Алєксєй Родіонов. Китайська література нового й новітнього часу

Алєксєй Родіонов - доцент Східного факультету Санкт-Петербурзького державного університету, кандидат філологічних наук, спеціально для «Всесвіту»

Алєксєй Родіонов

Китайська література нового й новітнього часу

Доволі глибока криза, що охопила з другої половини XIX століття всі царини китайського суспільства, загроза колонізації, зростання антиманьчжурських настроїв і революційних поривань поставили перед літературою нові вимоги, а саме: актуальність змісту і доступність ідей для найширшого кола читачів. Це дало поштовх для розвитку роману, особливо його викривального жанру (романи Лю Е, Лі Баоцзя, У Вояо, Цзен Пу). Крім того, передові представники китайської інтелігенції, які побували за кордоном, звернулися до художнього досвіду зарубіжної літератури. Ґрунтуючись на її прикладі, в кінці XIX століття поет і дипломат Хуан Цзуньсянь видав гасло «моя рука пише те, що кажуть мої вуста», закликаючи до оновлення мови і форми поезії. На початку ХХ століття літератор Лян Цічао обґрунтував особливу важливість роману і запропонував використовувати в прозі полегшений «новий стиль». У Китаї активізувався процес творення перекладів і переказів іноземної літератури.

Проте глибинне оновлення літератури відбулося лише в результаті літературної революції. Її початок прийнято відраховувати від публікації в січні 1917 р. в пекінському журналі «Нова молодь» статті Ху Ші «Нариси щодо реформи літератури». Ху Ші та його однодумці Чень Дусю, Чжоу Цзожень, Лю Баньнун, Цянь Сюаньтун доводили, що мовою літератури має бути розмовна мова, що потрібно відійти від затертих, банальних образів і сюжетів, що мірилом естетики має бути правдивість зображуваного. Перший зразок нової прози явив Лу Сінь оповіданням «Щоденник божевільного» (1918), йому також належить знана повість «Справжня історія А-к’ю» (1921—1922). Першопрохідцем нової поезії та драматургії став Ху Ші з віршами, що пізніше увійшли до збірки «Проби» (1920), і комедійної п’єсою «Головна справа життя» (1919).

Рух 4-го травня 1919 р., що став реакцією на колоніальні претензії Японії на Версальській конференції, викликав безпрецедентне піднесення національної самосвідомості і патріотизму. По всьому Китаю з’явилося близько чотирьохсот нових газет і журналів розмовною, живою мовою, що означало практичне втілення завдань літературної революції. Проза вперше набуває статусу провідного роду літератури, а її основним жанром стають проблемні оповідання. Молоді автори Бін Сінь, Е Шаоцзюнь, Ван Тунчжао, Ян Чженьшен торкалися у своїх оповіданнях питань про сенс людського життя, про природу добра і зла, про любов, про становище жінки, про турботи повсякденного життя звичайної людини. В поезії (Бін Сінь, Кан Байцін, Шень Іньмо та ін) відбувається відмова від системи рим, найбільшої популярності набувають верлібр і короткий вірш.

У новій драмі відбувається переорієнтація з традицій китайської драматургії на естетичні принципи західного театру (Дін Сілін, Хун Шень, Тянь Хань). У січні 1921 р. у Пекіні було створено Товариство вивчення літератури. Його члени (Чжоу Цзожень, Шень Яньбін, Е Шаоцзюнь, Сюй Дішань, Ван Тунчжао та ін.) тяжіли до критичного реалізму. В липні 1921 р. китайські студенти в Токіо організували товариство «Творчість» (Го Можо, Юй Дафу, Чен Фан’у, Чжан Цзипін, Тянь Хань та ін.). Цих літераторів виокремлювало прагнення до явлення в творах авторської індивідуальності, естетичне ставлення до літератури. Визначальний вплив на них мав європейський романтизм і поступальний розвиток модернізму. До 1925 р. по всій країні вже налічувалося близько 100 літературних товариств доволі різної художньої орієнтації. З середини 1920-х рр. у письменницькому середовищі набуває популярності гасло про відображення в літературі інтересів пролетаріату і служіння революції.

