Бернгард Шлінк народився у 1944 р. в Білєфельді, за освітою юрист, живе в Берліні і Нью-Йорку. Він автор семи романів, зокрема: 1988 р. — Die gordische Schleife, 2001 р. — Selbs Mord, 2008 р. — Das Wochenende, — двох збірок оповідань і трьох збірок есеїв (2005 р. — Vergewisserungen — Über Politik, Recht, Schreiben und Glauben). Всесвітню славу йому приніс роман «Читець» (1995 р.), удостоєний 1998 року премії імені Ганса Фаллади, екранізація якого у 2009 році здобула Оскара. Роман перекладено на 45 мов. У 2004 р. автор був нагороджений Орденом «За заслуги перед Федеративною Республікою Німеччини».

---

Бернгард Шлінк

Подорож на південь

ОПОВІДАННЯ

___
© Оксана Курилас, переклад, 2011 р.
Перекладено за виданням: Die Reise nach Süden із Bernhard Schlink Sommerlügen Copyright © 2010 Diogenes Verlag AG Zürich.

 

1

День, коли вона перестала любити своїх дітей, нічим не відрізнявся від інших. Коли наступного ранку вона спитала себе, чому це сталося, то не знайшла відповіді. Чи їй особливо допікали болі в спині? Чи її надто принижували невдачі в простих хатніх справах? Чи, може, відбувся гострий конфлікт з обслуговуючим персоналом? Мабуть, сталося щось незначне. В її житті значних проблем уже не виникало.

Хай там що, а з’явилася тріщина. Вона зняла слухавку, щоб зателефонувати дочці і домовитися про свій день народження, про гостей, місце, частування, і знову поклала її. Вона не хотіла розмовляти з дочкою. Вона не хотіла розмовляти з іншими дітьми. Вона не хотіла бачити їх, ні у свій день народження і ні перед ним, ні після нього. Тож вона посиділа біля телефону, чекаючи, доки прийде бажання зателефонувати. Але воно не приходило. Коли увечері задзвонив телефон, вона зняла слухавку лише через те, що інакше її діти стурбовано подзвонили б на прохідну і розворушили персонал. Краще вона збреше відразу, що не може говорити, бо до неї хтось прийшов.

Вона не знаходила в дітях жодних недоліків. Їй було з ними добре. Та й інші жінки в притулку казали їй, як їй з ними добре. Які вони вдатні: один син суддя високої інстанції, а другий — директор музею, одна дочка одружена з професором, а інша — з відомим диригентом! Як добре вони піклуються про неї! Вони приходять відвідати її почережно,  з усталеними інтервалами між візитами ночують у неї одну або й дві ночі підряд, інколи на два або три дні забирають її до себе, а на її день народження приводять сюди свої сім’ї. Вони допомагають їй з податковою декларацією, страхувальним полісом тощо, супроводжують її до лікаря і при купівлі окулярів і слухового апарата. Вони мають свої сім’ї, професії, своє життя. Але діляться своїм добробутом із мамою.

Тож вона лягла спати з відчуттям розладу, як лягають спати з розладом шлунка і пігулками «Ренні» чи приступом застуди й «Аспірином», щоб прокинутися наступного ранку, як нічого й не було. Вона не мала ліків від емоційного розладу, але заварювала чай, суміш ромашки з м’ятою, з певністю, що наступного ранку все буде знову гаразд. Але наступного ранку уявити собі, що побачить своїх дітей або розмовлятиме з ними по телефону, було для неї так само нестерпно, як і вчора увечері.

 

2

Вона пройшлася, як щоранку: повз школу і пошту, аптеку і фруктову крамницю, через селище до лісу, по схилу до Бірерського двору і знову назад. Із звичної дороги відкривався вид на рівнину, який вона любила споглядати. Шлях був рівний і долався за годину. Лікар сказав їй, що кожного дня вона мусить ходити принаймні годину.

Дощ останніх днів ущух уночі, небо було голубе і повітря свіже. День мав би бути спекотним. Вона слухала звуки лісу: вітер у деревах, дятла і зозулю, тріскіт гілок і шелест листя. Бачила косуль і зайців; їх тут було чимало, і вони були нелякливі. Вона хотіла б відчути запах лісу; ще мокрий від дощу і вже нагрітий сонцем, він пахнув чудово. Але вже кілька років вона не мала нюху. Одного дня нюх просто зник, як любов до дітей. Вірус, сказав лікар.

