ґеруляк, якщо це був архітектор, і тишком-нишком відбувалася зустріч. Чому не інформували громаду? Бо з погляду організаторів громада не вповні розуміла зміни в політичній площині і не

*Роман Купчинський в кінці 90-х рр. був шефом української редакції радіо „Свобода”. Опоненти закидали йому співпрацю з ЦРУ, яку він спершу категорично заперечував. Тепер зрозуміло, що його робота у „Пролозі”, фондованому американським урядом, та й у „Свободі”, дала підстави для таких чуток. (Прим. ред.)

схвалила б такі контакти. Хто був реґулярним учасником із боку дипломатів з УРСР? Часто приходив сам посол Геннадій Йосипович Удовенко, також Василь Патріянович Поліщук, Микола Макаревич, Сергій Кулик, Олександр Буцько, Ігор Хижняк, Юрій Шевченко та інші. Між ними були і дипломати-кадебісти, які наче цербери слухали й пильнували. Ми вгадували хто кого пильнував. Загадується мені один такий дипломат, що майже завжди приходив на зустрічі. Вражав він мене дивовижною неосвіченістю, ніби у школі скінчив не більше, як чотири кляси (не знав ні історії, ні музики, ні літератури). Ні про що інше не міг вести розумну розмову, як про футбол. Мені здавалось, що інші з його групи старалися бути подалі від нього, ніби йому не довіряли чи остерігались. Хто приїздив з України до ООН? Згадую зустрічі із письменниками Євгеном Гуцалом, політологом Арнольдом Шлепаковим, Сергієм Дорогунцовим, було багато інших. Зустріч із Гуцалом запам’яталася мені відчуттям, що не всі позбулися страху, хоч в СРСР і відбулися певні зміни. На пропозицію літературного редактора журналу «Сучасність», Гуцало погодився був на друкування своїх творів у часописі. Однак, наступного дня він рано-ранесенько потелефонував і відкликав свою згоду.

Хоч у мене і було чітке патріотичне лице, ті люди, які фінасували „Пролог”, мабуть, мені не довіряли. Після зустрічей на 120-ій вулиці, мене покликали на бесіду люди з ФБР. Тоді у них був осередок біля вокзалу „Пен Стейшен” у Нюарку, куди мене й запрошували. Працівник ФБР на ім’я Ґері, який вів розмову, був приязний і натякав, що між людьми, з якими я зустрічався, багато “шкідливих агентів”. Він показував мені фотографії і просив, щоб я якнайбільше розповів про людей на фотографіях. Після першої розмови мене турбувало те, що наша бесіда відбувається у його кабінеті, де все напевно записувалось на магнітофонну стрічку, тому після кількох зустрічей я відважно заявив, що коли він хоче наступного разу зі мною зустрітися, то нехай приходить до мого кабінету в NJIT (New Jersey Institute of Technology — Технологічному Інституті Нью-Джерзі), я постараюсь знайти вигідний час для розмови. Він погодився, але без ентузіязму. Згодом я став хоробріший і зажадав від Ґері, щоб він показав мені ефбеерівську теку, в якій міститься інформація про мене, тобто моє досьє. Як велів закон, я мав на це право громадянина США. Ґері сказав, що принесе папку, але це забере трохи часу. Я запевнив, що пожду, але нехай без неї не приходить. Так він ніколи більше і не прийшов…

Доктор Марія Клячко і її подруга Ева Піддубчишин, у помешканні яких відбувалися зустрічі, обидві були під сімдесятку. Я й досі точно не знаю хто вони такі були, проте напишу кілька слів про те, що знаю. Клячко була фахівець з історії американської фльоти і професор-емерит* Колюмбійського університету. Ці жінки мали широкі і дуже впливові знайомства. Доктор Марія Клячко була активна у «Патріярхальному Товаристві», яке виступало за визнання Римом голови Української Католицької Церкви патріярхом. Знаю, що вона зустрічалася з Римським Папою Войтилом, і навіть мала регулярний з ним контакт. Знали вони й впливових людей в Україні. На її прохання, у Львові в готелі „Жорж” я зустрічався із ґебістом високої ранґи Петром Когутовим (Когутом) у справах руйнування поляками українських православних церков у Польщі. Згадка про Когутова нагадує мені епізод, задля якого я дозволю собі відійти від теми.