У 1927—1937 рр. провідною течією була ліва література, представлена спочатку товариством «Сонце» (1927—1930), а з 1930 р. — Лігою лівих письменників. Її духовним лідером став Лу Сінь. Ліві письменники (Цзян Гуанци, Мао Дунь, Дін Лін, Чжан Тяньї, Ся Янь, Е Цзи та ін.) сприйняли марксистські погляди на мистецтво. Їхні твори вирізняє гостре соціальне звучання, проте класовий підхід значно обмежував коло і глибину трактування порушуваних проблем, спричинявся до появи кліше в сюжетах і образах. Ліга широко запозичила досвід російської та радянської літератури, переклад і поширення якої були одними з головних напрямів її роботи.

Домінування лівої літератури не було підірвано ані репресіями, ані прямою підтримкою з боку влади націоналістичної літератури (поезія Ван Пінліна, Хуан Чженься, Шао Сюньмея, проза Лі Цзаньхуа і Вань Гоаня). Існувала і третя течія — ліберальна література. Її представники виступали за свободу у виборі тем, за те, що твори не мають бути тісно прив’язані до політики. Наприкінці 1920-х років її рупором виступало товариство «Молодик» (Сюй Чжімо, Лян Шицю, Ху Ші, Вень Ідо та ін.). У 1930-ті роки ліберальна література була представлена пекінською групою (Шень Цунвень, Чжу Гуанцянь, Лі Цзянь Уі), яка дотримується правил критичного реалізму, і групою шанхайських модерністів (Е Лінфен, Ши Чжецунь, Лю Наоу, Му Шиїн тощо). Найвизначніше досягнення літератури 1928—1937 років — поява романів Ба Цзіня («Сім’я», 1931); Лао Ше («Розлучення», 1933, «Рикша», 1936); Мао Дуня («Перед світанком», 1933); епічних поем Цзан Кецзя («Автопортрет», 1936) і Ай Цина («Даяньхе — моя годувальниця», 1934); багатоактних п’єс Цао Юя («Гроза», 1934, «Схід», 1936) і Ся Яня («Під дахами Шанхаю», 1937). Від проблем окремої особистості літератори перейшли до проблем всього суспільства. Остаточно усталюється літературна мова.

На початку війни опору Японії (1937—1945 рр.) літературний процес у Китаї виявився розділеним на чотири центральні течії: літературу гоміньданівських районів, «звільнених» районів, окупованих районів і літературу іноземних концесій у Шанхаї. Спочатку в літературі запанував дух оптимізму й героїзму, відбулося відродження суто позитивних персонажів. Агітаційні завдання поставили перед письменниками питання про засоби звернення до неписьменної аудиторії. Вихід було знайдено у зверненні до народної пісенно-оповідної літератури — сказання, частівки, пісні, а також у зверненні до театру. В перші роки війни пережив зліт і жанр документальної прози. Тоді ж з’явилися і нові жанри в поезії —декламаційні вірші, вуличні вірші, гвинтівкові вірші, настінні вірші. Інтегрувавши традиції народної лірики, зберегла своє значення також епічна поема.

До початку сорокових років у літературі районів, які були під контролем гоміньдану, частим мотивом стає засудження корупції й морального розкладу чиновників, терору спецслужб і зради національних інтересів (романи Мао Дуня, Лао Ше і Ша Тіна, п’єси Го Можо і Дін Сіліня), розвивається жанр політичної сатири. У воєнні роки на літературному небосхилі засяяли нові імена: у прозі це — Лу Лін, Ло Біньцзі, Яо Сюеїнь, У Мінші, Хуан Ґулю; в поезії — Юань Шуйпо, Цзоу Діфань, Ша Оу; в драматургії — У Цзугуан, Юань Цзюнь, Сун Чжіді.