З нюхом пропав також смак. Їжа ніколи не важила для неї багато, і не було зле, що вона більше не має смаку. Зле було, що вона більше не відчуває запаху природи, не тільки лісу, а й квітучих яблунь та груш, квітів на балконі і в горщиках, теплого і сухого вуличного пороху, на який падають перші дощові краплі.

Крім того, неможливість відчувати запах вона сприймала як сором. Відчуття нюху просто має бути. Як зір і слух і ходіння і читання і письмо і лічба. Вона завжди відчувала, і раптом уже не відчуває, не тому, що заважає щось іззовні, а тому що вийшли з ладу її питомі органи. Та ще її напав страх, ніби вона смердить. Вона пригадала візит до своєї мами в будинок для престарілих. «Вони більше не відчувають запаху», — пояснила їй мама, роблячи заувагу про запах інших престарілих. Чи тепер вона також так само смердить? Вона була дуже охайна і користувалася туалетною водою, яка подобається її внучкам. «Як ти гарно пахнеш, бабусю!» Але ніколи не знаєш міри, і коли линеш тієї води забагато, то смердиш туалетною водою.

Крім її лікаря ніхто не знав, що вона більше не відчуває запаху і смаку. Вона хвалила їжу, коли діти частували її десь, і нюхала букети, які вони їй приносили. Показуючи їм квіти на балконі, казала: «Понюхайте, вони чудово пахнуть!»

Так, треба було також приховувати і втрату любові. До зору і слуху і ходіння і читання і письма і лічби належить також додати любов до своїх дітей і внуків. Відмовлятися зателефонувати, як вона зробила вчора, — ні, цього вона собі більше не дозволить. День народження святкуватиметься нормально, а візити нормально відбуватимуться далі. Знову зринув спогад. Будучи дівчинкою, вона спитала маму, яка вийшла заміж за вдівця з двома дітьми і важкими, вимогливими батьками, шваграми і швагерками, чи власне любить вона цих родичів першої дружини, про яких вона мусить піклуватися.

Мама усміхнулася. «Так, моя люба».

— Але ...

— Любов є справою не почуття, а волі.

Їй це вдавалося роками і десятиліттями і більше не вдається. Якщо по-справжньому захотіти, то з обов’язку можна зробити допитливість, а з відповідальності любов. Але вона більше не несе відповідальності за дітей, не має обов’язків перед онуками і онучками. Немає нічого, що вона бажала б до любові. Але не існує жодної причини, щоб кривдити дітей, які є такі вдалі, і пантеличити інших жінок у притулку і ганьбити себе.

Вона натхненно почала свою прогулянку. Порожнеча, після того, як пропала любов до дітей, налякала її, але й принесла полегшу. Вона була окрилена, якщо можна бути окриленим у гарячці або після довгого посту — це стан, який слід пересилити, але який усе-таки приємний. Коли вона сиділа на лавці біля Бірерського двору, то помітила, як обважніла і втомилася, і знову повернулася на землю.

Чи святкувати їй день народження тут у Бірерському дворі? Коли вона була ще одружена, то інколи приїжджала сюди зі своїм чоловіком на прогулянку й каву. Це були вільні години, які він знаходив від роботи, а вона від дітей, щоб поговорити про те, про що поговорити в будні не залишалося місця. Доки одного дня він приїхав сюди з нею, щоб висповідатися перед нею, що два роки спить зі своєю асистенткою.

Відтоді тут прибудували, перебудували, прикрасили. Двір, тоді убогий, тепер виглядав імпозантно, і всередині, певно, ніщо більше не нагадало б хату, в якій її чоловік сидів навпроти неї і зволікав і хотів, щоб його жаліли за велике серце, яке любить двох жінок. Спогад, який так довго завдавав болю, вже не завдавав його. Тепер вона теж не відчувала співчуття, якого шукав її чоловік, а тільки сумну байдужість до цієї людини, яка завжди шукала легкого життя і при цьому думала, що воно важке і що він бореться з ним і б’ється за нього. Вона радо обійшлася б без останніх років шлюбу. Але він наполіг, що залишиться з нею, доки остання дитина закінчить школу. В останній рік він навіть припинив зв’язок з асистенткою. Належно не винагороджений дружиною за обидві жертви, він почав новий роман із новою асистенткою.

