ЧІ ЛІ
ЖИТИ ДОБРЕ ЗА БУДЬ-ЯКОЇ ПОГОДИ
З китайської переклала Надія КОТЕЛЬНІКОВА
Було приблизно чотири години пополудні. Роздягнений до пояса чоловік, що їхав на розбитому велосипеді, зупинився на розі вулиці перед дверима крамниці «Сяочукай». Не злізаючи з велосипеда, упершись ногою в землю, дістав купюру, що наскрізь промокла від поту і, зім’явши її в грудочку, влучно жбурнув на прилавок крамниці.
— Ей, Маоцзи, дай термометр.
Маоцзи весело відгукнувся і пішов за термометром. Ханьчжень, яка перераховувала в цей час гроші, запитала: «А хто там?»
— Поняття не маю, — відповів Маоцзи.
— А як же тоді людина, яку ти не знаєш, назвала тебе Маоцзи?
— На вулиці Цзянхань усі знають, що мене кличуть Маоцзи.
— Ой-ой, так ти, виявляється, знаменитість!
— Так і є.
Ханьчжень відкрила рота, щоб відповісти, але, так і не придумавши, що сказати, знову його закрила. Вона повернула вентилятор так, щоб той дув їй в обличчя, і через тремтячі від потоку повітря вії дивилася на вулицю. Маоцзи вийшов на вулицю, щоб вручити покупцеві термометр. Обоє вони, перебуваючи під палючим сонцем, стікали потом. Раптом вони відстрибнули в різні сторони, а потім розсміялися: «От зараза!» Маоцзи сходив за іншим термометром і віддав його покупцеві.
— Що сталося? — запитала Ханьчжень, коли Маоцзи повернувся в крамницю. Однак той лише лукаво посміхався і підкидав гроші, виручені за термометр.
— Що сталося? — повторила Ханьчжень.
— А ти угадай?
— Ти хочеш мене змусити угадувати в таку жару!
— Зате так цікавіше. Умреш, але не вгадаєш!
— Добре, тоді я умовлю Яньхуа не виходити за тебе заміж, тому що ти не чоловік.
— Чому це я не чоловік?! Добре, чорт із тобою, скажу. Градусник лопнув, а ртуть вибігла!
— Не може бути! — Ханьчжень широко розкрила очі від подиву.
— Не віриш? От так це було — БАХ!!! — і Маоцзи дуже реалістично зобразив вибух.
— Світ такий дивний! — сказала Ханьчжень.
Маоцзи глянув скоса на Ханьчжень і, імітуючи інтонацію ведучої телепередачі «Чженьдаіцзун» сказав: «Світ такий дивний!» Обоє розреготалися, схопившись за животи.
Час, що залишився до кінця робочого дня, пролетів дуже швидко. Вони не дрімали, а з інтересом обговорювали всілякі цікаві теми. Після роботи Маоцзи спочатку зібрався відправитися додому, але потім передумав і вирішив зайти до Яньхуа. Сьогодні нестерпна жара, треба б їй допомогти. Раз уже в них любов, то йому варто виявляти свою турботу про неї. Вийшовши з крамниці, Маоцзи покрокував уздовж по вулиці. Будинок Яньхуа був у трьох хвилинах ходьби. Це був старий будинок минулого покоління, на вигляд маленький, а усередині здається величезним, схожим на катакомби. Невідомо, скільки там жило родин. Одразу за вхідними дверима починалися вузькі дерев’яні сходи. Родина Яньхуа жила на другому поверсі. Вони займали дві кімнати: в одній жила Яньхуа, в іншій —її батьки. У цілому це було 15 квадратних метрів. А жити на уханьській вулиці Цзянхань у таких умовах вважалося дуже навіть непогано. Тому Яньхуа була приваблива і своїм приданим. Маоцзи думав: «Хто ж може бути привабливішим за Яньхуа? І на зовнішність миловидна, і будинок є, і майстриня на всі руки, і гроші маються — адже, як-не-як, єдина дочка. Хто ж може бути привабливішим?» Інакше кажучи, Маоцзи вирішив усім цим скористатися.