Одного разу, коли я зустрівся у Львові з Когутовим, він запросив мене на обід до окремої кімнати готельного ресторану. Що він там часто бував, було видно, бо офіціянтки скакали біля нього з великим реверансом. Після щедрого обіду розмова повернула на товариський лад. Він мене попитав, чи я вже побував у Бучачі, місті де я народився. Мою біографію він поверхово знав, титулував мене професором. Я відповів йому що не був, а він питав чи я бажав би Бучач відвідати. Я сказав, що у мене в Бучачі немає родичів, але натомість у селі Карів є батьків брат Михайло, а у Белзі Львівської області живе його сестра Марія, яких я б радо відвідав. Він обіцяв це полагодити. Однак, коли ми знову зустрілися за годину, він сказав що зустріч зі стрийком Михайлом неможлива, бо село Карів знаходиться за кілометр від польського кордону. Я висловив розчарування та нагадав, що це саме він

* Професор у відставці, на пенсії (Прим. ред.).

пропонував зустрічі з родичами і я сподівався що це в його компетенції. Він прийняв мій виклик. Коли ми знову зустрілися незабаром, Когутов дав мені документ, який описував трасу до Белза і Карова, якою мене туди повезуть. У документі було зазначено: “С компетентными органами вопрос согласован”.

Наступного дня водій Когутова повіз мене до Белза і до Карова, де я зустрівся із тіткою Марією і стрийком Михайлом. Під час цих зустрічей були присутні люди з місцевої влади. У Карові я зробув зауваження, що на в’їзді до села видніє поржавіла і зігнута табличка із написом КАРОВ. Я пообіцяв що подбаю про напис, і що коли я приїду наступного разу то буде табличка із українським написом КАРІВ. Локальні можновладці вдавали, що ображені: „Та що ви! Ми якраз збиралися поміняти напис самі. Ви ним не турбуйтеся”. І справді, незабаром поміняли.

Коли я повернувся до Львова, за мною вже полював Когутов. Дуже турбувався, аби я віддав йому документ якнайшвидше. Він знав, що я дуже хотів залишити собі цей документ з ґебістською печаткою. Він наполягав знайти документ і, врешті, я його віддав. А тепер повернімося до зустрічей у Нью-Йорку у пань Клячко і Піддубчишин.

Зустрічі на 120-ій вулиці проходили у товариській та неформальній атмосфері. Завжди був стіл із м’ясними закусками, солодощами і напоями. Проте справи, які ми обговорювали, не завжди сприяли гармонійній розмові. Ми піднімали питання про дисидентів-політв’язнів, нехтування прав людини в УРСР, заборону українських церков, як католицької, так і автокефальної православної, про нищення пам’яток української культури, русифікацію суспільства, й передусім шкільництва. І це все, знову підкреслюю, відбувалося без відома ширшої української громади у США. Нас уважно слухали, і Геннадій Удовенко казав, що про усе сказане звітує до «найвищих інстанцій» в Україні. Мені здається, що той факт, що ми не репрезентували всю українську діяспору у США, не підкреслювалось Удовенком в Україні. Проте й деякі з нас обговорювали ці зустрічі. Ми аналізували все сказане під час бесід із Миколою Лебедем, Мирославом Прокопом та Романом Купчинським.

Хочу знову зупинитися на питанні чому це відбувалось за закритими дверима і в них не брали участі діяспорні громадські та культурні провідники з різних організацій. Тому що більшість організацій мали широкий спектр політичних переконань, і їхня фінансова залежність від громади не дозволяла таких відважних кроків. Наведу один приклад.

