Література Даніеля Кєльманна не має біографічного начала. Автор винаходить протагоністів і їхні історії, переносить читача в їхню перспективу, роблячи з ними своєрідний експеримент. Читачу важко ідентифікуватися з персонажами через їхню винятковість: вони або надміру поверхові, або надзвичайно обдаровані. Літературознавці вважають автора представником магічного реалізму, а завдяки 1,5 мільйонам проданих примірників «Обміру світу», який за підсумками видання New York Times посів 2-ге місце у списку світових бестселерів 2006 року, Кєльманн належить до найуспішніших сучасних німецькомовних письменників. На початку 2009 р. вийшов друком роман «Слава» і відразу зчинив галас з боку критики. У відгуках критиків улюбленець публіки опинився між світовою літературою та германістичною прозою. За один місяць після появи роману було продано 300 тисяч книг. Із дев’яти епізодів поступово вимальовується суцільна картина єдиного роману: рафінована гра в реальність та вигадку. Це — книга про славу та зникнення, правду та ілюзії, сповнена непередбачуваних поворотів — задзеркалля історій, легка та глибока гра з дійсністю і паралельними світами. Їй властива блискуча композиція та мовна елегантність.
Даніель Кельманн
Як я брехав і помер
(Уривок з роману)
Переклад Оксани Курилас
З Люцією я познайомився ввечері одної середи, на прийомі в нашому бюро, яке видавало телекомунікаційні ліцензії, і від того дня я дурисвіт і наволоч.
Дев’ять років жив я разом із Ганною — власне, до неї навідувався, — а вона жила з нашим сином, а також крихіткою-дочкою, трохи незвичайним дитям, в одному тихому, загумінковому місті над озером на півдні Німеччини, де я й народився, а нині проводив вихідні. Але в робочі дні я усамітнювався в тому сірому поселенні поблизу Ганновера, яке обрало бюро, в якому я працював, щоб звести там центральний офіс. Ганна була трішки старша за мене і добре справлялася сама. Тоді я вже значив для неї небагато — вона це знала, я також це знав, і кожен із нас знав, що другий це знає. Але ж Ганна це Ганна, у нас було немовля, і мені відразу стало ясно, що Люція не має про це довідатися.
————© Оксана Курилас, переклад з німецької, 2009. Перекладено за виданням: «Wie ich log und starb» taken from RUHM by Daniel Kehlmann Copyright © 2009 Rowohlt Verlag GmbH, Reinbek bei Hamburg.
Я опишу її пізніше, при нагоді. Зараз тільки зазначу, що вона була висока і мала темно-русяве волосся і що її очі були карі й круглі, як у хом’яка: вилискували, дивилися в одну точку не довше, ніж пару секунд, трохи полохливі. Я її помітив, коли вона сперш випустила з рук на підлогу склянку, а відразу по тому зачепила вазу, яка без діла вистоювала на підставці. Вона була в сукні без рукавів, бездоганна шкіра рук від плечей до ліктів, і, побачивши, як вона стоїть над друзками скла, я вже знав, що ладен померти, ніж відмовитися торкнутися її, поєднати своє дихання з її та побачити зблизька, як закочуються її очі.
Виявилося, вона хімік. Я не зрозумів, чим саме вона займається; чимось пов’язаним з вуглецем, синтезом чогось там, вочевидь, принагідно навіть ядерним синтезом, добуванням енергії з нічого. Я часто кивав і казав: еге ж, так, та певно ж, нахиляючись при цьому вперед, щоб понюхати її парфуми. Коли вона спитала, з чого я живу та що мене сюди закинуло, — я не знав, чи мала вона на увазі місто, чи цей прийом, — я мусив подумати, перш ніж зміг відповісти: взаємозв’язки, з яких складалося моє буття, видавалися тепер такими чужими та далекими, як погода на другому кінці світу.
Я був — тоді ще, бо нині я безробітний, а ймовірність, що якась фірма ще візьме мене на роботу, невелика — керівником відділу розподілу та присвоєння номерів в одній з великих телекомунікаційних фірм. Може, це звучить нудно, але в дійсності це ще нудніше. Над моїм ліжечком не співали колискових, та й моя мама такого не чекала, коли говорила про блискуче синове майбутнє. Колись я добре грав на піаніно, вмів сяк-так малювати, і на всіх фотографіях я — миле дитя з розумними очима. Але світ надламує майже кожного, і чому б-то мали акурат мої мрії стати реальністю, читання книг — то не професія, казав мій тато, та хоч колись мене це обурило, своїм дітям, коли вони підростуть, я не скажу нічого іншого, як: читання книг — то не професія. Тож я вивчав електротехніку зі спеціалізацією в мобільній комунікації, опановував тоді ще аналогові мобільні телефони (здається, відтоді минула вічність), SID- і MIN-коди та всі ті методи, за якими за мільйонну долю секунди людський голос пускається довкола світу, почав працювати та призвичаївся до післяобідньої млявості в бюро, що пахло озоном та кавою. Спочатку я мав у розпорядженні п’ять, потім сім та вкінці дев’ять людей, приголомшено констатував, що люди не вміють спільно працювати разом без взаємної ненависті і що їм нічого не пропишеш — усе одно вони будуть сахатися тебе; зустрів Ганну, яку любив більше, ніж вона мене, став керівником одного відділу й перевівся в інше місто; це називають кар’єрою. Я добре заробляв, був дуже самотній, вечорами читав із допомогою словника латинські книжки або дивився по телебаченню комедії з фантомною публікою, що реготала, та прийняв ту обставину, що життя є таким, яким воно є, та що дещо з нього можна запозичити, але далеко не все.