Бабуся Ван, що жила на першому поверсі, сиділа біля сходів на маленькій табуретці і чистила соєві боби. Бабуся Ван, як годинник, рівно о 6 вечора сідала на це місце перебирати які-небудь овочі.
— Бабусю, спекотно сьогодні, — сказав Маоцзи.
— Спекотно, Маоцзи,— відповіла бабуся.
— Коли буде зовсім погано, випийте ці таблетки, — сказав Маоцзи, протягаючи їй пігулки.
— Та навіщо мені таблетки, у такому віці жити — тільки людям заважати, одне бажання — вмерти.
— Дивіться, такі слова ні до чого хорошого не призведуть.
Бабуся Ван узяла кілька сріблястих пігулок, поклала їх на язик й відчужено помітила: «Маоцзи, сьогодні Яньхуа працювала в ранкову зміну, так що ти дивися, обережніше».
У бабусі не було потреби попереджати Маоцзи, він прекрасно знав, що на нього чекає. Яньхуа працювала водієм автобуса. Ранкова зміна починалася о четвертій годині ранку. Це був найгірший рейс, до початку зміни ніяк не вдавалося виспатися. І щоразу, коли Яньхуа працювала в цю зміну, усю свою злість вона зривала на Маоцзи. От чому сьогодні він спершу і збирався піти до себе додому.
Яньхуа на кухні мила овочі. Вона була одягнена в майку чоловічого фасону і штани з квітчастої тканини. Її одяг на спині, включаючи пояс штанів, був наскрізь мокрий від поту і прилип до тіла. Кухня була в спільному користуванні кількох родин, і там господарювало ще декілька жінок, які готували їжу. Усі вони, звичайно ж, спітніли нітрохи не менше, ніж Яньхуа.
«Прямо не кухня, а плавальний басейн», — подумав Маоцзи.
— Що, сестриці, жарко?! — співчутливо вимовив він.
— Спасибі на доброму слові, — відповіли жінки.
— Яньхуа!— звернувся Маоцзи.
Але та продовжувала хлюпатися у воді, миючи овочі, і не звертала на нього ніякої уваги. Маоцзи жестом попросив жінок про допомогу, і ті відразу втрутилися: «От уперте дівчисько, у неї таке щастя, а вона не цінує!»
— Так-так!— підтвердив Маоцзи.
Яньхуа змахнула рукою з обличчя крапельки поту: «А ти, взагалі, у якій справі прийшов? Казав же, що в тебе мати хворіє. Що ж вона так швидко видужала?»
— Просто сьогодні дещо відбулося, і я спеціально прийшов, щоб тобі розповісти.
— А що відбулося? Що трапилося? — защебетали жінки.
— Я сьогодні продав один термометр, виніс його на вулицю, щоб віддати покупцеві. І як тільки сонце на нього засвітило, так відразу — БАХ! —термометр вибухнув, і ртуть вибігла.
— Ти дивися, яка жара в Ухані! — заголосили жінки. — Чортова жара! Скільки ж це градусів було?!
— Так ти просто хвастаєшся! — сказала Яньхуа.
— Це я хвастаю? Це я хвалько?
— А ти хочеш сказати, що не хвалько? Та з десяти чоловіків, дев’ять —хвальки.
— Раз так, то нехай сестриці скажуть по справедливості.
— Ніякий Маоцзи не хвалько! — заступилися жінки. — А ти, Яньхуа, не кривдь його дарма!
— Накинулися на мене, як об’єднана Армія восьми держав на Китай! — не стримавши посмішки, сказала Яньхуа і вибігла з кухні. Маоцзи зняв футболку і взявся мити овочі, потім різати, потім смажити. Робота кипить, піт котиться градом.
— Ну що, Маоцзи, боїшся своєї майбутньої дружини? — запитали жінки.
— А як не боятися! У сучасному суспільстві тенденція така — дружин своїх боятися. А якщо серйозно, то я її жалію. Дуже вже важко працювати в ранкову зміну.
— До чого ж гарний хлопець Маоцзи, — захоплюються жінки, — і турботливий, і працьовитий; на гроші не грає, по публічних будинках не ходить.
— А чому це ви вирішили, що я по публічних будинках не ходжу?
