ЧЖАН КАНКАН

ЛІТО

З китайської переклали Ядвіга ЛИСЕВИЧ та Юрій СОРОКІН

-1-

Якби не та теніска, може, нічого й не сталося б. Мені таки не пощастило в той останній місяць літніх канікул, коли довелося грати в баскетбольній команді нашого філологічного факультету проти «фізиків». З бібліотеки я помчав на баскетбольний майданчик, де вже зібралося чимало люду, похапцем зняв теніску, розім’явся, зігріваючи м’язи, і вискочив на майданчик. Мені здалося, що з кишені теніски щось випало, чи навіть не талони на харчування, але з’ясовувати було ніколи.

Деякі затяті уболівальники з фізичного факультету баскетбольний м’яч знають краще за глобус. Але ми відразу повели в рахунку, та ще й з відчутним розривом. Скажу не вихваляючись, я на одному диханні чотири рази підряд «вложив» м’яча в кошик, кілька разів вдало відпасував, все йшло просто чудово. Звичайно під час такої гри глядачі не шкодують долонь, та цього разу вони були напрочуд байдужі, чогось нахилялися одне до одного, перешіптувалися, дехто навіть усміхався. Ми закинули ще два м’ячі, і кремезний капітан «фізиків» взяв тайм-аут. Саме тоді я помітив у дівчат своєї групи фотокартку; дівчата збуджено перемовлялися, а інші витягували шиї до них, на їхніх обличчях відбивався подив.

«Невже щось про мене? — подумав я, і серце загупало в грудях. — Кепські справи!» — мовив я собі; насправді та фотокартка випала, коли я вкладав її у студентський квиток.

Я застиг з виглядом, певно, розгубленим і дурнуватим; я ніби дивився на себе в дзеркало: обличчя біле-біле, як м’ячик від пінг-понга. І подумалось, будь-що треба забрати фотокартку. Але саме пролунав суддівський свисток.

Наче в тумані я кинувся на баскетбольний майданчик і, розгублений, кілька разів посилав м’яч не туди, куди слід. Раз кинув по кошику, але м’яч, крутнувшись на кільці, скотився вбік; глядачі, звісно, зустріли такий кидок сміхом. Я крадькома позирав на глядачів, але фотокартка знову опинилася в моїх однокурсників; всі, хто хотів, уже ніби намилувалися нею... Сумніву не було, уболівальників більше цікавила та фотокартка, аніж змагання.

Я спіткнувся і впав, збив коліно і відразу підняв руку, прохаючи заміни. Під поглядами глядачів я рушив до деревця, на яке вішав кляту теніску. Мабуть, краще б вона лишалася там, ніхто б і не взнав, що то моя теніска. Ось та мить, коли я позбувся дечого ціннішого, ніж фотокартка,— репутації активіста і хорошого студента.

Я змішався з юрбою уболівальників, знічев’я розглядаючи їх і роздумуючи, як запопасти фотокартку. Але якщо й заберу, то хіба мало таких, що вже її бачили? Ех, ця ще мені триклята теніска і ці дурноверхі змагання! Атож, дивно й те, що...

— Лян Ібо! — покликав мене хтось, і я озирнувся — то була Чан Люйхун, наша партгрупорг. Вона кивнула мені головою, мовляв, є термінова справа. От і довідаюсь зараз...

— Це твій студентський квиток? — червона книжечка майнула перед моїми очима.

— Мій,— сказав я.

— І фотокартка теж твоя? — вона показала мені невеличку, зім’яту і потріскану фотокарточку.

Я зиркнув на фотокартку. Мої збентеження і тривога де й ділися, на серці стало легко й радісно, я відчув аж якесь піднесення.

На знімку — безмежне море. Вдалині білі вітрила (чи, може, чайки), пінясті хвилі накочуються на берег. А на камені сидить дівчина в купальнику, краплини води на ній світяться і переливаються. Їй років чотирна­дцять, дві кіски, обличчя підняте — вона замріяно дивиться в морську далечінь...

Я люблю море, хоч ніколи не бував на ньому: від моїх місць до нього надто далеко.

— Це Ченьлань? — всміхнулася Люйхун, але в її посмішці був і подив.

— Так, — я хотів забрати фотокартку, але вона відвела руку.

— На ній купальник? — Люйхун уже не всміхалася.

Радість моя розтала, я вже хотів іти, гарячково міркуючи: невже справа в купальнику?

— Стривай! — вона ступила ближче, обличчя її було суворе. Вклала фотокартку в свій студентський квиток, квиток встромила в жовту сумку через плече. Потім стривожено запитала:

— А ти знаєш, що фотокартка всіх переполошила? — я ствердно кивнув.

— Це вона подарувала?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

— І як вона подарувала її тобі? — Люйхун насупилася. Я мовчав, тож вона спитала знову: — Ти знав її раніше?

Мені не сподобався її допит. Якби допитувався хтось інший, я б не звернув уваги. Але Люйхун була заступником старости нашої групи. Серйозна і сумлінна в повсякденних справах, вона мала неабиякий авторитет у студентів. Я мало спілкувався з нею, але теж поважав її. З коротким волоссям, справедлива й порядна, вона ніби й не мала ніяких вад. Її погляд був щирий і скромний, глянеш на неї і зразу видно: це дівчина обов’язку. Казали, що до університету вона була в сільській агітбригаді, в неї чималий партійний стаж, в університет збиралася давно, але в селі не відпускали до 1977 року. Екзамени складала кілька разів. Тож годі було думати, що вона безсердечна, що в неї погані наміри.