А нині я стояв перед Люцією, моє серце здуру тарабанило, і при цьому чув сам себе, як я по-детективному ставлю запитання, притискаючи її до стінки, щоб з’ясувати, чи має вона сім’ю або чи є ще хтось у її житті; тобто чи був шанс коли-небудь або ще краще невдовзі, або найкраще відразу ж цього вечора притиснути свої губи до маленького заглиблення над її ключицею. Вона часом сміялася, підносила та опускала свій келих, а я бачив її довгу шию та гру плечевих м’язів під шкірою і переливання світла на шовковистому ґлянці її волосся, а скраю в полі мого зору ворушилися примарні фігури. Дзенькали келихи, сміялися люди, промовлялися речення, хтось виступав із промовою, але це мене більше не цікавило. Вона, казала Люція, щойно віднедавна тут, і їй, ну бо, чесно кажучи, тут взагалі не подобається; тоді вона тихо засміялася, а я не був певний, чи вона справді кинула на мене викличний погляд, чи то мені привиділося через погане світло та моє збудження.
— У вас є телефон?
— Так, — відказав я здивовано. — Хочете комусь зателефонувати?
— Ні, чую дзвінок.
Я намацав свою сумку, вийняв апарат. Справді, музика, яку я чув уже якусь мить, ставала гучнішою. На екрані було Ганнине ім’я. Я натиснув на кнопку завершення розмови. Люція подивилася на мене з цікавістю. Я не міг збагнути чому. Мені стало гаряче, я сподівався, що не почервонів.
— Мій у мене віднедавна, — сказала вона. — Це щось страшне. Він усього позбавляє реальності.
Мені знадобилася якась секунда, щоб зрозуміти, що вона говорить про свій мобільний. Я кивнув і запевнив, що вона має цілковиту рацію. Хоч і не мав уявлення, що вона має на увазі.
Залишилося всього кілька гостей, в руках келихи то тут, то там по всьому приміщенню, і я спитав себе, чому вона власне досі залишається та чому все ще біля мене. Я сказав, що ми могли б ще десь-інде випити, давня та заяложена пропозиція, а вона, ніби не розуміючи або ніби я не знав, що вона прекрасно розуміє, або ніби вона не знала, що я про це знаю, сказала: «Та охоче».
Так ми потрапили в не дуже принадний бар, і Люція говорила, а я кивав, зрідка я теж говорив. Приміщення, здавалося, повільно крутилося, я дуже сильно вловлював її парфуми, і коли вона ніби ненароком зачепила мою руку, в мене по тілу пробіг електричний удар, а коли її рука торкнулася моєї талії, я не відхилився, і коли я якось наблизився до неї так, що міг бачити прожилки на тлі її райдужної оболонки, мені стало ясно, що це вже не було, як завше, лишень бажанням й уявною мрією, як і не було це фантазією, що виникла через мою самотність, а що це відбувається насправді.
— Ти мешкаєш поблизу? — запитала вона.
У цей момент задзвенів мій мобільний.
— Що, знову?
— Товариш. Має купу проблем. Телефонує о дивній порі: вранці, в обід, вночі. –Тоді я ще зовсім не вмів брехати, та все ж, кажучи це, я бачив його перед собою в усьому його нещасті. Сумний і п’яний, неголений, розбитий життям і спрагло чекаючий моїх порад.
— Бідний, — сказала вона, посміхаючись. — Бідний ти.
— Так-так, — відповів я ще на попереднє питання. — Зовсім близько.
Однак це було досить-таки далеко, таксі їхало майже півгодини, а ми, зніяковілі та одне одному чужі, сиділи поряд, не розмовляючи. Водій курив, з радіо мурмотіла східна музика, а надворі під безглуздо блимаючими серед ночі крамничними вивісками стояли обшарпані люди. Було холодно, і нараз ситуація видалася мені сміховинною. Мені спало на думку, що моє ліжко незастелене, і я спитав себе, як би мені умудритися сховати плюшевого слоника, якого я з десяти років поселяв у кожну з моїх спалень. Ще в сходовій клітці проблема здавалася мені майже нерозв’язною. Але потім вона його зовсім не помітила, і неприбране ліжко не мало великого значення так само, як і багато вживаних чайних чашок, які вистроїлися на столовому столі, бо ми ще в дверях накинулися одне на одного.
Я був не в формі і, коли вона притиснула мене спиною до стіни, а свої губи до мого рота, мені забракло повітря. Її руки обхопили мою шию, її коліно просунулося мені між ноги, поряд зі мною гепнула на підлогу книга, тоді вона рвонула мене, я чув, як рветься комір моєї сорочки, на середину кімнати та так сильно штовхнула об стіл, що з нього впали на підлогу дві порожні чашки. Я обхопив її та притиснув до себе, частково з пристрасті, а частково для того, щоб вона не накоїла ще більшої шкоди, і на кілька секунд, які мені по сьогодні здаються поза часом, я побачив її очі за кілька сантиметрів від моїх, і мене оточував її запах, і ми спільно дихали. Можливо, саме зараз час перерватися та описати її.
Вона була на півголови вища за мене й мала широкі плечі, як у людей, що виросли за межами міста — зовсім інакша, ніж моя темна, тендітна Ганна. В ній усе було кремезне; лишень риси її обличчя були тонкі, тоненькі смужки брів, губи в міру повні. Її груди були ще більші та кругліші за ті, що їх мала та далека жінка, про яку мені тепер не вільно було думати. Чи була вона гарна? Я не був би в змозі вирішити, я все ще цього не знаю, вона була просто собою, і саме через це я жадав її так сильно, що, не гаючись, віддав би рік мого, її, будь-чийого життя за привілей доторкнутися до неї, і що той момент, коли я таки дійсно — вона втягла повітря — притиснув свої губи до її ключиці, ділив моє буття навпіл: до цього і після, по всі дні.
