ВАН МЕН
КЛЕНОВИЙ ЛИСТОК
ОПОВІДАННЯ
Він познайомився з нею під час осінньої прогулянки на природу, коли вони навчалися в університеті. Відтоді минуло вже 50 років. Мета прогулянки була помилуватися осіннім кленовим листям і панорамою знаменитих Північних гір. Власне, вони навчалися на різних факультетах. Та всі любили співати, були учасниками хорового колективу, і їм так подобалося розкладати велике вогнище. Посидівши біля вогнища, вони ніби воскресали, заново народжувалися, і темрява витіснялася світлом. Особливо їм подобалися вірші великого поета А Фена. А Фен писав:
Гнів молодих чому їм душу рве?
Мій вірш неначе свист снаряда,
Відважно він в похід на зло іде.
Так, душу рве. Так, у похід!
Так, гарматний постріл! Так, душа палає!
Їм особливо подобалося декламувати ці слова: «Чому? Чому?», вимовляючи протяжно: «Чому-у-у...» Так гнівно і дуже пристрасно. І зрештою дочекалися того, що схили гір, де вони ходили в походи, здригнулися від вибухів снарядів. І саме тоді, коли велике вогнище ось-ось мало вщент спалити старий світ, вона отримала телеграму, в якій повідомлялося, що в далекій Цзяннані помирає її мати. Вона поїхала, запевнивши, що за пару тижнів повернеться, щоб узяти разом участь у церемонії запалення священного вогню.
І під час розставання вони вперше поцілувалися, і цей перший і єдиний поцілунок запав у їхнє серце, чистий і палкий, як сон, як вірш А Фена. Відчуття цього першого поцілунку було неповторне. Хоч як би ви намагалися, але не зможете уявити всієї ніжності та чистоти цього поцілунку, багатозначності та поетичності. Тепер квіти розцвітають швидко й буйно, але квіт їхній опадає так само швидко. Листок за формою схожий на серце і, мабуть, повинен нагадувати серце дівчини.
Осінь прийшла, його запалила.
Прошу вас зірвати побільше листя,
На згадку про наше кохання.
У той день він спробував переробити вірш Ван Вея. Та цей вірш танського поета був написаний дуже добре, він не міг його удосконалити і знову брався це зробити.
Кілька десятків років після цього все лишалося без змін. Звичайно, вона туди приїздила. Спогади ранять людське серце і збуджують спротив. Розум та кохання поступаються одне одному.
Він зберігав цей кленовий листок. Зберігав навіть у ті страшні часи, коли його «Збірка поезій А Фена» була повністю знищена. Але кленовий листок залишився у схові.
А що ж великий поет А Фен? У нові часи він раз по раз оголошувався негідником, босяком, бомбою уповільненої дії, вояком у вовчій шкурі, відьмою, яка надягнула на себе личину красуні.
Коли він згадував його вірші, які можуть зворушити і небо, на душі йому ставало дуже тяжко. Але, звичайно ж, гнітили його не вірші Фена, а думки про себе, про неї, про молодість, що вже не повернеться.
І знову минали роки. Що далі, то швидше. І всі постаріли.
Він отримав від неї листа з якогось далекого краю. Вона писала, що хоче повернутися, що багато років усіма силами його розшукує, написала йому багато листів, та не могла з ним зв’язатися.
Вона писала про все, що в неї на думці.
Він зрозумів, чому йому не довіряли так багато років, чому не призначили на відповідальну посаду. Окрім любові до танської поезії, причиною, звичайно ж, були і його закордонні зв’язки. Він гірко засміявся і розповів дружині всю історію. Знову купив збірку поезій А Фена — А Фен тепер уже не був «поганою людиною», а став «людиною хорошою». Знову розшукав той темний, ламкий кленовий листок і вклав його в книжку.
Обличчя А Фена почало часто з’являтися на екрані телевізора та в газетах, і він постійно виїжджав за кордон. А Фен поїхав у Канаду, на державному прапорі якої був зображений кленовий листок, але віршів не писав. Вони не писалися. Схожі одна на одну збірки виходили в різних видавництвах. На їхніх презентаціях були присутні товариші партійні керівники.
Побачивши кленовий листочок, що був укладений до книжки А Фена, дружина сказала: «Дочекаєшся її повернення, віддаси їй цей листок».
Він зніяковів і потупив голову.
Дружина засміялася, кажучи: «Не хочеш, то збережи його для себе».
Він тільки й вимовив: «Добре» — і поставив книжку з кленовим листком у шафу.
Минуло сорок років їхнього подружнього життя, він ніколи не почувався так ніяково.
Минуло ще трохи часу, він був у піднесеному настрої, радився з дружиною, як прийняти її, коли вона повернеться. Мабуть, треба буде почастувати її стравами шанхайської кухні. Адже вона любить салат з паростків трави малань зі смаженим пахучим бобовим сиром і паровими пампушками.
Та ось настало літо, і знову вона не приїхала. І перестали приходити листи.
Не приїхала, то й не приїхала. Коли пізніше все ж приїхала, то їй не сподобалися тутешні туалети. Кажуть, був випадок, що одна стара американська туристка, відвідуючи підземний палац, де виставлені скульптурні зображення людей, коней та візків, боялася зайти в туалет і терпіла нужду так довго, що від цього померла.
