ЧЖАН СЯНЬ

КОХАННЯМ ЗАБУТИЙ КУТОЧОК

З китайської переклала Ядвіга ЛИСЕВИЧ

-1-

Хоча сімдесяті роки добігали кінця, для молоді народної комуни під гучною назвою «Рай» кохання залишалося чимось незнайомим, загадковим і ганебним. Тож коли на зборах, спрямованих проти шлюбів з розрахунку, новий секретар комсомольського бюро вголос вимовив слово «кохання», це всіх ошелешило. Хлопці почали значущо перезиратися, пересміюватися, а дівчата почервоніли, опустили голови, хихочучи й соромливо переглядаючись і собі.

Тільки вродлива дівчина, комсорг дев’ятої бригади Шень Хуанмей, нишком сиділа в кутку і не сміялася. Її сумні очі на блідому обличчі дивилися кудись за вікно. Вона ніби й не слухала, але її вії раптом стріпнулися, немов зганяли сльози в кутиках очей. Слово, яке вона досі не розуміла, вривалося в самісіньке серце. Їй було соромно, гірко і страшно. Згадувала старшу сестру Цуньні, котру і ненавиділа, і любила зараз. Без отого Сяо Баоцзи не сталося б лиха, і так було б добре! Сестра сиділа б поруч із нею, весело сміялася б, як сміються хлопці, а після зборів вони, обійнявшись, подалися б у сільпо купити лучки для вишивання.

Серед п’яти сестер Цуньні пощастило найбільше. Вона народилася врожайного 1955 року. Коли їй сповнився місяць, в домі влаштували справжній бенкет. Молодий батько, тримаючи на руках свій скарб у ковдрі в дрібні квіточки, ­збу­джено розповідав:

— Відвіз я Лінхуа в пологовий будинок та й гадаю собі: а чи не забігти і в ощадкасу, гроші покласти?.. Повертаюся звідти, а мені кажуть: у вас дівчинка! Так швидко й легко народилася, що ніхто й не сподівався! Навіть порадили назвати її Шуньні — Легенька, але я подумав: ми, бідняки, вперше в житті поклали в ощадкасу гроші. Небо, можна сказати, розверзлося, земля тріснула. Якщо вже дівчинка під таку пору народилася, то краще назвати Цуньні — Збережена! Щоб виросла і щаслива була!

Його радість передавалася кожному, хто приходив у гості. Тоді він був заступником голови кооперативу «Гірське село» — діяльний, веселий, вщерть повний снаги та сили. Прищеплені ним дикі груші на гірському схилі першого ж року чудово вродили; після поставок пшениця та кукурудза навіть лишилися. І все невеличке село в двадцять дворів раділо з ним і повнилося вірою в ще краще майбутнє.

Та через п’ять років після народження Хуанмей становище змінилося на гірше. Кооператив «Гірське село» став дев’ятою бригадою комуни «Рай»: таку пишну назву комуні дав сам секретар повіткому, запозичивши з лозунга: «Комунізм — це рай, а народні комуни — міст до нього». Тоді всі, серед них і бригадир Шень Шаньван, були певні, що комунізм зовсім близько, що для цього досить без жалю спиляти всі груші, гінкго й каштани на ­гір­ських схилах чи перед будинками і вкинути в сталеливарні печі комуни. А коли ці дивовижні вогнедишні печі дадуть першу сталь, селяни легко перейдуть «міст» і опиняться в комунізмі. Але десятки тисяч в’язанок дров, які тягали на коромислах, обернулися в потворні залізні нариви і нічим не зарадили, хіба що тільки захарастили сільські землі. А тут нагрянула посуха, тож пшениці і кукурудзи не зібрали навіть на насіння. Батат — солодка картопля, поса­джений на схилах замість порубаних груш, вродив крихітний, як пальчики Цуньні. Її мати перед самими родами подалася в жебри, а коли повернулася, то Шень Шаньвана вже зняли з бригадирства за «протидію широкомасштабній виплавці сталі». Незабаром він побачив охлялу доньку, що кричала, і його бліде, опухле від недоїдання обличчя гірко скривилося:

— І навіщо ти народилася в такий голодний рік? Бути тобі Хуанмей, Голодною!..

Цуньні, яка не знала цих нестатків, досхочу пила материнське молоко, швидко росла, навіть коли їла листя і пила саму воду. У шістнадцять років вона виглядала дорослою дівчиною і допомагала батькові по господарству замість хворобливої матері, яка за останні роки народила ще трьох дочок. У найтяжчій роботі — носінні хвої з гірського лісгоспу — вона стала серед жінок третьою по трудоднях. Щодня вставала досвіту, а поверталася з першими зорями, з’їдала миску батату чи кукурудзяної юшки і зразу ж лягала спати. І хоч у кінці року, коли підраховують зароблене, ніяких прибутків не виявлялося, а борги росли, вона не сумувала, навіть не знала, що таке сум. Іноді розчулено обіймала слабеньку сестричку Хуанмей, пригортала до пругких грудей і тихенько наспівувала гірських пісень — тих самих, що колись співала мати.