Годиною пізніше ми все ще не були стомлені. Можливо, це тривало вже й довше, можливо, значно коротше: час, здавалося, біжить уперед і назад, розкидає петлі та сплутує їх, як кінострічка, що розмоталася, та опісля я й не знав, чи тільки моя безладна пам’ять була в тому винна, чи замішалася сама дійсність. В одному спогаді я розпластаний, тоді як її тіло підводиться наді мною, сріблясто-біле на матовому світлі з вікна, руки на моїх плечах, голова закинена назад; в другому — вона лежить піді мною, руки вчепилися мені в потилицю, погляд відведений від мене, тоді як моя рука ковзає по ній униз до місця, дотик до якого викликає в неї зойки, немовби з відчаю або від болю. Або ж я сплівся з нею, а вона зі мною, ми наполовину на ліжку, а наполовину на підлозі, ніби ми одна-єдина істота або ж багато різних, і її рука в моєму роті, а мої руки на її стегнах, і саме в цей момент переді мною зринуло та знову померкло Ганнине обличчя. Потім ми стоїмо прямцем, а моя потилиця вдаряється в стіну, і її вага повністю на мені, усе навколо мене розсипається та складається наново. І тільки-но мене подужала легка знемога, як усе почалося наново, ще якусь мить ми обхоплювали одне одного та пливли наче в’язким болотом, бо не хотіли, щоб це закінчувалося. Але під кінець нас все-таки знову стало двоє, і була вона, і був я, і я б охоче слухав її, коли вона почала розповідати про своє життя, однак я вже дрейфував у непритомність без сновидінь.
Рано-вранці почалося знову. Чи це я розтермосив її, чи це вона витягла мене зі сну? Я не знаю, та тільки вже бачу у вікні ясне, вдивовижу чисте небо. Її волосся на білосніжній подушці у вранішньому світлі змінило колір і вигравало тепер червонувато, однак тут ми обоє, вона зітхнувши, поринули назад у сон і в останні сновидіння майже промайнулої ночі.
Коли я прокинувся, вона була одягнена, промурмотіла слова прощання і вийшла; їй треба було на роботу. Я також уже запізнювався. Не поснідавши, побіг до авто, і коли я, як щодня о восьмій ранку, застряв у загаті, то зателефонував Ганні.
— Вчора? Нудно! Звичний гурт бюрократів.
Ще не доказавши ці слова, я здивувався двом речам. По-перше, тому, що люди, навіть найближчі й найдовіреніші, не помічають, коли хтось близький бреше. Кліше ж стверджує протилежне і передбачає, що себе якось можна виказати та запнутися на неправдивому слові та почати пітніти, що це тоді дивно звучить, що міняється голос. Але, друзі мої, так не є. І те, що воно так не є, найбільша несподіванка ні для кого іншого, як для самого брехуна. Поза тим: якщо це й правда, якщо зраджує голос, якщо ми пітніємо, червоніємо та смикаємося, це нас не викаже, бо ж ніхто на це не звертає уваги. Люди довірливі, вони не чекають обману. Дехто й не дослухається, витаючи думками деінде.
— Бідний ти. Ці зануди! Не знаю, як ти це витримуєш.
В її голосі я не чув жодної іронії. І це було другою річчю, яка мене здивувала: кожен глузує з чиновників, бюрократів, писак і паперових тигрів. Але ж ми самі є ними! Кожен із нас, службовців, почувається мистцем та анархістом, вільною душею, прихованим божевільним, якому не відомі ні примус, ні норма. Кожному з нас колись було обіцяно царство небесне, і жоден не хоче збагнути, що він уже давно належить до тих, одним з яких він ніколи не хотів бути, що ніщо в ньому більше не виняткове і що якраз відчуття інакшості остаточно робить його правилом.
— А діти? — тепер мій голос звучав таки непевно. Те, що вона назвала мене «бідний ти», точно як Люція день перед цим, вразило мене з несподіваною силою.
— Пауль образив учительку. Останнім часом він неслухняний. Ти мусиш поговорити з ним у суботу.
— У суботу я не зможу прийти додому. На жаль.
— Ой.
— У неділю.
— Ну, тоді в неділю.
Я щось сказав про призначені зустрічі, непередбачені події та жахливий хаос у бюро. Щось сказав про нового працівника та некомпетентних співробітників. Тоді відчув, що переборщив, і замовк.
Мої підлеглі, як завжди, очікували мене насторожено. Те, що вони недолюблювали одне одного, було мені зрозуміло і я міг усвідомити, що вони побоювалися мене, це було природною річчю, бо я також відчував сильний спротив до мого начальника, такого собі Ельмара Шмідінґа з Ваттенвіля, але чого так жахатися? Я нікому не зробив ніякої шкоди, нікого ні за що не ганив. Я знаю бюрократичну систему. Незначні огріхи та окремі помилки працівників їй не страшні. Вони дратують того чи іншого клієнта, але нам, працівникам, це не до шмиги.
Отож, я привітався з Шліком і Гауберляном, поплескав по плечу Шметану і виразно гукнув у сусідню кімнату «Привіт!». Там один навпроти одного сиділи Льобенмайєр і Молльвітц. Тоді я вмостився за своїм столом і спробував не думати про Люцію. Ні про її шкіру, ні про її ніс, ні про її пальці і в жодному разі не про її голос. Хтось постукав у двері, зайшов Молльвітц, як завжди пітніючи, обтяжений масою свого тіла, низькорослий, без шиї, жалюгідний.