Йому таки випала нагода побачитися з А Феном, коли його один раз запросили на бенкет. А Фен справив на нього враження зануди — виявився старим балакуном і завзятим курцем. Він кляв усіх молодих поетів, сказав, що зовсім не читає їхніх віршів. Не читає і не розуміє їх.
Навіть коли А Фен не палив, то в нього з рота тхнуло тютюном та ще чимось гидким.
І його дружина виявилася химерною особою. Перед початком бенкету вона сховала під стіл дві пляшки горілки і сказала: «А Фен любить випити, якщо ви не п’єте, то я залишу ці дві пляшки для нього, добре?»
А хто сказав, що не п’є? А хто давав право дружині поета робити таке? Добре, що ніхто цього не помітив. Гостей частують безкоштовно, тож виносити спиртне і їжу їм не годиться.
І знову минуло кілька років. Дні, місяці, роки летіли дедалі швидше. В листі вона писала, що обов’язково приїде цієї осені. Він зрадів. Пішов шукати збірку поезій А Фена і кленовий листок. Книжка була на місці, а листок зник.
Він перевернув усе, залазив під ліжка, обшукав усі кутки... та листка ніде не було.
Дружина клялася, що кленового листочка навіть і не торкалася. Він спочатку підозрював її, а потім усе ж таки повірив. Так, це не дружина, але хто ж тоді?
Він подумав, що це дочка. Та дочка розгнівалася. Вона плакала і казала, що батько її образив. Після цього йому вже нічого не залишилося, як тільки просити у дочки вибачення, кажучи, що він старий дурень, що вже почав від старості втрачати розум. Коли він казав, що його старече недоумство в початковій стадії, то дочка цим не вдовольнилася. Потім йому довелося визнати, що його стареча хвороба вже в останній стадії. А значить, скоро він зовсім утратить розум. Дочка і дружина сміялися. Вони були цілком задоволені. Він замислився.
Він підозрював сусідів, які по черзі приходили брати в нього платню за воду та світло, він згадав того сусіда, який напевно вкрав його пекінську капусту — було колись таке — вся їхня капуста лежить у коридорі. Доказів у нього не було, але він знав це напевно. Він підозрював водопровідника з ЖЕКа, той водопровідник був глухий на одне вухо. Він підозрював вуличних активісток, які раніше приходили попереджувати мешканців, що завтра треба вивісити державні прапори, — їх називали загоном нишпорок із забинтованими ніжками. Він підозрював кожного, з ким зустрічався за цей час.
Характер у нього псувався чим далі, тим дужче. Він сказав: «Ломоносов давно відкрив закон збереження речовини, і якщо ніхто не торкався кленового листка, то яким чином і чому він міг зникнути?»
Дружина сказала: якщо речовина не зникає, то нічого і не зникало. Тому і взагалі не варто казитися через кленовий листок. Дочка додала: «Так, те, що ти робиш, називається травмувати психіку!»
Він слухав, і в серце йому щось кольнуло, і так захотілося повернутись у рідні місця.
І з травленням у нього були негаразди — один день запор, на другий день пронос. Виявилося багато симптомів раку шлунка, раку печінки. Він пішов до лікарні пройти обстеження, наковтався барію, багато показників були позитивними, і тільки коли обстеження дійшло до кінця, підозра на рак відпала.
З цього приводу він дуже зрадів, задоволений, сказав дочці, що його старече недоумство вже не в середній стадії, не в останній стадії, а в найостаннішій стадії.
Те, що він сказав, дочці не сподобалося. Якщо він визнає, що в нього немає ніякої хвороби, тоді виходить, весь цей час він «залякував людей і знущався над ними».
Він збагнув одну істину: цей «подертий листочок клена» (слова дочки) не варто шукати. Це що, якась коштовність? Ні. Пам’ятка культури? Ні. Він про щось нагадує? Ні. Якщо його не знайде, то хіба це погано? Ні. Ні, двічі ні, тричі ні.
Речовина не зникає, а якщо і зникає, то знову з’являється, перетворившись, існує в іншій формі, це і є зникнення. Зникнення — це не зникнення, не зникнення — це зникнення, зникнення — це не повне зникнення, дивна це річ — зникнення.
А якщо ти щось утратив, то що значить — утратив? Воно не зникло, а ти його не знайшов, воно не повернулося до тебе, хтось його виніс або хтось десь забув. У будь-якому разі для декого це означає зникнення. Такі речі трапляються щодня.
Старе не йде, нове не приходить. Те, що згубив, не обов’язково шукати, а знайденому не обов’язково несамовито радіти. Це справжнє прозріння, цього не вичитаєш у «Даодецзіні» Лаоцзи, в «Трактаті про порівняння речей» Чжуанцзи, не дізнаєшся з бесід цих філософів або мислителів інших часів, не збагнеш, сидячи у позі лотоса або під деревом Боді1, не відчуєш від дози кокаїну. Одного дня він устав рано, з’їв коржа, смаженого на олії, випив чашку кип’яченої води, сходив по нужді і одразу ж усе збагнув.
————1 Дерево Боді — за буддистською легендою, Шак’ямуні прозрів, сидячи під цим деревом.