У житті трапляється дивне і несподіване, хоч насправді закономірне. І дивуватися цьому нерозважливо. Навіть жахлива потворність має природне джерело, хоч люди воліють не помічати його. Так вийшло з Цуньні та Сяо Баоцзи.

Сяо Баоцзи — здоровий юнак, одноліток Цуньні — був єдиним сином Цзя Гуя зі східного кутка села. Його ім’я означало Золотко, Коштовність; і справді, він працював так, аж моторошно дивитись. Якось, коли він з матір’ю перетягував з гір хвою, пішов дощ. Тітка Цзя Гуй оступилася, ще й зламала коромисло. Не довго думаючи, він звалив обидві ноші на своє коромисло і, підтримуючи матір, добувся до села. Хвою зважили: виявилося — триста п’ять фунтів! Всі обімліли, і відтоді ієрогліф Бао в його імені стали вимовляти трохи по-іншому, шанобливіше¹. Так він із Золотка перетворився на Барса.

Якось весною сімдесят четвертого року кадрові робітники бригади вдосвіта подалися в комуну критикувати Конфуція², а просту робочу силу кинули на будівництво водосховища. Цуньні залишили дідусю Сяну, сторожу комори, допомагати віяти насінне зерно. Старий казав, що треба робити, не перестаючи бурчати:

— Ці кадрові походять, тицьнуть рукою, тут, мовляв, от і надривалися цілий рік, каміння тягали. А потім вода рине з гір і знесе все до дідька! Знову прийдуть ці кадрові, знову тицьнуть і знову без ніякого поняття... Ні в землі, ні у воді, ні у вітрі ні біса не тямлять!

— А як же Юйгун, що пересунув гори?³ — несамохіть вихопилося в Цуньні.

— Коли ситий, то й гори пересунеш!.. Йди-но сюди, ось цю купу провій, тільки обережно, не розкидай. Ця кукурудза росла на коріннях диких груш, бачиш, яка квола? Ще невідомо, чи зійде вона! — не вгавав старий.

————
¹ Китайська мова знає чотири тони, які впливають на значення слова.
² Ця кампанія провадилась у 1973—74 рр. і парадоксальним чином поєднувалася з критикою маршала Лінь Бяо, якого незадовго перед тим оголосили спадкоємцем Мао Цзедуна.
³ Стародавня легенда про старця Юйгуна; з досади на гори, що заступали шлях, він вирішив із сином та онуками зрити їх. Вражений їхньою наполегливістю, Небесний володар пересунув гори. У сорокових — сімдесятих роках у Китаї широко рекламувалася стаття Мао Цзедуна «Юйгун пересунув гори».

— А як же з виробництвом зернових? — знову підохотила його дівчина. Звісно, зі старим працювати легко, але краще носити з ровесниками землю на будівництві, бо там цікавіше.

У цю мить на порозі з’явилася могутня постать:

— Дідусю Сяне, дай і мені якусь роботу!

— Сяо Баоцзи! — згукнула Цуньні. — Ти ж учора підвернув ногу, коли носив каміння!

— Відпочивав би вдома! — порадив і старий.

— Та не вмію я сидіти,— простодушно всміхнувся Сяо Баоцзи. — Важко носити мені не виходить, а легке якраз по мені.

Він узяв дерев’яну лопату і став провіювати зерно.

Дідусь Сян полегшено зітхнув, присів навпочіпки й закурив. Потім згадав, що треба гукнути теслю лагодити плуги, тож дав деякі вказівки й пішов. Провіювати зерно для молодих і працьовитих хлопця й дівчини справді неважко. Невдовзі вони вже засипали насіння в мішки, ще й розкидали перед коморою стебла солодкої картоплі сушитися.

— Можна й відпочити! — Сяо Баоцзи кинув свою ватянку на мішки й ліг.

Цуньні втерла з чола піт, потім і собі зняла ватянку й присіла навпроти; вона лишилася тільки в зеленій плетеній кофті, посаг матері. Хоча кофту без ліку прали й латали, вона щільно облягала тіло, через що й досі викликала заздрощі в багатьох дівчат.

Сяо Баоцзи дивився на розпашіле, особливо гарне зараз обличчя Цуньні, освітлене сонцем, на її повні груди, і в душі зроджувалося незвідане раніше, солодке почуття, що збуджувало і лякало; аби щось казати, він озвався:

— Днями в Учжуані показували кіно. Ти ходила?

