Герта Мюллєр
Надмогильне слово
ОПОВІДАННЯ
Переклад Оксани Курилас
__________________
© Оксана Курилас, переклад,
2011 р. Перекладено за виданням: Die Grabrede from: Herta Müller.
Niederungen © Carl Hanser Verlag München 2010, First
published in Germany by Rotbuch
1984.
По платформі повз поїзд із пахкаючим парою паротягом ішли родичі. З кожним кроком вони піднімали руку і махали, прощаючись.
За вікном вагона стояв молодик. Шибка сягала йому до грудей. Він тримав букет білих, розтріпаних квітів. Його обличчя застигло. З вокзалу вийшла молодиця з замурзаною дитиною на руках. Молодиця була горбата.
Поїзд їхав на війну.
Я вимкнула телевізор.
Тато лежав у домовині посеред кімнати. На стінах висіло стільки фоток, що не було видно стіни.
На одній фотці тато був на зріст до половини стільця, за який тримався. На ньому була сукня і він стояв на кривих ногах із жировими складками. Голова була у формі груші й лиса.
На іншому знімку тато був молодий. Було видно лише половину грудей. Другу половину закривав букет білих, розтріпаних квітів, які мама тримала в руці. Їхні голови так прихилилися одна до одної, що їхні вуха торкалися.
На іншому знімку тато прямий, як свічка, стояв перед парканом. Його високі черевики вгрузли в снігу. Сніг був такий білий, що тато стояв, наче в порожнечі. Рука піднесена над головою для вітання. На комірі мундира руни.
На знімку, що висів поряд, тато тримав на плечі мотику. За ним стирчало кукурудзяне стебло, яке височіло в небо. На голові в нього був капелюх. Капелюх кидав широку тінь і затуляв татове обличчя.
На іншому знімку тато сидів за кермом вантажівки. Авто було завантажене коровами. Тато щотижня возив корів на бійню в місто. Татове обличчя було вузьке і твердо окреслене.
На всіх знімках тато застигнув жестикулюючи. На всіх знімках тато виглядав так, наче не знав, як бути далі. Але тато завжди знав, як буде далі. Тому всі ці знімки були фальшиві. Від багатьох фальшивих знімків, від усіх його фальшивих облич у кімнаті похолоднішало. Я хотіла підвестися зі стільця, але моя сукня до нього примерзла. Моя сукня була прозора і чорна. Коли я ворушилася, вона рипіла. Я сиділа в ній, ніби вилита зі скла. Я підвелася і торкнулася татового обличчя. Воно було холодніше, ніж речі в кімнаті. Надворі було літо. Мухи на льоту ставали личинками. Село тяглося поруч із широким піщаним шляхом. Він був гарячий, брунатний і своїм миготінням різав очі.
Цвинтар був суцільні валуни. На могилах лежали каменюки.
Я подивилася під ноги і побачила, що взуття у мене догори підошвами. Я весь час йшла по шнурівках. Вони, довгі, тяглися позаду. На кінцях вони перепліталися.
Двоє куцих чоловічків, хитаючись, зняли домовину з катафалка і опустили її двома потертими мотузками в могилу. Домовина гойдалася. Їхні руки й мотузки ставали чимраз довші. Попри сушу могила була наповнена водою.
У твого тата на совісті багато покійників, сказав один із п’яних чоловічків.
Я відказала: Він був на війні. За двадцять п’ять убитих він отримав відзнаку. Він приніс багато відзнак.
На буряковому полі він зґвалтував жінку, сказав чоловічок. Разом із чотирма іншими солдатами. Твій тато встромив їй між ноги буряка. Коли ми йшли, вона стікала кров’ю. Це була росіянка. Потому ми ще кілька тижнів називали всю зброю буряками.
Була пізня осінь, сказав чоловічок. Бурякова гичка від морозу почорніла і зів’яла.
Тоді чоловічок поклав на домовину здорову каменюку.
Другий п’яний чоловічок додав:
У новому році ми були в німецькому місті і пішли в оперу. Співачка співала так пронизливо, як колись кричала та росіянка. Ми один за одним покинули зал. Твій тато залишився до кінця. Потому він кілька тижнів називав усі пісні і всіх жінок буряками.
Чоловічок пив шнапс. В животі у нього булькало. У мене в животі стільки шнапсу, скільки ґрунтових вод у могилах, сказав чоловічок.