Але ж його громадські справи погіршилися теж, пізніше казали, що був такий показник, цей показник могли йому підвищити перед пенсією, але через те, що його стосунки в сім’ї та з сусідами погіршилися через отой кленовий листок, це порушувало встановлені у їхньому місті правила, вони не могли отримати звання «родини п’яти чеснот», яке утримували вже багато років. А про підвищення вже не було чого й казати.
Він зовсім не радів, уже діставшись Великого Шляху, він усе ще не міг позбутися вульгарності, і це його дуже дивувало. Після цього він пробачив того сусіда, який міг украсти його капусту. Зайшов до нього і зіграв у покер. Але, позбавившись вульгарності, він, зрештою, таки не досяг Великої Мети. Хоч як там було, відколи він зрозумів, що кленового листка можна більше не шукати, його здоров’я день за днем кращало, апетит був чудовий, сили інь і ян поповнилися, всі показники підвищилися і перевищили звичайні. День за днем він почувався вільготніше, здоров’я зміцніло, у родині запанувала злагода, стосунки з сусідами налагодилися. Подобрішавши до людей, він і фізично, і духовно все більше підвищувався.
Вони знову отримали звання «родини п’яти чеснот».
Прийшло радісне свято середини осені, коли вона тихенько приїхала. Він з дружиною запросив її в Північні гори скуштувати місцевих шанхайських страв. Були не тільки салат з паростків трави малань, смажений пахучий бобовий сир, парові пампушки, а ще й очищені хрумкі креветки, соломка з сушених овочів, смажений вугор та великі краби... Ця повнота столу свідчила, як вони тут чудово живуть. Хоч у їхньому побуті було чимало вад, але набагато більше було прекрасного. Тому, за винятком окремих випадків, більшість людей живуть дуже радісно, навіть постійно співають: «Радіємо, справді радіємо, дуже радіємо, кожен радіє!»
Коли у них зайшла мова про А Фена, він подарував їй нову збірку його поезій, вона дуже дякувала. Вони пригадали вірші А Фена, вони, як колись, дуже його поважали, дуже ним захоплювалися, аж схлипували від захоплення. Вона вважала, що А Фен заслужив Нобелівську премію з літератури і повинен її отримати.
Коли він сказав про кленовий листок, що невідомо куди подівся, вона запитала: «Справді?» Вона про нього забула. Можливо, якщо забула, то було б тактовніше цього не питати. Вона ще спитала, як міг старий листок зберегтися цілих п’ятдесят років.
Так, то як же міг?
Дружина сказала:
— Давня дружба набагато довговічніша за кленовий листок!
Усі вони дуже раділи. Він розумів, уже минуло 50 років, а він усе той же, і вона та ж сама. Можливо, розмірковувати про той не знайдений кленовий листок набагато краще, ніж дивитися на нього і гратися ним, старим листочком, який ось-ось має розсипатися.
Тільки тоді, коли вони прощалися, він сумно промовив:
— Як і тоді, ти обов’язково повернешся за два тижні.
Вона усміхнулася і, здається, заплакала. Він теж і усміхнувся, і заплакав.
Він написав кілька віршів у старому стилі і під псевдонімом «Людина, що живе без листка» надрукував їх у одному періодичному виданні, яке не мало передплатників.
Через півроку після того, як вона поїхала, А Фен помер. І здобув трохи посмертної слави. У літературній газеті надрукували цілу сторінку фотографій А Фена. Він молодий під час навчання в Англії, він тільки-но вийшов з в’язниці в старому Китаї, перша поїздка в революційні райони, він разом з іноземним поетом, кандидатом на Нобелівську премію... Аж до останнього тижня перед смертю, де він читає резолюцію, вивчає теорію. Він дуже сумував, йому довго було соромно, що тодішнє його уявлення про поета як нудну, ненажерливу людину і завзятого курця опію було неглибоким і однобічним, і осоромився він сам, а не поет. А дружина поета теж по суті мала право залишити для поета трохи «Маотаю», горілки «У-лян-є». Хіба поет, який написав так багато гарних віршів, не може випити доброї горілки? А чи Лі Бо за часів танської династії мав дозвіл так багато пити? Хіба ми, сьогоднішні, поважаємо так музу, як люди доби Тан? Скільки добрих традицій вже пішли в небуття!
Цієї осені він знову поїхав за місто. Кленове листя теж стало товаром. Його збирали, вирівнювали під пресом, обгортали пластиковою плівкою, вставляли в рамку і робили листівки для коханої, до дня народження, з новорічними привітаннями і т. ін., їх підписували англійськими літерами і продавали на ура. Туристів було дуже багато, народ скупчувався, наче на храмове свято, і вже не було колишньої тиші.
З китайської переклав Володимир УРУСОВ
ВИПАДКОВОСТІ
ХВИЛЬКАМИ ЗВУКИ ЦИТРИ
Озеро сліпить очі зеленавим блиском. Але ж чому його називають озером Лютні?
Як на нього, куди краще було б назвати його озером Цитри; воно й справді нагадує цитру, особливо якщо уважно придивитися і трохи напружити уяву. Безперервні брижі на поверхні озера — ніби її сиротливі й невгамовні звуки.