— От щеня! — розреготалися жінки і Маоцзи разом з ними. Коли обід був готовий, повернувся батько Яньхуа. Це була літня людина із сивим волоссям і бровами, і своїм видом був схожий на божество довголіття. Він працював у міському ресторані майстром з приготування доупі. Після виходу на пенсію, не відпочивши жодного дня, знову повернувся на роботу з високим окладом. Кажуть, що він свого часу був одним із кухарів, які готували доупі для самого Мао Цзедуна. І не було такого сусіда, який би ним не захоплювався.
— Пан Сюй, ви повернулися! — хором вітали його всі, хто був на кухні.
— Повернувся-повернувся! Ох, і спекотно сьогодні!
— Дуже жарко.
— Маоцзи, ти упарився до смерті. Скоріше йди в кімнату, там вентилятор включений.
— Яка різниця, вентилятор ганяє те ж саме гаряче повітря.
Яньхуа принесла прохолодну воду для умивання. На ній була одягнена чорна майка і коротка біла спідниця. Яньхуа мала чудовий вигляд. Маоцзи кинув у її сторону схвальний вигук. Вона повернулася і зібралася піти, але пан Сюй зупинив її: «Яньхуа! Допоможи Маоцзи з вечерею». У цей час сонце, не поспішаючи, сідало за дахи будинків на західній стороні вулиці. Останні яскраво-червоні відблиски сонця усе ще яскраво світили в очі. Поливальні машини проїхали по вулицях, і одразу над дорогою піднявся білий туман. Ще не наступили сутінки, а вітерець, що дув удень, вже стих. От вона — ніч в Ухані!
Яньхуа винесла два цебра води і вилила їх на дорогу перед будинком. Від вологи дорога стала чорного кольору. Яньхуа, випрямивши спину, побачила, що багато хто вже витяг на вулицю бамбукові ліжка і крикнула: «Маоцзи!» Із другого поверху донеслося: «Йду!» Але Маоцзи все не з’являвся. І повна обурення Яньхуа закричала ще голосніше: «Маоцзи!» Маоцзи, спускаючись, тяг бамбукове ліжко.
— Чому так довго! Усі місця вже зайняли! — обурилася Яньхуа.
— А ти можеш не кричати? — відповів Маоцзи. — Все одно в кожної родини є своє місце для ліжок. Усім треба спати! Потіснимося трошки — і помістимося.
Не заспокоївшись, але все-таки понизивши тон, Яньхуа сказала: «Все ти знаєш, все ти вмієш, інтереси сусідів враховуєш. Теж мені, мораліст!»
— Що є, то є ! — відповів Маоцзи.
Розмови Маоцзи і Яньхуа не заважали їм займатися справою. Вони розклали бамбукове ліжко і два шезлонги. З одного боку ліжка установили вентилятор, а з іншого боку — телевізор. Кілька засмаглих підлітків, бігаючи туди-сюди, чіплялися за електропровід, що розгойдувався від цього в різні боки. Яньхуа прикрикнула на них.
— Це ж просто діти, — заступився Маоцзи.
У цей час спустився пан Сюй, обмахуючись віялом. Він уже викупався і вийшов з будинку одягнений у великі сині труси з тонкої тканини. Сівши в шезлонг, він став спостерігати за Маоцзи і Яньхуа, що було досить цікаво. Посередині бамбукового ліжка поставили вечерю, яка складалася з чотирьох страв і супу. Меню сусідів не дуже відрізнялося, тому що це були найулюбленіші уханьцями страви, характерні для цієї пори року. Перша страва — це холодна закуска з червоного перцю і білого кореневища лотоса. Друга складалася з нежирного дрібно нарізаного м’яса, обсмаженого з зеленим бальзамним яблуком. Третя — це гостробрюшка, спочатку обсмажена з двох боків до золотисто-жовтого кольору, а потім тушкована в соєвому соусі з цибулею та імбиром. Четвертою стравою були дрібно нарізані свинячі вуха, варені в сої. Суп був рідким. Це бульйон з люффа і яєць з меленим кунжутом і кунжутною олією.
Яньхуа налила батькові й Маоцзи вина. Аромат вина і їжі наповнив усю вулицю. З усіх боків доносилися голоси сусідів: «Ну що, смачно, пане Сюй?»