— Мало приємного ходити в такий світ! — мовила Цуньні і нахилилася, ніби відкусити нитку на рукаві, а насправді, щоб сховатися від палкого погляду Сяо Баоцзи.

Учжуан — сусіднє село, відділене двома горами. Навіть Сяо Баоцзи ­ви­трачав на дорогу туди понад годину. Тамтешня бригада не вважалася заможною: минулого року за десять трудоднів там платили лише по тридцять вісім фенів⁴, але для селян з «Раю» і то була розкіш. Молодь особливо вабило туди, бо неподалік проходило шосе, за тридцять лі по якому була залізнична станція. На минулорічне свято весни⁵ Сяо Баоцзи з кількома приятелями ходив туди дивитися на поїзд. Півдня пішло на дорогу, ще дві години чекали на станції, зате побачили, як вихором промчав зелений пасажирський експрес, що їх неабияк втішило. Ніхто з їхньої бригади ще не бачив такого, а на поїзді їздив лише рахівник Сюй, якого всі чомусь називали Сліпим.

————
⁴ Дрібна монета.
⁵ Китайський Новий рік.

— І мені нецікаво туди ходити! Крутять тільки старі фільми про війну: «Підземна війна», «Мінна війна», «Південний і Північний походи»... Я їх сто разів бачив, майже напам’ять вивчив! — Сяо Баоцзи потягнувся і зітхнув: — А чим ще займатися, як не кіно дивитися? Карти подерлися; я замовив одному, він у сільмазі обіцяв дістати, але й досі купити не може!

Таки-так, крім кіно й карт молоді нічим зайнятися на дозвіллі. Правда, в бригаді передплачували місцеву газету, але і її читав лише рахівник Сюй — уголос, на зборах. І читав так, що замість «Конфуцій прорік» чулося «Конфуцій пророк», і ніхто не міг поправити цього єдиного на село грамотія. Раніше селяни ще розважалися гірськими, тобто любовними піснями, але тепер їх оголосили непристойними і заборонили співати.

Раптом Сяо Баоцзи пожвавішав і сів:

— А знаєш, рахівник Сюй розповідав, що колись бачив страшенно цікавий фільм... Оце так-так!—він прицмокнув язиком і пирснув від сміху:—Там...

— Що там? — поцікавилась Цуньні, дивлячись на його вдоволене обличчя.

— Ха-ха-ха! Ні, не скажу! — почервонів раптом Сяо Баоцзи, проте і далі сміявся.

— Та кажи ж, що там?

— Гаразд, скажу, тільки не сердься!

— Та говори вже!

— Там... — він знову пирснув, а Цуньні, відчуваючи, що зараз він щось ляпне, взяла з підлоги жменю землі. І справді Сяо Баоцзи набрався духу і оголосив:

— Там чоловік і жінка цілувалися! От!

— Тьху, яка гидота! — густо почервоніла Цуньні і жбурнула в нього землею.

Сяо Баоцзи ухилився:

— Ні, правда, сам Сюй так казав!

— І не соромно тобі! — Цуньні знову жбурнула жменею землі, вже вдаліше. Хлопець відповів тим же, і одна грудочка потрапила дівчині за пазуху. Вона розсердилася:

— А щоб тобі добра не було!

Ніяково всміхаючись, Сяо Баоцзи стягнув з себе сорочку, оголивши міцні, ніби залізні м’язи. Цуньні теж скинула кофту, щоб витрусити її. І хлопця наче пронизало струмом, кров шугнула в голову, забило подих. Бо коли Цуньні знімала кофту, її майка трохи задерлася, і на мить відкрилися білі й тугі дівочі груди.

Сяо Баоцзи кинувся до неї, як барс із гірського потоку, і нестямно стис дівчину в обіймах. Та не на жарт злякалася, стала відбиватися, але гарячі губи хлопця вже знайшли її вологі напіврозтулені вуста. Світ поплив у неї перед очима, очі заплющилися, а руки безсило повисли. Первісна сила захопила цих бідних, але дужих молодих людей. Традиційна мораль, голос розуму, страх покари в одну мить перетворились на попіл...

-2-

Кволе насіння кукурудзи дало кволі сходи. Чотирнадцятирічна Хуанмей сапала і раптом зрозуміла, що старша сестра змінилася: вже не сміялась безтурботно, і часто, хоч і розмовляла з нею, проте ніби не чула. Іноді сиділа бліда, похнюплена й витирала сльози, а часом навпаки, червоніла і чогось всміхалася... Найдивовижніше сталося вночі, коли дівчинка прокинулася і побачила, що сестрина постіль порожня. Вранці вона спитала її про це, і сестра, мінячись на обличчі, сказала, що Хуанмей, певно, те приснилося.