— Фотокартка ця опинилася в мене просто,— мовив я. — Сьогодні зайшов у жіночий гуртожиток, взяти книгу; там була тільки Ченьлань. На її тумбочці побачив у рамці під склом цю фотокартку і здивувався майстерності фотографа. Я спитав, хто це так гарно зняв море і її на тлі хвиль, так вдало вибрав кадр і витримку. Ченьлань сказала, що то давно хтось із дорослих сфотографував її на літніх канікулах. Я вже йшов, а Ченьлань, побачивши, що я не можу відірвати погляд від фотокартки, засміялася, вийняла фотокартку з рамки й простягла мені:

— Якщо вона тобі так подобається — бери, я сфотографуюся ще.

Тепер я бачу, що вийшло трохи не так, як слід, але хто міг гадати, що фотокартка викличе такий переполох. Та й невже в цьому знімку є щось непристойне?

Люйхун, мені здалося, споважніла, і, вислухавши мене, чогось зітхнула, ніби в неї на душі лежав якийсь тягар, а тоді всміхнулася. Вона нечасто всміхалася, але посмішка робить її привабливішою.

— Ти все докладно розповів,— сказала вона. — Тож якщо хтось поцікавиться, спробую пояснити...

Я був зворушений.

— Тут, в університеті, треба бути обачним, бо любителів попатякати вистачає... — Вона приязно глянула на мене і заспішила геть. Мені й на думку не спало, що вона така чуйна та уважна, але серце стислося від недоброго передчуття.

— Люйхун, а фотокартка? — гукнув я їй.

— Нехай буде в мене, а то знову загубиш! — вона частіше зацокотіла підборами своїх черевичків.

Позаду, на посипаній жорствою стежці, почувся дзвінкий сміх. Я озирнувся і злякано відскочив убік: Ченьлань та її подруги, жартуючи і сміючись, наближалися і не помічали мене. Я зачаївся серед коричневих дерев, поки вони пройдуть. На Ченьлань була спідничка в дрібні квіточки, світло-сіра кофтинка, на ногах туфлі з пластику,— все це я встиг роздивитися. Її голос був найдзвінкіший. «Навіщо я сховався?» — раптом подумав я.

У розмові з Люйхун я вмисне упустив суттєву деталь, що коли я побачив фотокартку Ченьлань, то мене вразила глибока задума на її обличчі. Не знаю, чи привабило мене іще щось в тій фотокартці. Відтоді сама Ченьлань, звісно, змінилася, тільки очі її лишилися такі ж чисті й прозорі.

Вечірня заграва позолотила тополі в університетському парку. Силует Ченьлань танув там, де був захід, де квітували лотоси, і я довго дивився їй услід. Чи ж не могло бути, що серед усіх небесних світил мені припали до душі дві кришталевосяйні зірки?

-2-

Все ніби відійшло в минуле, забулося. Наступного літа, після нищівного розгрому «банди чотирьох», провчившись понад півроку, я за рекомендацією свого викладача увійшов до складу учбового сектору. Студентське життя входило в звичну колію. На перше заняття з політнавчання викладач виніс питання: «Яка з суперечностей зараз найважливіша?» Більшість студентів вважала, що найважливіша суперечність між соціалізмом і капіталізмом, між пролетаріатом і буржуазією, проте для нас найважливіша — суперечність між ідеологією і спеціальністю, між політикою і професією. Тих, хто вважав саме так, очолювала Люйхун; вона вміла блискавично наводити аргументи і докази, вміла наполягти на своєму, мислила чітко й логічно, тож усім здавалося — інакше й бути не може. Коли Люйхун сіла, довго ніхто не наважувався взяти слово. Хоч і не зовсім згодний з Люйхун, я не наважився «співати не в унісон», бо все ж трохи побоювався Люйхун. Викладач оглянув нас і вдоволено мовив:

— Сьогоднішнє обговорення нам цілком вдалося. Ось так, обмінюючись думками, ми й доходимо істини...

— Можна мені? — пролунав раптом дзвінкий дівочий голос, з ледь відчутним південним акцентом. — Я прошу слова!

Всі озирнулися: то була Ченьлань. Обличчя її трохи розшарілося, певно, тому, що вирішила виступити. На ній була світло-зелена сукня, поверх комірця на шиї два разки білого, у вигляді квіточок, штучного намиста. Викладач спохмурнів. Ченьлань, не бентежачись, чистими і прозорими очима впевнено дивилася на нього.

— Перед університетами, опорою чотирьох модернізацій, стоїть особливе завдання: виховувати висококваліфікованих фахівців. Ми прийшли сюди, палко прагнучи знань, тож, як на мене, головна наша суперечність між прагненням до знань і недостатністю їх...

Ці слова були наче суміш селітри, сірки і деревного вугілля, які творили щось вибухове. Весь курс вражено завмер. Сьогодні, можливо, нікого б і не здивувала її чітка й проста відповідь на складне запитання. Але тоді Ченьлань зарано «підпалила ракету».

