У березні за підтримки Польського Інституту в Києві та на запрошення журналу світової літератури «Всесвіт» відбувся показ фільму «Утікач» польського режисера Марека Павловського (Marek Tomasz Pawlowski). «Утікач» («Uciekinier») — це історія трагічного повсякдення. Стрічка розповідає про чотирьох утікачів, вдягнутих, наче вояки СС, які намагалися втекти 20 червня 1942 року з концентраційного табору Аушвіц–Біркенау в машині заступника командувача табору. Утікач — це одна з моделей соціальної ідентичності, форма існування людини за тоталітарного нацистського часу.

Сьогодні лише один із чотирьох «утікачів» із нацистського табору залишився живим — 90-річний Казімєж Пєховський (Kazimierz Piechowski, табір № 913), чий дух таки не вдалося здолати ані за гітлерівських часів, ані за часів комуністичної Польщі. Казімєж — головний герой фільму, котрий розповідає історію власної втечі й описує тяжкий психологічний слід, який ця втеча залишила на його житті. У фільмі також використано унікальні світлини з вояками СС, які раніше ніде не публікувалися.

 Документальний фільм «Утікач» втілює ідею дивовижної жаги життя. Жаги пізнання себе в часі. Людина, пройшовши тортури нацистського терору, провівши фактично всю свою молодість у паноптикумі, змогла пронести в собі нереалізований заряд молодості. «Я не знав, коли саме в мене була молодість. Лише коли я втік, коли закінчилась війна, я зрозумів, що моя молодість уже минула», — зазначає головний герой. Ця особлива вітальність знаходить свій вияв і вже в новий час — у ХХІ столітті. Літня людина радіє життю, немов тільки-но народилася, і прагне до чергових подорожей. «Утікач» Казімєж Пєховський стає мандрівником-життєлюбом. Не озлобившись на життя, головний герой віднаходить у собі колосальний ресурс любові. І разом із дружиною мандрує у світи Латинської Америки, здіймаючись на вершину Мачу-Пікчу, відвідуючи Кубу. Людина у 80 і 90 років — також може бути молодою, також може радіти життю і жити на всі 100. І в цьому — феномен незнищенності людського духу. Фактично, стрічка має кілька фіналів: один із них історичний, який засвідчує кінець нацистської катастрофи. Але є також і фінал, орієнтований на нескінченну перспективу, фінал нашого часу, який показує безсмертя людського духу.

Вітчизняні українські телеканали, безперечно, мали б звернути увагу на цей фільм, який здобув численні нагороди у світі (всього фільм отримав 13 премій). Для українських глядачів, знуджених від російського «мила», таке «не ігрове» кіно було б украй цікавим.

Пропонуємо для наших читачів інтерв’ю з польським режисером Мареком Павловським у традиційній рубриці «Літературні діалоги».

            Дмитро Дроздовський

---

Марек Павловський

«У Голокості були винні всі європейці» 

— Пане Мареку, розкажіть про роботу над фільмом «Утікач», який ви привезли на показ до Києва. Якою є історія появи цієї стрічки?

— «Утікач» — це фільм, який постав із моєї співпраці з істориками з Музею Освенцима. І саме від них я довідався про те, що є такий собі Казімєж Пєховський, який усе ще живий, один із членів найвідомішої втечі з концтабору «Аушвіц–Біркенау». Про факт втечі знано вже давно, проте не в деталях. Та й більшість польських істориків говорили про те, що четвірка втікачів уже не живе на білому світі. Сам Пєховський тривалий час переживав так звану «травму Освенцима» і довго не міг приїхати, аби ще раз відвідати табір. Він навіть одного разу пробував зробити це, приїхав до Аушвіца разом із дружиною, проте дуже погано почувся, і дружина швидко мала вивести його поза табірну браму та повернутися до Гданська. Поява Пєховського в таборі викликала шок серед істориків, так, наче в таборі з’явився привид минулого, бо всі ж думали, що він давно помер. І саме тоді я дістав від знайомих телефон пана Казімєжа й вирішив зустрітися з ним, аби переконати, що потрібно розповісти про його втечу з концентраційного табору, бо це унікальний і важливий історичний факт, просто-таки історична сенсація.