Тоді саме їхня мати захворіла на нирки. Батько мерщій позичив грошей у свого дядька з сусіднього села й викликав лікаря. В сім’ї панувало сум’яття, страх, і ніхто не помічав, що діялося з Цуньні. Тільки Хуанмей маленьким сердечком відчувала, що над сестрою нависає страшна небезпека.

І лихо прийшло, звалилося, навіть страшніше, ніж могла уявити дівчинка.

Це сталося, коли кукурудза вже виросла в половину людського зросту. Селяни, натомлені за день, зібралися після вечері в конторі і слухали, як рахівник Сюй при гасовій лампі читає про Конфуція. Хуанмей, не дочекавшись кінця зборів, утекла додому вкласти молодших сестер. І заснула сама. Але незабаром прокинулася від лементу, криків, презирливого сміху, лайки, ударів, плачу і прокльонів. Все те мішалося з валуванням собак, з гірською луною,— вона ще не чула такого. Дівчинка злякано запалила лампу; моторошні звуки наближалися, дійшли до їхніх воріт, і раптом у двері влетіла сестра — розхристана, розкуйовджена — і з риданнями впала на постіль. Потім народні ополченці вштовхнули Сяо Баоцзи — голого до пояса, руки зв’язані за спиною. Під сліпучим світлом кишенькових ліхтариків Хуанмей побачила на його тілі довгасті криваві смуги — його шмагали пруттям. Він стояв на колінах прямо, але з пригніченим, винуватим виглядом,— і батько, аж чорний від люті, хльоскав його по щоках, а мати сиділа на лаві й ридала, уткнувшись обличчям у долоні. За дверима гомоніла юрба: дорослі, діти, майже всеньке село. Люди кричали, обурювалися, ганили, знущалися... Трусячись від страху, Хуанмей нарешті збагнула, що сестра вчинила найганебніше і ­най­огидніше, що тільки може бути. І гірко заплакала. Її зболена душа відчувала безмірний сором, приниження, образу, ненависть. Її улюблена сестра зганьбила всю родину, а отже, і її. Хуанмей ще тільки росла, тож була особливо вразлива. Рясні сльози образи котилися з очей, ніби ріка прорвала греблю, і вона аж стогнала: «Безсоромна! Сім’ю зганьбила, село! Безсоромна! Безсоромна!..»

Потім вона забулася і ніби вві сні чула, як люди розходяться, як батьки Сяо Баоцзи благали прощення у її батьків, як дідусь Сян говорив:

— Нізащо не винуватьте дочку! І наглядайте за нею...

Материні докори змінилися тихим умовлянням. Хуанмей заснула на мокрій від сліз подушці, час від часу прокидаючись від кошмарів. І раптом здалеку донісся розпачливий крик:

— Рятуйте! Рятуйте!

Вона підхопилася: тільки займалося на світ, але поряд ні сестри, ні матері не було. Хуанмей в одній сорочці, боса, вискочила на вулицю: всі бігли до загати на околиці села. Але пізно, сестра, яку насилу виловили з води, була вже нежива!

Мати, обхопивши її, невтішно голосила. Люди відтягували її від доньки, але марно. А батько застиг, ніби сухе дерево, невидющим поглядом втупившись у воду.

Вранішня зоря освітила мокре, бліде обличчя Цуньні, і воно ніби порожевіло. Сестра лежала спокійно, без виразу муки, протесту чи кривди. За свій нерозважливий вчинок вона сплатила найвищу ціну і змила з себе ганьбу. Звісно, смерть її безглузда, а з іншого боку, чого кращого вона могла сподіватись? Перед смертю вона зняла з себе зелену кофтину й повісила її на дерево. Немов залишила сестричці свій найбільший скарб, який ще зберігав тепло і запашну її молодість...

Але цим не скінчилося. Тижнів за два в оселі дядечка Цзя Гуя знову почувся плач — двоє співробітників громадської безпеки прийшли забирати Сяо Баоцзи. Село знову розтривожилось. Люди бігли з полів, ставали вздовж шляху, злякано й мовчки дивилися на небачений блискучий предмет у хлопця на руках. Батьки його йшли позаду і голосили.

Шень Шаньван, кинувши сапу, теж кинувся слідом. У п’ятдесяті роки він бригадирував, взагалі багато бачив, але доччина смерть доконала його: він одразу постарів років на десять, збайдужів до всього. Проте зараз відчув, що не може мовчати. І він крикнув конвоїрам:

— Товариші, товариші! Ми ж не скаржилися на нього!

Один з конвоїрів озирнувся і суворо кинув:

— Йди, йди собі!.. Він зґвалтував дівчину, ще й довів її до смерті! До чого тут скаржились чи не скаржились?..