Вона встала і вирушила додому. Так, життя піде далі, ніби нічого не сталося. Якби вона могла перестати жити для інших, щоб нарешті зажити власним життям! Але для цього вона була не лише застара. Вона не мала жодного уявлення, що таке її власне життя. Нарешті робити те, чому вона раділа? Єдина радість, якій вона навчилася, було з любов’ю задовольняти відповідальність і виконувати свій обов’язок. Потім ще була природа. Але її запаху вона вже не відчуває.

 

3

Вранці у свій день народження вона причепурилася. Ліловий в’язаний костюм, біла блузка з білою вишивкою і білим бантом, лілове взуття. Прийшла перукарка, до якої вона завше ходила, і уклала волосся в локони. «Якби я була ВІПом, то залицялася б до вас. А якби була вашою внучкою, то гордо показала б вас своїм подругам».

Прийшли всі. Четверо дітей, четверо зятів і невісток і тринадцять внучок і внуків. Сини і зяті, дочки і невістки зустрілися по дорозі до Бірерського двору; старші внучки і внуки зійшлися в розмові про випускні іспити і навчання, а молодші — про попмузику і комп’ютерні ігри. До кожного гурту вона підходила на хвилю, з нею люб’язно віталися, а потім одверталися, бо розмова поверталася туди, де вона її перервала. Їй це не заважало. Але коли раніше вона була б щаслива, що дорогі їй люди попри свої різні подружжя і сім’ї так добре розуміються між собою, то тепер вона дивувалася, про що вони говорять. Попмузика і комп’ютерні ігри? Який навчальний заклад гарантує багатство? Чи варто спробувати ботулотоксин? Як дешево відпочити на Сейшелах?

Аперитив подали на терасі, їжу — на довгому столі в сусідній кімнаті. Після супу старший виголосив застольну промову. Спогади про той час, коли діти були малі, заслужена шана, коли вони роз’їхались по університетах, подяка за її любов, яка гріє душу дітей, внуків і внучок — трохи сухо, але з добрим наміром і добре сказано. Вона бачила його перед собою, коли він веде засідання чи дає консультацію. Ані слова про її чоловіка, її шлюб, про розлучення; це нагадало їй фотографії з часів російської революції, які Сталін наказав ретушувати і з яких зник Троцький. Наче його ніколи й не було.

— Думаєте, я не витримаю, якщо ви згадаєте свого тата? Чи я не знаю, що ви зустрінетеся з ним і його жінкою? Що ви святкували з ними його вісімдесятиріччя? Ви були з ними на знімку в газеті!

   — Після того, як він виїхав, ти ніколи його не згадувала. То ми подумали ...

   — Ви подумали? Чому ви не спитали? — вона гостро глянула на своїх дітей, на одного за другим, і діти спантеличено подивилися у відповідь. — Замість спитати, ви подумали. Ви подумали, якщо я його не згадую, це означає, що я не витримаю, коли ви його згадаєте. Чи ви подумали, що мене це вразить? Що я плакатиму чи кричатиму чи здійму бучу? Що я забороню вам зустрічатися з ним? Що поставлю вас перед вибором: він або я? — вона похитала головою.

Знову осмілилась заперечити наймолодша дочка: «Ми боялися, що ти ...»
  — Боялися? Ви мене боялися? Я така сильна, що лякаю вас, і така слабка, що не витримаю, якщо ви згадаєте свого тата? Це ж нісенітниця! — вона помітила, що говорить гучніше і гостріше. Тепер спантеличено дивилися на неї також внуки і внучки.

Втрутився найстарший. «Все у свій час. У кожного з нас своя історія з татом, кожен з нас буде радий колись спокійно поговорити з тобою про нього. Але давайте тепер не затримувати довше офіціанток з подачею наступної страви; інакше порушиться їхня програма».