У листопаді 1988 р. у газеті „Свобода” появилась погромницька стаття пера Терена Юськіва «Виставка Щербицького в Українськім Інституті». У ній Юськів нападає на Богдана Певного, одного із організаторів виставки одинадцяти сучасних українських художників. А було це так.

Богдан Певний, мистецтвознавець і художній редактор журналу «Сучасність», випадково відкрив, що у лігві комуністичних коляборантів на 4-ій вулиці у Нью- Йорку, про котре я згадував раніше, відбувається виставка одинадцяти сучасних художників України. Там експонувалися твори Олександра Бабака, Володимира Бахтова, Андрія Чебикіна, Євгена Гордійця, Олександа Івахненко, Едіти Медвецької, Любомира Медведя, Василя Перевальського, Валерія Попова, Тиберія Сільваші і Сергія Якутовича. Виставку раніше передали місії УРСР при ООН, а місія, не маючи доступу до ширшої української громади, погодилась на те щоб мистецькі невігласи експонували її у похмурому й малодоступному приміщені на 4-ій вулиці. Хоч в Україні це затаювали, бо газети широко писали про великий успіх виставки між діяспорою у США. Певний був захоплений картинами і графікою, але до болю розчарований жалюгідними умовами, в яких експонувалися твори. Більшість картин була без рам, а графіка була прикріплена до стін шпанеґлями*. Тож у Певного з’явилась думка показати ці твори у приміщенні, на яке ці чудові твори заслуговували. Певний звернувся до нас з Тарасом Гунчаком. Ми погодилися на співпрацю і, за згодою посла УРСР при ООН, близько 90 експонатів перевезли із 4-ої вулиці до моєї хати на зберігання аж до часу виставки. Поки до мене везли експонати, ми поставили Удовенкові вимогу, щоби до відкриття виставки нам надали також твори двох інших художників — Івана Марчука та

* Кнопками (Прим. ред.).

Феодосія Гуменюка, які тоді були в неласці режиму, на що посол Удовенко погодився.

Ми не могли показувати твори у такому жалюгідному стані, в якому вони були. Гунчак виявився висококомпетентним теслею, тож під його керівництвом ми удвох у мене в підвалі обрамували картини і додали паспорту і покриття на графіку.

У Технологічному Інституті Нью Джерзі (NJIT), де я працював професором математики, була велика заля, в якій часто експонувалися художні виставки. Президент NJIT Соул Фенстер радо погодився на мою пропозицію, і дозволив, щоби виставка там і відбулася.

Експозиція в NJIT тривала від 4 до 12 жовтня 1988 р. На відкриття прибув посол УРСР при ООН Геннадій Удовенко у супроводі 10-15 осіб з місії УРСР*.

Посол Удовенко і президент інституту Фенстер разом відкрили виставку вже тринадцяти художників, куди були включені картини Івана Марчука та Феодосія Гуменюка. Усіх художніх творів було 106: 43 картини і 63 графіки. На урочисте відкриття ми запросили багатьох людей з академічного світу, української громади і дипломатів з ООН. Було багато відвідувачів цієї широко реклямованої виставки. Були кореспонденти і появились вістки у пресі. NJIT, як спонсор імпрези, подбав про музичну програму (грала арфістка), також зорганізував щедрий фуршет.

Між українськими дипломатами, які прибули на виставку, був і Володимир Лапіцький, той з яким я зустрічався у готелі „Шерідан” на Парк Евеню. Кілька тижнів перед виставкою у газеті «Літературна Україна» з’явилась стаття Василя Плюща, заступника головного редактора, у якій він мимохідь згадував про голод в Україні у 1932-33 рр. Лапіцький про це вже знав. І мусив тепер відповісти на моє питання про голод так, як я прогнозував: «так, голод був».