— Прошу тиші! — Люйхун встала і постукала по столу. — Гадаю, що сказане Ченьлань вимагає ретельного обговорення. Зокрема те, чи існує зв’язок між суперечностями в університетах і суперечностями в суспільстві? Чи сміємо ми тут, в благополуччі та спокої, обговорювати складні й гострі питання класової боротьби? Чи можемо ми ухилятися від неї і виховувати кваліфікованих фахівців, коли ще не розвіявся отруйний туман «банди чотирьох»?

Люйхун, певно, заздалегідь обдумала все, вона була спокійна і некваплива, а голос її лунав упевнено.

В аудиторії запала тиша, всі дивилися на Ченьлань, чекаючи, певно, що вона розгубиться. Але та, ніби нічого й не сталося, незворушно підстругувала олівця. І раптом глузливо кинула Люйхун:

— По-твоєму, нам лишається їсти пампушки й коржики та вибирати собі сукню. У цьому вся твоя класова боротьба?

Я не стримався від сміху, а Люйхун сердито зиркнула на мене. На щастя, саме пролунав дзвінок і на цьому суперечка скінчилася. Спохмурніла Люйхун кинулася за викладачем, який прямував у деканат.

Мені подобалась мужність Ченьлань, її проста і зрозуміла манера висловлюватись. Щойно вона починала говорити м’яким голосом з південним акцентом, як незрозуміле ставало зрозумілим. Я обережно розпитав про неї в інших і взнав, що вона самотужки готувалась в університет, коли повернулася з села, як і багато хто з тодішньої молоді. Казали, що вона пише вірші, але друком вони не з’являлися. Дехто казав, що вона не дуже налягає на навчання: зранку бігає, надвечір гуляє, лягає пізно, на позанавчальні заходи її не затягнеш, вечорами іноді грає на акордеоні. Проте кожен, хто про неї говорив, не розумів її вдачі, тож від двох людей можна було почути дві протилежні думки про неї. То вона з подругами гаряче бралася за якусь справу, то уникала всіх, блукала невідомо де самотою...

Перед літніми канікулами відбувся іспит з політнавчання. Ченьлань одержала «незадовільно», і це мене здивувало. Увечері, після самопідготовки, коли роздавав твори, я заглянув у її роботу і сторопів. І було від чого: в питанні про основну суперечність вона не лише дотримувалася своєї думки, а й пояснила її, додавши таке: «...якщо соціалізм покінчив з експлуатацією, а система управління суспільством перебудована, то чому ж головною лишається суперечність між тими, хто йде соціалістичним і капіталістичним шляхом? Я не певна, що це головна суперечність...»

За це вона й одержала «незадовільно».

В аудиторії сиділа лише Ченьлань, яка дивилася на свою роботу і про щось розмірковувала.

— Ченьлань,— нерішуче озвався я,— деякі свої думки краще тримати при собі. Навіщо про них писати в екзаменаційній роботі й одержувати погану оцінку.

Вона дивилася на невеличке погруддя Пушкіна край столу, ніби Пушкін розумів її краще, ніж я.

— Написане в роботі насправді не має ніякого значення,— раптом мовила вона. — Зовсім ніякого.

Взяла роботу і, не глянувши на мене, пішла.

Це «незадовільно» не довго їй дошкуляло. Днів зо два ходила невесела, а на третій вже грала в гуртожитку на акордеоні. Ченьлань грала таки непогано, зворушливо і чисто підспівуючи дзвінким голоском. Мелодія, що линула з жіночого гуртожитку, була ніби сама молодість і життя, сліпучими квітами, що всипали рівнину між скелями і проваллями; бурхливим і радісним потоком на широких земних просторах...

Але її пісні та мелодії стосувалися мене, оскільки я відповідав за навчальний сектор. Одержала «незадовільно» й анітрохи не переживає і не боїться!

Літо на півночі — найкраща пора року. Земля радіє життю, безкрає блакитне небо не таке, як зимою — в незліченних букетах хмарок. Згадка про Ченьлань — це й згадка про те літо.

На початку другого семестру ми всім курсом зібралися в похід на Сонячні острови. Нам особливо подобався один з островів, зарослий лісом. Кожен із нас підготував «свій номер», Ченьлань акомпанувала на акордеоні. Дійшла черга і до нашого старости, попросили його заспівати. Він трохи поогинався, а тоді сказав, що заспіває «Стоїть рядами молодий бамбук». Але Ченьлань, коли почула, запротестувала: «Та по твоєму бамбуку вже шовкопряди повзають, я не буду грати!»

Той знічено чухав потилицю, не знаючи, як бути.

— Давай «Уральську рябінушку», я чула, як ти її наспівував,— порадила Ченьлань. Певно, то була її улюблена пісня, вона взяла кілька акордів, очі її заблищали.

— Що за «Рябінушка»? — спитала Люйхун. — Чия це пісня?

— Радянська!

— Скажи спочатку, про що вона? — наполягала Люйхун.

— Співати — не читати, одним пострілом двох зайців уб’ємо,— засміялася Ченьлань і без зайвих зволікань заграла. Староста попросив у разі чого помогти йому, і всі пожвавішали. Він трохи повагався, а потім заспівав. Ченьлань акомпанувала, промовисто дивлячись на Люйхун. На третьому куплеті співець забув слова, але пісню підхопила Ченьлань, і вони доспівали її вже разом. Чудова задушевна мелодія линула над лісом, піднімаючись в небо і ваблячи до себе:

...Літні зорі мовчазно дивляться, сумні,

І не скажуть, яснії, хто миліш мені...