Він досить давненько живе в готелі над цим озером, готує важливу доповідь. Йому за сорок. Замолоду він мріяв стати поетом, а то й прозаїком — китайським Тургенєвим. Ще й зараз на згадку про «Дворянське гніздо» чи «Напередодні» серце його стріпується частіше.
У чернетках доповіді важко віднайти щось тургенівське: «під керівництвом...», «нам необхідно...», «будь-який відступ від... є помилкою...» і таке інше. Та він уже призвичаївся до такого літературного жанру, цілком вжився у нього. І лише досвідчений літератор із стилю доповіді та її стрункості визначив би міру обдарованості її автора.
Звісно, доповідь необхідна саме така, бо ж керівна особа в жодному разі не може почати збори з доповіді, схожої на ліричну прозу Тургенєва.
Тому й вкладав у неї свою душу і серце. Обідав у маленькій їдальні, завжди людній. Якось за його столик сіла жінка; він завважив, що вона приязно всміхнулася йому. За ті три дні вони зустрічалися за столом принаймні дев’ять разів, і стільки ж разів жінка йому всміхнулася. Вона носила просторе плаття, мала привітне обличчя. Вже в літах, вона, проте, справляла враження людини, яка добре збереглася; життя й досі ще обсипало її своїми щедротами.
Потім він довідався, що вона — відома перекладачка, визнаний фахівець із зарубіжних літератур Се Лінь. Усі ті твори Тургенєва, якими він захоплювався, переклала саме вона. Тож він і раніше знав про неї, але зустрітися отак випадало вперше.
Її переклади він почав читати років з одинадцяти. А коли так, то зараз їй мало бути під шістдесят, якщо не більше. Але виглядала молодо, та й уміла себе подати, змушуючи чоловіків звертати на себе увагу. Та й взагалі вона вміла дивувати людей.
Він вирішив заговорити до неї. Бо й чому не познайомитися? Люди старшого покоління, та ще й жінки, особливо не сподіваються, що перед ними стануть запобігати. Стомлений доповіддю, він перед обідом вирішив поблукати над озером. Від зеленавого блиску ряхтіло в очах, настрій теж був якийсь незвичний. Він вирішив, що скаже Се Лінь таке: «Мене змалку захопили ваші переклади. Для мене ви і Тургенєв — невіддільні! Сам же я працюю в муніципальному комітеті міста С, де живете й ви». «Ні, не варто про це говорити!» — похопився він і знову поринув у світ фантазій.
І треба ж статися, щоб у цю заповнену всілякими химерними думками хвилину він побачив перед собою Се Лінь, що наче вийшла з озерного мерехтіння і сутіні дерев. Елегантна, як завжди, на обличчі — це він помітив ще здаля — вигравала та ж її зичлива й лагідна посмішка.
І одразу ж зажебоніли струни цитри, чи й лютні, замерехтіли зеленаві промінчики.
— Добридень! — гукнув він їй, ідучи назустріч.
І вже хотів простягнути їй руку, як раптом збагнув свою промашку. Бо збентежено помітив, що Се Лінь зовсім не помічає його; вона бачить лише озеро і посміхається лише йому. Її посмішка — не більше ніж невід’ємна частка її зовнішності. Неабияк вражений відкриттям, він привітався знову. І цього разу посмішка не зникла, проте вона ледь нахилила голову у відповідь. Хіба що кінокамера здатна вловити той її миттєвий порух, та й то коли плівку уповільнено прокрутити кілька разів. Тільки б тоді він напевне переконався, чи вона справді кивнула йому.
Коли він ступив до неї ще на крок ближче, то завважив в очах Се Лінь досаду, якщо не неприязнь. Вона зовсім не збиралася встрявати в безцільну розмову з першим стрічним. Що їй за інтерес у ньому, людині без будь-яких чеснот, і зовні звичайнісінької, а проти Се Лінь і взагалі мало не потвори.
Він не образився на неї, тільки зніяковів від того, що кепсько розуміє цих витончених інтелігентів. Посмішка Се Лінь і доброзичлива, і гордовита, вона і її окраса, і її зброя. Але ця посмішка, що то з’являється, то зникає, цей досадливий кивок... Воно й не дивно, що твори Тургенєва з-під її пера виходять такі досконалі й повнокровні.
Через рік, під час кампанії за молоді кадри, він став секретарем з питань культури в міськкомі. А невдовзі по цьому, напередодні одного із свят, відбувся прийом на честь відомого діяча культури. Виділили по чотири юані на гостя, приготували зелений чай, розіклали на столах фрукти, тістечка, арахіс.
На прийомі було чимало поважних осіб, яких він здавна шанував. Прийшла й Се Лінь, така ж велична і привітна. Він виголосив вітальну промову, трохи жвавішу від його досить відомих доповідей, та все ж далеких від загальновідомої прози Тургенєва. Промову зустріли схвальними оплесками.
Потім усі пили чай, розмовляли. А він намагався усіх тримати в полі свого зору: одним кивав головою, іншим тиснув руку, тому всміхався, з тим заговорював. Здавався радісним і безтурботним, хоч насправді був неабияк стомлений від внутрішньої напруги.
Наприкінці вечора він відчув, як хтось зупинився позад нього. Озирнувся — так і є, то була вона, Се Лінь, зі своєю незмінною посмішкою. Він квапливо підхопився:
— Здрастуйте, я...