*Мистецькі виставки у США 1988 р. фактично стали продовженням революційної події в художньому житті України. У березні 1987 р. в Державному музеї українського образотворчого мистецтва в Києві пройшла перша відносно вільна художня виставка „Молодість країни”, де експонувалися згадані у спогадах Р. Воронки переважно молоді художники різних жанрів, стилів і напрямків. Однак твори Р.Марчука і Ф.Гуменюка там представлені не були; вони дійшли до широкого загалу за 2-3 роки. (Прим. ред.).

Після успішної виставки у NJIT Український Інститут Америки погодився щоб виставку повторити в Інституті на 79-ій вулиці. Була вона від 29 жовтня до 11 листопада 1988 р. На відкриття в Інституті з’явилось дуже багато людей, але цим разом без дипломатів УРСР. Удовенко відмовився переступити поріг установи, на якій повівав синьо-жовтий прапор.

Під час відкриття виставки в Українському Інституті Америки відбулася ще одна історична подія. Глядачі мали нагоду почути музичні твори сучасних українських композиторів: Валентина Сильвестрова, Мирослава Скорика, Володимира Загорцева, Євгена Станковича, Леоніда Грабовського, Івана Карабиця, Володимира Губи та Олега Киви. Багато присутніх висловлювали нам подяку за відвагу і внесок праці. Кошти, пов’язані з виставками, ми покрили продажем кількох картин, які з цією метою подарував Іван Марчук.

Підкреслю що виставку зорганізували Богдан Певний, Тарас Гунчак і я. За кошти, пов’язані з підготовкою імпрези, відповідали ми. Не було у Нью-Йорку організації, яка відважилася б взяти на себе відповідальність за цю виставку.

Та не всі схвалили успішну виставку, не всі були нашими однодумцями. Терен Юськів у своїй погромницькій статті в газеті «Свобода» висловив те, у що багато людей ще вірили. Усякі контакти з офіціозами УРСР шкідливі для української справи. Та ми вже тоді думали інакше.

Незабаром після художньої виставки Роман Купчинський невідомими мені шляхами роздобув фільми т. зв. українського поетичного кіно: «Криниця для спраглих» за сценарієм Івана Драча й під режисурою Юрія Іллєнка про нищення українського села, що був заборонений ЦК КП України; «Білий птах із чорною ознакою», автор сценарію і режисер Юрій Іллєнко, фільм визнаний як найбільш шкідливий для молоді і знятий з показу в Україні; «Вечір на Івана Купала», алегорична історія України, сценарист і режисер Юрій Іллєнко. Раз у наших руках опинилися ці фільми, постало питання де показати їх і хто цим займеться. Але ми з Тарасом Гунчаком погодились узятися за діло. Це означало знайти кінотеатри і особисто профінансувати показ фільмів. Отож у місті Мейплвуді*, де я живу, вдалося знайти і орендувати на два дні кінотеатр. Два дні підряд ішли сеанси українського кіно.

* Мейплвуд – один з відомих осередків американських українців, знаходиться неподалік Нью-Йорку у штаті Нью-Джерзі (Прим. ред.).

Театр був заповнений глядачами, з яких багато приїхали поїздами з Нью-Йорку. Показ фільмів був дуже успішний. Ми змогли нагородити Івана Драча і Юрія Іллєнка, а з коштів, що залишилися, оплачували витрати, пов’язані з подібною діяльністю.

Згадуючи Драча й Іллєнка, пригадалася мені одна кумедна подія. Одного вечора повертався з ними з Нью-Йорку. Кермував машиною я, Іллєнко сидів біля мене праворуч, а Драч сидів за нами. Після довгого дня Іван куняв із заплющеними очима, і виглядало ніби він спить. Я розмовляв з Юрієм. Він мене запитав: «Як це вам, Романе, вдалося зберегти мову; чейже Ви мали чотири роки як вас вивезли з України!?» Я не встиг відповісти, як почули ми із заднього сидіння Івана, який спершу тихо а тоді голосніше сказав «але ж акцент, АКЦЕНТ!». Так, мову ми вивчали, читаючи книжки, журнали і пресу. Та від кого ж нам було засвоїти правильний український акцент!?

