Мірко Бонне народився 1965 р., живе у Гамбурзі. Написав романи: Der Junge Fordt (1999), Ein Langsamer Sturz (2002), Der Eiskalte Himmel (2006) і Wie Wir Verschwinden (2009), видав чотири поетичні збірки, переклав лірику Джона Кітса, Едварда Естліна Каммінґса, Вільяма Батлера Єйтса. У 2010 р. отримав премію імені Марі Луїзи Кашнітц.
Мірко Бонне
Геліанова лоджія
ОПОВІДАННЯ
З німецької переклала Оксана Курилас
_________________© Оксана Курилас, переклад з німецької, 2011 р.
Перекладено за виданням: «Die Helianloggia». Mirko Bonné, Ausflug mit dem Zerberus, S. 9–15. © Schöffling & Co. Verlagsbuchhandlung GmbH, Frankfurt am Main, 2010. Публікація українською мовою з люб’язного дозволу видавництва.
Літо 1986-го було одним із найспекотніших, які я пригадую. Мені було двадцять один і хотілося у відпустку — від чого? — в Тессін. Мені знадобилися три дні, щоб доїхати автостопом з Гамбурґа до Беллінцони, тоді я побачив озеро Лаґо Маджоре. Саме йшов такий рясний дощ, що з кущів сипався цвіт. У стічних рівчачках набережних вулиць плавали суцвіття гібіскуса, а геранії у горщиках пансіонів усе блякли і блякли, доки змилися всі їхні барви.
Я лежав у своєму одномісному наметі на території безлюдного кемпінгу між Локарно й Асконою. Під шум потоків дощової води читав монографію Отто Базіля про життя Ґеорґа Тракля. Коли я перечитав книжку і поклав її в рюкзак, то склав намет і промоклий мандрував два дні й одну ніч до Тіроля, минаючи бірюзові альпійські озера, які у мряці й тумані простягалися в нескінченну далечінь, як моря.
Я стояв, розкривши книгу Базіля з крупнозернистими чорно-білими фотографіями, перед віллою Рауха у приналежному до Інсбрука Мюляу і порівнював цю будівлю із фотографією будинку. Я шукав лоджію на першому поверсі, за вікнами якої Тракль нібито написав свого вірша «Геліан», одначе ніде не знаходив її. Відтак, це, певно, зовсім не той будинок. Отож я пішов далі, наспівуючи при цьому:
У самотні години духуБлаго проходжатися під сонцем
Вздовж жовтих мурів літа.
Тихо тенькають кроки у траві;1
————
1 Переклад Тимофія Гавриліва. Ґеорґ Тракль. Себастянові сни. — Львів: Класика, 2004.
Рядки, які Тракль написав у Мюляу під впливом читання перекладів Йоганнеса Шляфа «Leaves of Grass» Волта Вітмена.
Трохи згодом зі мною заговорила парочка, якій упав у вічі мій літературний путівник. Нідерландець зі своєю американською супутницею так само читав темно-синю монографію зі світло-синім портретом Тракля на обкладинці, він порівнював і сумнівався, як і я. Ми постановили запитати в селі про справжню віллу Рауха, а годину потому вже сиділи в садку будинку, де квартиранти першого поверху пригощали нас лимонадом. Було нестерпно спекотне липневе пообіддя. Я розповів про потоп на Лаґо Маджоре. В ялинах скрекотіли сороки. Далі виднілася улоговина, там лежав Інсбрук. А зелений Інн вирував, несучи свої води крізь оточене засніженими вершинами місто.
П’єр був психологом бехевіористом. Щодо Ґеорґа Тракля його цікавили давні фізіономічні дослідження, проведені на основі портретів поета. Дивний підхід до поезії, здалося мені, і я це сказав, на що П’єр, який був доцентом в Амстердамі, відказав, дзвінко сміючись: «Ідеться про людину, як у її поведінці, так і в її поезії». Я пригубив склянку і побачив благодать під цими вікнами. «Геліан»:
Людина гарна і появна в мряці.
П’єр пожартував, що він дослідив би й мене — на основі моїх фото, які його подруга Ронда вже таємно зробила. Холодний жарт; то непояснимо сумні, то потворні, прямо-таки брутально агресивні знімки Траклєвого образу перед очима — це не могло видатися мені комічним.
Людина гарна і появна в мряціКоли в зачудуванні зводить руки,
А червоні заглибини тихо поводять очима.
Одначе я не міг заперечити, — мабуть, навряд чи тоді, але пізніше, коли прочитав його твори, — що П’єр, як і я, був у пошуках слідів. Що він прочитував у світлинах, міміці й жестах, те я шукав у рядках, які Тракль написав у Тіролі, у віршах і листах. Сьогодні я гадаю, що між П’єром і мною йшлося про те, чий Ґеорґ Тракль справжніший, чи краще: я чи він ближче підступили до Тракля, дивлячись йому в обличчя й у вірш.
Ронда виступила посередником. Вона повезла нас до замку Гогенбурґ біля Іґльса, де Тракль, вже у найбільшій душевній скруті, в роки перед Першою світовою війною шукав притулку. На одному знімку він, люб’язно посміхаючись, мало не ніжно, і все ж у згорбленій поставі, взяв під руку власницю. Під руку з показною, молодою дамою він виглядав недоречно, таким загубленим, як на всіх його фото. У його вірші «Гогенбурґ» написано:
Отак тремтить у темряві чужинець,Підносить вії над людським створінням,
Що ген далеко; срібний голос вітру в коридорі.
Так упродовж чотирьох літніх днів ми проходилися по знімках і рисунках Траклєвого Тіроля. Ми обійшли Інсбрук, говорили при цьому про Венецію, де він якось бував у літню прохолоду і де на Лідо було зроблено одне його фото, на якому він у чорному купальнику. Або ми виїжджали в Лянс і мандрували гірськими схилами назад у Мюляу аж до Нового цвинтаря, де з 1925 року похований Ґеорґ Тракль. За одинадцять років до того він як молодший медичний службовець «Ґеорґ Франкль» перебував у віддаленій Галичині серед жахіть Великої війни, які й відібрали в нього останній потяг до життя. Відкомандирований у краківський гарнізонний госпіталь для обстеження душевного стану, він помер там, прийнявши завелику дозу кокаїну. П’єр і Ронда були як у Венеції, так і в Кракові і шукали там старий госпіталь, але не зФнайшли.
«Я, — писав Тракль у одному листі, — наче мертвий, проїхав повз Галль, чорне місто, яке провалилось крізь мене, немов пекло крізь проклятого».
Якби ми не мали Рондиного авто, то сіли б на поїзд, щоб проїхатися повз сусіднє з Іннсбруком місто Галль.
У дорозі ми говорили про Волта Вітмена, про одне з небагатьох його фото. Його зробив Джордж К. Кокс у 1887 році, в рік народження Тракля. На знімку позначений інсультом Вітмен за п’ять років до своєї смерті в капелюсі, з довгою білосніжною бородою і підведеними бровами, які надавали його обличчю виразу втомленої мудрості, впертої незворушності й постійного легкого занепокоєння. На смертному ложі і сорок років після їх першого опублікування Вітмен ще писав вірші до «Листя трави». Як виглядав би Ґеорґ Тракль у 1960-ому, у сімдесят п’ять? Як, запитав я, крізь тебе провалюється місто, повз яке ти проїжджаєш?
— Це хіба ж таке явище, — сказав П’єр. — Воно провалюється крізь твоє обличчя.