Як і минулого року, він не договорив слів, які збирався сказати ще біля озера Лютні. Бо Се Лінь, з почуттям тиснучи йому руку, сказала напрочуд скромно і водночас шанобливо й вимогливо:
— Надалі розраховуйте на мене як вважатимете за потрібне...
І вона пішла, ширячи довкола елегантність і ґречність. І знову ніби тихо затремтіли струни цитри. «Вона, здається, і не впізнала мене», — подумав він з прикрістю.
Але опанував себе і далі пив чай з представниками старшого покоління за своїм столом.
КУРКА З ЗЕЛЕНИМ ПЕРЦЕМ
У березні 1967 року загін «бунтівників» вивісив на площі дацзибао, в якому його піддали нещадному тавруванню: «гадюка», «лютий звір», «продажна шкура», «сатана», «фальсифікатор», «псих», «здирник», «тварюка», «зламаємо йому хребта»... Всі ці епітети воістину розчавлювали своїм незмірним тягарем. Одного разу його навіть водили по вулиці, і «маленькі генерали» — хунвейбіни — мало не проломили йому голову.
Він витерпів усе це, а тоді втік.
Нишком купив залізничний квиток, нишком дістався Пекіна і зачаївся в далекого родича по матері, боячись виткнути носа.
Але збігло три місяці, нічого не сталося, і він потроху заспокоївся.
Того дня вони з родичем обідали в «Буйноцвітті», перейменованому тепер на «Робітничу, селянську і солдатську їдальню». Пробило вже п’яту, але відвідувачів було негусто, бо літо буяло, сонце наче застигло на своєму прузі, і дню, здавалося, немає кінця.
Увійшов широкоплечий і дужий, з великими очима хлопець. Він одразу попростував до них, хоч вільних столиків скрізь було повно.
— Дозволите присісти біля вас? — чемно поцікавився в них.
Вони зробили вигляд, ніби страшенно раді йому, але «втікач» заціпенів. «Чи не за мною, бува?» — подумав він, бліднучи. Усе на столі — і палички для їжі, і м’ясні, рибні та овочеві страви — відразу втратили для нього свою привабу.
Хлопець витяг носовичка, витер спітніле чоло, ледь чутно зітхнув і глянув на них прозорими, чистими очима. Від того погляду обидва відчули себе певніше; «втікач» перевів дух, перестало стугоніти в скронях, він помалу заспокоювався.
Сусід по столу підвівся й подався до буфету. Там потягнув до себе курку з зеленим перцем, медуз, понад літр пива й склянку горілки.
«Ненажера якийсь!» — подумав здивований «втікач», коли почув, що той замовляє ще й тушковане м’ясо, смажену рибу — і то найбільшу, курку в горняті й двісті грамів вареного рису. Певно, апетитом вихваляється! Бо лише для одного себе набрав більше, ніж вони на двох.
Одяг на здоровані був не дуже охайний, але новий, до того ж — шерстяний. В кутиках очей і на лобі залягли глибокі зморшки, волосся було з сивиною. На простачка не схожий. «Втікач», який ось уже три місяці переховувався, давно не бачив такого спокійного, задумливого, журного і водночас впевненого погляду.
Хлопець одним духом вихилив майже все пиво, ум’яв половину курки з зеленим перцем.
— Чудова страва! —не витримав він, ще й показав на неї. —Я страшенно голодний, зранку нічого не їв.
І винувато всміхнувся. Атож, хоч за час наших історичних і небачених діянь ми й не встигли у великих містах до кінця викоренити «чотири старі забобони»1, проте добрий апетит і становище в суспільстві таки стали несумісними поняттями.
————1 Тобто ідеологія, культура, звичаї і традиції.
Це були не ті часи, коли можна потеревенити з першим-ліпшим, не часи пустопорожнього базікання і тим більше не часи, коли перед тобою залюбки розчиняються серця і двері. А тут хлопець сам пішов на знайомство, що трохи здивувало його сусідів по столу, але які, проте, чемно всміхалися йому.
— Ще сонного схопили,— розповідав хлопець, задоволено відламуючи крильце курки. — Кинули в грузовик і повезли. Не знав навіть куди. Аж потім з гонгів, барабанів та вигуків здогадався, що зі мною хочуть поквитатися.
Він простодушно всміхнувся, ковтнув горілки, закусив медузою, а тоді додав:
— Хоч поквитатися зі мною можна було значно простіше. — І голосно зареготав.
«Втікач» зросився холодним потом. Він нишком роззирнувся: ніде нікого. Це добре. Значить, ніхто не цікавиться ними.
— Ще не скінчилася одна «боротьба», а за мене вже взялося інше угруповання, — не вгавав хлопець, з бульканням допиваючи пиво. — Знову кинули в джип, та ще й добряче тріснули кулаком.
Ну що ти йому такому скажеш! «Втікач» сидів як на голках.
Принесли тушковане м’ясо, і хлопець випив решту пива. Їв жадібно, аж за вухами лящало, можна було тільки позаздрити. Відколи почалася культурна революція, «втікач» ще не бачив, щоб людина їла так жадібно.
Від горілки й пива хлопець розчервонівся, очі його заблищали.
