Дмитро Дроздовський, Галина Усатенко (координатори проекту)

Націєтворча місія перекладу: місія ХХІ століття

 

Україна існує як країна, відірвана від європейського інтелектуального континууму, а разом із тим як країна, що недостатньо добре знається на своєму минулому. На шляху до України Модерної потрібно зробити чимало, передовсім у витворенні інтелектуального простору солідаризованого розуміння історії, культури. І в цьому просторі поняття «діалогу» першочергове. Лише відчуваючи Іншого, можна зрозуміти власну ідентичність. З цією метою в Інституті філології Київського національного університету ім. Т. Шевченка було започатковано новий проект «Українська гуманітаристика: діалог культур між Сходом і Заходом» (спільно з журналом світової літератури «Всесвіт»). Так, 9 вересня 2010 р. відбувся перший круглий стіл (підтриманий фондом «Європа ХХІ») «Українська гуманітаристика: діалог культур між Сходом і Заходом». 1 грудня 2010 р. відбулася друга дискусія «Розширюючи кордони, наближуючи периферію». У цьому році організатори вирішили звернути увагу на націєтворчу місію перекладу. І хоча така постановка питання може видаватися антиколоніальною для європейських фахівців, проте в Україні саме цей ракурс досі є актуальним. Поміж обговорюваних 1 квітня на третій академічній дискусії тем були такі: «Переклад  як  чинник державної політики», «сучасний науковий переклад: стан і перспективи», «переклад і його соціокультурна роль», «художній переклад». Диспутанти — відомі теоретики перекладу (О. Чередниченко, М. Стріха, І. Бондаренко, Л. Коломієць, Л. Задорожна), представники перекладацької практики в різних галузях (Т. Качка, О. Дейко, В. Толкованов, І. Когут тощо), видавці (І. Малкович, М. Прихода). Пропонуємо нашим читачам найважливіші і найпроблемніші тези з виступів промовців.

Григорій Семенюк, д-р філол. наук, професор, директор Інституту філології КНУ ім. Т. Шевченка:

— Викладачі Інституту філології спрямовують студентів, майбутніх перекладачів, не лише на переклади із світових мов на українську, а й у зворотному напрямі, адже україніка має бути гідно представлена мовами світу. В нашій дискусії беруть участь колеги з філософського факультету, Інституту журналістики, Національного університету державної податкової служби України, Академії муніципального управління, Міжнародного інституту лінгвістики і права тощо. Важливо, що до нашої роботи долучаються і представники органів державної влади — Міністерства юстиції, Міністерства освіти і науки, які, зі свого боку, з огляду на специфіку роботи, знаються на обговорюваних питаннях і можуть окреслити масштаб проблематики.

Іван Бондаренко, д-р філол. наук, професор, завідувач кафедри східних мов Інституту філології КНУ ім. Т. Шевченка:

— Не тільки до війн призводили помилки, а й, навпаки, зупиняли війни. В історії Японії був цікавий випадок, коли під час громадянської війни в ХVІ столітті фортецю оточили війська одного з сьогунів, військових начальників. Однак коли той дізнався, що серед тих, хто у фортеці, є відомий поет жанру ренга, він наказав своїм військам відступити, щоб усі цивільні мешканці фортеці могли відійти.

Громадяни України віддадуть перевагу українській мові не тоді, коли вони всі стануть патріотами чи націоналістами, а тоді, коли кількість україномовної інформації різного типу зрівняється у своєму обсязі хоча б з російськомовним обсягом, не кажучи вже про англомовний. Це стосується і друкованої інформації, і інформації інтернет-ресурсів, і інформації мультимедійних засобів, з яких ми черпаємо будь-яку інформацію.

Прикладів у нашій історії, як у сучасній, так і в минулій, безліч. Країни, які розуміють це, справді виділяють великі кошти на пропаганду власної мови за кордоном і на переклад іноземної літератури рідною мовою. Естонія маленька, крихітна країна, але подивіться інтернет-ресурси і ви побачите, що з французької літератури, англійської, японської, китайської естонською мовою, де менше мільйона мешканців, перекладено більше, ніж українською. Я був шокований, коли дізнався, що тільки вони встигли перекласти з японської літератури.