— Приєднуйтесь, спробуйте, — відповідав він, показуючи паличками для їжі на свої страви.
— Ви такі люб’язні! — говорили сусіди. Яньхуа з холодною посмішкою міркувала вголос: «Прямо нудно від них».
На протилежному боці вулиці теж стояли ліжка. Дехто кричав відтіля на все горло: «Смачного, пане Сюй!».
— Смачного, — відповідав той.
Яньхуа увімкнула телевізор, саме звучав національний гімн. Усі люди, що розташувалися по обидва боки вулиці, взялися до їжі. Куди не глянь, скрізь можна побачити лише обличчя, які жували.
Пан Сюй і Маоцзи їли з апетитом. Накинувши мокрі рушники на плечі, вони ретельно жували, ледь встигаючи витирати крапельки поту, що котилися. Яньхуа поклала собі маленьку чашку квасолевої каші, але не їла, а лише товкла її паличками, не виявляючи ніякого інтересу до їжі.
— Яньхуа, ну хіба не добру я приготував сьогодні вечерю? —запитав Маоцзи.
— Ти і сам знаєш, що добру.
— А ви що скажете, дядечку Сюй?
— Дуже смачно! Молодець, Маоцзи.
— А в мене немає апетиту, — сказала Яньхуа. — Як взагалі в таку спеку можна що-небудь їсти?
— Це тому, що ти не виспалась, — сказав Маоцзи. — Дуже важко працювати в першу зміну. Тому я й не пішов сьогодні додому, а прийшов приготувати тобі вечерю.
Пан Сюй весело посміхнувся. А Яньхуа заперечила: «Що ти хитриш?! Говорив же, що прийшов про градусник розповісти».
Маоцзи вдарив себе по стегну. Як це він забув розповісти про сьогоднішню новину майбутньому тестю!
— Дядечку Сюй, сьогодні відбулося дещо дивне. На вулиці вибухнув термометр, і зі скляної трубочки вибігла ртуть.
Пан Сюй, нахиливши голову, надовго задумався, а потім раптово вимовив:
— Маоцзи, а на скільки градусів розрахований термометр?
— Найвища позначка — 42 градуси за Цельсієм.
— От чорт! Яка спека!
— Смертельна спека, не можу їсти, — сказала Яньхуа, відсуваючи чашку.
— Дуже жарко, але їсти все одно треба, — заперечив Маоцзи.
— Не хочу.
— Не повечеряєш, увечері будеш голодна.
— Тут від голоду ще ніхто не вмер. Уночі по всій вулиці продають закуски.
— Добре, тоді годині о 12-й сходимо перекусити.
— А з ким ти збираєшся піти? Я з тобою не піду. Я вже з іншими домовилася.
— З ким це ти домовилася?!
— А ти що, поліцейський? Що ти за мною стежиш?
— Маоцзи, не звертай на неї уваги, — втрутився пан Сюй. — Вона немов перцю об’їлася, фиркає на всіх. Зовсім не така, якою повинна бути дівчина.
— І якою ж повинна бути дівчина? — поцікавилася Яньхуа.
— Дівчина повинна бути ніжною, м’якою, спокійною й лагідною.
— Це так було в старому суспільстві, а зараз інші часи.
— Дядечку Сюй, і як же у вашій родині з нею справляються? — запитав Маоцзи.
— А на неї просто ніхто не зважає.
Двоє чоловіків підійшли дивитися телевізор. Яньхуа, щось фиркнувши собі під ніс, повернулася і сіла обличчям до вулиці. У її очах відбивалися різні, безупинно мінливі почуття.
Перехожих стало небагато менше, але це зовсім не означає, що вони зникли. У міських районах Уханя на кожен квадратний кілометр припадає біля чотирьох тисяч людей, а вулиця Цзянхань — це місце, де ведеться найбільш жвава торгівля, тому на вулиці зазвичай було велике скупчення машин і пішоходів. Щодня з настанням сутінок уздовж вулиць з’являлися ліжка з бамбука, і транспорту доводилося тіснитися посередині між ними. В Ухані це аж ніяк не вважається незвичайним. Автобуси і велосипеди їдуть посередині вулиці, по обидва боки заставленої ліжками. Людей, які прибули з інших місць, вражає таке видовище. Довгі вулиці, заповнені тілами людей. От такий пейзаж в Ухані!