— ...і знову тягали по мітингах, кричали, що я ревізіоніст, проводжу лінію Лю Шаоці, підбиваю до зради...
Принесли рибу, і з нею хлопець розправлявся майстерно: прокушував наскрізь, ковтав м’якіть, гриз плавці, хвіст, голову, нічим не гребуючи.
— А коли мене вже не стало за віщо критикувати, почали між собою...
— Добряче виголоднів? — зважився поспівчувати «втікач».
— І не кажіть! Ще опівдні казав їм, що хочу їсти, їсти... Щоб брати участь у цих кампаніях. Бути ситим, щоб вони могли спокійно копирсатися в моїй душі. Але щоб я був секретарем! Або нікчемним, скинутим зі свого коня вчителем! Так я кажу?
— Авжеж, їсти завжди хочеться, — підтакнув родич.
— «Маленькі генерали» виявилися непоступливими. — З чотирьох тарілок перед ним три вже спорожніли. — Допитували з дванадцятої до половини п’ятої. А потім я став дибки, мовляв, не даючи мені їсти, вони відступають від лінії культурної революції. Аж тоді вони відпустили мене на дві години. О шостій сорок я знову мушу бути на місці.
— На місці?
— Атож. — Хлопець підніс ліву руку й поглянув на годинник. — Ще встигну. Доводиться іти з «Буйноцвіття», а тут же стільки всякої смакоти! Адже зараз якщо десь і роздобудеш порцію тушкованих овочів, вважай, неабияк пощастило.
В голосі хлопця бринів щирий жаль за днями минулими і днями сьогоднішніми. Він допив горілку й квапливо став сьорбати з горщика курячий бульйон з рисом.
— Добре поїсти — то й здоров’я буде! — виголосив він і підняв угору вказівний палець, ставши схожим на керівного працівника. — Ці кампанії багато чого вас навчать, ви багато чого засвоїте. Але найголовніше — здоров’я!
Ніби підбивши підсумок, хлопець умовк.
«Втікач» та його родич теж поїли, але не вставали, бо тоді їм довелося б іти із цим загадковим хлопцем. А вони й так уже наспівчувалися йому.
Хлопець запалив. Запропонував і їм по сигареті й засмутився, що ті не палять. А тоді чемно попрощався й трохи засмучено мовив:
— Я тепер звик до такої «веселої» балаканини. А колись за обідом любив розмовляти про роботу.
Вони потиснули один одному руки й розійшлися в різні боки. Але йому та зустріч із хлопцем запала у душу. Навряд чи він коли-небудь забуде її.
ЧИСТИЙ СТРУМІНЬ
Побачивши, як Лю Цзюньлі, відомий композитор і відповідальний працівник спілки музикантів, вийшов із машини з шанхайським номером, сперся на дверцята й став заклопотано озиратися довкола, вона затремтіла від радості. Навіть забула, навіщо вона прийшла сюди.
А Лю Цзюньлі замислено й доброзичливо водив поглядом, ніби шукав когось, і той погляд повільно наближався до неї. Вона завмерла, не знаючи, ховатися їй чи стояти. Ноги наче приросли до землі.
Так і є, Лю Цзюньлі помітив її. Якусь мить повагався, а тоді рішуче попростував до неї!
Вона здригнулася з переляку, в кутиках очей виступили сльози.
Він мав душу великого митця. Довершеність і сила, ритм і гармонія його музичних творів затоплювали, здавалося, все її єство. І не тільки її, а й багатьох молодих сучасників (що й зовсім дивовижно). Музика його зачаровувала, особливо її колишню, таку мрійливу. Серед музики Лю Цзюньлі вона й сама ніби ставала мелодією, що линула у чарівні, казкові світи.
Атож, вона не з талановитих, проте непогано грає і співає. Не витримала іспиту в консерваторію, зволікала зі вступом у технологічний. Хоч і нелегко, але заробляла на чашку рису, обмежуючи себе більше, ніж будь-хто.
Рік тому, неспроможна зректися музики, вона вперше побачила Лю Цзюньлі в робітничому будинку культури на чергових зборах музикантів. Поки інші, завзятіші й енергійніші, любителі музики оточували відомого композитора, і засипали його запитаннями, вона ніяковіла серед нудьгуючої публіки, яка за свої гроші вимагала розваг. Він тоді таки помітив її, підійшов і простягнув руку. То було виявом доброти чи, може, жалості? Та все одно, очі в нього ніби кришталеві, а серце — золоте.
Хто б подумав, що він і зараз підійде до неї! О небо! Як їй хотілося, щоб славетний митець запам’ятав цей потиск її руки — потиск руки тієї, яка над усе любить музику, але безталанної, бо їй до скону не судилося творити власної музики.
А тепер він підходив усе ближче. І вона всміхнулась: ступає, ніби посланець небес. Губи його ворухнулися, певно, хотів щось сказати. Раптовий порив додав їй сили, з відчуттям піднесення й щастя прийшла віра в себе, і вона перша простягла йому руку:
— Добрий день, учителю!
Її порух і привітання трохи збентежили композитора, але не здивували. Він стримано потиснув їй руку, кліпнув очима. А тоді спитав:
— Товаришко, скажіть, будь ласка, як дістатися до мікрорайону дев’ять, будинок сімдесят?