Інший приклад в історії. Гінді мова в Індії і, скажімо, Корея. 2 тисячі років корейці писали свою художню літературу веньяном, китайською літературною мовою. Потім, коли вони ледь-ледь намагалися звільнитися від веньяну, від китайців, японці їх колонізували на початку 20-го століття і прізвища їх примушували міняти на японські. І коли після Другої світової війни корейці звільнилися від будь-якого колоніального гніту, були роки, коли 16% свого бюджету державного, п’ята частина майже, вони витрачали на переклад усього того, що вони ж самі написали іншою мовою. І зараз перекладеної корейської літератури безліч.

В Індії трохи інший шлях. Гінді і англійська мова. Вони не відмовилися повністю від англійської, і тому гінді у них зараз перебуває на рівні побутової мови, тоді як уся технічна інформація і художня навіть література багатьма індійцями пишеться англійською мовою. Ось два різновекторні приклади.

Я хотів би підтримати думку Григорія Фоковича, коли він сказав, що ми маємо думати не тільки про переклад українською мовою зарубіжної літератури, а й навпаки, підтримувати переклад, який роблять іноземці з української художньої літератури і поезії. Тобто про Україну, про нашу історію, літературу у світі будуть знати тоді, коли в різних країнах світу з’являться гарні переклади кращих творів наших письменників. Тоді в нас будуть і власні лауреати Нобелівської премії, наприклад, Ліні Костенко давно треба було б уже дати цю премію. Але мало перекладали її мовами світу.

Скоро буде 200-літній ювілей Шевченка. Виділено великі кошти. Це буде своєрідний лакмусовий папірець. Можна поставити ще 100 пам’ятників Шевченку в багатьох країнах світу, але якщо не підтримати перекладачів Шевченкового слова, то все знову буде намарне.

Олександр Чередниченко, д-р філол. наук, професор кафедри перекладу з романських мов Інституту філології КНУ ім. Т. Шевченка:

— Місія перекладу цивілізаційна. Відомо, що перекладали в усі часи людства. Задля чого люди перекладали? Мета була різна, її не можна звести до якоїсь однієї мети. Перекладали задля поширення релігійних ідей. Перекладали задля поширення філософських концепцій або, навпаки, боротьби з цими концепціями. Перекладали заради того, аби засвоїти політичну систему. Перекладали задля розвитку науки і техніки…

Сьогодні переклад перетворився на майже екзистенційне явище. Адже від інструкції по догляду за автомобілем чи керівництва до якогось технічного приладу, інструкції з прийому ліків, які виробляються не в цій країні, або ж знайомство з твором зарубіжної літератури, з якимсь письменником зарубіжним, знайомство з іноземним фільмом і т.д. — все це відбувається через переклад.

А також переклад є засобом здобування знань, науково-технічної інформації. В цьому полягає друга важлива функція його — когнітивна функція. Завдяки перекладу, можна сказати, сьогодні в світі немає нічого такого, що було б відоме в одній його частині і невідоме в іншій.

Разом з тим, виконуючи ці дві дуже важливі функції, комунікативну і когнітивну, переклад виконує важливу охоронну функцію стосовно власної мови і власної культури. Адже саме переклад убезпечує власну мову і культуру від зникнення в цьому глобалізованому світі. Чим більше ми перекладаємо, про це дуже слушно говорив Іван Петрович, тим більше у нас існує потік цієї власномовної інформації, а відтак наша мова залишається багатофункціональною, функціонує в різних сферах, і це є засобом її збереження.

Переклад виступає засобом убезпечення мови від надмірної контамінації. Адже ви знаєте, що глобальні мови справляють величезний тиск на цільову мову. Українська мова не належить до глобальних мов, вона не має такої кількості мовців, як, скажімо, англійська, іспанська чи французька і навіть російська, і тому саме переклад з цих мов може її захистити від надмірного іншомовного впливу.