Література «звільнених районів» слідувала настановам, що були сформульовані у виступах Мао Цзедуна в травні 1942 р. — масова література має слугувати інтересам робітників, селян і солдатів та використовувати звичні для них художні форми. Применшення ролі професійної майстерності викликало відхід від багатьох досягнень нової літератури, передовсім реалізму і психологізму. Водночас заохочення народної творчості принесло і позитивні плоди — відбувся повнокровний розквіт музичної драми, усно-розповідного мистецтва, старого стороздільного роману, оповідної поезії. Вдалими прикладами поєднання традицій народної та нової літератури можна вважати творчість Чжао Шулі і Чжоу Або, які писали про перетворення в китайському селі. У прозі Сунь Лі, Лю Байюя, Цю Дунпіна, Ма Фена, Кун Цзюе і Юань Цзин головною була військово-армійська проблематика. В поезії «звільнених районів» розкрилися таланти Ай Цина, Тянь Цзяня, Ке Чжунпіна, Хе Ціфана, Жуань Чжанцзіна, Лі Цзи. Хе Цзінчжі і Дін І створили один із найвизначніших творів лівого мистецтва — музичну драму «Сива дівчина».

У період громадянської війни 1946—1949 рр. література комуністичних районів продовжувала розвиватися в попередньому руслі. Помітними подіями стала поява роману Чжоу Лібо «Ураган», роману Дін Лін «Сонце над річкою Сангань», повісті Цао Мін «Рушійна сила». Водночас терор, який встановив гоміньдан на підконтрольних територіях, призвів до того, що більшість літераторів симпатизували саме лівим силам. У творах Шень Цунвеня, Ван Тунчжао, Ба Цзіня, Дін Сіліня дедалі гостріше лунала критика гоміньданівського режиму.

Перемога КПК та створення Китайської Народної Республіки 1949 року подарували країні довгоочікуваний лад. Комуністична партія Китаю поширила на всю країну норми літературного життя, що склалися в районах, підконтрольних комуністам у 1930—1940 роки. Частина старих літераторів (Лао Ше, Ба Цзінь, Цао Юй) добровільно відмовилася від творчої незалежності та прийняла нові відносини літератури й політики. Інші втратили натхнення і перестали писати (Шень Цунвень, Цянь Чжуншу). Потреба у пропаганді нових, соціалістичних цінностей знову привернула увагу до театру і пісенно-оповідної літератури.

Значний вплив на літературне життя Китаю в цей період також мала радянська література і радянський досвід у проведенні літературної політики. Слідом за СРСР, соціалістичний реалізм був проголошений єдиним творчим методом китайської літератури.

У 1950-ті роки теми та сюжети в основному обмежувалися трьома складовими: оспівування соціалістичних інновацій (проза Чжао Шулі, Ма Фена, Лі Чжуня, Цао Мін, Чжоу Лібо, Лей Цзя, поеми Лі Цзи і Жуань Чжанцзіна та ін.), прославляння бойового революційного минулого КПК (романи Лю Байюя, Сунь Лі, Ду Пенчена, Чень Денке, Кун Цзюе і Юань Цзин, поезія Ке Чжунпіна тощо); опис звитяг китайських солдатів, які надавали допомогу корейському народу в боротьбі з американським імперіалізмом (проза Вей Вея, Лу Ліна, Лао Ше, вірші Тянь Цзяня та ін.). Особливе місце посідала тема дружби китайського і радянського народів, яка розвинулася в ліриці Го Можо, Ай Цина, Цзан Кецзя, Цзоу Діфаня та ін.

Підпорядкування літератури політиці та проведення серії репресивних кампаній вилилися у зменшення психологічної глибини, зниження переконливості у розв’язанні художніх суперечностей, схематизм і лозунговий характер літератури. Ситуація лише посилилася з приходом у 1958 р. на зміну соцреалізму методу «поєднання революційного реалізму і революційного романтизму».

У 1966—1976 роках у Китаї відбувалася «велика пролетарська культурна революція». Розправи або трудового перевиховання зазнали майже всі професійні письменники. В 1966—1972 роках літературне життя була практично зведене до нуля. Єдиною дозволеною формою мистецтва залишалися десять «зразкових революційних вистав», повністю сформованих відповідно до пропаганди «ідей Мао Цзедуна». На початку 1970-х років частина письменників була реабілітована, почало виходити друком кілька літературних журналів. Більшою мірою благонадійні літератори (поети Чжан Юнмей і Лі Ін, прозаїки Хао Жань, Ша Цюнь, Го Сяньхун, Чжен Чжи) здобули можливість публікуватися. Ще однією рисою літературного життя на початку 1970-х років стало перевидання китайських класичних романів.