Он воно що... Тепер вона помітила, що і його водій про щось розпитує у перехожих. Її ніби обдало крижаним струменем, ясним і чистим. Вона опанувала себе.
— Звідси повернете на захід і доїдете до перехрестя з світлофором. Там звернете на південь, проїдете метрів сорок — там побачите крамничку, де торгують смаженими на маслі коржиками. Потім знову звернете на захід і побачите лінію електропередач. Біля неї і буде дев’ятий мікрорайон, а в третьому ряду — будинок сімдесят.
Вона пояснила все чітко й зрозуміло. І поки Лю Цзюньлі обдумував сказане, вона пояснила ще раз. А тоді, не чекаючи подяки, повернулася й пішла геть. Їй на мить здалося, ніби композитор вагається, хоч водій уже гукав його. Може, він пригадав, де бачив її? І хоче перемовитися з нею кількома несуттєвими словами щодо погоди чи чогось іншого? А втім, все це неістотно.
Вона зайшла в овочеву крамничку й купила цибулі. Її не полишало невиразне відчуття того, що вона підійшла до якоїсь межі.
Відтепер, мабуть, вона житиме зовсім по-іншому.
РОЗГІН НАЧАЛЬНИКІВ (І ДЕЩО)
На шкіряній фабриці йшло чергове, сто шосте засідання відділу заготівлі сировини. На засіданні, яке проводив начальник відділу постачання, були присутні дванадцять його заступників і секретар. Засідання вже мало початися, коли начальник раптом завважив, що немає тринадцятого заступника, неабиякого любителя погаласувати. Мерщій підкликав секретаря і послав за ним. Через що іншим випало двадцять хвилин на підготовку до виступів.
Тринадцятий прийшов і відразу почав бурчати, що не попередили заздалегідь, що все робиться зненацька. «Це переходить всякі межі! Всякі!» — обурювався він.
Начальник відділу оголосив порядок денний: про заготівлю жаб’ячих шкурок для народних промислів і про визначення передовиків-заготівельників.
Перший заступник, крекчучи та охкаючи, ознайомив присутніх з інструкціями щодо проведення заготівлі, повідомив про засідання з приводу тих інструкцій, про законодавчі документи й про плутанину в них і в інструкціях. А також про потребу поліпшення стану справ у кустарних промислах.
Другий заступник запропонував відкласти питання про кустарні промисли, бо вкрай необхідно прийняти рішення з підготовленого й переданого на розгляд чотири місяці тому проекту рішення щодо узгодження часу сидіння в клозеті з часом гри в баскетбол і приготуванням пельменів. З цим погодилися і завізували документ усі заступники, окрім третього, який мав печатку, але не поспішав прикладати її. Таке зволікання, певно ж, впливає і на питання з клозетом, і на якість пельменів.
Третій заступник пояснив, що потрібен принаймні місяць, аби поставити печатку, а тим часом справи йдуть абияк, місячний план виконується неритмічно, створюється штучний поспіх на початку й наприкінці місяця, що відчутно відбивається на самопочутті.
Четвертий заступник перебив його, порушивши питання, щоб трьома громадськими велосипедами користувалися лише відповідальні працівники, тобто сам начальник відділу і всі його заступники, бо ситуація стає вкрай напруженою через те, що велосипедів бракує, а охочих до них надміру багато. Він запропонував: по-перше, підготувати проект доповідної записки з клопотанням збільшити кількість велосипедів у сорок разів; по-друге, скласти окремий документ, що засвідчив би офіційно нестачу велосипедів і надмір претендентів на них; по-третє, розібрати до останнього гвинтика три наявні велосипеди і вручити кожному начальнику відділу по 0,428 велосипедної частини. Зайві частини, якщо такі виявляться, зберігати в себе.
Шостий запропонував збільшити штат заступників за рахунок двох нових, сповнених енергії та завзяття, і розширити організаційний відділ за рахунок шести додаткових підвідділів: первинної і вторинної заготівлі, підсумовуючого підвідділу, підвідділу заготівлі на стороні, підвідділу претензій і підвідділу негласної заготівлі.
Сьомий запропонував розглянути питання про збільшення кошторису й ухвалити умови матеріального стимулювання кадрових працівників.
Восьмий висловив пропозицію переглянути план, для чого відрядити за кордон делегацію, яка б на місці ознайомилася з найновішими досягненнями європейської та американської заготівельної науки.
Але раптом задзвонив телефон, і секретаря покликали за якимось папером.
Секретар вийшов, і всі почали міркувати, за яким же саме папером його викликали.
Та оскільки на засіданні лишилися тільки начальник відділу та його заступники, ні до чого певного не дійшли.
Нарешті секретар повернувся і зачитав отриманого листа:
«Пропонується негайно розформувати відділ, а всіх працівників направити на перепідготовку, про що й чекати розпорядження».
Начальник відділу та його заступники вражено втупилися один в одного. Поки котрийсь із них не опам’ятався перший:
— Єсть на перепідготовку!
ПОЛЕМІЧНА НЕДУГА
Про цей випадок з медичної практики мені розповів знайомий лікар, якому трапилося мати справу з хворим на полемічну недугу.
ЛІКАР. Сідайте!
ХВОРИЙ. Чому це я мушу сідати? Чому ви зазіхаєте на моє право вибору — сідати чи стояти?!
