Джозуе КАРДУЧЧІ (Carducci, Giosue — 27.07.1835, Валь-ді-Кастелло — 16.02. 1907, Болонья) — італійський поет, літературознавець, громадсько-політичний діяч.
Кардуччі народився у провінції Тоскана, в сім’ї лікаря, прихильника руху карбонаріїв, котрі боролися за возз’єднання Італії проти австрійського панування у країні. Сім’я Кардуччі часто переїжджала із одного італійського міста в інше, поки не оселилася у Флоренції, де Джозуе закінчив школу. У шкільні роки він багато читав, особливо захоплювався творчістю поетів-романтиків — Дж.-Н.-Г. Байрона та Й.-К.-Ф. Шиллера, пізніше сам почав віршувати. У 1853 р. Кардуччі став стипендіатом Пізанської вищої школи, після закінчення якої певний час викладав в одній із провінційних гімназій. У роки навчання в Пізі він остаточно порвав зі своїм юнацьким захопленням поетами-романтиками, а в 1857 р. видав першу поетичну збірку «Юнацькі вірші» («Juvenilia»). За отримані гроші від продажу книги автор мріяв розрахуватися із кредиторами, оскільки колишнім розгульним спосом життя він спричинився до значних боргів. Проте сподівання автора були марними. Збірка не мала успіху. У «Юнацьких віршах» Кардуччі риторично оспівував національно-визвольну боротьбу, однаково прославляючи Савойську династію і сицилійських революціонерів.
У наступні роки Кардуччі був у скрутному матеріальному стані, змінив кілька місць роботи, поки врешті не став у 1860 р. викладачем італійської літератури в Болонському університеті, де й працював майже до кінця життя.
Із ранніх творів Кардуччі найвідомішим є його гімн «До Сатани», у якому оспівана могуть і велич непереможного людського розуму. У період 50-х — поч. 60-х pp. (зб. «Легке та вагоме» — «Levia Gravia») поет виробляв свою досить своєрідну концепцію класицизму, позначену виразним впливом У. Фосколо та Дж. Леопарді. Кардуччі рішуче заперечує інтуїтивність, ірраціональність поетичної творчості, романтичну концепцію генія. Водночас концепція класицизму в Кардуччі пов’язана із принциповими ідеями романтичного покоління: поет вважає класицизм засобом громадянського виховання та боротьби за національне відродження. Так, постаючи в естетиці К. як мистецтво національне, зорієнтоване на дійсність, класицизм виявився здатним до зближення з романтизмом, до збагачення його стильовими досягненнями. Це й відбувається у найзначнішій збірці Кардуччі «Ямби й еподи» («Giambi edepodi», 1867-1879).
У «Ямбах й еподах» збережено основні теми класицистичної лірики: свобода та незалежність народу, героїчний опір людини. Вірші збірки створені на основі конкретних фактів, реальних історичних подій, проте сам підхід до їхнього поетичного втілення значною мірою пов’язаний із класицистичною поетикою. Втім, поряд із цим у збірці простежується значний вплив романтизму, який наклав свій відбиток на лад віршів Кардуччі, спричинив зміну поетичної мови та відхід од монотонності класицистичного вірша. У «Ямбах й еподах» безсумнівний вплив «Ямбів» О. Барб’є та «Відплат» В. Гюґо. Кардуччі зближує з його французькими попередниками наступальний характер поезії, саме звернення до жанру сатиричного розвінчування. Звідси і безпосередність, різкий, неправильний, «нервовий» вірш, уведення форм розмовної мови.
У збірці «Нові вірші» («Versi nuove», 1861 — 1887) відхід oд класицистичної поетики ще відчутніший. Поет виривається за межі класицистичних уподобань, занурюючись у чуттєвий світ, жадібно вбираючи його фарби, звуки, запахи. Одномірність «Ямбів» зникає, значно посилюється складність людської особистості взагалі та самого поетичного «я» зокрема. «Нові вірші» — це незнайоме раніше італійській поезії зачудування безмежною і прекрасною природою, пов’язаною із внутрішньою, емоційною сферою людини; вона стає неодмінним учасником її духовного життя. В «Еллінських піснях «через повернення до улюблених тем і прийомів класицизму Кардуччі зробив спробу власної міфотворчості. Осібно в «Еллінських піснях» стоїть «Александрійська весна», у якій з надзвичайною майстерністю проявилися такі нові риси Кардуччі, як пластичність, відчуття своєї влади над словом.