— Не зараз! — сказав я гостро. Він блискавично зник. Я зателефонував Люції. — Маєш у суботу час?
— Я думала, на вихідних тебе не буде в місті?
— Як це? — я перелякався. Звідки вона це взяла? Невже я щось сказав? — Буду!
— Добре — сказала вона. — Тоді в суботу.
Потім зайшов Льобенмайєр і поскаржився, що більше не витримує Молльвітца.
— Не зараз!
Мовляв, він, Льобенмайєр, людина терпляча. Але колись-таки йому може урватися терпець. Те, що цей чоловік нічого не робить, можна стерпіти. Що замість працювати, він маніакально виступає на інтернет-форумах, можна прийняти, ба навіть до його звички неугавно лаятися собі під ніс він уже майже звик. Але ж його особиста гігієна перевищує, а скоріше, не дотягує до того рівня, що задовольнив би чоловіка, який сидить поряд із ним.
— Льобенмайєр, — сказав я лагідно. — Без метушні. Я поговорю з ним, я подбаю про це.
Мабуть, треба було його приструнчити, що не личить говорити так про колег, але я не спромігся, тим паче, що від Молльвітца і насправді, передусім під кінець дня, зазвичай пахтіло таки відчутно.
У неділю обідньої пори я зайшов до свого будинку рядової забудови в тому місті над темно-синім озером. Ганна була бліда, грипувала. Пауль через якусь суперечку замкнувся в своїй кімнаті, маля було не в настрої та капризувало, а мене всередині хитало, ніби я випив. Я ще відчував Люціїні дотики по всьому своєму тілі.
— До завтра? — спитала була вона.
— Звичайно, — відповів був я, не задумуючись.
Я вже знав, що доведеться щось вигадувати та ошукувати її, але водночас ця брехня видавалася мені позбавленою ваги; значення мали лише ця кімната і це ліжко та жінка поряд зі мною, а моє друге життя, Ганна, діти, цей дім, здалися мені неймовірною вигадкою — так, як саме тепер, коли після довгої дороги в авто я сів за стіл, відсунув убік гумову качечку та глянув у почервонілі Ганнині очі, Люція стала далеким привидом. Я відхилився на спинку крісла. Я був удома. Маля занурило свою ложечку в картопляне пюре, тоді жовтою масою помастило собі обличчя. В мене в сумці завібрував телефон. Повідомлення, Люція хотіла мене бачити, негайно.
— Що там? — спитала Ганна. — Але ж не в неділю?
— Вони такі некомпетентні, — сказав я і набрав: нещасний випадок у бюро, колега нагло помер. Я натиснув на кнопку надіслати і здивувався, що мені зовсім не соромно за те, що я брешу — ніби я там справді залишив своє друге Я, яке саме зараз вирушило до квартири загиблого Гауберляна (або Молльвітца? може, краще він). Я кивнув у глибокій задумі, погладив малу по голові і вийшов, щоб серйозно поговорити з Паулем. Після цього хотів послати Люції е-мейла, в якому б написав, як прибув на квартиру померлого та з вимушеним спокоєм зробив перші розпорядження. Не надто багато деталей, лише в грубих рисах, та ще два або три точно спостережені деталі: двері перекошено висять на кріпленні, кішка в марних пошуках своєї мисочки з молоком, напис на порожній коробці пігулок. Як дивно, що техніка перенесла нас у світ, де не існує сталих місць. Можна говорити з нізвідки, бути всюди, і оскільки нічого не перевіриш, то все, що собі уявляєш, по суті правдиве. Якщо ніхто не може підтвердити, де я є зараз, та навіть якщо я сам зовсім не знаю, як можна з’ясувати це з певністю? Справжнє і точне будь-чиє місцезнаходження можна було визначити до того, як з’явилися кишенькові радіоприймачі та передавачі, які надсилають повідомлення адресатові і він їх одержує відразу.
Я вимкнув телефон на випадок, якщо вона раптом зателефонує. Не працює мережа, скажу я, це завжди правдоподібно; Бог його знає, мережа постійно зникає, про це я знав, це було моєю професією, це було в моїй компетенції. Тоді я стиснув руку в кулак, грюкнув по Паулевих дверях і гукнув: «Відчиняй, хлопче!»
Як довго подібна гра може тривати гладко? Я сподівався на три тижні, може, місяць ризику, свободи та подвійної гри. Однак минув цей місяць, непомітно ще кілька тижнів, а мене все ще не викрили.
Як то воно, власне, відбувалося раніше? Як брехали та обманювали подвійні коханці, які були складнощі любовних афер, як ті коханці маніпулювали та оперували своїми секретами без допомоги високоточних технологій? Я ще застав той час. Однак уже не міг собі цього уявити.
Я надсилав Ганні повідомлення, начебто з Парижа та Мадрида, з Берліна, Чікаґо та одного знаменного дня з Каракаса: в емоційному описі, якого склав на своєму лептопі в Люціїній кухні, я розповів про брудно-жовте повітря та вулиці, що кишать від авто, в той час як вона в трусиках і боса стояла коло плитки, а по шибках, наче пальцями всіх рук, тарабанив осінній дощ. Вона скинула зі столу чашку кави, по підлозі розсипалися друзки скла, чорна рідина утворила візерунок-пляму.
— Що ти пишеш?
— Звіт для Льонґрольфа з ревізії.