Після походу дехто закидав, що Ченьлань перейшла всі межі, коли виспівувала цю пісню з однокурсником, що вона не інакше, як упадає за ним; дехто, щоб досадити Ченьлань, казав, що вона «підспівує» чоловічій половині факультету. А з початку осені розмов про неї ще побільшало. Я слухав їх і дедалі більше розумів, що таїлося за цими прозорими, чистими очима.

Хто скаже, якої саме миті я помітив цю дівчину?

-3-

Не пройшло й кількох днів після історії з фотографією, як знову наді мною згустилися хмари. В їдальні я був у центрі загальної уваги. Біля головного корпусу крутилися студенти з інших курсів, які підморгували мені, допитливо на мене дивилися, ніби я скоїв щось надзвичайне; от уже справді як не щастить, то не щастить! Хтось співчутливо повідав мені, звичайно, ненавмисне, що Ченьлань комусь подарувала свою фотокартку, а я так розлютився, що ледь не відлупцював його. Щоправда, дехто ставав на мій захист, але той захист зводився до зайвих теревенів... Добре, що того дня не було змагань, а то б на мене прибігли дивитися, як на мавпу в зоопарку.

Я почав уникати Ченьлань. На заняттях намагався її не помічати, увечері одразу біг у гуртожиток і брався за читво; все це я робив заради Ченьлань, думка про яку була не зовсім схвальна. Але ж чому я почуваю себе злочинцем?

Якось після занять я останнім вийшов з бібліотеки і ще зі сходів помітив дівчину, яка гуляла по стежці. Серце моє закалатало, і майже одразу я почув:

— Лян Ібо, а я чекаю тебе!

Дівчина підбігла до мене. Ченьлань?! Я похнюплено зупинився, носком черевика розкочував камінець на стежці.

— Я хочу поговорити,— озвалася вона.

— Ну що ж, давай поговоримо...

— Так зразу й не розкажеш усе. Після вечері чекатиму біля головного входу. Домовились?

Я розгублено підвів голову і, як на те, зустрівся з нею поглядом. Очі в неї прозорі, довірливі, їм не можна відмовити, вони надіялись... Хоч непевно, та все ж я ствердно кивнув головою.

Вона пташкою полинула геть. А я одразу пожалкував, що згодився. Увечері, біля головного входу — та це ж побачення! На очах у стількох людей! Як вона наважилась? І що за така пильна справа? Певно, вимагатиме назад фотокартку, а вона в Люйхун.

Замість вечеряти я кинувся шукати Люйхун, але не знайшов. Час зустрічі наближався, парком розповзався, застилаючи призахідне сонце, вечірній туман. Від нього, легкого, але тьмяного, ставало важко й тоскно на душі...

Із сумкою на спині, ніби збирався готуватися до занять, я рушив до головного входу. Та невдовзі повернув назад, бо відчув, як обважніли ноги. Мабуть, краще не піти. Але ж вона чекатиме! Ні-ні, Ченьлань висміє мене. Після відчайдушної боротьби з собою я все ж рушив до місця зустрічі. Але біля головного входу її не було. Я став озиратися, коли з-за старого в’яза позад мене раптом хтось виринув.

— Таки прийшов! Я все ж тебе витягнула, га?

Я сумно всміхнувся. «Кепські справи»,— подумалося мені.

— Ходімо,— сказала Ченьлань.

А я собі міркував: якщо запитає про фотокартку, скажу, забув, принесу завтра.

Звісно, я хотів лише заспокоїти її. Вона не повинна знати, що фотокартка у Люйхун.

Ченьлань спокійно йшла стежкою, ніби й не збираючись говорити. Ступала нечутно літніми туфлями з пластику по стежці, яка ще дихала денною спекою. Я нишком глянув на неї і помітив посмішку в кутиках вуст; вона тамувала її, мовби бачила щось смішне.

— Ти помічаєш, що коїться в університеті? — запитала вона, коли ми звернули за ріг.

— Не розумію,— кинув я. — Чого ти мене питаєш? Хіба сама не бачиш?

— Я от усе думаю, як цьому покласти край. Хоча б цим розмовам...

— Покласти край? Вистачить і того, що ти в центрі уваги, ні слова більше про фотокартку!

Від подиву Ченьлань аж приплющила очі, а тоді розсміялася, від душі, щиро; брови її вигнулися, зуби заблищали.

— Ти... ти справді не боїшся...

— Що тут смішного? — розсердився я.

Вона урвала сміх, підступила ближче і неголосно мовила:

— Останні місяці на нашому курсі щось стало нудно, і я подумала, чи не створити літературну студію, де і думками можна обмінятись, і обговорити учбові справи. В багатьох університетах такі об’єднання є... І холодно ж на цьому північному сході! Літо називається!

Я не сподівався, що вона так поверне справу, і розгубився.

Кілька студенток я вже знайшла. Ще б кілька студентів, і можна зібратися й подумати про стінну газету. Її можна б назвати «П’ять ароматів».

П’ять ароматів?

Так, п’ятьма ароматами лікують від душевної скорботи і кволості, а їх у людей зараз надто багато, як і полохливості, душевного хитрування, нечесності... Адже ж так?