Розповідями про такі факти молодому поколінню легше донести те, чим був Аушвіц. Сухий фактаж у цьому випадку не спрацьовує, він лишає глядачів байдужими. До молоді не доходить, що в тому таборі загинула величезна кількість людей і що стариган просто ходить, показує місця, де його били та принижували. Це не є та форма мовлення, якою кіно має говорити до глядачів. Більшість сучасних фільмів про Аушвіц закостенілі й раціональні, а я дійшов того висновку, що про це історичне явище треба розказати живо, надати трохи сенсаційних фактів. Проте ця інформація має містити емоційне навантаження.

Виявилося, що після того, як Казімєж Пєховський утік із Освенцима, його життя за комуністичного режиму виявилося ще трагічнішим, бо комуністична влада засудила його на 10 років ув’язнення, які він мусив відсидіти. Дивіться — два роки концтабору, 10 років тюрми, які йому присудили свої ж поляки. Після звільнення з тюрми він починає реалізовувати свої мрії. Виявилося, що це одночасно і драма, і «хепі енд». Мене саме цей сюжет зацікавив.

Незалежно від того, де географічно демонструється ця стрічка, — у США, Німеччині, у скандинавських країнах чи в Україні — усіх вражає те, що 80-літній дід говорить, що він самореалізувався, попри страшне минуле. Це змушує багатьох переглянути власне ставлення до щоденних проблем, надає позитивний стимул та надію. Не важливо, де живуть люди, але всі вони потребують надії кожного дня в наш дуже нелегкий час.

— Історія Казімєжа Пєховського, передана в «Утікачі», — це своєрідна оповідь про втрачену молодість і людський порив до свободи, опір людини тоталітарним режимам. Як він поставився до Вашої ідеї зробити документальний фільм, де б ішлося про його особистий досвід?

— Коли я запропонував Казімєжу Пєховському зняти фільм про його втечу з Освенцима, він не вважав, що щось такого аж надто важливого було в тій події. Втеча, та й тільки. І я так думав, що опису самої втечі замало. Та коли я познайомився з цим чоловіком ближче, з його бажанням бути вільним, з одного боку, та фактом ув’язнення, яке його увесь час спіткало, їхній конфлікт видався мені драматичним. Ані полякам, ані українцям не треба цього особливо пояснювати — серед нас ще є ті люди, які пам’ятають досвід несвободи. Зачинені кордони, відсутність паспортів, аби виїхати за кордон, призводили до того, що більшість із нас могли мандрувати так, як показано у фільмі «Утікач», — рухаючи пальцем по мапі. Можливо, глядачеві із Західної Європи цей момент може видатися гротесковим і смішним, але це  реальність наших географічних теренів.

До того ж мій головний герой показує, що кожний може пережити третю молодість і після 70 років віднайти новий, свіжий сенс свого життя. Немає такого моменту в житті людини, який є втраченим назавжди. Це одна з найголовніших ідей, яку цей фільм доносить до аудиторії.

У цій історії немає штучності — все, що є на екрані, витягнуто з життя Казімєжа Пєховського.

Казімєж Пєховський — дивовижна людина. В свої 91 він читає без окулярів, має всі зуби (свої!), і є дивовижно самостійним. З четвірки втікачів троє — Ястер, Бендера... — загинули трагічною смертю. Може, над тими утікачами тяжіла якась містика, але весь позитив чомусь спроектувався на Казимєжа Пєховського, якому єдиному вдалося пожити щасливо.