І коли я розповідав їй про бідолашного Льонґрольфа (троє дітей, четверо жінок, проблема алкогольної залежності, я брехав зі звички та вигадував усе, що спаде мені на думку), то вже бачив перед собою, як я чотирма днями пізніше зі своєї столової, тоді як по килиму повзало маля, а поряд на ПК, яким я із причин безпеки ніколи не користувався, Ганна обробляла фотографії з відпустки, на яких ми четверо на похмурому морському узбережжі, писав Люції про звіт моєї конференції з тим самим Льонґрольфом: на шефському поверсі нудьга, від бюро до бюро інтриги, зловтішна міна Льонґрольфа та свинське обличчя Шметани, як же сумно від усього цього, як би я хотів бути, люба, з тобою. Щоб потім прокрастися за будинок («Я винесу сміття!»), з підвітряного боку спертися на мур і зателефонувати до неї по мобільному телефону та розповісти, як я умудрився все-таки відірватися на якийсь момент на сходову клітку, щоб почути її голос.
Брехня? Звичайно, але чи не думав я справді весь цей час про неї, чи не роз’їдало всю мою істоту бажання бути поруч з нею, чи справді я не міг, граючись з дітьми або бесідуючи з Ганною про одні й ті самі податки, плату за воду, дитячий садок і гіпотеку, думати про щось інше, ніж про її тіло, її обличчя та її трохи грубий голос? Чи була якась різниця в тому, хто мене затримує Льонґрольф чи напіввідчужена супутниця з двома галасливими дітьми, існування яких, поки я був з ними, здавалося мені витвором страшного сну? Як і, навпаки, коли я зачинявся в Люціїній ванній кімнаті та з відкритим краном розмовляв по телефону з Ганною, а потім також із хлопцем («Шумить? Це поганий зв’язок!»), моя далека сім’я ставала мені такою близькою та любою, якою вона зазвичай ніколи не була, а Люція там у ліжку — раптом обтяжливою перепоною, як ота вигадана конференція, на якій я, як щойно твердив по телефону, присутній. Я ж любив їх обидвох! А найміцніше завжди ту, з якою якраз не був, з якою не міг бути, від якої був далеко через другу.
У мене закралася підозра, що я божевільний. Під ранок я прокидався, прислухався до дихання жінки поруч і протягом моторошних секунд питав себе не стільки, котра це з них обидвох, а більше, власне, ким саме маю бути я та в якому лабіринті я загубився. Лише крок за кроком, не широким, не важким, але зненацька я зав’язнув так глибоко, що більше не бачив виходу. Тоді я заплющував очі, лежав собі тихо та віддавався наростаючій паніці. Однак удень, коли я підводився і входив у відповідну роль, ніби не маючи ніякої іншої, все знову здавалося легким і майже нормальним.
За два дні до конференції європейських телекомунікаційних провайдерів я сидів у своєму бюро і розмовляв по телефону з замовленою нянькою. Ми з Ганною хотіли їхати разом, врешті ми знову знайшли час одне для одного. Моя презентація мала бути короткою і не вимагала підготовки, а готель обіцяв розкішний комфорт і лікувальні ванни. Коли я завершив розмову, то побачив, що надійшов е-мейл від Люції. Лише один рядок: Твоя конференція. Я їду з тобою.
Я протер очі й подумав, як думав щодня й щогодини, про те, що рано чи пізно все відкриється і що мене чекає катастрофа.
Краще не треба, написав я, багато роботи, сварливі люди.
Щойно тоді я збагнув.
Якщо Люція знає про конференцію, бо я їй нічого не казав, то вона знає когось, хто також там буде. Тож я тоді не зможу їхати з Ганною; завеликою буде небезпека, що про це дізнається Люція.
І, навпаки? Якщо б я тепер узяв Люцію? Ганна знайома лиш з небагатьма моїми колегами. Вона рідко бувала в цьому місті, та й моя професія, певна річ, ніколи її не цікавила. Але ризик був завеликий. Хвилину я ненавидів їх обидвох.
Я зателефонував Ганні.
— Ой шкода! — вона звучала відсутньо, щось цілковито поглинало її увагу. Я побачив її перед собою: як вона сконцентровано дивиться в книгу, очі бадьорі і водночас мрійливі, а від такого стану справ — що мене не було поряд з нею, що я мав іншу та що ніщо не було таким, яким би мало бути — у мене засльозилися очі.
— Ніяк не виходить, — сказав я. — Мушу залишитися. Забагато всього в бюро.
— Як скажеш.
— Іншим разом, добре? Бувай.
Вона неуважливо відкашлялася. На тлі дзюркотливої музики з радіо. «Так-так, добре».
На екрані виринула Люціїна відповідь: нісенітниця, буде весело. Мені теж потрібен вихід. Якщо ти там, я також приїду. Без заперечень! «Не журися», — сказав я.
— Та розумію, — відказала Ганна. — Розумію.
Я завершив розмову. З Люцією мало бути складніше, бо вона завжди цікавилася моєю роботою. І чому б це? Навіть я сам не дуже нею цікавився! Але відділ мусив бути представлений: поїду я сам, прибуде Люція, поїду я з Люцією, то довідається Ганна, поїду я з Ганною, то про це дізнається Люція. Отож... Я покликав до себе Льобенмайєра.
Неможливо, сказав він. Вилазка в Париж. Вже давно заплановано. Ідея його дружини. Річниця весілля.
Я покликав Шліка.
Виключено! Батьки, день народження, велике свято, єдиний син не може не прийти. Крім того, маємо в селі ферму, і там у корів епідемія чуми.