Я раптом збагнув, навіщо вона мене шукала. Щиро кажучи, про літоб’єднання я думав і сам. Розмови про нього почалися ще раніше, але потім ущухли. Хоч мене і ввели в учбовий сектор, я не вважав усі схвалені й затверджені посібники єдиним джерелом знань, а вважав, що окрім дискусій в аудиторії необхідна й позалекційна підготовка. Тож думка про літоб’єднання на курсі здавалася мені вартою уваги.

Ми заговорили про літературу. Ніби якимись чарами вона затягувала нас в зовсім інший світ, що я навіть забув, де я і що я. Розповів Ченьлань, як мріяв стати драматургом, мало не Бернардом Шоу, як мріяв побачити першу свою виставу. Як мріяв стати критиком, майже Віссаріоном Бєлінським, що вказує шляхи нашій великій літературі. Що ж до Пушкіна, то я сказав, що, як на мене, він надто імпульсивний... Саме через Пушкіна ми й засперечалися. Ченьлань розчервонілася, доводячи, що це не так, і не помічала, що на нас здивовано озираються перехожі.

— Поет, якого боявся царський уряд, справжній поет! Тільки Пушкін міг віддати перевагу боротьбі й смерті над ганьбою.

Я не заперечував, нехай захоплюється Пушкіним. А тим часом інші зовсім не в захопленні від неї. Проте розмовляти з нею цікаво. Ми з нею трохи несхожі: вона бачить усе ширше, знає хоч і не так багато, але про все має власну думку. І завзято відстоює свою думку, не раз може загнати на слизьке.

Сонце скочувалось у туман, перед нами виникла схожа на пагоду скульптура, останні промені сонця чітко окреслили контури мускулястого робітника, біля ніг якого розсипався на бризки фонтан. Краєчок темного берега мелькнув між мармурових колон на широкій площі.

— Сунгарі! — радісно гукнула Ченьлань і кинулася до берега. Висипали зірки: одна, друга, третя... Наче вони випливали з річки. Вечірня Сунгарі ніби срібний ланцюг у квітах, які подзвонювали, звисаючи з грудей просторого, безлюдного берега. Вечірній туман піднімав хвилі, вони лагідно дзвеніли, ніби хтось струшував тим срібним ланцюгом. На березі було тепло і затишно, як у матері на руках. Ближче до води чисте, прохолодне повітря трохи тхнуло гнилизною. Та щойно глянеш в темно-синє небо, як тебе охоплюють чарівні мрії.

— Увечері Сунгарі напрочуд гарна,— порушив я мовчанку; я сумнівався, чи дісталися ми до межі казкового царства.

Ченьлань прилягла на березі неподалік від мене, в темряві біліла її спідничка. Вона ледь чутно зітхнула і сумно — аж якось незвично для неї — сказала мені:

— Темрява все приховує, тому й така прекрасна. А розвидніє — зразу помічаєш вади... Щоб бачити в темряві, треба мати гострий зір, адже світло від місяця та зірок таке слабке...

— Сунгарі гарна і вдень, вона блищить на сонці, наче золотий ланцюжок,— заперечив я.

— Мені здається, порівняння не зовсім вдале,— перебила мене Ченьлань. — Хіба навколо нас бракує всіляких палаців та ланцюгів? Пам’ятаєш, ти казав про чотири модернізації? Я гадаю, що мета їх — побудувати нове життя, звільнитися від старої ідеології і хибних поглядів. А отже, створити умови для всебічного розвитку особистості, створити суспільство, в центрі якого була б людина. Марксистська філософія проти перетворення людини в машину, проти втрати особистості, до якої призвів розвиток промисловості на Заході...

Досі зі мною ніхто не говорив так про чотири модернізації, раніше жодна дівчина не дивувала мене так. Вона замовкла, а в моїй голові зароїлися думки, яких, проте, я не наважився висловити.

— Лян Ібо,— раптом окликнула вона, і голос в неї дивно забринів. Вона підсунулася ближче і сіла.— Мені ти дуже нагадуєш одну людину.

— Кого ж?

— Вгадай.

— Не знаю.

— Ну гаразд. У тебе є сестра?

— Є, молодша. Ми з нею весь час гиркаємось. Вона ще носить розкльошені брюки.

— Он як? Але хіба варто з-за цього сваритися? Розкльошені брюки непогано виглядають.

— І ще вона любить танці...

— А я не вмію танцювати. Якби трохи більше часу, то навчилася б.

Я невпевнено розсміявся: якби Люйхун почула ці слова? І знову спитав:

— То кого ж я тобі нагадую?

— Мого старшого брата.

— Брата? А де він?

— Помер на лісопосадці, в Нінся. Віз перекинувся і просто на нього.

— То він, він... — я не знав, що казати.

— Він любив читати, ми багато розмовляли про книги... Якби він жив, то неодмінно підказав, як жити по-новому... Обличчя, чоло у нього, як твої; сьогодні я раптом згадала його, і мені так захотілося поговорити з кимось щиро... Шкода, я не бачу твого обличчя...

Прикре почуття охопило мене. То ось чому вона така уважна до мене! Не тому, що я партієць, один з ватажків студентської спілки, а тому, що я схожий на її старшого брата! Чому раніше мене не осяяв такий сумний і простий здогад? Добре, що вона не бачила мого обличчя, бо я почервонів і посмутнів одразу...

Поверталися ми невеселі й мовчазні. Потім я раптом подумав: а чому вона не питає про фотокартку? Що б це значило?