 — Програма офіціанток ... — на обличчі наймолодшої дочки вона побачила благання і далі не говорила. Доведеться нічого не казати над салатом, кислою печенею і шоколадним мусом. Говорили всі, і було важко розчути, що каже їй хтось біля чи навпроти неї. Так було з нею завжди, коли говорять водночас багато людей; її лікар мав для цього назву, гулянкове недочування, і попереджав, що проти цього нічого не вдієш. Вона навчилася люб’язно повертатися до свого співрозмовника, принагідно усміхатися або кивати і водночас роздумувати над чимось іншим. Переважно її співрозмовник нічого не зауважував.

Перед кавою встала Шарлотта, наймолодша внучка, і постукала ложкою по склянці, закликаючи її слухати. Дядько, мовляв, виголосив промову про маму, вона хоче сказати про бабусю. Всі, хто тут сидить, онуки і правнучки, навчилися читати завдяки бабусі. Не читати слова і речення, цьому їх навчили в школі, а читати книжки. Завжди, коли вони були в неї на канікулах, бабуся їм читала. До кінця канікул вона ніколи не закінчувала книжку, але книжка була така захоплива, що вони мали самі її дочитувати. Невдовзі після початку навчання бабуся присилала пакуночки з ще однією книжкою того самого автора, яку вони, звичайно, знову мусили читати. «Це було настільки гарно, що ми переконали дідуся і Аннусю також так робити. Щиро дякуємо, бабусю, що ти зробила з нас читачів і дала нам задоволення від книжок!»

Всі заплескали, Шарлотта зі склянкою обійшла стіл. — На многії, многії літа, бабусю! — Вона цокнулася з нею і поцілувала її.

У момент тиші, коли Шарлотта поверталася на своє місце і перш ніж продовжилися розмови, вона спитала: «Хто така Аннуся?» Вона спитала, хоча й знала, що це мала б бути друга жінка її колишнього чоловіка і що від її запитання інші зніяковіють.

   — Анна — татова жінка. Діти зробили з діда дідуся і тоді зразу з Анни Аннусю, — сказав предметно і спокійно найстарший.

   — Татова жінка? Ти маєш на увазі не мене — ти маєш на увазі татову другу жінку? Чи є вже третя? — вона знала, що з нею складно. Вона не хотіла бути такою, але не могла перестати.

— Так, Анна — татова друга жінка.

— Аннуся, — вона іронічно наголосила «уся», — Аннуся. Здогадно я мушу бути вдячна, що ви не кажете на неї ґренні і не робите з неї другу бабусю. Чи ви інколи називаєте її ґренні? — коли ніхто не відповів, вона перепитала: — Шарлотто, як воно, чи ти кажеш на Аннусю інколи ґренні?

— Ні, бабо, на Аннусю ми кажемо тільки Аннуся.

— Яка вона, Аннуся, на яку ви не кажете ґренні?

Втрутилася наймолодша. «Чи не могли б ми це припинити?»

— Ми? Ні, оскільки ми це не починали, то й не можемо припинити. Це я почала, — вона встала. — Я можу це й припинити. Я трохи приляжу — заберете мене автомобілем через дві години на чай?

 

4

Вона відхилила пропозиції супроводити її і пішла одна. Що стало з її добрих намірів? Як-не-як вона встала і пішла. Краще б вона продовжувала далі — чи вдалося б їй вивести дітей із себе? Суддя підвищив би голос і тупнув би ногою? Директор музею кинув би посуд на підлогу або стіну? Дочки не дивилися б більше на неї благально, а повні ненависті?

   Коли її забрав найстарший внук, вона більше нікого не хотіла пантеличити і провокувати. Під час короткої їзди Фердинанд розповів про іспит, який він мав складати через кілька тижнів. Вона завжди вважала його особливо виваженим. Тепер вона призналася собі, що він був особливо нудний. Вона втомилася.

В день після свята вона захворіла. Ніякого нежитю чи кашлю, ніяких шлункових болів чи проблем травлення. В неї просто була висока температура, проти якої не допомагали ні жаропонижувальні засоби, ні антибіотики. «Вірус», — сказав лікар і стенув плечима. Але він зателефонував найстаршому синові, який послав свою другу дочку, що мала дати їй раду. Емілії було вісімнадцять, і вона збиралася стати медиком.