Кардуччі зробив спробу поставитися до сучасного йому життя «по-античному». Збірки поета «Варварські оди» («Оdi barbare», 1871) та «Нові варварські оди» (1882) засвідчили широке застосування класицистичних прийомів в іншій, «негероїчній» історичній обстановці. В античному тематичному колі «Варварських од» («Перед термами Каракалли», «До джерел Клітумна») на першому плані постає історія з усіма атрибутами своєї величі, як урочистий парадний портрет. Ідеалізованому минулому відведено домінантну роль, і майбутнє «моделюється» з нього.
Кардуччі був також відомим і як філолог. Він належав до т. зв. «історичної школи» і займався головним чином епохою Пізнього Середньовіччя та Відродження: «Дослідження про перші століття розвитку італійської літератури, про трубадурів і рицарство» («Studii su la letteratura italiana dei primi secoli. I trovatori e la cavalleria»), статті про Данте, Ф. Петрарку та Дж. Боккаччо, курс «Про розвиток національної літератури» («Dello svolgimento della letteratura nazionale» ,1868—1871) та ін.
Як
одного із найпопулярніших поетів
Італії, авторитетного публіциста, оратора, вченого, Кардуччі у 1890 р.
обрали
до італійського сенату. 1906 p., за рік до своєї смерті, він став
лауреатом
Нобелівської премії з літератури «за глибокі знання, творчу
енергію та ліричну
силу творів».
Вибрані поезії
З італійської переклав Василь Білоцерківський
Перекладено за виданням: Carducci G. Poesie. — Bologna: Nicola Zanichelli, 1931.Ідеал
Кроком божественним йдеш ти, о Гебо,
усміх злітає із вуст мимохітний,
я ж весь охоплений амброзіальним
з келиху твого п’янким ароматом;
більше я сутінку не відчуваю —
часу й холодних турбот; лиш, о Гебо,
я відчуваю еллінське життя, що
в жилах одвіку моїх протікає.
І, поруйновані ери сумної
розпадом, знову дні тії повстануть
в кожному світлі твоєму, о Гебо,
пристрасно спраглі відродження свого;
і з-за туману охоче прилинуть
до авангарду новітнії роки,
на промінець твій тремтливо-рожевий,
що їх вітає при вході, о Гебо.
Дням тим усім ти всміхаєшся з вишніх,
ясная зоре. Отак у готичних
храмах, між темних і світлих шпилів, що
стрімко здіймаються в небо подвійним
рядом ниток мармурових, на самім
кінчику вежі стоїть безтурботно
ніжна дівчина з потомства Єссея,
вся пересипана іскрами злота.
Житла й зелена рівнина, смугаста
від сріблотічних потоків, — у мріях,
ниви схвильовані — вкрили простори,
в горах — сніги засвітились блискучі:
хмари летять звідусіль до дівчини;
споза хмарок, осяйная, сміється
буйноквітучим травневим світанкам,
заходам сонця сумним листопаду.
Рим
Риме, в повітря твоє посилаю я душу летючу,
Риме, прийми ж ти її та сповий мою душу світлами.
Не зацікавлений у дріб’язкових речах, йду до тебе:
Хто ж бо шукає метеликів просто у Тітовій арці?
Що мені до винороба кудлатого, — він зі Страделли, —
котрий у Монтечіторіо натяки й жарти мішає?
Чи до ткача працьовитого, що у Бієллі заплутав
цупко в тенета свої павука, який марно боровся?
Вкрий мене, Риме, блакиттю і сонцем осяй мене, Риме:
сонце божественне світить крізь обшири твої блакитні.
Благословляє похмурий воно Ватикан з Квіріналом
гарним, а також — старий і святий Капітолій в руїнах;
Риме, а ти з семи пагорбів руки свої простягаєш
до неземної любові, що в подувах вітру сіяє.
О неосяжнеє ложе кохання, Кампанії сховок!
й ти, о Соратте, уся сивочола, що свідчиш у вічність!
Вранішні гори, співайте, усміхнені, епіталаму;
Тусколо, зеленню вкритий, і Тіволі в водах — співайте!
Поки з Янікула я споглядаю предивнеє місто,
кинули цей корабель величезний в імперію світу.
О корабелю, сягаєш кормою висот неосяжних,
Душу мою перетни по морям і річкам таємничим.
В сутінках вечора, що променяться коштовним камінням,
ніжно й спокійно встеливши дорогу Фламінія цілу,
найвищеплинну годину понизивши тихим крилом, і
звівши чоло моє; втім, я, не знаючи того, крокую
в мирі блаженнім; минаю ватаги тіней і великих
духів батьків, що спілкуються біля священної річки.