По телевізору почалися міжнародні новини. Маоцзи голосно крикнув: «Новини! Передають міжнародні новини». Після того як Ірак вторгся в Кувейт, Маоцзи добровільно взяв на себе відповідальність регулярно нагадувати всій вулиці дивитися міжнародні новини. Кілька чоловіків, прихопивши із собою тарілки з їжею, підійшли до телевізора. Ірак уже прибрав до рук Кувейт і тепер хоче захопити Саудівську Аравію. Маоцзи обурився: «От чортовий Ірак! Усе йому мало!» Інші, важко зітхнувши, погодилися з Маоцзи. Хтось сказав: «Вони вносять розлад між нами, азіатськими країнами. Якщо зараз нічого не зробити, то потім може бути пізно». Пан Сюй відзначив: «Голова Мао говорив, що агресори в будь-якому разі погано скінчать. А ви в це вірите?»
— Я вірю, — сказав Маоцзи. — Країни, у яких є гроші, обов’язково виступлять проти Іраку, і це треба зробити якомога швидше!
— Якщо ми виставимо свої війська, — висунули пропозицію чоловіки, — то й іноземну валюту заробимо, і населення зменшиться, і справедливість відстоїмо. Уб’ємо відразу двох зайців. Цікаво, чи думав про це секретар Цзян?
— Як ви, сучасна молодь, можете так говорити?! — обурився пан Сюй.
— Дядечку Сюй, а як же нам ще говорити? Адже ми не так добре, як ви, озброєні ідеями Мао Цзедуна.
Пан Сюй знав, що це жарт, і добродушно посміхнувся.
Чортовий Ірак! Чортова нестерпна уханьськая жара! Потім почалася реклама. Чортова реклама! Після реклами люди поступово почали розходитися. Маоцзи відставив тарілку, а пан Сюй сказав:
— Яньхуа, забери посуд.
— Я чекаю Ханьчжень.
— Ханьчжень? — здивувався Маоцзи. —Ви, виявляється, здружилися, а мені нічого не говорите.
— А що ти за важлива персона така, що я повинна тобі усе говорити?
— Забери посуд! — повторив пан Сюй.
— Я сам заберу, — сказав Маоцзи.
— Ні, Маоцзи, так не піде, — зупинив його пан Сюй. — У моїй родині ще є порядок. Я сказав Яньхуа забрати посуд!
Яньхуа неохоче встала, зібрала посуд і палички. Маоцзи пішов разом з нею. Побачивши, що Маоцзи з Яньхуа пішли в будинок, бабуся Ван та інші жінки звернулися до пана Сюй: «Ви правильно робите. У Яньхуа дратівливий і запальний характер. А Маоцзи дуже хороший. З будь-яким іншим Яньхуа б важко довелося».
— Та отож! — відповів Сюй. — Іншого такого, як Маоцзи, зараз ніде і не знайти. Якщо Яньхуа розстанеться з Маоцзи, я її так випорю!
Яньхуа розраховувала, що Маоцзи допоможе їй вимити посуд, але він поставив каструлю і одразу зібрався йти.
— Маоцзи! — затримала його Яньхуа.
— Що тобі?
— Ну добре! Я ж тебе наскрізь бачу!
— Мені не подобається вираз твого обличчя.
— А так? — сказала Яньхуа і посміхнулася.
— От це зовсім інша справа, — Маоцзи міцно її обійняв.
— Занадто спекотно! — сказала Яньхуа.
І справді, у кімнаті було жарко, як у парильні: стіни, підлога, меблі, до чого не торкнися — усе було розпечено. На той час, коли вони вийшли з будинку, в обох був легкий тепловий удар. Ханьчжень прийшла о пів на дев’яту. Яньхуа переодяглася і пішла разом з Ханьчжень, хіхікаючи, крикнувши Маоцзи «бай-бай!».