Зустрічі між діяспорою та Україною пожвавились. У 1989 р. на запрошення професора Тараса Гунчака, організатора «Шевченківських читань» у Ратґерському університеті, прибули з України Іван Дюба, Микола Жулинський, Раїса Іванченко та Ігор Римарук. Знову жодна діяспорна організація не взяла на себе відповідальності за проведення зустрічей, а місцем проведення конференції була „нейтральна” заля американського університету. На читання з’явилась численна аудиторія слухачів. У великій залі не було вільних місць. По доповідях відбулася жвава дискусія.

Не обійшлося й без ложки дьогтю в діжці меду. Під час дискусії встав один відомий патріот, голова великої громадської організації, і вельми конфронтаційно запитав Івана Дзюбу чи він готовий публічно відкликати своє ганебне покаяння, яке він колись написав, щоби вийти з в’язниці. Реакція публіки на провокативний запит була бурхлива – було відчутно що часи змінилися. Слухачі засичали на патріота і цим виказали солідарність з організаторами конференції і з Іваном Дзюбою. Модератор Гунчак зіґнорував виступ патріота і швидко перейшов до наступного питання.

Доповідачі з України замешкали по приватних домівках. Пам’ятаю, що Дзюба гостював у Гунчаків, а Жулинський у нас. Ми подбали, щоб усі вони пройшли ретельне медичне обстеження. Нам у цім допомагали українські лікарі Любомир Явний та Андрій Бурачинський. Памятаю, коли офтальмолог оглянув очі одного науковця, то спитав: “Хто вам приписав ці окуляри? Вони не для вас, а на якогось коня.” Ми влаштували чимало товариських зустрічей із цими славними гостями з України.

Після конференції у 1989 р. Микола Жулинський залишився у США і пильно працював у архівах. Залишився він жити у нас. Мило згадуємо веселі місяці, коли Микола був членом нашої родини. Жулинський неймовірно життєрадісна, співуча, товариська людина, і його присутність збагатила наше життя. Багато статей про тридцяті роки, про письменників „розстріляного відродження”, які в той час появлялися у „Літературній Україні”, Микола писав у нас удома. Він часто їздив до архівів у Нью-Йорку, а опісля годинами сидів у своїй кімнаті і писав. Я пильнував, щоб ніхто йому не перебивав; боронив його від настирливих телефонних дзвінків.

Було багато веселих моментів. Микола і я рішили що треба виявити солідарність із робочим людом, і влаштували першотравневу параду по нашій вулиці Клінтон Евеню у Мейплвуді. Я взяв палицю, повісив червону сорочку і Микола перший, а я за ним, марширували метрів з двадцять по вулиці. Це все фотографувала моя дружина — „кореспондентка” Зірка, яка була одиноким спостерігачем.

У 1990 р. на конфернцію до Ратґерського університету знову прибули доповідачі з України. Конференція тепер називалась «Сучасна Україна». Її учасниками з України були Іван Дзюба, Роман Федорів – головний редактор журналу „Дзвін”, публіцист Микола Рябчук, Борис Рогоза – редактор „Літературної України”, економіст, майбутній посол України в США і майбутній народний депутат чотирьох скликань Олег Білорус, Сергій Білокінь – історик з Академії наук, історик же Ярослав Ісаєвич – з Академії наук, вчений-еколог, академік Дмитро Гродзинський.

На конференції я очолював сесію «Екологія України після Чорнобильської аварії». Головну доповідь виголосив професор Гродзинський. Він замешкав у нас на кілька тижнів і я організував йому доповіді. Професор привіз прозірки*, які ілюстрували наслідки екологічної катастрофи.