— Концтабір Аушвіц, одну зі сторінок історії якого ви розкриваєте у фільмі «Утікач», у свідомості пересічного українця мало асоціюється з історією його власного народу. Можливо, під час роботи над «Утікачем» вам стала відомою інформація про долю українців, які там перебували?

— Звичайно, в історії Аушвіца є сторінки, пов’язані з українцями. Зокрема, варто наголосити, що ініціатором тієї втечі, яку я показую у фільмі «Утікач», був українець, якого звали Євген Бендера, котрий мешкав на території тодішньої Польщі. До концентраційного табору його, очевидно, привезли так само, як і більшість польських в’язнів, просто схопивши на вулиці.

Я напевне не знаю, чи був він членом УПА, але доведеним фактом лишається, що до Освенцима з України було вислано багато так званих «бандерівців». Радше за все, це просто були ті з українців, які активно намагалися втілювати в життя ідею про незалежну Україну, що німецькому нацистському керівництвові дуже не подобалося. Дуже багато з тих українців, які пережили Аушвіц, після війни виїхали на Захід, до країн Європи або США, бо дуже добре розуміли, що зі звинуваченням у причетності до націоналістичного руху їм спокіно в країнах соцтабору жити не дадуть.

Є ще один цікавий епізод з історії концтабору «Освенцим–Біркенау», в якому фігурують українці. В 1943 р., коли ситуація на Східному фронті радикально змінилася, німці потребували солдатів, і більшість німецьких солдатів із табірної варти було вислано на фронт. Замість них з’явився підрозділ українських солдатів, так званих власовців, які мали пильнувати концтабір. Одного дня український наглядач, вартуючи відділ жінок під час роботи, побачив у тій групі свою матір. Він пережив шок і почав пояснювати своєму німецькому керівникові… що сталася якась помилка, бо в таборі серед в’язнів є його маир, а того не може бути, бо ж він співпрацює з німцями. У результаті німці ліквідували і матір, і сина. Свідком цієї ситуації був інший українець, і до решти української залоги дійшла інформація, що німці без поваги до них ставляться, і всіх їх у певний момент так само, як того чоловіка та його матір, можуть просто фізично ліквідувати. Близько 19 членів українського загону забрали зброю й почали втікати з Освенцима. Коли німці побачили, що українці тікають, почали за ними гнатися, і в певний момент між ними почався бій. Німці застрелили близько 14 осіб, а решту взяли в полон і потім повісили. Отакою є ця важка і складна історія.

Аушвіц приховує в собі багато різноманітних ще не відкритих історичних фактів.

Під час презентації «Утікача» в Києві я довго думав, як розказати аудиторії про це епізод. Зрозуміло, що не всім подобається, коли кажуть, що представники його народу були вартівниками нацистського концтабору. Така інформація дратує. Але глядачі не здивувалися, сприйняли те, про що я говорив, без жодного протесту, бо історія — це минуле, а майбутнє лежить перед нами відкрите.

— Принагідно хочемо вас запитати, чому все ж таки ви величезну увагу приділяєте у своїй творчості темі Освенцима–Біркенау? Чи є на те якась специфічна причина?

— Про досвід європейських концтаборів, зокрема про Освенцим, потрібно пам’ятати. Це символ перестороги для всіх європейців, який показує, до чого призводить ненависть та неповага. Рівно рік тому в березні я перебував із показом фільму «Утікач» у Белфасті. Це був показ такого самого формату, що й той, який цього разу відбувся в Києві в Могилянці. Мені відомо, що під час демонстрації фільму були присутні інкогніто кілька членів ІРА. Після того до мене звернулася Фундація супроти ненависті, що працює з молодими ірландцями, які виховувалися в дусі нетолерації, ненависті. В основному йдеться про дітей членів ІРА. Це величезна проблема для сучасного Белфаста, бо тільки де-небудь починає жевріти конфлікт, ця молодь намагається його роздмухати, не розуміючи наслідків своїх дій. Згадана фундація збирає представників такої молоді, розказує й наочно показує їм, чим є ненависть і до чого вона призводить. Один із представників фундації попросив мене надати фільм «Утікач», аби кожний із його підопічних міг його потримати в руках і подивитися, а потім зібрав їх разом і привіз до Аушвіца.