Сяо Баоцзи поводив себе тихо. Потім підвів голову, глянув довкола і раптом кинувся бігти до пагорба неподалік.

— Стій! Куди?! — загукали конвоїри, біжучи слідом.

Але Сяо Баоцзи не зважав на їхні крики: він біг через зарості й колючки, а тоді впав на свіжу могилу Цуньні і заплакав, судомно стискаючи пальцями вологу, жовту землю. Аж коли підбігли конвоїри, він став навколішки й тричі вклонився могилі.

З пам’ятних зборів, де вперше прозвучало слово «кохання», Хуанмей вийшла з тяжким серцем. Комуна «Рай» містилася в найглухішому закутні повіту, а дев’ята бригада — в найглухішому кутку цього закутня.

Надвечірнє сонце вже низько висіло над сосновим бором, і дівчина злякалася, що не встигне додому завидна; тому передумала заходити в сільпо, а заквапилася стежкою через пшеничне поле.

— Стривай, Хуанмей! Підемо разом! — долинув позаду голос Сюй Жуншу, секретаря комсомольського бюро. Він був з восьмої бригади, яку відділяла від дев’ятої лише та нещаслива загата. Хуанмей, звісно, не хотілося одній, та ще й у вечірню пору, йти безлюдною гірською дорогою; але не хотілося і йти з хлопцем, та ще й з Сюй Жуншу. Тож після миттєвого вагання вона прискорила ходу, а коли край пшеничного лану Жуншу таки наздогнав її, намагалася триматися на відстані.

Сестра залишила їй не тільки зелену кофту, а й коромисло з шовковиці; тепер вона несла нелегкий тягар господарських турбот, а заразом сором і страх, ще тяжчий. Юнаків вона боялася й уникала їх, ніколи не розмовляла з ними. Вона зневажала дівчат, які не боялися хлопців, росла відлюдкуватою і похмурою.

Але розквітла і вона, цьому годі опиратися. Доти землисте обличчя Хуанмей порожевіло, стало м’яким і гладеньким, брови розпрямилися, сухі очі заясніли й зволожились. Вона відчувала, як набухають груди, кругліють плечі, і навіть сестрина кофта вже тіснувата. В душі здіймалася свіжа, невиразна радість. Вона дивилася, як розпускаються квіти, розуміла, що вони прекрасні, і несамохіть устромляла квітку у волосся, заслухалася пташиним співом.

Тепер її все чарувало і хвилювало: і листя дерев, і посіви, і польові трави, і роса на травинках. Часто нишком дивилася в щербате материне люстерко, і навіть коли брала воду біля загати, вдоволено посміхалася, дивлячись на своє відображення. З’явилися подруги, з якими на свята ходила в сільпо, розмовляла, сміялася. До хлопців вона і зараз ставилась насторожено, але відчувала, що вони не такі й бридкі... Саме тоді на її шляху і з’явився Сюй Жуншу.

Вона знала його змалку, з першого класу школи, яка містилася на території восьмої бригади. Якось хлопчаки оточили її і почали ображати, та раптом з’явився трохи старший хлопчина й захистив Хуанмей, ще й утер їй рукавом сльози. Потім народилася найменша сестричка і Хуанмей мусила кинути школу ще в другому класі. Іноді з сестричкою за плечима вона ходила до загати по траву для поросят. Якщо Жуншу бачив це, то залишав своїх приятелів, брав у неї серп, миттю нажинав оберемок трави і тікав. А пізніше з восьмої бригади загриміли гонги та барабани. Хуанмей з сестрами пішла туди й побачила Сюй Жуншу в новенькій військовій формі, з червоною квіткою в петлиці — він ішов у армію.

А потім вона зустріла його лише минулого року, на комсомольських зборах через кілька днів після його демобілізації. Він увійшов у зал, ніяково оглянув усіх і вмостився в кутку, зовсім як Хуанмей та інші дівчата, яких щойно прийняли в комсомол. Кілька активістів оточили його й попросили розповісти про службу, але він почервонів і відмовився:

— Я служив у мирний час, не воював, тож розповідати особливо нема чого!..

Це було трохи не схоже на поведінку бравих солдатів революції, як це уявляла молодь, але Хуанмей таке навіть сподобалось, і коли Сюй Жуншу висунули в комсомольське бюро, дівчина одразу підняла за нього руку.

Раніше діяльність комсомольської організації комуни зводилася до проведення зборів та роботи на полях. Якщо треба було зробити щось важке, скажімо, зібрати добрива або переносити каміння, то скликали збори, а потім безкоштовно працювали до глибокої ночі. Але Сюй Жуншу порушив цей звичай.

— У молоді є свої інтереси! — заявив він. — Пропоную після зборів подивитися кінофільм!