Політичні зміни стимулювали окремих людей до вкрай потрібних починів, бо особи, які очолювали громадські організації, виявились надзвичайно обережними, полохливими, неповороткими і не підготовленими до швидкоплинних змін. А події в Україні мінялися блискавично, з дня на день. Необхідно було приймати відповідні рішення швидко і по-діловому. Годиться згадати, що Український Народний Союз надав частину фондів на згадану конференцію 1990 року.

Щоби допомогти Україні деякі з нас відчули потребу створити організацію, яка б мала вільний доступ до Києва. І так постало Товариство Української Мови у США (ТУМ), без установчого з’їзду, без розголосу, без участі мовознавців. Існування ТУМу в Україні підказало нам, що природно було б мати у США організацію паралельну ТУМу в Україні, яку тоді очолював Дмитро Павличко. Тоді у нашому домі зустрілися Тарас Гунчак, Іван Фізер, Левко Рудницький, Лариса Онишкевич, Богдан Певий і я. Таким чином ми заснували ТУМ. У нас не було наміру займатися проєктами, на які вказує назва. ТУМ не шукало нових членів. Товариство постало, аби від його імені ми могли, за передбачуваним дозволом уряду УРСР, ввозити техніку в Україну. Раз ТУМ існував, ми діяли відкрито і офіційно. Перший великий проєкт мав метою допомогти у підготовці установчого з’їзду РУХу. Відразу ми одержали дозвіл на ввезення комп’ютерної системи для ТУМу в Києві. Цей комп’ютер відіграв велику ролю на установчому з’їзді РУХу у вересні 1989 р. У січні 1990 р. ми дістали дозвіл від посольства СРСР (полагодив справу у Вашингтоні радянський дипломат Дунайський) на ввезення в Україну двох потужних комп’ютерних систем (які на той час було заборонено вивозити зі США; однак ми знали що за них заплатили люди з „Прологу”, тобто де-факто уряд США).

*Слайди (Прим. ред.)

Офіційно один комп’ютер був для ТУМу, який очолював Дмитро Павличко, а другий — для Київської організації Спілки письменників України, якою керував Іван Драч. (Комп’ютер для ТУМу насправді був для РУХу, а той, що пішов до СПУ, реально призначався для литовської організації „Саюдіс”, бо „Саюдіс” у Вільнюсі допомагав друкувати рухівську газету, яку опісля нелегально перевозили у Київ). Через те, що я знехтував американським законом про невивезення таких систем із США, моя подорож із цими комп’ютерами відбувалася у пригніченому нервовому стані. Якраз на Святвечір я опинився на Бориспільському летовищі. Мене зустріли Драч і Павличко і запросили на Святвечір. А системи? Надійшов наказ від Марії Орлик із ЦК КПУ, щоб їх завезли до інституту Глушкова і переглянули*. Я був сердитий і не хотів покидати Бориспіль без комп’ютерів. Я бешкетував, жадав від митників, аби покликали пресу, бо маю намір про це неподобство розголосити. Піднесеним голосом я питав: «Чи щось значить для вас офіційний документ-телеграма від Дунайського у Вашингтоні, яка дозволяла ввезення систем?!». Павличкові вдалося мене заспокоїти (Драч раз сказав мені, що я перед властями спалахую, як сірник), і ми поїхали на Святвечір до Драчів. Наступного дня ми з Дмитром Павличком знайшли системи аж на Річковому вокзалі, і нам їх віддали. Хтось змазав усе, що було записане у пам’яті систем, але ми радо забрали їх у такому стані.

У написаному вище дуже часто з’являється згадка про те, що Тарас Гунчак був учасником подій. У Тараса Гунчака, професора історії у Раґерському університеті, великий талант. Він у тих часах став натхненником і ґенератором багатьох починів та акцій на допомогу Україні. Переконливий оратор, він умів успішно гуртувати навколо себе людей, які із ним запроваджували його ініціятиви. Гунчак був на Установчому з’їзді Руху за Перебудову в Україні, який відбувся у Київському Політехнічному Інституті 8-10 вересня 1989 р. Коли Гунчак повернувся з Києва, то роз’їздив по громадах і давав доповіді про революційні події в Україні. Він своїм особистим внеском відкрив банковий рахунок і почав збірку фондів на допомогу Україні. Надзвичайно щедро відгукувались сотні людей на його заклик. Ці поїздки і збірка коштів породили потребу створення нової організації.