До цього часу всі будинки цілком спорожніли. Чоловіки, жінки, старі й діти укладалися спати на вулиці, яка була заставлена бамбуковими ліжками, і не видно було ні кінця, ні краю ліжкам. У цей же час почали збиратися компанії для різних розваг. Пан Сюй дістав мацзян. Прийшов його новий знайомий Ван Чуши. Ван Чуши був уханьцем, але 30 років працював на трансокеанському судні, недавно вийшов на пенсію і повернувся додому. З ним пан Сюй обговорював уханьську кухню, до якої ставився дуже тремтливо. У них був ще один вірний співрозмовник — бабуся Ван. З нею пан Сюй часто і подовгу обговорював уханьські страви. Одна з жінок запросила Маоцзи пограти в мацзян.
— Маоцзи, сходи пограй, — сказав пан Сюй.
— Я не граю в мацзян.
— А чим ти займаєшся? — запитала жінка. — Адже треба чимось займатися.
— Я побалакаю зі старими.
— Про що ж можна тріпатися? Ти що бовдур? Не чув, як люди говорять: з мільярда ста мільйонів китайців — 800 мільйонів грають в азартні ігри, ще 200 мільйонів — танцюють, а інші — бовдури.
— Бовдур, так бовдур. Зараз люди не бояться навішувати ярлики.
У цей час маленький синок цієї жінки, намагаючись залізти на ліжко, шльопнувся на землю і заплакав. Чоловік жінки крикнув:
— Ти що оглухла? Дитина впала!
— От сучий син, як же ти впав?!— вилаялася жінка, піднімаючи дитину.
— Якщо твоя дитина сучий син, то хто ж тоді ти? — запитав її Маоцзи.
— Це вираз нічого не значить, так усі лаються, — відповіла, посміхнувшись, жінка. — А ти не придурюйся, немов сам не уханець, — додала вона і шльопнула Маоцзи.
Маоцзи взяв маля і посадив на ліжко. Батько дитини простягнув Маоцзи сигарету.
— Пан Ван, я розповім новину, що вас, напевно, здивує, — згадав Маоцзи.
— Що за новина? — поцікавився чоловік.
— Це трапилося сьогодні о 4 годині дня. Один термометр із нашого магазину пробув на сонці лише дві хвилини і вибухнув.
— Що, серйозно?! — підняв брови чоловік.
Маоцзи був задоволений. Він з гордістю видихнув кільця диму.
— Оце спека! — сказав чоловік. — Чи варто взагалі жити при такій жарі?!.
— А ми і не живемо !— посміхнувся Маоцзи.
Попереду почувся голос: «Маоцзи, йди сюди!» Маоцзи пішов уперед, там стовпилися люди, вони розмовляли і дивилися телевізор. Маоцзи підійшов, виключив телевізор і з усією своєю емоційністю розповів сьогоднішню подію з термометром. Усіх ця новина схвилювала. Хтось радив написати про це статтю у вечірній випуск Уханьської газети. Хтось пропонував по прямій телефонній лінії подзвонити мерові й обуритися, що він змушує народ ходити на роботу в таку спеку. Хтось припустив, що метеорологічна обсерваторія хитрить і спеціально не надає телерадіостанціям правдиву інформацію про погодні умови, щоб не хвилювати людей. Дехто одразу заперечив, сказавши, що спостерігати за метеорологічними умовами — це не на дорогу дивитися і у вчених до цього дуже серйозний науковий підхід, тому люди, які займаються наукою, брехати не можуть. Маоцзи теж включився в суперечку. Хлопець, з яким сперечався Маоцзи, заявив, що, можливо, справа зовсім не в температурі, а проблема криється в низькій якості термометрів. Маоцзи обурився до глибини душі, адже він сам робив закупівлю товарів, усі термометри були вищої якості.
У цей час пан Сюй теж став центральною фігурою розмови. Крім бабусі Ван поруч з ним сидів ще один старий з голеною наголо головою. Пан Сюй сіяв від радості. Він розповідав про те, як один раз голова Мао, після того, як доїв доупі, пішов на кухню, потис кухареві руку, потім поплескав його по плечу і сказав: «У вашого доупі прекрасний смак!» Старі раділи, немов діти. Бабуся Ван попросила: «А розкажіть про те, як кореєць їв сицзимей». І пан Сюй вкотре взявся розповідати історію про те, як одного разу корейський вождь Кім Ір Сен приїхав в Ухань. Тут його нагодували паровими пиріжками з бульйоном — стравою під назвою сицзимей. Після цього він поїхав у Пекін. Через пару тижнів Кім Ір Сен повертався в Корею. Перед тим як сісти в потяг, він звернувся до начальника, який його проводжав: «Є одне маленьке питання, що я ніяк не можу зрозуміти. Та страва в Ухані, я ніяк не зрозумію, як суп потрапляє в пиріжок?» Старі веселилися, пили чай і були задоволені.