Якість перекладів, звичайно, прямо залежить від якості підготовки перекладачів. Тут, я думаю, двох думок бути не може. Якщо порівняти наш національний досвід із світовим досвідом, то що тут можна сказати? Для прикладу мені ближча така країна, як Франція, в якій я багато разів був, стажувався там і викладав навіть. І вона за розмірами приблизно така, як Україна. То я французький приклад наведу. У Франції існує 5 шкіл підготовки перекладачів на всю Францію. Де країна, де понад 65 мільйонів мешканців. Для порівняння в Україні сьогодні існує понад 70 закладів, які готують перекладачів. Чи можна стверджувати в даному разі, що кількість є синонімом якості? Думаю, що ні.

На жаль, ми припустилися багатьох помилок, надаючи ці ліцензії для підготовки перекладачів ледь не в кожному райцентрі України, де немає для того ані наукової, методичної бази, де немає кваліфікованих кадрів. Адже в зарубіжних центрах з підготовки перекладачів, як правило, працюють, викладають науковці, які походять з числа перекладачів. Це люди, які пропрацювали в перекладі чи то письмовому художньому, чи науково-технічному, чи усному синхронному. Саме вони ведуть таку підготовку. У нас вважається, що будь-хто, хто володіє іноземною мовою, може готувати перекладачів.

А звідси і якість, яка часто-густо є невисокою. Якщо ми послухаємо навіть переклади під час офіційних заходів, коли перекладаються промови різних діячів, ми побачимо, яка невисока культура такого перекладу, скільки там допускається помилок, вживання русизмів і т.д. Усе це говорить про те, що якість, на жаль, невисока.

Існує інша проблема в плані підготовки перекладачів — нівелювання підготовки філологів-викладачів і перекладачів. Ось тут світ уже давно переступив цю межу, коли він чітко розмежував підготовку викладачів іноземних мов і перекладачів з іноземних мов. У нас, на жаль, такого розмежування на сьогодні немає. А це два різні фахи, абсолютно різні фахи, які вимагають різних компетенцій. Якщо філологу-викладачу іноземної мови достатньо добре вивчити іноземну мову, аби її викладати, то у перекладача дві робочі мови. В усьому світі перекладач оцінюється передусім не за тим, як він володіє іноземною мовою, а за тим, як він володіє власною мовою, своєю рідною мовою. Ця проблема, доки ми її не подолаємо, звичайно, позначатиметься на якості підготовки перекладачів.

Звичайно, кожна країна опікується передусім тим, щоби готувати перекладачів на власну мову. Так роблять в усьому світі, в тій же Британії, Італії — там готують перекладачів на італійську мову. В Україні, на жаль, теж ситуація тут неоднозначна. У нас є багато закладів, які фактично готують перекладачів для сусідньої або сусідніх навіть держав. Я не знаю, наскільки кваліфікованішим може бути переклад з російської мови чи з іноземної мови на російську, зроблений в Україні, порівняно з тим, що роблять росіяни. Я вважаю, що все-таки росіяни краще підготують перекладачів на свою власну мову, ніж це зробимо ми в Україні за нашої специфічної мовної ситуації, коли у нас фактично поряд з літературною російською нормою функціонує і так званий суржик російськомовний, який тисне на цю норму. Він, безумовно, знижує якісь і перекладу, в тому числі на російську мову.

Тому якби була у нас чітко вибудувана державна політика, то треба було б усе-таки зробити так, щоб ми готували перекладачів на українську мову.

З другого боку, постає проблема нашої присутності в світовому культурному просторі. Тут, звичайно, також переклад приходить на допомогу для того, щоби зробити Україну більш видимою, щоб її бачили, знали, щоб її твори читали і т.д. На жаль, поки що ми не можемо тут похвалитися якимись великими здобутками. Через те, що немає у нас державної політики з підтримки іншомовного перекладу української літератури. І не тільки художньої, а й наукової, тих же словників енциклопедичних.