— Ченьлань! — я твердо вирішив нагадати їй про неї. — Твою фотографію я тобі віддам, неодмінно. Тож не турбуйся...

— Фотографію? — ніби здивувалася вона. — А навіщо мені вона?

— Щоб не було зайвих розмов...

— Я їх не боюся, — Ченьлань аж притупнула ногою. — Я не вірю, що Люйхун показує її де хоче і кому хоче, що ти просив Люйхун зберігати її. Але якщо вона їм така цікава, то нехай дивляться...

— Це Люйхун тобі говорила? — я похолов, перед очима сяйнула сліпуча блискавка, розітнула ніч, і я побачив чорні обриси лісу.

— Всі так кажуть, але, може, й неправда! — мовила Ченьлань і заквапилась до головного корпусу.

А мене опосіли підозри. Люйхун? Нічого не розумію...

-4-

Вранці мене розбудив якийсь шум. На півночі влітку розвиднює швидко. А вночі мені погано спалося... Бо я дивувався своєму верхоглядству й дурості, а то невеселе заняття. Та якщо навіть листя дерев черпає з нечистого повітря свою чистоту, то невже я не перетворю своє убозтво в багатство, а недоумство в розум?

Я так і не заснув, устав з постелі і подався на спортмайданчик. Проте ранкове повітря було не чисте, як я сподівався, бо звідусюди з димарів вгору тягнувся дим...

— Де це ти був учора? — суворо запитав мене хтось позаду. Я відразу впізнав, хто це. Люйхун.

— Ніде я не був! — відрубав я. І звідки в мене це почуття провини перед нею?

— В учбовому корпусі тебе не було, в гуртожитку і бібліотеці теж; де ж ти тоді був? Треба проводити збори, а тут розшукуй тебе. О дев’ятій сорок п’ять ти був біля головного входу, і не один? Так я кажу?

Завжди є люди, які люблять стромляти свого носа в чужі справи. А інакше б життя і художня література виявились би надто пісними.

— Був, де треба,— огризнувся я, дивлячись на бігову доріжку, що оперізувала спортмайданчик.

— Не хотів іти... не хотів... Лян Ібо, як ти міг так вчинити! — у неї був явно зіпсутий настрій.

— Що я таке, зрештою, скоїв? Чого ти так переймаєшся! — спитав я трохи пригнічено.

— Невже ти настільки нетямущий і не бачиш, яка вона?

— Вона? Хто вона? — певно ж, Люйхун мала на увазі Ченьлань.

— Раніше вона ощадила час навіть на сні, поверталася в гуртожиток пізно, так?

Я згадав, що хтось із студентів говорив, ніби Ченьлань допізна засиджується в аудиторії за книгами.

— Листується вона більше, ніж уся група, в неї безліч знайомств, бозна-хто пише їй. Хіба це годиться?

«Виходить, краще нікого не знати і нікому не писати»,— подумав я.

— Тобі це відомо?

— Відомо.

— Тоді мусиш зрозуміти, що наше завдання — допомогти їй учитися. А ти...

— А хто ж допоможе нам? — понуро спитав я. Вона трохи зблідла й прикусила губу.

— Не слід би говорити, але все-таки скажу тобі дещо цікаве, — вона заклала руки за спину, зробила кілька кроків по майданчику. — Коли я ще жила в селі, один юнак — він був на керівній посаді — написав мені листа, в якому висловлював трохи не ті думки. Я відразу ж передала того листа в нашу партгрупу.

Мене пересмикнуло.

— А вона... Вона не писала тобі? — раптом спитала Люйхун.

Я заперечливо похитав головою. А й справді, чому вона не написала мені жодного листа?

Люйхун втупилась у мене, ніби прагнучи відгадати по очах, чи я сказав правду. Схоже, вона щиро розраджувала мене і ділилась своїми та чужими таємницями. Вона вся ніби говорила: я — людина відверта і ні в чому не помиляюсь.

Якби хтось побачив її зараз, то відразу ж впевнився б, що вона ладна викласти на тарілочці і власну душу. Невчасно і трохи раніше, ніж звичайно, пролунав дзвінок на самопідготовку.

— Поверни мені фотографію,— мовив я наостанок.

— Ні, нехай ще полежить у мене. Подумай про наслідки, Лян Ібо, ще є час. Ти — партієць, керівник, тобі слід дбати про свій престиж... — вона різко повернулася. — Звичайно, і в партгрупі дехто за дружбу між юнаками і дівчатами — зараз інші часи. Але все ж пильнуйся і ще раз пильнуйся, не відступи від високих ідеалів...

Знову продзвенів дзвінок, і «промивати» мені душу вона мусила перестати. Я йшов у аудиторію і згадував її слова про високі ідеали. Ідеали у кожної людини свої. Але як же вона позбувається їх? Ми — перша група студентів після того, як у нашій багатостраждальній країні розвіялися «отруйні» тумани украй лівих «ліній», ми дорожимо славою нашого університету, нам не байдуже майбутнє батьківщини та чотирьох модернізацій. Ось над цим слід по-справжньому замислитись. Майбутнє — це трави, що пахнуть місячними ночами, але сил і соків вони набираються вдень...