Ван Чуши сказав: «Скільки я океанів і морів не бачив, у яких тільки містах і країнах не бував, а таких смачних ютяо, як у нас в Ухані, ніколи не їв». «І не кажіть, от, наприклад, у Шанхаї, європеїзоване місто, їдять рідку рисову кашу — по суті ж це недоїдені залишки рису, вони їх заливають водою, варять вдруге, а потім їдять! Ось тобі і Шанхай! А в Пекіні, у нашій столиці — їдять смажену локшину. Локшину смажать! А в Гуанчжоу їдять мишей і всяких черв’яків. Як їх не нудить таку гидоту їсти! Ні, ніяке місто не може зрівнятися з Уханєм. І не порахувати, скільки в нас усього смачного...». Бабуся Ван одразу почала перелічувати: « Апетитний доупі, пельмені, локшина з рисового борошна, суміш з напівжирного бобового сиру, яловичина, смажена з бобами, і ці маленькі галушки з рисового борошна в їдальнях народного харчування, а ще галушки з начинкою з кунжуту, і ароматні сливи, тушковані в густій олії, солодка народна горілка Тайчжи, святкова страва з яловичини з рисовою локшиною...». Бабуся Ван говорила без угаву, намагаючись нічого не упустити, і від хвилювання в неї потекла слина. Вона засоромилося і зразу прикрила рот рукою.
— От так знеславилася, — сказала бабуся. — Від таких розмов про їжу аж слинка потекла!
— Та що тут соромитися, — сказав Ван Чуши, — я теж люблю поїсти. Мені найбільше подобаються кукурудзяні пампушки і коржі з роздрібненого рису, пельмені із сиром, коржі з зерен латаття, смажені в олії, а ще клейкий рис з куркою — смакота!
— У всьому Китаї, у цілому світі жодне місто не зрівняється з Уханєм, —сказав пан Сюй, — і це не хвастощі, а чиста правда!..
— Так, так! — з гордістю підтвердили старі.
Поступово на місто опускалася ніч. Автобуси вже не так сильно шуміли, як удень. Тепер вони ходили рідше і лише наполовину були заповнені пасажирами. Все чіткіше чувся стукіт мацзяна. Люди, які лежали на бамбукових ліжках, постійно переверталися з боку на бік, не в змозі заснути від спеки. Золоті прикраси на жіночих зап’ястях, шиях і вухах поблискували у світлі вуличного ліхтаря. Можна було помітити, як бамбук, з якого зроблені ліжка, просочуючись людським потом, набував червонуватого кольору. У цей час Яньхуа поверталася додому. Вони з Ханьчжень по дорозі зустріли двох однокласниць. Усі четверо були модно одягнені, яскраво нафарбовані і носили сучасні чубчики, що прикривають чоло. Вони йшли по дорозі котячою ходою, немов моделі по подіуму, і привертали загальну увагу. Вони сьогодні не ходили ні на танці, ні в кіно, а просто прогулювалися. Пройшлися від вулиці Цзянхань до моста Людуцзяо, а потім назад. Їли морозиво і напівжирний бобовий сир. Один раз одна пригощала, другий раз —інша. Дівчата розмовляли про зірок кіно й естради, обговорювали ціни і фасони золотих прикрас, теревенили про своїх хлопців, журилися, що розбійники убили Цзюаньлань і Лянлань, і зітхали з цього приводу.
— А якби ви зустріли розбійників, як би ви поводилися? — запитала Ханьчжень.
— Я б грабіжника не злякалася, — сказала Яньхуа,— я б його послала самого гроші заробляти. Мені мої гроші не легко даються, я цілодобово працюю. Крім того, чим більше боїшся розбійника, тим більше імовірності, що він тебе уб’є.