Емілія міняла постіль, натирала спину і руки французькою горілкою і робила холодні компреси на литках. Вона приносила вранці щойно вичавлений помаранчевий сік, ополудні щойно натерте яблуко, увечері червоне вино, в яке вбивала яєчний жовток, і щоразу чай з м’яти або ромашки. Кілька разів на день вона провітрювала кімнату, кілька разів на день наполягала, щоб бабуся зробила кілька кроків по кімнаті і коридору. Раз на день напускала у ванну воду, піднімала її і заносила туди. Емілія була міцна дівчина.

Так тривало п’ять днів, доки температура почала падати. Вона не хотіла вмирати. Але так втомилася, що їй було байдуже, чи вона житиме, чи помре, одужає чи хворітиме. Можливо, вона навіть більше хотіла хворіти, ніж одужати. Вона любила гарячкові сутінки, в які прокидалася і з яких ковзала у сон і які затамовували все, що вона бачила і чула. Більше того, вони перетворювали колихання дерева перед вікном у танок феї, а спів дрозда — у клич чарівниці. Водночас вона любила відчувати жар води у ванні і прохолоду французької горілки на своїй шкірі. Їй навіть подобалося, коли її морозило — що було кілька разів у перші дні; вона прагла лише тепла і ні про що більше не думала і нічого не відчувала. Ах, і як добре, коли їй справді ставало тепло!

Вона знову помолодшала. Гарячкові картини і марева були гарячковими картинами і маревами її дитинства. З феєю і чарівницею прийшли клаптики казок, які вона любила: Білинка і Рожинка, Братик і сестричка, Веретено, човник і голка, Попелюшка, Шипшинка. Коли крізь прочинене вікно подув вітер, їй спала на гадку королівська дівиця: «Вій, вій, вітречку, здуй Кюрдочку його шапочку» — далі вона не пам’ятала. Замолоду вона добре їздила на лижах; якось у сні вона ковзнула вниз по схилу, відірвалася від землі і ширяла над лісами і долинами й селами. В іншому сні вона когось зустріла, кого і де вона не відала, а тільки знала, що це було при повному місяці і як починалася пісня, по якій вони повинні були впізнати одне одного; прокидаючись, вона збагнула, що уже бачила цей сон тоді, коли вперше була закохана, і вона пригадала перші такти старого шлягера. Мелодія супроводжувала її цілий день. Одного разу вона бачила сон, ніби вона на якомусь балу і танцює з чоловіком, у якого немає руки, але який так надійно і легко вів її цілою, що їй не треба було рухати ногами; вони хотіли танцювати до ранку, але перш ніж зранку засвітало уві сні, вона прокинулася в справжніх ранкових сутінках.

Емілія часто сиділа на ліжку і тримала її руку. Як затишно, як легко було її руці в міцних руках міцної дівчини! Вдячність за те, що її так тримали, доглядали і забезпечували, що вона могла бути слабкою, що вона не мусила нічого казати і робити, вганяла її в сльози. Коли вона плакала, то довго не могла перестати; сльози вдячності ставали слізьми смутку за тим, що в житті не склалося так, як мало скластися, і слізьми самотності. Їй було добре від того, що Емілія тримала її. Водночас вона була така самотня, наче Емілії там не було.

Коли їй знову стало краще і діти відвідували її, одне за одним, їй було так само. Діти були там, але вона була така самотня, наче їх там не було. Це кінець любові, подумала вона. Бути з кимось самотнім, ніби бути без нього.

Емілія залишилася, ходила з нею спочатку на короткі, а потім на довші прогулянки, супроводжувала її на обід у ресторан притулку і дивилася з нею увечері телевізор. Вона завжди була біля неї.

— Тобі не треба вчитися? Чи заробляти гроші?

— В мене була робота. Але твої діти вирішили, щоб я кинула роботу і доглядала тебе, і платять мені ті гроші, які я заробляла б. Та робота була не дуже, її не шкода.

— Як довго ти будеш у мене на роботі?

Емілія засміялася. «Буду, доки твої діти побачать, що тобі знову добре».

— Але якщо я відчую це сама раніше за них?

— Я думала, ти рада, що я тут.

— Я не люблю, коли інші знають краще за мене, як я почуваюся і чого потребую.

Емілія кивнула. — Розумію.

 

5

Чи могла вона позбутися Емілії? Діти сприймуть це за ознаку того, що вона ще хвора. Адже вони пояснили собі її поведінку в день народження тим, що вона захворіла. Чи могла вона підкупити Емілію, аби та переконала дітей, що вона одужала?