Не важливо, ким є людина — ірландцем, українцем, поляком, англійцем чи американцем. Для всіх нас Аушвіц є символом, який показує, що станеться, якщо ми втратимо здоровий глузд, коли європеєць не поважає європейця. Думки про те, що котрийсь із народів є найважливішим і він один має право будувати свою і чужу долю так, як йому то заманеться, без урахування думки інших народів.

Я за те, щоб у відкритій Європі було збережено традицію кожного народу, його мову та звичаї. Бо інакше наша реальність змакдоналізується.

Нинішні поляки краще знають і розуміють німців, ніж українців, бо з першими мають більше контактів. Україна лишається чимось незрозумілимм і незнаним. У Польші не можемо зрозуміти, якими ж ви є зараз — більше проросійськими чи все ж таки проєвропейськими. Проте на вулицях Києва я бачу людей, що мислять і поводять себе цілком сучасно. Тому мені шкода, що немає активної польсько-української культурної співпраці.

— Пане Мареку, відбулася перша презентація вашого фільму «Утікач» в Україні. Якими є враження від цього показу?

— Український глядач, як на мене, трохи боїться говорити з режисером. При першій зустрічі не варто питати аудиторії про те, що вона думає про кінострічку. Глядачі одразу після показу ще перебувають в атмосфері фільму, вони ще не готові до запитань. Їм треба дати час, аби подумати. Я знаю про це, і саме тому перше, що роблю, — починаю розповідати про історію появи кінострічки, певні цікаві моменти, які трапилися під час зйомок. Люди сміливішають, починають активно запитувати і спілкуватися з режисером. Отак було й зараз: кілька разів я відчував, що зустріч має закінчитися, проте хтось піднімався і продовжував запитувати. Я трактую кожну нову кінопрезентацію, кожну зустріч із новими людьми як своєрідний театральний спектакль, перформанс. Передовсім треба знайти контакт з аудиторією. Маю надію, що щось нове даю своїм глядачам, а вони — дають мені.

Боявся я, власне, того, що українські глядачі почнуть ставити мені запитання щодо нашого спільного драматичного минулого й історії. Я зауважив, що на показ прийшли кілька осіб старшого віку.  Представники старшого покоління зовсім інакше налаштовані стосовно згаданої теми, їм могло не сподобатися те, про що я розказую у своєму фільмі про наші спільні справи.

Проте мої думки були одного штибу, а реальність виявилася іншою. Реальність є такою, що українці тримають дистанцію зі своїм минулим та історією, є дуже відкритими до інформації та інакшого погляду на певні події і факти.

— З чого розпочалася Ваша робота в документалістиці? Якими були ті фільми, що побачили світ перед «Утікачем»?

— Колись я був шеф-редактором і продюсером великого комерційного польського телеканалу, конкретніше — редакції репортажу та документалістики. Моїм завданням було витворити структуру названої редакції. До мене приходило працювати багато людей молодого віку, які ще практично нічого не вміли, якщо говорити про професію телевізійника. Я мав їх навчити, як документувати і досліджувати, як правильно побудувати структуру фільму. І саме тоді я почав шукати теми, аби вчити своїх підлеглих. Було дві умовні групи —  так звані «дослідники» та «режисери-документалісти», які мали навчитися ефективно між собою співпрацювати. Ще з того часу, коли я займався театральною режисурою і мешкав у різних містах Польщі, в мене зберігалася низка контактів із різними людьми, і хтось зі старих моїх знайомих розказав, що є такий короткий, хвилини на чотири, фільм, така своєрідна вервечка кадрів про порушення расових прав. Не було навіть відомо, про кого він розповідає. Я вислав свого документаліста-стажера, аби він зробив невеличкий фільм тривалістю 20 хвилин, який з’явився на каналі «Тефаленум». Але виявилося, що той мій документаліст нічого особливо про цей історичний епізод не з’ясував.