У готичній церкві
Тягнуться вгору легкими нитками
стебла потужні, жахкі й мармурові,
тут у священній пітьмі вони схожі
на неймовірнеє велетнів військо,
що на війну із невидимим стало:
арки німі підіймаються, стрімко
линуть увись, між собою з’єднавшись,
гнуться в склепінні й звисають додолу.
Так із первісних незгод, із борюкань
варварських, що між людьми відбувались,
линучи в вишні до Бога, злилися
сонмища душ одиноких у ньому.
Втім, я не Бога, не мармурні стебла —
арки легкії питаю: пильную
і затремчу, як знайомий почую
крок хоч малий з урочистим відлунням.
Лідія то — повернулася, бачу
пасма волосся блискучого ясно:
ледь усміхнулось до мене кохання
й зблідле обличчя крізь чорний серпанок.
Так же блукав по готичному храму
він, Аліг’єрі, шукав тріпотливо —
крізь напівтемряву в юній блідноті
жінки побачити Господа образ.
Під білизною вуалі сіяло
чисте чоло екстатичної діви,
хмарами ладан стелився, гарячі
линули в сивім тумані моління,
линули з ніжним шептанням, тремтіли
радісно крилами зляканих горлиць,
линули з плачем знедолених юрмищ —
руки до неба вони простягали.
В хмурих просторах органа звучали
гуки й зітхання: з білесеньких арок
видно було, як споріднені душі
із потойбіччя їм відповідають.
Та із міфічних верхівок Ф’єзоли,
крізь вітражі благочесних віконець
бог Аполлон прозирав пурпуровий:
сяйво свічок зблідло на вівтарищі.
Дант споглядав, як здіймається вгору,
в ангельських гімнах преображенна
діва Тосканська, — і чув під ногами
урвищ багряно-пекельних ричання.
Я ж ані янголів слави не бачу,
ані дияволів, лиш мерехтіння
світла в сирій напівтемряві. Холод
душу мою огортає нудьгою.
Боже семітський , прощай! Неперервно
смерть владарює в твоїх таємницях.
О недосяжний володарю духів,
сонця у храмах твоїх не видати.
Страдник розп’ятий, людей розпинаєш,
смуток твій тьмарить повітря довкола:
небо сіяє, одначе; сміються
ниви; одначе, палають любов’ю
Лідії очі... Хотів би побачить,
Лідіє, в хорі тебе простодушних
дів, що вінчають вівтар Аполлона
танцем у вечорі жовтогарячім.
Ти б на пароський сіяючий мармур
в лаврах — сипнула з руки анемонів,
радості — з ясних очей, а вустами
згідними мовила гімн Бакхіліда.
Дві вежі
Азінелла
Я серед гімнів хвалебних з Італії серця повстала,
саме як Альпи розорення варварського позбулися —
їхали вздовж таємничого По через терен зелений,
в сурми трублячи воєнні, у ряд бойові колісниці.
Гарізенда
Те пригадавши, встаю і зітхаю, чоло прихиляю
до вікопомних руїн і могильників славних. Ірнерій
сгорблений сів між величних сусідів, од Риму сказавши
повагом слово значиме святкуючому простолюду.
Азінелла
В день пречудовий травневий бачила з мосту на Рейні,
як проминала свобідная слава народу оцього.
Свевії вої, схиліте покірно біляві чуприни
перед хвилясто-розвійним червоним хрестом італійським.
Гарізенда
Травень — то місяць сумний, що прекраснеє тіло Імельди
шпагами братськими стиснув — і фурії ввічливі бігли
протягом днів сорока руйнувати великою кров’ю
вежі могутні у порох, до тла, не лишивши й каміння.
Азінелла
Я запримітила Данте: чоло молоде він піднявши,
пильно дивився; коли ж пробігали над нами хмаринки —
бачила, як понад ним проминали примари й примари,
а навкруг нього зібралися всі італійські століття.
Гарізенда
Свідчу напевно, що папа ішов з імператором вкупі,
руки взаємно потиснувши; та — о нещасная доле! —
Бог у своїй постанові мені не велів обвалитись
П’ятому Карлу на голову разом з Клементієм Сьомим.
Синьйорині Марії А.
О лялечко Маріє,
Ну що — вірші для тебе?
В’яне вірша стихія,
О лялечко Маріє,
Коли меланхолія
в серце влітає з неба.
О лялечко Маріє,
Ну що — вірші для тебе?