На такий поворот розмови лікар налив у склянку воду й подав пацієнтові:
— Випийте води, будь ласка!
ХВОРИЙ. Це однобічна пропозиція, тому й хибна. Ще невідомо, чи можна взагалі пити воду. Якщо, наприклад, у неї вкинули ціанистого калію, то пити її аж ніяк не можна.
ЛІКАР. Ми не тримаємо отрути. Заспокойтеся!
ХВОРИЙ. А хто каже, що це саме ви кинули отруту? Хіба я вас звинувачую в цьому! Я не кажу, що ви її кинули, це ви сказали, що я казав, нібито ви її кинули, щойно кинули, і то чи не найотруйнішу...
Тоді лікар спробував перевести розмову на інше:
— А сьогодні ніби видалася непогана погода. Як гадаєте?
ХВОРИЙ. Чистісінькі вигадки! Якщо тут непогана погода, то це зовсім не значить, що вона скрізь така. Он на Північному полюсі погода вкрай кепська, віють ураганні вітри, стоїть довга полярна ніч, того й дивися, що налетиш на айсберг...
ЛІКАР. Але ж тут не Північний полюс.
ХВОРИЙ. Не можна через це вважати, що Північного полюса взагалі не існує. Гадати так — значить перекручувати реальні факти, умисне не зважати на них.
ЛІКАР. Ну гаразд, ідіть!
ХВОРИЙ. Та як ви смієте наказувати мені йти! Тут лікарня, а не відділок держбезпеки. Ви не посмієте мене заарештувати, не посмієте ув’язнити...
Після ретельного обстеження з’ясувалося, що той чолов’яга входив до групи, яка розраховувала міцність мостів. Там він і підчепив свою полемічну недугу.
БОРЕЦЬ ЗА ЄДНІСТЬ
Сумовито й нечутно зайшов Ай Туаньцзе в будинок шановного Вана і довірчо заговорив, понизивши голос:
— Шановний Ване, та не зважайте ви на нього! У того вельможі свої лоцмани, з ним не позмагаєшся щодо поінформованості.
Ван непорозуміло закліпав очима і квапливо почав наводити порядок, не відповідаючи гостеві.
— Насправді ж, і ти сам знав про це, ти вчасно не зорієнтувався, що робити, — кмітливості забракло.
Ван похнюплено возився з рубанком. Ай Туаньцзе нахилився до нього:
— Ти ж знаєш, що шановний Чжоу сказав, ніби в тебе рука руку миє?
Ван тільки непевно гмукнув у відповідь.
Гість підсунувся ще ближче, хихикнув коротко і палко зашепотів на вухо господареві:
— А ще Чжоу каже, що ти, як свиня своїм рилом, копирсаєшся в його смітті...
Шановний Ван повільно підвів голову.
— І все те відрите сміття, мовляв, продаєш приватникам і навіть податку не сплачуєш...
Ван спохмурнів.
А Ай Туаньцзе не вгавав:
— Не варто гніватися! Ми ж усі знаємо, що в тебе першорядний, першокласний п’ятачок, ще тієї виробки... То він і каже, мовляв, це ще треба довести, що ти нічого не знав. А ти не второпав, не розміркував як слід...
Шановний Ван ще нижче понурив голову. А тоді запитав:
— То як же все-таки до мене ставиться шановний Чжоу?
І Ай Туаньцзе виголосив, карбуючи слова:
— Нам треба ще тісніше згуртуватися! Ще міцніше!
Вийшов з будинку шановного Вана і подався до будинку шановного Чжоу. Зміцнювати «єдність».
ДО ПИТАННЯ АПЕТИТ
Хоча дитина шановного Лі і так обідала донесхочу, увечері її годували ще двічі.
А щойно дитина сідала за стіл, як Лі ставав біля неї і починав:
— Так-так! Отак! Їж-їж! Клади в рот, а не пхай у вухо. От-от, тепер жвавіше жуй! Бо що добре пережовується, те й добре засвоюється. А чому? Бо, по-перше, їжа роздрібнюється, перетирається на малесенькі частинки. По-друге, змочується слиною, інакше кажучи, їжа й слина перемішуються. По-третє, рот і слизова оболонка обволікаються поживними речовинами, скажімо, виноградним цукром. От і добре, чудово, просто прекрасно! А тепер поїж ще м’ясця. Ще шматочок, жуй і ковтай, ось так, молодця! Потіш свого татка! Ще трішечки тваринного білка, щоб сила була! Що, не хочеш? То й не треба!..
Шановний Лі захоплено і по-науковому розповідав дитині, як і навіщо треба їсти. А все зводилося до одного — чим більше їси, тим швидше ростеш.
Але дитина, невідомо чому, щойно її садовили за стіл, супилася, хмурніла, настрій у неї псувався, вона нічого не слухала, вередувала, міцно стискала зуби й не хотіла їсти.
Тож шановний Лі, вирішивши, що замучив дитину своїми розповідями про їжу, знайшов інший вихід: він накупить діафільмів, відеозаписів та науково-популярних кінофільмів про важливість харчування. Нехай дитина не тільки слухає, а й дивиться.
З китайської переклали Ядвіга ЛИСЕВИЧ та Юрій СОРОКІН