Чому, скажімо, та сама Франція так опікується перекладом своєї літератури? Ви знаєте, що в багатьох країнах, в тому числі в Україні, діють програми французького уряду з підтримки перекладів франкомовної літератури. Ця програма в Україні носить ім’я нашого мандрівного філософа Григорія Сковороди. Існує вона з часу нашої незалежності, з 1992 року. І от я, зайшовши на сайт цієї програми, він є на сайті посольства Франції, порахував, скільки за цей час перекладено позицій художньої і літератури з соціогуманітарних наук. Виявилося, що за ці майже 20 років, 2011 рік ще не рахується, бо присудження премії буде пізніше, а от по 2010 рік перекладено 225 позицій художньої літератури і соціогуманітарної літератури.

Причому мінімальний розмір грантів, які надає французьке посольство для перекладів, становить не менше 2,5–3 тисяч євро, залежно від обсягу книжки. Це мінімальний, а можуть бути й більші гранти. Причому посольство Франції активно співпрацює з перекладами французької літератури в Україні.

Вахтанг Кебуладзе, канд. філос. наук, доцент кафедри філософії КНУ ім. Шевченка, менеджер проектів «Лабораторії наукового перекладу»:

— Ми перебуваємо, по-перше, на тлі потужної традиції літературного й художнього перекладу. Не випадково я помітив, що тут є часопис «Всесвіт». Навколо цього журналу був осередок блискучих перекладачів саме художнього перекладу. Перед нами постає проблема розуміння, чим відрізняється науковий переклад, маю на увазі гуманітаристику, від перекладу літературного. Традицію художнього перекладу маємо потужну, а наукового майже не маємо.

Я пам’ятаю, як на засіданні згаданої вже Лабораторії наукового перекладу, коли блискучий український перекладач, саме літературний перекладач Петро Терещук на наші закиди щодо його не дуже вдалого перекладу «Феноменології духу» Геґеля сказав, що він перекладав не для філософів, а для широкого загалу. І ми всі засміялися, тому що зрозуміли, що «Феноменологію духу» Геґеля навіть українською широкий загал читати не буде. Тоді виникає питання, для кого перекладати? Перекладати для фахівців теж не зовсім правильно, бо фахівець має читати мовою оригіналу. І навіть студент, якщо він слухає загальний курс, то там і хрестоматії досить. А якщо студент пише, наприклад, дипломну роботу, то він має все-таки читати мовою оригіналу.

Не буває ані чистих метафор, ані чистих понять. Будь-яке поняття є метафоричним, будь-яка метафора тяжіє до строгості поняття. Утім, відчуття того, що в автора вже набуло термінологічного статусу, а що може бути перекладено довільно, — важливий момент, який відрізняє, як на мене, науковий переклад від літературного.

Максим Стріха, д-р фіз.-мат. наук, завідувач кафедри перекладознавства Київського університету ім. Б. Грінченка, член редколегії «Всесвіту»:

— Коли я читаю лекції на тему «Соціокультурна роль українського перекладу» студентам, я маю звичку на початку запитати: «Що власне забороняв Емський акт імператора Олександра ІІ від 1876 року?» Найчастіше відповідають — українську мову. Я кажу: «Е, ні». В публічному вжитку мова була заборонена і до того, у війську, судочинстві, інституціях — ніде використовуватися не могла. Тут не змінилося нічого. За чаркою її вільно було використовувати й потому… Але були сфери, які заборонялися цілковито. Це були тексти навчальні й наукові, і це був переклад.

Сьогодні ми знову змушені існувати, на жаль, в умовах, як каже О. Забужко, окупаційної влади. Я думаю, вона говорить надто по-вченому, оскільки люди, які репрезентують цю владу, здебільшого в таких категоріях взагалі не мислять, вони мислять у категорії заробляння грошей. Хоча є, очевидно, винятки, і до них належить нинішній міністр освіти, людина, яка має чітку програму зведення всього українського до статусу етнографічного додатка до русского мира. І треба йому віддати належне, він цю програму реалізовує достатньо чітко, професійно і, більше того, за дивовижного мовчання академічної спільноти. Я сприкрений тим, що те українське професорське, академічне середовище, до якого я належу й сам, поки що мляво маніфестувало свою позицію в цій ситуації, яка врешті-решт робиться критичною. Руками наших патріотів українська мова з національної опери була виметена. На цей момент, здається, в репертуарі завдяки впертості Дмитра Гнатюка лишається одна-єдина вистава українською — «Севільський цирульник». Спішіть послухати, поки вона ще є. Завтра її може вже не бути.