Смерть Мао Цзедуна і відсторонення від влади «банди чотирьох» восени 1976 створили умови для відродження літературного життя. Проте ще півтора десятиліття література зберігала тісний зв’язок із політикою. Оповідання Лу Сіньхуа «Шрами», повість Лю Сіньу «Класний керівник», п’єса Су Шуяна «Взірець вірності» торували шлях «літератури шрамів», що викривали злочини часів «культурної революції». Пізніше цей напрям розвинувся в «літературу дум про минуле» (Ван Мен, Цун Вейсі, Фен Цзіцай, Чжан Сяньлян), що глибше і всебічніше осмислювали причини політичного лихоліття. Відновленню літературного процесу сприяло гасло «розкріпачення свідомості», що прозвучало на III пленумі ЦК КПК 11-го скликання (18—22 грудня 1978 р.) і IV Загальнокитайському з’їзді працівників літератури і мистецтва (30 жовтня 1979 р.). Крім того, в 1978—1979 рр. сталася масова реабілітація інтелігенції, в літературу повернулися старі письменники (Ба Цзінь, Ай Цин та ін.), почала з’являтися молода генерація, яка також чимало лиха пізнала за останнє десятиліття (Е Синь, Ті Нін, Чжан Сіньсін та ін.). Політика реформ і зовнішньої відкритості породила на початку 1980-х рр. течію «літератури реформ» (Цзян Цзилун, Ке Юньлу, Чжан Цзе та ін.). У той самий період відбулося перевидання і переоцінка творів китайських письменників 1920—1940-х рр. Нового визнання набули твори Шень Цунвеня, Лао Ше, Чжан Айлін та низки інших ліберальних письменників.

На початку 1980-х рр. відновилися літературні зв’язки із закордонням. У Китаї розпочався активний процес перекладів західної літератури. Після присудження в 1982 р. Ґарсіа Маркесу Нобелівської премії особливу увагу в китайської публіки привернули твори латиноамериканського магічного реалізму. Під їхнім впливом у Китаї виникла «література пошуку власних джерел» (Хань Шаогун, А Чен, Цзя Пінва, Таші Дава та ін.), яка прагнула через звернення до народної культури усунути розрив із традицією, що виник у результаті літературної і «культурної революції». Під впливом західного модернізму і постмодернізму в китайській літературі виникає авангард (у прозі — Ван Шо, Юй Хуа, Ґе Фей, Сунь Ганьлу, Лю Сола, в поезії — Бей Дао, Гу Чен, Шу Тін, у драмі — Ша Єсінь, Гао Сінцзянь, Лю Шуган), із притаманними йому експериментами щодо художніх засобів.

Прискорення ринкових процесів на початку 1990-х рр. спричинилося до подальшої деідеологізації літератури, її зіткнення з масовою культурою. Література була поставлена в умови комерційної конкуренції, зокрема і з іноземною літературою. За цих обставин помітного розвитку набули неореалізм (Чі Лі, Фан Фан, Янь Ляньке), який без прикрас, натуралістично показує життя звичайної людини, і «психологічна жіноча проза» (Ван Аньї, Чень Жань, Сюй Кунь, Вей Хуей). У літературу приходять молоді автори (Цю Хуадун, Чжу Вень, Дяо Доу), прихильники «індивідуального письма», що протистоять будь-якій традиції, які заперечують табу і заборони. Через комерційні умови існування літератури в 1990—2000-ні рр. значно поширюються еротичні, авантюрні і детективні сюжети...

Сталий економічний розвиток і відносна політична стабільність у Китаї в останні десятиліття сприяли на межі тисячоліть зміщенню літератури на периферію суспільного життя Китаю. Утилітарний принцип ідеологічної доцільності вперше відійшов на другий план, змінившись диктатом читацьких смаків та інтересів. Нині в Китаї з’являється близько тисячі романів упродовж року, кількість літературної продукції менших жанрів взагалі не піддається обліку. Приємно, що серед цього розмаїття завжди знаходяться твори, здатні задовольнити запити всіх груп читачів — від школярів, захоплених жанром фентезі, до справжніх культурних естетів.