*Ідеться про Інститут кібернетики ім. В.М..Глушкова АН УРСР (Прим. Ред.).

За ініціятивою Тараса Гунчака, спершу неформально а згодом і офіційно група людей розпочала допомагати РУХові. У березні в Мейплвуді у нашому домі відбулося засідання. Були присутні Тарас Гунчак, Віктор Рудь, Мирослав Смородський, Богдан Витвицький, Христина Ференцевич, Маріян Коць і я. На тім засіданні і постав Фонд Допомоги Україні. Спершу були думки назвати організацію Фонд Руху, та через міркування одержання статусу, який би дозволяв звільнення від податків, було створено парасолькову організацію «Фонд Допомоги Україні», і два її відгалуження — Фонд Руху (ФР) і Фонд Допомоги Дітям Чорнобиля (ФДДЧ). Думка назвати організацію ФДДЧ належала Богданові Витвицькому. Обидві організації очолив Тарас Гунчак, а я був його заступником.

Управа «Фонду Допомоги Україні» згодом збільшилася, коли на прохання Гунчака Зенон Матківський і Володимир Воловодюк погодилися стати заступниками Гунчака. Думку запросити до управи Зенона Матківського, відомого українського лікаря, подав головний редактор газети «Свобода» Зенон Снилик Від липня 1989 р. ми — троє заступників голови, поділилися функціями: Матківський займався медичною допомогою, Воловодюк фінансами організації, а я допомогою технікою (комп’ютерами, факсами тощо). Неправильно подають у пресових повідомленнях, що засновниками ФДДЧ були Зенон і Надя Матківські: вони вступили в організацію у липні 1989 р. Коли мильна інформація про засновників ФДДЧ з’явилась у „Свободі”, то я написав їм, і газета помістила мій лист-спростування. Додав я до листа офіційний документ ФДДЧ, де чітко зазначено, що головою ФДДЧ був Тарас Гунчак. Честь, слава і велика дяка Матківським за довголітню працю у ФДДЧ! Та все ж слід бути точним. Коли Зенон Матківський став заступником Гунчака, то Матківські щедро відступили для ФДДЧ частину будинку у своїй оселі у Мілбурні в Нью-Джерзі. Від того часу дотепер там знаходиться центр активності ФДДЧ.

Відчутний стрибок в діяльності ФДДЧ стався у жовтні 1989 р., коли до Нюарку, в околиці якого жила більшість управи, приїхав Володимир Яворівський.

Випадково я довідався, що на запрошення Божени Ольшанівської, голови організації AHRU (Americans for Human Rights in Ukraine — Американці за людські права в Україні), у гімнастичній залі церкви Св. Івана Хрестителя виступатиме Володимир Яворівський і говоритиме про Чорнобильську катастрофу та її наслідки. Я відразу потелефонував до Гунчака і ми вирішили, що коли погодиться Ольшанівська, то ми будемо співспонсорами виступу Яворівського. Мені вдалося її переконати, і вона тільки застерегла, що вступна каса буде тільки для AHRU.

Перед виступом ми з Гунчаком і Матківський зустрілися з Яворівським. Він пообіцяв нам, що перед публікою заявить, що збіркою фондів для потерпілих буде займатися ФДДЧ. Ораторські здібності у Володимира Яворівського, як у нікого. Він блискуче описав Чорнобильську трагедію і згубний вплив аварії на дітвору. Після виступу відбулася збірка фондів на ФДДЧ: люди надзвичайно щедро жертвували десятки тисяч долярів. Пам’ятаю, що власниця подорожньої агенції пані Ковбаснюк з Нью-Йорку виписала чек на 25 тисяч долярів.