Північне літо — це час буяння життя. Як і завжди, під сонячними променями заблищали, розпустилися вночі срібні трубки повійок. Через кілька днів я, Ченьлань і ще семеро наших однодумців організували літоб’єднання «Середина літа» й випустили перший номер літературно-художньої газети. Наслідки цього були втішні: ми кинули в наше застояне життя кілька камінців, і по його поверхні пішли кола. Це тішило нас. Часом я нишком зупинявся біля газети і повільно, слово по слову, читав вірші Ченьлань; в ці хвилини і вона поставала переді мною — чоло підняте, брови вигнуті — і ніби казала: «Нехай і вони погодяться, що це — непогано!»

Якось я зіткнувся з Люйхун, вона не сказала мені й слова, тільки глянула і ледь усміхнулася. Потім я довідався, що вона змусила переписати деякі матеріали з «Середини літа». Слава небесам, ніхто й не думав звертати на нас увагу! Тільки Люйхун була з тих, хто ревніше турбується про інших, аніж про себе.

В ставку університетського парку розквітло латаття, нагадуючи, як і минулого року, про близькі канікули. А перед ними треба було визначити трьох кращих студентів року.

Минуло кілька днів, і обстановка на курсі стала напруженою. Після лекцій однокурсники збиралися по двоє — по троє і жваво щось обговорювали: певно, майбутні вибори.

Ченьлань закінчила сесію просто чудово. Певне, вона постаралася — з сучасної політики вона мала хороші оцінки, з усіх інших — відмінні; група вважала її однією з трьох кращих. Я чув, як вона казала в аудиторії: «Неймовірно! Це просто якийсь випадок! Ніколи не думала, що гарні оцінки так і посиплються на мене!»

Дехто підходив до мене і питав, чи буде Ченьлань серед кращих. Я відмовчувався, хоч, щиро кажучи, ніщо цьому не перешкоджало. Та я передчував, що буде інакше. Троє кращих — то завжди рамка з трьома кутами, а у Ченьлань тих гострих кутів було значно більше...

Напередодні виборів сталися дві події, пов’язані з Ченьлань. По-перше, провінційна газета опублікувала її вірші про Сунгарі, а по-друге, «Женьмінь­жібао» переслала в університет надісланого нею в редакцію листа. Обидві події здалися надзвичайними, ожила факультетська громадська думка, в якій вистачало і хорошого, і поганого. Люйхун обома руками схопила газету, обличчя в неї стало розгублене. Минулого року, коли хтось з університету опублікував в «Гуанмінжібао» свої вірші, вираз у неї був точнісінько такий же. Заздрила вона чи злилася, те знала тільки вона.

Наступного дня, опівдні, відбувалося таємне голосування по списках, які подала кожна група. Люйхун рушила до трибуни, щоб повідомити, чиї кандидатури висунуті; я почув своє ім’я, серце в мене застукотіло. Останньою вона назвала, звичайно, Ченьлань, і серце в мене ще дужче застукотіло в грудях.

— Та перш ніж проголосувати за них, партгрупа і бюро курсу закликають усіх бути одностайними в своїх оцінках, — сказала Люйхун. Потім додала: — Перш за все слід уточнити, з яких трьох критеріїв виходять, коли вибирають кращих студентів.

А далі вона виголосила таке:

— Є у нас, скажімо, студентка, з якою ніби все гаразд, проте насправді з нею неблагополучно. Неодноразово порушувала учбовий розпорядок, примхлива. Хто не знає, чиє погруддя стоїть у неї на столі? Хіба це не красномовне свідчення? Або таке: щойно з друкованого органу партії нам переслали її листа, в якому вона обстоює свої хибні погляди, стверджує, ніби в соціалістичному суспільстві не буде суперечностей між пролетаріатом і капіталістами! Чи не свідчить це про її недостатню підготовку?

— Я не стверджую, що суперечності зникнуть,— спокійно докинула з місця Ченьлань. — Я гадаю, що вони не будуть найважливішими.

— Або ще приклад,— вела далі Люйхун, не звертаючи уваги на її закид. — В кого вона мітить своїми віршами в газеті? Ось послухайте кілька рядків з її плутаних віршів:

Сунгарі, тягар важкої пам’яті ти маєш,

Тому й несеш неквапно свої хвилі,

Коли ж розчистимо твої ми береги,

То будеш і весела, і привільна.

Тож питається: що це за така тяжка пам’ять у Сунгарі? Що значить «розчистимо береги»? На що вона натякає?

— Це метафора, — Ченьлань ледь стримувала сміх.

— Дурниці! — суворо глянув на неї староста курсу.

— А з її віршиками в «Середині літа» всі знайомі. Тому я більше не наводитиму прикладів. Важливо те, що вона ще й співає сумнівних пісень...

— Я згоден з Люйхун, що треба вживати заходів! — високим голосом вигукнув член комітету, який відповідав за спортивну роботу. — Її внесли до списку трьох кращих студентів, а чи заслуговує вона на таке?

Наче в якомусь тумані я дивився на Люйхун: вона й фізорг торжествували перемогу. І раптом до мене дійшло: останні дні вони уникали мене через ці збори...

— Але найгірше, що Ченьлань допізна немає в гуртожитку, десь розгулює, теревенить про кохання з хлопцями, пропускає заняття, не утруднює себе навчанням. Всім відомий випадок з фотографією — зайвий доказ. Та навіть після цього відмовляється від допомоги, вона себелюбна, словом, не нашого поля ягода.