Для того щоб зняти документальний фільм, мені та моїй дружині, з якою ми разом робимо фільми, довелося сісти в машину й поїхати до різних міст і сіл Польщі, щоб знайти свідків згаданих подій, які б могли розказати, що це було і де це сталося. Нам вдалося не тільки знайти свідків серед поляків, а й серед німців, які брали участь у драматичних подіях, про які оповідають чотири хвилини, закадровані на плівку.

Хочу зауважити, що цю мою роботу я ціную найдужче. Звичайно, ця стрічка коштувала довгих днів праці, проте я відчув себе під час роботи над нею не тільки режисером, а й істориком. Це мій своєрідний внесок до понадчасової історії. Документальний запис, який я використав у кінострічці, — хіба не єдиний на світі документ такого штибу, що зберігся до нашого часу. Німці ніколи не проводили таких каральних акцій офіційно. Був так званий неформальний наказ для поліції та гестапо, аби в певний спосіб реагувати на такі випадки.

— Складається враження, що Україна та її сусіди не знають одне про одного. Згадати хоча б Туреччину — між нами простягнулося лише Чорне море, проте твори Нобелівського лауреата Орхана Памука стали відомими завдяки їхній популярності в Європі… Чи не так само полягає ситуація з Польщею?

— Радше йдеться про море метафоричне, яке існує в головах. Ну що ж, кордон Євросоюзу робить своє. Це певна межа, на якій усе закінчується. Як на мене, саме на цьому кордоні все тільки має починатися. Звідси маємо почати помічати одне одного. І Україна, і Польща живуть окремо, кожна — своїми власними проблемами: треба впоратися з внутрішніми порядками, економікою, ще чимось... У такому стані важко думати про сусідів. Тільки після розв’язання нагальних проблем ми цікавимося, а що ж там відбувається в сусіда.

Налагодження співпраці не є легкою справою. Все починається з міжлюдської комунікації та цікавості одне до одного. От хтось в Україні дізнався про мій фільм «Утікач», потім ці зацікавлені люди спричинилися до того, що мене було запрошено до Києва. Далі відбувся кінопоказ. Хтось про це напише і в українській, і в польській пресі. Хтось прочитає. І це тільки маленький крок до українсько-польського відкриття одне одного та налагодження співпраці. Хотілося б вірити, що надалі ця ініціатива поволі обросте новими проектами.

І Україна, і Польща нині перебувають у такому стані, коли немає великої кількості героїв-авторитетів. Як на мене, ними можуть бути ті, хто пережив так звані «ті часи», що характеризувалися екстремальністю умов та ситуацій, в якій людині доводилося жити. І саме тоді такі речі, як подолання ненависті та увага одне до одного, мали величезне значення. Ті емоції й почуття були правдивими. Через це Казімєж Пєховський нині для багатьох молодих людей є героєм. Хтось, побачивши його в супермаркеті, потім пише десь у соціальній мережі: «Бачив Казімєжа Пєховського! Живого! Дуже хотів підійти, але знітився...».

— Якими є Ваші останні роботи? Що б Ви хотіли зняти далі?

— Остання моя робота — це фільм «Цирк з поламаним серцем». Ця стрічка вже отримала нагороду в Чикаго, Відні, Братиславі та Ісмаїні. Це історія вмирання польського цирку. На фестивалі документального кіно, де було багато учасників з різних європейських країн, я запитував, а як же полягає ситуація з цирком у їхніх державах. Ситуація практично така сама, як змальована мною.