Всі обімліли, а коли отямилися, дружно заплескали в долоні. А він недаремно запропонував таке: заздалегідь замовив квитки у клубі невеличкого заводу неподалік, де працював його друг по армії, і після зборів повів комсомольців туди. Хлопці й дівчата йшли групками, розмовляючи і весело сміючись, як на свято; дехто навіть завів горянських пісень. Хуанмей тоді вперше дивилася кіно, зручно вмостившись у справжньому кріслі зі спинкою і підлокітниками. А вночі в її сон уперше прийшов мужчина, схожий на героя з кінофільму, що вів молодь на будівництво водосховища; аж дивно, як він нагадував їй їхнього комсомольського ватажка. Він заразливо сміявся, щось казав їй і стояв так близько біля неї! Дівчина прокинулась зі сну і побачила, що край її постелі залило місячне сяйво. Серце Хуанмей затопило солодке почуття, але вона схаменулася, навіть аж розсердилася на себе:

«Що це зі мною?! Як добре, що це лише сон!..»

Та коли вона стала комсоргом бригади, Жуншу вже офіційно міг частіше навідуватися до неї. Вона трималася з ним суворо і відчужено: в дім не запрошувала, розмовляла тільки на порозі, оддалік. І говорила про справи: коли збори, кого повідомити, питання — відповідь і все. А коли він ішов з двору, то вдавала вкрай заклопотану, хоч насправді крадькома дивилася йому вслід. Їй хотілося запросити його в гості, посидіти з ним, погомоніти, і водночас вона боялася цього. Чим частіше вони зустрічалися, тим більше сум’яття оселялося в її душі. Якось вона пізно повернулася додому, і сестричка повідомила:

— Жуншу приходив!

Мати, яка теж щойно повернулася, насторожилась:

— А що він хотів?

— Він до мене приходив,— озвався батько. — Розпитував, як я прищеплюю гірські груші, через скільки років плодоносять, скільки можна взяти їх з одного му⁶. Я його питаю: «А це не буржуазний підхід?» А він відказує: «Вже не буржуазний, в газетах писали!» От хлопець!

————
⁶ Земельна міра.

Батько ніби скрушно хитав головою, але Хуанмей відчувала, що Сюй Жуншу йому подобається, і нишком раділа. Але мати насупилася:

— Не може вжитися з людьми!..

Після вечері мати довго розмовляла з батьком в сусідній кімнаті. Крізь щілину в дверях дівчина розчула її слова:

— Вже патякати почали! Якби часом не пішла стежкою Цуньні!..

Хуанмей аж знетямилась. Впала на постіль і вдарилася в сльози, обурена, що мати її не розуміє, що сестра навіки зганьбила їх; та найбільше її обурювало те, що хлопець таки подобався їй. Як це безглуздо, ганебно! «Безсовісна! Закохалася! Безсоромна!» — картала вона себе, уткнувшись у ковдру, щоб не чули її схлипувань.

Вона вирішила зовсім не помічати Жуншу. Свої справи нехай вирішує з її заступником. Його це неприємно вразить? І нехай! Ніхто його не силував родитися хлопцем...

Невдовзі вона й справді зненавиділа Жуншу. Якось Сліпий Сюй сказав у правлінні бригади:

— Цей Жуншу ладен замахнутися на саме небо! Вже погиркався з заступником секретаря партбюро!

— Чого б це? — запитав хтось.

— Уявіть собі, добивався, щоб Сяо Баоцзи виправдали!

— Що?! — вихопилося в дівчини. Адже Сяо Баоцзи засудили справедливо, він одержав по заслузі, його злочин доведено, так вважають усі. Тим паче Хуанмей не могла думати інакше, вона ненавиділа Сяо Баоцзи, що винен у смерті її сестри. Як же тоді Жуншу — комуніст, комсомольський секретар, якого поважала,— може заступатися за цього мерзотника? Невже він співчуває тому злочинцю? Чи задобрили його батьки?.. Обурена, вона вирішила спитати самого Жуншу. Та коли біля загати побачила, як він з лагідною посмішкою йде їй назустріч, хоробрість її де й поділася. Як спитати? Вона вдала, ніби не помітила його, і повернулася додому, зробивши чималий гак. Потім вона, певна річ, жалкувала, що не висловила йому всього, що збиралася.

Хуанмей лютилася на Жуншу, ненавиділа його, боялася і водночас думала про нього. Якщо назвати це коханням, то юнаки й дівчата в інших місцях, в інших умовах і не зрозуміють нас. Але Хуанмей жила в дев’ятій бригаді комуни «Рай», у нетрях з нетрів. Тутешні дівчата в її віці могли кохати лише потай, страждаючи й переживаючи, як і вона. Та згодом переживання миналися, бо приходив якийсь родич або знайомий, приносив зелену чи рожеву кофту, торгувався трохи і все влаштовувалось. Потім той же родич або знайомий приводив уже хлопця; заручені, не сміючи глянути одне на одного, вирушали в Учжан чи ще кудись фотографуватися, і у визначений день наречена залишала батьківську оселю...