— Ні, — засміялася Емілія, — як я маю пояснити батькам, що в мене раптом з’явилися гроші? Якщо я їм цього не скажу і вдам, наче в мене їх немає, то доведеться знову працювати.

Увечері вона спробувала ще раз. «Чи не могла б я тобі подарувати гроші?»

— Ти ще ніколи нікому з нас не подарувала щось, чого б ти не подарувала також усім іншим. Коли ми були малі, бувало так: якщо ти повела когось із нас у якесь цікаве місце, то потім протягом наступних двох-трьох років неодмінно поведеш туди ж усіх інших .

— Це трохи перебільшено.

— Тато завжди каже, що без тебе не став би суддею.

— Все одно це трохи перебільшено. Чи ти можеш поїхати зі мною куди-небудь? Поїхати, аби мені стало краще?

Емілія глянула, сумніваючись.

— Ти маєш на увазі лікуватися?

— Я хочу помандрувати. Квартира здається мені в’язницею, а ти як охорона. Мені жаль, але так воно є і так було б, навіть якби ти була святою, — она посміхнулася. — Ні, так воно є, хоча ти й свята. Без тебе я не змогла б.

— Куди ти хочеш?

— На південь.

— Але ж я не можу сказати татові й мамі, що їду з тобою на південь! Нам треба ціль і маршрут і зупинки, і вони мусять знати, де вони зможуть зателефонувати в поліцію і дати нас у розшук, якщо ми не заявимо про себе. Як ти, власне, хочеш подорожувати? Авто? Цього батьки ніколи не дозволять. Можливо, якщо керуватиму я, але не ти. Коли ти ще була здорова, вони вже роздумували зателефонувати в поліцію, щоб тебе викликали повісткою, перевірили твої шоферські здібності, ти провалилася б і більше не могла водити машину. Тепер, коли ти хвора ...

Вона здивовано слухала внучку. Яка ляклива ця міцна дівчина, як зациклена на батьках. Що за ціль, що за маршрут, що за зупинки вона мала вказати? «Чи не достатньо, якщо вранці ми скажемо, де будемо ввечері? Якщо ми завтра вранці скажемо, що завтра увечері будемо в Цюриху?»

   Вона не хотіла в Цюрих. Вона також не хотіла на південь. Вона хотіла в місто, в якому у кінці сорокових почала навчатися. Так, місто лежало на півдні. Але воно не було Півднем. Навесні і восени там дощило, а взимку — кучугури снігу. Лише влітку воно було сліпучо красиве.

Принаймні таким вона бачила місто внутрішнім оком. Після закінчення вона жодного разу там не була. Тому що не вийшло? Тому що не зважувалась? Тому що не хотіла зіпсувати чари зі спогадів про останнє літо, літо зі студентом, в якого не було руки і з яким вона тоді танцювала на балі медиків, а тепер у гарячковому мареві. Він був у темному костюмі, лівий рукав запханий у ліву кишеню, вів її надійно і легко правицею і був найкращий танцівник, з яким вона танцювала того вечора. Крім того, він був цікавий, розповідав про втрату своєї руки у п’ятнадцять, розряджав бомбу, ніби це був жарт, і про філософів, яких він вивчав, наче вони його чудернацькі друзі.

Чи вона не була там більше тому, що не хотіла, щоб їй пригадався біль прощання? Він провів її після балу додому і поцілував під дверима, і зразу наступного дня і потому вони кожен день знову бачилися, доки він раптом поїхав. Був вересень, більшість студентів покинули місто, вона залишилася заради нього і наплела своїм батькам, які очікували її вдома, щось про практику. Вона провела його до поїзда, і він обіцяв писати, телефонувати і скоро знову повернутися. Але він так і не озвався.

Емілія телефонувала на балконі, розмовляла з батьками. Потому вона повідомила, що батьки згодні, але очікують дзвінка вранці, опівдні й увечері. «Я несу відповідальність, бабусю, і сподіваюся, ти не завдаси мені великого клопоту».

— Ти маєш на увазі, що я не повинна втекти? Пиячити? Зв’язуватися з чужими чоловіками?

— Ти добре знаєш, що я маю на увазі, бабусю.

Ні, не знаю — але цього вона не сказала.