Я не зрозумів взаємозв’язку між цими факторами, але, зітхаючи, відпустив його і покликав Гауберляна, який, виявилося, забронював морську прогулянку навколо шотландських островів, що її не можна було анулювати. Шметана був на лікарняному, а моя секретарка, з глибокого розпачу я делегував би навіть її, — ще багато місяців тому записалася на участь у національному чемпіонаті з пейнтболу в якомусь нижньосаксонському селі. Вона не могла мене виручити за жодних обставин. Тож ніякого виходу... Була ще лиш одна можливість.
Нічого з того не вийде, написав я. Мушу послати Молльвітца. Серед керівництва в нього є друзі, він став надто впливовим. Не легко давалося мені набирати це повідомлення, мої руки трусилися — від хвилювання, звичайно, але й від люті на Молльвітца та його інтриги. Я безсилий. Мені так жаль.
Молльвітц, відповіла вона відразу. Хіба він не помер?
О, Боже! Дихай спокійно, подумав я, спокійнісінько. Іду напролом. Це ще один із таким самим прізвищем. Дивна випадковість. Я підвів голову, Молльвітц стояв у дверях. «Вам це вдалося!» — гримнув я на нього. «Завтра ви виїжджаєте».
Він пітнів ще дужче, ніж завше. Його крихітні очі неспокійно бігали. Він, здавалося, за останній час ще й погладшав.
— Не розігруйте здивованого. Ви представлятимете на конгресі наш відділ. Розумно зроблено, хитро затіяно, вітаю.
Молльвітц засопів. Завтра, сказав він тихо, мовляв, не дуже добре. В нього багато роботи. Він не любить поїздок. А як він прицмокував, говорячи!
— Та не перебільшуйте! Ви знаєте, що хочете туди, я це знаю, і поверхом вище — я підніс вказівного пальця — також знають. Ви далеко підете, мій дорогий.
Він кинув на мене благальний погляд, тоді забрався геть. Я уявив собі, як він подібно до великого крота сидить зараз за своїм письмовим столом і, тихо лаючись, щось пише.
Я зателефонував Люції.
Але ж це, мовляв, не так зле, сказала вона відразу, пусте, я не повинен брати це близько до серця.
Я мовчазно кивнув, враз відчув полегшення. Їй так добре вдавалося мене втішити.
Коли зателефонувала Люція, щоб сказати мені, що вона вагітна, я був з дітьми у басейні. Сонце вигравало на тремтячій поверхні води, на глибині розсіювалися відблиски світла, світ здавався пройнятим ясністю. Дитячий вереск, бризки води, запах кокосової олії, хлору та газону.
— Що? — я підніс руку до чола, але від плеча вона рухалася сповільнено, а пальці здавалися обвитими ватою. Мої коліна підгиналися так, що я мусив сісти. Підбігла товста маленька дівчинка, наштовхнулася на мене, впала й почала плакати. Я зіжмурився. «Це грандіозно», — почув, як сам це сказав.
— Так? — вона, здавалося, не зовсім вірила мені, та й я сам не вірив собі до кінця. І все-таки: чому в мені здіймалася така радість? Дитина — моя перша! Ще ніколи я не відчував так сильно, що складаюся з двох людей або радше розділився на дві можливості одного й того самого життя. Там, по той бік басейну, по газону повзала моя дочка. Далі позаду притулився мій син, навмисно ліниво і в надії, що я його не бачу, в розмові з двома дівчатами-ровесницями.
— Але я не знаю, чи можу бути добрим татом, — сказав я тихо. Я затнувся, мені стало важко говорити. — Я хочу спробувати!
— Ти чудовий. Знаєш, тоді, коли ... Де ти, власне, є, там галасливо!
— На вулиці. Зовсім недалеко від твого бюро. Я б залюбки прийшов до тебе ...
— Так приходь!
— ... але не можу. Маю призначену зустріч.
— Тоді, коли я з тобою познайомилася. Я б не подумала! Ти справляв враження людини, на якій щось тяжіє й яка водночас ... Як би то сказати? Яка завжди дуже правильна. Я не хотіла тобі вірити. — вона засміялася: — Я думала, ти нечесний.
— Дивно.
— Моя дочка попрямувала до басейну. Я підвівся.
— Якби мені тоді хтось сказав, що я з тобою ...
Мала підійшла надто близько до води. «Може, я тобі передзвоню?» Я швидко попрямував до неї.
— Але що ти маєш на увазі, чого ...
Я натиснув на кнопку завершення й почав бігти. В босі ноги мені кололи гострі стеблини. Я перестрибнув через двох лежачих дітей, дав дорогу собаці, відштовхнув убік жінку та впіймав дочку за метр від води. Вона допитливо поглянула на мене, тоді якийсь момент поміркувала й почала плакати. Я підніс її вгору і наговорив на вухо заспокійливих нісенітниць. Зв’яжуся пізніше, набрав тим часом у телефоні. Трамвай, майже відсутня мережа. Я вже хотів так відіслати, але тоді ще додав Дуже чекаю! Я поглянув дочці в обличчя, і вкотре мені спало на думку, що вона з кожним місяцем ставала все більше схожою на Ганну. Я здув їй з чола волосся, вона тихо захихотіла; вже й забула, що тільки що плакала. Я натиснув на кнопку надіслати.
Молльвітц повернувся дуже збентежений. Він тихо говорив сам із собою, майже не йшов на контакт і не хотів розказувати, як там було.
Раніше чи пізніше, сказав Гауберлян, мабуть, це мало статися.
Його презентація, мовляв, була катастрофою, сказав Шлік. Про це всюди говорять. Відділ геть скомпрометований.
Розповідають про ще гірше, сказав Льобенмайєр. Буцімто він зайшов у свій готельний номер і ...