Так звикли тут, і це вважалося нормальним. Та на сьогоднішніх зборах Сюй Жуншу назвав це «шлюбом з розрахунку». Більш того, він заговорив про кохання. Невже у сестри з Сяо Баоцзи було кохання? Ні, ні, то щось ганебне, протизаконне! Де ж правда? Хуанмей розгубилася, але не переставала думати про Жуншу. Вони мовчки ішли, хоч і не скажеш, щоб поруч. Подруги Хуанмей подалися в сільпо, тож на тихій гірській стежці вони були лише вдвох. Дівчина відчувала, як несамовито калатає її серце.

Раптом Жуншу зупинився, глянув довкола і голосно заспівав:

— Я люблю це блакитне море!..

Дівчина мимоволі озирнулась і схвально всміхнулась.

— От дивлюся на сосновий бір і згадую море! Згадую дні, коли служив на кораблі... — мовив Жуншу, ніби сам до себе. — Коли дивишся на море, душа так і рветься на простір... От якби наші земляки хоч раз його побачили!

Дівчина слухала, і настороженість її розтавала.

— А ти була на базарі? Там уже торгують яйцями, овочами, і ніхто людей не проганяє! Розумієш! Сільська політика міняється... В нашому гірському районі мають зменшити поля, а на схилах знову саджати груші. Тепер вміння твого батька знадобиться, тож нехай заздалегідь готує саджанці! — Жуншу говорив дещо плутано, але палко. — А мати може і вдома кошики з лози плести — все ж якийсь приробіток. Та й старша з твоїх сестер наступного року вийде на роботу. Дві молодші можуть овець пасти... Мій товариш по армії в правлінні комуни працює, то він казав, що з центру має надійти указ, який дозволяє селянам багатіти! Не віриш?

Очі в нього збуджено блищали, голос дзвенів, як гірський струмок, та Хуанмей не дуже вірила йому. Вона ніколи навіть не мріяла багатіти. Відколи вона себе пам’ятала, багатство пов’язувалось з капіталізмом і нещадно критикувалось. Але її зворушило, що Жуншу знав її сім’ю, турбувався про неї. Ось як він відповів на її настороженість, навіть ненависть. Дівчина відчула, як її обличчя спалахнуло від сорому...

— Авжеж, якщо все життя скніти в злиднях, нічого хорошого не вийде! — переконано говорив Жуншу. — От хоча б Сяо Баоцзи. Хіба можна огульно звинувачувати його? Тут винні і бідність, і відсталість, і дурість, і все... І от через ці феодальні пережитки чесний хлопець потрапив за ґрати! А твоя сестра ще більше постраждала...

Довше Хуанмей не могла стерпіти. Вона люто скрикнула:

— Не смій про це говорити! Не чіпай моєї сестри!..

І ледве стримала сльози, от-от ладні бризнути з очей. Квапливо закрокувала геть, а вражений Сюй Жуншу лишився позаду.

Коли Хуанмей прийшла додому, вже споночіло. Вона вже трохи заспокоїлась, та й сестрички кинулися їй назустріч. За ними вийшла мати, теж радісна. Це здивувало дівчину: ту аж завчасу зістарили злидні, непосильна праця і недуги. Після смерті старшої дочки її обличчя знало тільки скорботний, відсутній вираз. Що ж її так втішило?

— Ти тільки поглянь на свою постіль! — щасливо всміхнулася мати.

На її постелі лежала новенька небесно-блакитна кофта, що при тьмяному світлі гасової лампи здавалася особливо яскравою і святковою.

— Чия це?

— Твоя! — радісна мати зачерпнула їй з казанка гарячої кукурудзяної каші. — Твоя двоюрідна тітка прислала...

— Двоюрідна тітка?! — сторопіла Хуанмей, а потім знесилено опустилася на краєчок ліжка. Справді, тітка недавно приходила, довго шепотілася з матір’ю і все позирала на Хуанмей. Дівчині ще тоді це здалося дивним. І от тепер ця кофта!

Мати сіла поряд і лагідно заговорила:

— Ти пригадуєш, вона живе в Учжуані, в третій бригаді. Молодший її син лише на три роки старший за тебе, а старший працює на залізничній станції, заробляє понад п’ятдесят юанів на місяць.

— Я не хочу! — вигукнула вона й кинула кофту матері. — Не хочу!

Мати лагідно обійняла її:

— Та ж не зараз виходити заміж! На літнє свято будуть оглядини, принесуть одягу... і чимало! А на заручини обіцяли п’ятсот юанів...