— Кажуть, що якщо будеш боятися, то тебе точно уб’ють, — погодилися дівчата.
Так вони йшли, теревенили і, зрештою, розсталися. Яньхуа купила дещо з закусок і пішла додому. Пан Сюй відпочивав на шезлонгу.
— Тату, де Маоцзи? — запитала Яньхуа.
— Десь попереду, — відповів Сюй.
Яньхуа встала на носочки і подивилася вперед, вона оглянула ліжко за ліжком, але так і не побачила Маоцзи.
Узагалі ж Маоцзи в цей час був у її полі зору, він лежав на ліжку Си, а його ліжко було не схоже на всі інші — у нього були дуже низькі ніжки, і тому його практично не було видно.
Си був холостяком середнього віку. Люди говорили, що він письменник, хоча сам Си з цього приводу не давав певної відповіді. Си — це його дитяче ім’я. Багатьом Си був не до душі, але Маоцзи він подобався, тому що з ним можна було говорити про усяку всячину.
— Послухай, Си, — сказав Маоцзи, — я можу тобі надати життєвий матеріал для творчості.
— Ну, давай, — відповів Си.
— Сьогодні вибухнув термометр із нашого магазина. Ну, як? Зможеш про це що-небудь написати?
— Подивимося.
— Си, ти, коли пишеш свої твори, який псевдонім використовуєш?
Замість відповіді Си заспівав: «Не запитуйте мене, відкіля я прибув, моя батьківщина далеко звідси, не запитуйте, навіщо я мандрую, мандрую по далеких місцях...». Потім він закинув голову і, загадково подивившись на небо, запитав:
— Маоцзи — це твоє справжнє ім’я?
— Моє ім’я Чжен Чжихен, — відповів Маоцзи.
— Ні, — заперечив Си,— твоє ім’я те, як називають тебе люди.
— Звичайно, — погодився Маоцзи.
Потім Си почав розповідати Маоцзи про свої помисли, і коли він розповів лише половину того, що хотів, Маоцзи заснув. Але Си, перейшовши на шепіт, усе-таки розповів усе до кінця.
Яньхуа прийняла душ, одягла майку і шорти, вийшла на вулицю і тихенько покликала Маоцзи. Си почув її, але не відповів, він вважав, що у чоловіків повинно бути більше волі. Уже була перша година ночі. Яньхуа повернулася на своє ліжко і зібралася спати.
— Маоцзи такий гарний хлопець! — сказала їй на вухо бабуся Ван.
— Я знаю, — відповіла Яньхуа.
— Чоловіки бояться зробити помилку, а жінки бояться знайти недоліки у чоловіка...— продовжувала бабуся
— Я знаю, знаю, — перебила її Яньхуа.
Бабуся Ван глибоко зітхнула і більше нічого не стала говорити. Яньхуа лежала в напівдрімоті, то засипаючи, то просинаючись через жару. А о пів на четверту вже треба було йти на роботу.
О 4-й годині Яньхуа вже сиділа за кермом свого автобуса. Контролером як завжди була Сяоне. Коли автобус проїжджав по вулиці Цзянхань, вони знайшли Маоцзи. Він спав на ліжку Си, безцеремонно розвалившись на ній у вигляді ієрогліфа «ㄤ».
— От пройдисвіт! Знайшов де спати! — обурилася Яньхуа. Вона терпіти не могла Си.
— Дивись, як Маоцзи розвалився, — сказала Сяоне.
— Босяк! — продовжувала злитися Яньхуа.
— На всю вулицю «намет розкинув». А мені що тепер, очі виколоти?
— Сучий син, — вилаялася Яньхуа.
— Ти б краще за нього заміж вийшла. Щоб не знеславитися, — сказала Сяоне і розреготалася від душі.
— Не шуми. Усе місто ще спить, — сказала їй Яньхуа.
Сяоне прикрила рот, але ніяк не могла перестати сміятися. Яньхуа обережно вела свій автобус, потихеньку їхала по коридорі з ліжок. Вона всіляко намагалася не давити на газ, щоб її автобус рухався по дорозі так безшумно, як люди.