Яворівський цим виступом легітимізував і допоміг ФДДЧ зібрати поважні кошти. Та народна приповідка каже недаремно: “Немає доброго діла, за яке б не наспіла кара”. Коли Яворівський повернувся до Києва і розповідав як він зібрав десятки тисяч долярів для дітей, потерпілих у Чорнобильській аварії, в нього першою чергою поцікавились де він ті гроші подів. Не вірили, що він їх не привласнив. Коли я після поїздки Яворівського прибув до Києва, то кілька разів у газетних інтерв’ю публічно підкреслював, що виступи Яворівського у США потужно допомогли зібрати кошти для ФДДЧ, і що зібрані гроші одержав ФДДЧ, а не він особисто.

Крім згаданих осіб, у роботі управи Фонду Допомоги Україні брали участь Осип Зінкевич, Іван Олексин, Марта Лисько. Про успіхи Фонду Руху та Фонду Допомоги Дітям Чорнобиля з’являлося багато статей у пресі. Сподіваною і передбачуваною була реакція на успішну працю цих організацій деяких громадських провідників. Були питання такого штибу: «Хто такі ці люди, яким громада довірила поважні суми грошей, щоби надсилали величезні літаки – „Мрії” і „Руслани” — з медикаментами, сотні комп’ютерів, дорогі друкарні й всіляку техніку? Хто їх до цього уповноважив?».

У різних місцях поселення українців стихійно поставали допомогові комітети, які кожний на свій лад почали свої власні акції допомоги Україні. І хоч багато з них співпрацювали з нами, були організації які не визнавали нашу як провідну. У Чикаґо була велика організація, яка мала свої проєкти (між іншим, вона щедро підтримувала В’ячеслава Чорновола). Було видимо, що допомога зі США стала хаотичною і нераціональною. Кожна група мала свої пріоритети. Усе це вкрай потребувало координації. Щоб досягти цього, був створений підготовчий комітет, який мав заплянувати з’їзд голів різних допомогових комітетів і створити Координаційний Комітет Допомоги Україні (ККДУ). Провідну ролю у підготовці з’їду брали Богдан Бурачинський, Володимир Баранецький, Анатолій Лисий, Юліян Куляс, Іван Олексин. Любомир Татух, та Богдан Футей.

Установчий з’їзд відбувся 26 – 27 січня 1991 р. в Елизабеті в Нью-Джерзі, де новостворену організацію очолив Богдан Бурачинський. Ми з Гунчаком не зайняли провідних постів у цій організації, бо незабаром збиралися їхати і довший час перебувати в Києві. Формально, парасолькова організація «Фонд Допомоги Україні» перестала існувати. Два її відгалуження — ФДДЧ і Фонд Руху (змінив назву на Фонд Руху Північного Нью-Джерзі) залишились як організації у структурі ККДУ. Головою ФДДЧ у січні 1991 р. обрали Зенона Матківського, а Гунчак став головою „Фонд Руху Північного Нью-Джерзі”. Від часу установчого З’їзду ККДУ я працював там як член управи.

ККДУ (Координаційний Комітет Допомоги Україні) проіснував 12 років. Він провадив широку допомогову роботу під час референдуму про незалежність, виборів до Верховної Ради і президентських виборів. Комітет видав ряд підручників для шкіл і вузів, фінансував курси українознавства для вчителів, проводив навчання ділової української мови. Широкий потік на мільйони долярів плив через руки ККДУ в Україну. Коли я повернувся з Києва у 1992 р., то став першим заступником голови ККДУ, і працював як перший заступник голови до 2007 року в рамцях цієї громадської організації. Головами ККДУ були Богдан Бурачинський, Володимир Баранецький, а найдовше — Володимир Воловодюк.

Про широку активність у координуванні допомоги Україні та славну дванадцятилітню історію ККДУ можна прочитати у книжці «Тобі, Україно».

Так скресала крига.