Іван Малкович, директор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»:

— В наших умовах український перекладач виступає дуже часто як співтворець живої мови. Всі наші великі перекладачі, які відійшли, на жаль, уже, тепер, коли ти щось хочеш запитати, ти не маєш до кого подзвонити. Я набирав номер Євгена Оксентовича Поповича. Я знав, що якщо щось, я його спитаю, я почую відповідь просту. Ми подумаємо, похитаємо слово. Немає вже з ким радитися. Якщо ви пов’язуєте життя з художнім перекладацтвом, українську мову треба знати не менше, ніж ви знаєте нюанси іноземної мови.

Довгий час, років 7–8 тому, я входив у якусь дорадчу раду Міністерства закордонних справ. Ми думали, що запровадяться при наших посольствах культурні інститути, які будуть давати ґранти, щоб перекладати українською мовою. Бо як зацікавити видавця закордонного, щоб він видав якусь нашу книжку, коли він не знає української й України не знає взагалі?

Перший наклад «Гамлета» в перекладі Юрія Андруховича — 5 тисяч. Він розійшовся за 6–7 місяців. Другий випуск — 2008 рік. І в нас ще є примірники з цього накладу. Тобто є ліміт читачів на таку книжку. Ліміт цей вимірюється в 7 тисяч. Але на книжку Ліни Костенко, неперекладну, ліміт інший. Дмитро Дроздовський згадав, як журнал «Всесвіт» із романом Маріо П’юзо міняли на м’ясо. Так ось, уперше в житті до нас спочатку приїхали з Броварів з ринку і купили 12 книжок. А тоді з Бессарабки прийшла жінка, в якої я купую не м’ясо, а щось інше, і каже: «Хочуть мої дєвочки прочитати». І вони взяла не одну книжку. Тобто випадок такий є.

Мирослава Прихода, канд. філол. наук, перекладач, редактор видавництва «Літопис»:

— Існує проблема перекладу українських текстів чужими мовами. У видавництві було реалізовано кілька проектів. Але багато гарних речей творяться тільки на приватних зв’язках. Це був перекладений Рильський, Тичина, Ліна Костенко, Антонич, укладено антологію поезій «100 років юності». Це величезні книжки, які стали начебто доступні і в англомовному світі. Але такий мінімум, що не можна говорити, що вони є у тому світі, що це читають. Щоб ми були там представлені, звісно, ми маємо якось ті зв’язки відшукувати на приватному рівні. В нас немає інституту книжки чи представництв у посольствах, як, скажімо, є Польський інститут книжки. А ми нікому нічого не можемо запропонувати, окрім того, що ми такі хороші.

Тарас  Кияк, д-р. філол. наук, професор, завідувач кафедри перекладу з німецької мови Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка:

— Мовна політика базується на трьох китах, за Максом Райнером. Це мова освіти, мова засобів масової інформації і фахові мови. Якщо фахові мови не реалізуються на рівні державної мови, мова не має ніяких шансів на майбутнє. Які переклади сьогодні вагоміші? Звичайно, не применшуючи ролі художнього перекладу, але для України сьогодні надзвичайно важливий науково-практичний переклад і формування терміносистем. У світі науково-технічний переклад займає понад 80% усього перекладацького продукту. Отже, художній — значно менше.

Ще один, політичний аспект. Чому ми не маємо сьогодні терміносистем? А тому, що нам їх не дозволяли. Я минулого разу на круглому столі сказав таку річ, що знайшов у кінці 1980-х років в архівах бібліотеки Вернадського понад 30 словників російсько-українських технічних, на яких стоїть гриф «совершенно секретно». Вони були заборонені до вжитку. Я тоді поцікавився долею авторів словників — усі вони були репресовані…