— Кожен може зробити помилку, — сказав я, і вони замовкли. Їх цілком влаштувало, що мене більше нічого не цікавить. Я схуд, класикам я також більше не приділяв уваги, Саллюстій здавався мені патякалом, Ціцерон — беззмістовним, бо жоден з них не заторкав питання, яке неугавно турбувало мене і від якого крутився мій розум, як від води колесо млина — чи можна все-таки мати два доми, два життя, дві родини, одну там, одну тут, одне Я в цьому місті, а інше — в другому, і двох жінок, кожна з яких близька, наче вона одна-єдина. Проблема була лише в організації, в знанні розкладу руху поїздів та польотів, в розумному веденні кореспонденції, в далекоглядному плануванні. Звичайно, так можна вскочити в тарапату, але ж можна і ... Могло б і спрацювати! На деякий час. Або й надовго.
Подвійне життя: подвоєння життя. Щойно ще я був лише пригніченим керівником відділу. Як могло дійти до того, що раптом я їх зрозумів: тих викритих ошуканців, які стають у центрі уваги привидів ілюстрованих журналів, усіх тих штукарів, які довго жили потаємним життям.
Я здригнувся. Переді мною стояв Льобенмайєр. За ним Шлік. Я не чув, як вони прийшли. Щойно тоді мені стало ясно, що це було навпаки: всі інші вийшли з кімнати й тільки ці двоє ще тут.
Шлік почав тихо говорити. Вочевидь, сталося жахливе: попереджувальна записка відділу безпеки інформувала нас про те, що кільком сотням телефонних номерів в базі даних виділили помилкову дату для активного користування, так що увесь графік пішов нанівець. Льобенмайєр здійняв тривогу, попередив Молльвітца, але той відклав попередження, бо, як вони наразі встановили, йому треба було написати звіт для спортивного форуму знаменитостей.
— Для чого, перепрошую?
— Байдуже, — сказав Льобенмайєр, — тепер уже неважливо. В усякому разі це сталося, і кілька десятків нових клієнтів отримали вже існуючі та власне заблоковані для номерного пулу телефонні номери. Про це повідомить преса, і в суді вже розглядаються щонайменше дві скарги про завдану шкоду. Головна провина лежить на нашому відділі.
Загорівся екран мого мобільного. Ганнине ім’я і під ним: Ми прийдемо до тебе в гості! Мій пульс зачастив.
— Поговоримо про це пізніше! — я підвівся.
Пробачте, сказав Льобенмайєр, але становище засерйозне. Це може ...
— Це буде... — сказав Шлік.
Льобенмайєр кивнув. Буде коштувати кільком людям робочого місця.
Я натиснув пару кнопок, але повідомлення там не було. Чи, може, я собі це навіяв? Чи ненароком витер його? Я мусив це знати, щоб не помилитися.
— Зараз повернуся, — гукнув я і вибіг коридором до ліфта, який звіз мене вниз, через зал на вулицю. Це саме воно, подумав я, воно мене таки настигне. Невдач зазнають не через обставини, і не через невезіння, а через слабкі нерви. Невдач зазнають через те, що панікують. Тому все таємне стає явним, раніше чи пізніше. Я став крутитися, обертатися туди й сюди. Помітив, що перехожі озираються на мене, що на другому боці вулиці на мене показує дитина, а мама тягне її далі. Візьми себе в руки, подумав я, візьми себе в руки, візьми ж бо себе в руки, ти мусиш узяти себе в руки. Я примушував себе спокійно стояти. Дивився на годинник і силкувався виглядати як хтось, хто обмірковує призначені на день зустрічі. Повернися, наказав я собі, і зайди назад. Їдь нагору. Вони чекають тебе. Сядь за стіл. Рятуй, що можна врятувати. Вчини щось. Захищайся, не тікай. Ти не знесилений. Ще ні.
— Проблеми, любий пане?
Поряд зі мною стояв тонкий чоловік з масним волоссям, в окулярах у роговій оправі та яскраво-червоній кепці.
— Прошу?
— Життя важке? — сказав він з улесливою посмішкою. Це звучало радше як запитання, ніж констатація. — Всяке рішення суворе, вже сама організація буднів така складна, що найсильніших з нас це може загнати в божевілля. Ви погоджуєтеся, любий пане?
— Що?
— Стільки багато непідвладного нашій волі, але дещо таки можна собі полегшити. Я маю таксі, — він указав на чорний «Мерседес» із прочиненими дверцятами, що стояв поруч: — І ще одне: якщо маєте когось, кого б ви хотіли побачити в цю секунду, зателефонуйте йому. Життя так швидко минає. Та ще ж існують мобільні телефони, для цього маємо їх по кишенях. Чи не правда, любий пане?
Я не збагнув, чого він від мене хоче. Його вигляд відштовхував, але його слова діяли на мене заспокійливо.
— Любий пане? Сідайте, назвіть адресу, і ви побачите, що це таки воно.
Я зам’явся, але тоді кивнув і занурився в м’яку шкіру заднього сидіння. Він сів за кермо, церемонно налаштував сидіння водія, ніби це не він сам щойно приїхав сюди цим авто, покрутив дзеркало заднього виду та якусь мить поперебирав пальцями навколо замка запалювання.
— Ваша адреса, — сказав він лагідно. — Будь ласка. Я багато знаю, але не все.
Я назвав йому адресу.
— І ми вмить там, — він завів двигун і виїхав на дорогу. — Ви певні, що хочете додому? Не куди-інде? Нікого, кого б ви хотіли провідати?
Я похитав головою, вийняв телефон і набрав Люціїн номер. «Приїжджай до мене!»