І він поклав на домовину здорового каменя. Поряд із білим мармуровим хрестом стояв надмогильний промовець. Він підійшов до мене. Обидві руки він засунув у кишені мундира.
У надмогильного промовця у петельці стирчала троянда завбільшки як кулак. Вона була оксамитова. Ставши біля мене, він витяг одну руку з кишені мундира. Вона була стиснута в кулак. Він хотів розігнути пальці і не міг. Від болю його очі розширилися. Він тихо заплакав.
На війні з земляками не порозумієшся, сказав він. Їм не накажеш.
І промовець поклав на домовину здорового каменя.
Тепер коло мене став товстий чоловік. Голова у нього була як бочка, а обличчя не було.
Твій тато роками спав з моєю жінкою, сказав він. Він шантажував мене, коли вип’є, і вкрав у мене гроші.
Він сів на камінь.
Тоді до мене підійшла зморщена суха баба, плюнула на землю і сказала мені «тьху».
Проводжаючі стояли по той бік могили. Я озирнула себе і перелякалася, бо було видно мої голі груди. Я мерзла.
Всі спрямували свої очі на мене. Вони були порожні. Зіниці ховалися під повіками. У чоловіків на плечах висіли рушниці, а жінки бряжчали вервицями.
Промовець смикнув свою троянду. Він вирвав з неї червоний, як кров, пелюсток і з’їв його.
Він подав мені рукою знак. Я знала, що мушу тепер виголосити промову. Всі дивилися на мене.
Мені не спало на думку жодне слово. Очі крізь горлянку влізли мені в голову. Я підвела до рота руку і прокусила собі пальці. На тильній стороні руки було видно сліди зубів. Мої зуби були гарячі. З кутиків рота мені на плечі бігла кров.
Вітер вирвав один рукав моєї сукні.
Він, звиваючись, чорно ширяв у повітрі.
Якийсь чоловік приставив свою палицю до каменюки.
Він націлив свою рушницю і вистрелив. Коли рукав опустився переді мною, він був весь у крові. Проводжаючі заплескали.
Моя рука була гола. Я відчувала, як вона кам’яніє на повітрі.
Промовець подав знак. Оплески вщухли.
Ми гордимося нашою громадою. Наша працьовитість вберігає нас від занепаду. Ми не дозволимо, щоб нас ганили. Ми не дозволимо, щоб нас знеславлювали. В ім’я нашої німецької громади тебе засуджено до смерті.
Всі спрямували свої рушниці на мене. Вдарив оглушливий постріл.
Я впала і не досягла землі. Я зависла впоперек у повітрі над їхніми головами. Тихо прочинила двері.
Моя мама прибрала всі кімнати.
В кімнаті, де була встановлена домовина з тілом для прощання, зараз стояв довгий стіл. Це був забійний стіл. На ньому стояла порожня біла тарілка і ваза з букетом білих, розтріпаних квітів.
На мамі була прозора чорна сукня. В руці вона тримала великого ножа. Мама підступила до дзеркала і великим ножем відрізала свою сиву, товсту косу. Обома руками вона піднесла її до столу. Одним кінцем поклала її в тарілку.
Все своє життя я буду ходити в чорному, сказала вона. З одного кінця вона запалила косу. Вона сягала від одного кінця столу до другого. Коса горіла, як запальний шнур. Вогонь лизав її і жер.
У Росії мене стригли. Це було найменше покарання. Від голоду я ледь трималася на ногах. Вночі я заповзла на бурякове поле. Сторож мав рушницю. Якби він мене побачив, то вбив би. Поле не шелестіло. Була пізня осінь, і бурякова гичка від морозу почорніла і зів’яла.
Я більше не бачила маму. Коса ще горіла. Кімната наповнилася димом.
Вони тебе вбили, сказала мама.
Ми більше не бачили одна одну, стільки диму було в кімнаті. Я чула її кроки, ось вони вже впритул до мене. Я намацувала її простертими руками.
Раптом вона встромила свою кістляву руку в моє волосся. Вона тріпала мою голову. Я кричала.
Я розплющила очі. Кімната оберталася. Я лежала на купі білих, розтріпаних квітів і була замкнена.
У мене було таке враження, що весь будинок зараз перекинеться і витрусить мене на землю.
Задзвенів будильник. Був суботній ранок, пів на шосту.