— Ні-ні! — аж задихнулася дівчина. Розпачливі сльози ринули з очей. Вона відкинула материну руку й вибігла з кімнати.

— Та що ти, донечко? — вибігла за нею мати. — Ти ж розумна дівчина і повинна розуміти, в якому становищі сім’я. Я недужа, три твої сестрички просять їсти. Поросят годувати нема чим: більше півроку годували, а навіть ­ви­трат не окупили. Яєць трохи збереш, понесеш на базар, а тебе там женуть, як злочинницю. Минулого року, коли мали одержувати на трудодні, у нас знову перевитрата, нічого не отримали. Навіть панчіх тобі купити не можу!

Мати й собі заголосила.

— Якщо вже ти, старшенька, не поможеш, то на кого ж нам сподіватися? Дах давно треба перекрити, бо дірявий. В борги заліземо, то чим віддавати? А тітка сказала, що відразу на руках п’ятсот юанів матимемо...

— Все гроші, гроші, гроші! — гнівно вигукнула дівчина. — Ви ж продаєте свою дочку!

Мати, хапаючись за загорожу, повільно сповзла на землю: доччині слова вразили її в самісіньке серце, їх вона вже чула колись. Але хто ж це кидав такі слова своїй матері? Господи, та вона ж і казала, сама!

Лінхуа пригадала, як тієї зими, коли до них в Учжуан прибула бригада провадити земельну реформу, вона дивилася фільм «Сива дівчина». І там познайомилася зі щирим і гарним наймитом Шень Шаньваном. Відтоді вона і зрозуміла, що значить коханий, про якого так часто згадують горянські пісні. І дев’ятнадцятирічна Лінхуа сміливо стала зустрічатися з коханим на кукурудзяному полі. Та батьки вже засватали її за молодого крамаря. Коли той побачив, що може позбутися нареченої, то виклав її батькам півтисячі ­юанів, аби швидше відгуляти весілля. Лінхуа плакала, сварилася, а тоді заявила, що в неї є юнак з гірського села, і вона ладна з ним на будь-які злигодні і не хоче знати своєї жорстокої сім’ї. Батько й мати спершу сторопіли, а потім зачинили її, вмовляли, били, давали їй гроші, але вона жбурнула їх і обурено вигукнула: «Ви ж продаєте свою дочку!»

Готова рішуче розірвати феодальні пута, Лінхуа написала на білій стіні сільського правління: «Вони хочуть продати мене!» Товариші, що проводили земельну реформу, посміялися і видали їй з Шаньваном свідоцтво про одруження, прикрашене зображенням Мао...

Тож чи могла вона думати, що через тридцять років дочка кине їй в обличчя її ж слова! «Як же це? Невже старе повернулося?» — приголомшено думала вона, втупившись у вечірнє небо. Холодні мерехтливі зірки наче насмішкувато підморгнули їй, і вона здригнулася, ніби побачила знамення.

— Це кара! Це кара мені!

Тепер уже Хуанмей мусила втішати матір:

— Не плачте! Кажуть, що з базару вже не женуть, якщо продаєш яйця або овочі. Ти ж можеш плести кошики, а сестри — пасти вівці. На схилах он знову хочуть саджати груші, так що й батькове вміння згодиться! І взагалі селяни скоро заживуть краще, вже й указ має бути, Жуншу казав...

— Указ, указ! Багато ми вже їх бачили! Сьогодні один, завтра інший, а народ усе в злиднях... Хуанмей, я не хочу, щоб ти все життя страждала, як я! — мати втерла сльози, потроху заспокоюючись. — Донечко, ти ж у мене розумна... Бачу, ти подобаєшся Жуншу, та й він тобі. Але ж подумай: навіщо це, якщо живеш надголодь! І я не мусила тоді... А зараз караюсь!

— Іди в хату, мамо,— тихо мовила Хуанмей, а сама дивилася на село, вірніше, на одну з його осель. — І мені ще треба дещо зробити.

Вона рішуче попростувала до загати, за околицю. Після всього пережитого вона наче раптом прозріла. Те, що досі викликало в неї відразу, неприязнь, особливо виправдання Сяо Баоцзи, тепер здавалося їй розумним. Вона вірила, що Жуншу доб’ється свого, адже він стільки знає, навіть море бачив! І якщо він певен щодо указу, який дозволяє селянам достаток, то чому вона повинна сумніватися? Жуншу неодмінно підкаже їй, що робити, знайде ­вихід!

Над гладінню загати війнуло лагідним, теплим вітерцем. То був перший провісник весни, що знову поверталася. Він нечутно голубив суху траву на березі, непомітно сушив сльози дівчини, яка квапливо ішла. Невже він долинув і до цього, забутого коханням куточка?