— Зараз?
— Зараз.
— Що ти тут взагалі робиш? Я думала, ти виїхав на цілий тиждень до Цюриха? Щось сталося?
Я потер чоло. Правильно, я казав це, щоб наступного дня змогти поїхати на вихідні до Ганни.
— Не вийшло.
— Знову Молльвітц?
— Знову Молльвітц.
— Я приїду.
Я завершив розмову і витріщився на маленький екран. А якщо Ганна таки в дорозі сюди? Тоді я зробив якраз неправильно, тоді Люції не можна до моєї квартири. Треба негайно зателефонувати — але кому, власне, з них обидвох? Тонкий чоловік витріщився не мене з дзеркала заднього виду. У мене запаморочилася голова. Я заплющив очі.
— Ви питаєте себе, чому багато чого не виходить, любий пане? Тому що людина хоче багато чим бути. У буквальному значенні. Вона хоче, щоб її було багато. Багатоманіття. Хоче багато життів. Але тільки поверхово, не глибинно. Останнє зусилля, любий друже, ставить собі за мету бути одним цілим. Із собою, з усім.
Я розплющив очі.
— Про що Ви говорите?
— Я нічого не сказав. Якщо й сказав, то нічого, чого ви не знаєте самі.
— Це взагалі ваше авто?
— Чи це справді ваш нагальний клопіт?
Я мовчав, доки він зупинився перед моїм житловим будинком. З якоїсь причини я очікував, що він не візьме грошей, але він назвав вражаюче високу ціну. Я заплатив і висів; коли я обернувся, авто вже не було видно.
Люція чекала в коридорі перед моїми вхідними дверима. Вона, напевно, відразу виїхала. На неї можна було покластися. «Що там?», — спитала вона. «Що?» Вона уважно подивилася мені в обличчя.
Я відкрив рота і закрив його знову.
Вона поклала свої руки мені на плечі.
— Хочеш мені щось сказати?
Я не ворушився. Ми все ще стояли в коридорі. Я хапав ротом повітря. Я мовчав.
Ми зайшли всередину. Через передпокій, через мою неприбрану вітальню, а тоді, як завжди, у спальню.
За кілька секунд ми лежали, і я відчував міцність частин її тіла, бачив зблизька темність її очей. Її руки смикали мій ремінь, мої руки ковзнули їй під блузку, все це само по собі, не гаючи часу, не розмірковуючи, все протікало наче без нашого сприяння. Потім стеля та нагота і пихкання, і її міцні руки, і вона, обхоплюючи мене, а я — її, та потім ми вже знову розчепилися, безсило лежали поряд і важко дихали. На її чолі виступили краплинки поту. Я відчув до неї таку ніжність, що мало не сказав слова, які трохи згодом захотів би забрати назад. Чи вона справді носить мою дитину? Але я вже маю двох, і вони важкі і наче сторонні, вони поглядають на мене, сумніваючися, і ставлять запитання, на які я не знаю відповідей, і я не є їм добрим татом.
— Так не може тривати далі, — сказала вона.
Мій шлунок звела судома.
— Що?
— Цей Молльвітц. Ти надто вагаєшся. Ти мусиш щось вчинити.
Я запхав свою руку під її потилицю. Яке м’якеньке її волосся. Золотавий пушок на руках. Тендітний вигин грудей. Задля неї я зробив би все та полишив би все.
Усе?
Усе, крім саме тієї другої, яка, чого доброго, зателефонує мені через пару хвилин або, може, наступного тижня, або наступного місяця, чи колись у цьому році в невідповідний момент, щоб сказати мені, що вона несподівано відвідає мене та, мовляв, уже в місті, на цій вулиці чи вже й у цьому будинку, на сходах, тут же перед дверима. Якби це було історією, подумав я, відстрочити немає сенсу, хай би це сталося саме зараз.
Задзвеніло. Я сів одним ривком.
— Що таке? — спитала Люція.
— Дзвінок.
— Я нічого не чула.
Я мовчки провів рукою по її голові. Я ще можу в усьому признатися, подумав я, мене ще не викрили. Чи ти мені пробачиш? Але я знав, вона не пробачить.
Не одягнувшись, я пішов у передпокій. Якщо я зараз відчиню і там стоятиме Ганна, що мені робити? Чи не можна якось викрутитися? У фільмах і бульварних п’єсах завжди можна, коли здається «Ну, кінець!». Тоді персонажі знаходять вихід, відчиняють і зачиняють двері, запихають одну жінку в цю кімнату, другу — в ту, дійові особи шастають по маленькій квартирі туди-сюди, не перестріваючи одне одного. На цьому спеціалізувався цілий жанр. Мабуть, це таки можна зробити, маючи для цього рішучість. З необхідною силою давалося майже все. Навіть подвійне життя. Але хто ж то її має, питав я себе, стоячи голяка в передпокої; хто ж то має таку силу?
Я схопив дверну ручку. Впевненість, що вже ніщо не стоїть між тобою та катастрофою, дає відчуття безпеки. Якийсь момент я вагався. Чого ж не зразу, не більший театр, не п’єса із рішучою дією? Якщо там за дверима стоїть Ганна, чому ще й не діти, чому ще й не мої батьки, навмисне приїхавши зі свого темного будинку для відставних чиновників, як уже на те пішло, чому не Льобенмайєр, Гауберлян і Льонґрольф з ревізії, чому й не Молльвітц; всі прийшли, щоб побачити мене без одягу, без таємниці, видимості, фантазії та ілюзії, цілковито таким, яким я є насправді?
— Заходьте, — я відчинив двері. — Заходьте-бо всі!