— Неправда! — від обурення у Ченьлань аж змінився голос. — Пліткар­ка ти!

— Не знаю, хто пліткарка! — не відступалась Люйхун. — Це тобі не минулорічні зимові канікули, тож схаменися...

— Сама схаменися,— відповіла Ченьлань. В її прозорих очах були біль, гнів і хвилювання, але не покора. — Зараз уже не травень, давно вже літо, середина літа, ти це розумієш?

— Ти хочеш сказати, що ти свята? — запекло напосідалася Люйхун.

Ченьлань обвела поглядом присутніх, затримала погляд на мені, а тоді відвела його.

— Ми можемо довести! — почулися з задніх рядів дівочі голоси.

— Не треба, — я підвівся і попростував до трибуни. — Десь на початку січня я і Ченьлань зустрілися, пішли до ріки, посиділи там трохи, розмовляючи про літоб’єднання. Це можуть підтвердити всі, хто живе в гуртожитку. Я вважаю, немає підстав говорити, що Ченьлань не наша людина...

— Ти... — тільки й сказала Ченьлань, а тоді вибігла з аудиторії.

І одразу все завирувало, наче кипляча вода в казані. Здійнявся несусвітенний лемент, ніби розігрували квитки на кінофільм. Люйхун стукала по столу, але даремно. Я нишком вислизнув з аудиторії. Вибори трьох кращих студентів не вдалися.

Надворі я побачив, як Ченьлань швидко простувала до трамвайної зупинки, в руках нейлонова торбинка, певно, з купальником. Я поспішив за нею, але вона вже вскочила в трамвай. Поза сумнівом, вона їхала на Сунгарі.

Розлогі, широкі й золотисті береги Сунгарі. Вітер здіймав маленькі хвильки, невтомно гнав їх у далечінь. Завзяті плавці походжають біля води, і сліди їхні, чіткі й глибокі, творять заплутане плетиво. Люди лежать, сидять, стоять, виходять з води, падають на гарячий пісок, обсипаються ним...

Я шукав Ченьлань, хоч це все одно, що шукати голку в скирті сіна. Літом береги Сунгарі, як справжнє морське узбережжя, людей — не протовпишся. І все ж я любив Сунгарі, від неї на душі і радісно, і привільно. Вона входила в тебе, і ти відчував її вічну неосяжність, безмежність. Я виріс на Сунгарі, і про що мені тільки не мріялось на її золотавих берегах. Дивно, але зараз, хоч як я намагався, не міг нічого пригадати з того минулого. Перед очима стояв лише той чудовий вечір на березі і її, ніби зорі, очі... Навіщо я шукаю її? Невже мало, що в моїй душі, як тавро, закарбовано спогад про неї, ту, що сидить на камені біля моря? Берег, хвилі, дівчина... Що вабить мене до неї? Може, спогад, а може те, що вона — особлива, несхожа на інших?

Хмарки позліталися в небі, ніби пташки, з берега повіяло свіжим вітерцем, влітку дощі зриваються швидко. Знялася курява, люди кинулися врозтіч, і невдовзі берег спорожнів.

Я зупинився. Перші великі краплі закапали на голову — дощ почався. Я ступив кілька кроків і озирнувся на ріку. В невиразній імлі, що огорнула Сунгарі, я раптом помітив червону цятку: вона то з’являлася, то зникала. Її зносило по ріці, і я подумав, що хтось тоне. Миттю скинув черевики, стягнув штани і кинувся у воду, сильними змахами поплив до червоної цятки. Дощ та хвилі хльостали по очах. Та все ж я розтинав хвилі і підпливав ближче. Огледівся, простягнув руку і намацав купальну шапочку.

— Що ти робиш? — почувся раптом знайомий голос. Шапочка вислизнула з моєї руки, і з води з’явилася голова. То була Ченьлань.

Голосний і веселий сміх розсипався над рікою. Забувши про все, ми бризкалися, ганялися одне за одним. Невимовно радіючи, ми зовсім забули, що ми серед Сунгарі.

— А знаєш, у дощ страшенно приємно купатися, — Ченьлань перевела подих і додала:

— Ти пірни... і послухай, як дзвенить. Немає кращої музики...

— А я думав, не знайду тебе,— признався я.

Дощ перестав. На обрії знову купчилися апельсиново-жовті букети хмаринок, і сонячне світло сипнуло з-під них. Ріка стала золотистою, ніби зливаючись з піщаними берегами...

Ми пліч-о-пліч попливли до берега. Білі руки Ченьлань мірно рухалися у воді, річка скипала водяними квітами, ніби рвався її атлас, розсипався срібний ланцюг.

Ми вийшли на берег, вода скочувалася з нас, і нам було радісно. Я раптом помітив павільйон: вивіска закликала сфотографуватись на природі.

— Ченьлань! — гукнув я, а тоді звернувся до літнього фотографа, що ви­йшов до нас з фотоапаратом через плече:

— То як, знімете?

Ченьлань завагалася, оглянула себе, а потім весело позирнула на мене:

— Що, знову в купальнику?

— Авжеж! — відповів я.

Підійшов до неї і обійняв за плечі. А вона граційним порухом зняла купальну шапочку: її вологе волосся розсипалось. Тоді глянула в об’єктив і всміхнулася. Фотоапарат клацнув.

«Треба буде збільшити фотокартку й послати Люйхун»,— подумалось раптом.