Також цікавою була реакція єгиптян та арабів на цей фільм. Вони говорили мені, що для них це метафора занепаду культури: сьогодні гине цирк, завтра — це може статися з кіно, театром, літературою. У цій стрічці є дуже сильна сцена, коли циркові актори чекають на глядача, а він  не приходить. Драма полягає в тому, що культурний продукт не має свого споживача. Культура гине, бо її немає кому спонсорувати. У Польщі можна знайти гроші на фінансування нового фільму, театральну виставу. Але держава не вважає за потрібне фінансувати цирк — це єдина галузь мистецтва, яка лишилася сам на сам із собою.

Як на мене, цей фільм передає емоцію Європи. Циркові актори їдуть по маленьких містечках та селах, і над їхніми фургонами майорать два прапори — польський та Євросоюзу. На цьому тлі показана польська провінція, яка формально належить до європростору, але його там ще не відчутно. Там мешкають люди, які часами не мають грошей, аби заплатити за вхідний квиток на циркову виставу, і платять яйцями, овочами. Отакий от Євросоюз...

Далі я хотів би зробити фільм світового рівня. Якби хотів щось зняти про Польщу, то вже почав би це реалізувати. Принаймні зараз я думаю про рівень Європи, бо загальносвітовий вимагає. Я говорив із продюсером польського походження, який здобув Оскар за фільм «Тотсі». Це картина, яка оповідає про члена бандитської групи в ПАР, котрий краде машину, в якій є дитина. Він не знає, що з цією знахідкою робити, потім починає сам виховувати малюка, потім намагається повернути дитину батькам. Зрештою, головний герой потрапляє до рук поліції.

Я сказав йому, що хотів би зробити з «Утікача» художній фільм. Він порадив мені зробити його так, щоб далі фільм можна було продати в США, бо це гарантує фільмові всесвітнє визнання. Зараз ми займаємося просуванням художнього «Утікача», навіть почали переговори з голлівудським актором, який має продюсерську компанію. Не знаю, чи йому сподобається ця ідея, і як перемовини будуть тривати далі. Якщо не вдасться домовитися з американцями, намагатимуся зацікавити своїм проектом німців. Може, вони погодяться. В Польському кіноінституті з цим немає жодної проблеми... Найважче — це фінансування. Я не хотів би розпочинати зйомки без цілого бюджету, оскільки те, що знімалося з обіцянкою доплатити потім, не доводилося до кінця.

Щодо документалістики, то є ще польсько-єврейська тема, яка показує Аушвіц і факти, досі не відомі для світу. Виявляється, німці хотіли розв’язати єврейську проблему на початку війни без кровопролиття. Вони просто хотіли позбутися євреїв, виславши їх поза межі Європи. Наприклад, Аушвіц починався як Бюро еміграції євреїв до Палестини. Туди з’їжджалися євреї, навчалися там івриту, далі готувалися до еміграції. Але світ не хотів їх прийняти. Англійці не хотіли, аби євреї верталися до Палестини. І це саме вони заблокували порти Варни та Суліни. Добре відомим є факт про те, що у Нью-Йорку не захотіли прийняти корабель єврейських мігрантів, яким довелося вертатися до Європи. Всі вони закінчили своє життя у газових камерах. У Голокості були винні всі європейці, а не тільки німці. Думаю, цей фільм буде контраверсійним. Головний герой фільму говорить, що Аушвіц міг не стати місцем знищення. Це могло бути місце початку звільнення європейських євреїв. Про ці факти не знає жодний історик у світі. Після довгих досліджень в архівах Берліна і Нью-Йорка ми знайшли документи, які свідчать, що згадане Бюро та концепція насправді існували. Польські історики, довідавшись про ці факти, схопилися за голови, бо це щось абсолютно нове. Проблема тільки в тому. що мій головний герой є людиною похилого віку, що чим далі, тим більше хворіє. Я маю встигнути зняти його свідчення.
 

        Спілкувалася Ганна Трегуб,
        спеціально для «Всесвіту»