Про автора. Андрій Миколайович Савенець (нар. 1977) — перекладач із польської та англійської, дослідник перекладу, літературознавець. Випускник Житомирського державного педагогічного університету ім. Івана Франка (1999) та Європейського колеґіуму польських і українських університетів у Любліні (2005). Кандидат філологічних наук, працівник Люблінського католицького університету Йоана Павла ІІ.

Автор поетичних збірок «Introspecto» (1996) та «Символ Сигми» (1998), монографії «Поезія у перекладі: „українська” Шимборська» (2006), публікацій у літературній періодиці. Упорядник і перекладач двомовних книжкових видань Віслави Шимборської «Версія подій» (2005) і «Може, це все» (2011) та Юзефа Чеховича «Поема про місто Люблін» (2005).

Від 2000 року — член Національної спілки письменників України.

---

Андрій Савенець

Ударимо патріотизмом по колоніалізму: українська версія

 

Поминання уваги якоїсь теми в академічному дискурсі або ж обмеження її розвитку до лаконічних згадок може мати різні причини. Може бути, що ця тема є (чи її вважають) просто неактуальною, штучною, надуманою чи принаймні другорядною. Буває, що потенційні учасники дискусії просто не почувають себе компетентними для її обговорення. Можливий і такий варіант, що ця тема пов’язана зі сферою «важкої пам’яті» суспільної групи і розворушити її означало би похитнути усталену ієрархію цінностей і авторитетів.

Складно відповісти на питання, котрий із цих (чи й інших) чинників пояснює відсутність належної уваги українських дослідників перекладу до комплексу питань, пов’язаних із методологією й теорією постколоніальних досліджень та можливостей їх застосування у сфері перекладацьких студій. Складно відповісти передовсім тому, що для кожного потенційного учасника дискусії вирішальним буде якийсь інший чинник. Тож сьогодні, в той час, коли дослідники-україністи (спершу за кордоном, а згодом і в Україні) знаходять плідне застосування постколоніальному підходу в царині літературознавчих чи історичних досліджень, рефлексія українських перекладознавців обмежилася у цій сфері кількома висловлюваннями. Кожне з них — чи то згадка в публікаціях Сергія Снігура¹, чи фрагменти монографій Лади Коломієць² і Максима Стріхи³ — містили не лише потенціал інтелектуальної інтриги, цілком достатній для того, щоб заінтригувати історика українського перекладу, але й — у випадку двох останніх праць — пропозиції постколоніального погляду на конкретний текстовий матеріал, які могли би стати основою для новаторських дослідницьких проектів або ж щонайменше для виваженої, посутньої дискусії.

————
¹ Снігур С. Стан сучасного перекладознавства на Заході // Записки «Перекладацької майстерні 2000-2001». Т. 3. — Л., 2002. — С. 6–18; Всесвіт. — 2003. — № 3/4. — С. 117–123.
² Коломієць Л. Концептуально-методологічні засади су­часного українського поетичного перекладу (На матеріалі перекладів з англійської, ірландської та американської пое­зії). — К.: ВПЦ «Київський університет», 2004. — С. 22–26.
³ Стріха М. Український художній переклад: між літературою і націєтворенням. — К.: Факт, 2006. — С. 21–22.

 

У такій ситуації посилену увагу викликає до себе кожна теза, висловлена з цього приводу, надто якщо вона з’являється з певною періодичністю в більш чи менш видозміненій формі — як це мало місце у випадку певної тези Роксолани Зорівчак. У одній зі своїх інкарнацій ця теза пролунала і на шпальтах «Всесвіту» (2007. — №11–12) — у рецензії на згадану книжку Максима Стріхи. Дозволю собі зацитувати її у повному обсязі:

«Не застосовувала б я і випрацюваної західними дослідниками теорії доколоніальної, колоніальної та постколоніальної літератури до нашого красного письменства, до нашого перекладу. По-перше, вся ця колоніальна та постколоніальна література стосується переважно Африки і зазвичай створюється мовою колонізатора. У нас же йдеться про літературу українською мовою. По-друге, стільки наших Майстрів Слова загинуло, стільки встояло в страшному ворожому вирі заради рідної літератури не для того, щоб нащадки говорили про неї як колоніальну. Невже не маємо своїх теоретиків, щоб обов’язково геть усе запозичувати із західної науки — і доречне, і недоречне?!»⁴

——
⁴ Зорівчак Р. Читаючи історію свого народу... // Всесвіт. — 2007. — №11–12. — С. 177. Пор. майже дослівне формулювання у публікації: Р. Зорівчак, Р. Помірко. Як много важить слово... (З нагоди ювілею професора Олександра Чередниченка // Вісник Львівського університету. Серія «Іноземні мови». — 2007. — № 14. — С. 3–8.
 

Ось так, кількома реченнями, авторитетний науковець спростовує доцільність використання в галузі історії українського перекладу цілої теоретичної парадигми: плідної, впливової, придатної у формулюванні численних важливих питань, а також накресленні відповідей на них. Ужито при тому певної — волію вірити, що несвідомої, — маніпуляції.

Першим із-поміж її проявів є приписання постколоніальної теорії західним дослідникам. Навіть не спиняючись над питанням, у якому розумінні — географічному, геополітичному, цивілізаційному — вжито означення «західний», варто розставити в цьому твердженні декілька акцентів. Авжеж, дослідницькі осередки в університетах Західної Європи та — передовсім — Північної Америки відіграли передову роль у народженні, розвитку й популяризації постколоніальних студій у міжнародній науковій спільноті. Парадоксальним чином, однак, мало яка парадигма гуманітарних знань засвітила в науці стільки «східних» імен, як постколоніальні дослідження (дарма, що місцем роботи більшості вчених стали кафедри «західних» університетів). Серед чільних теоретиків і критиків цього спрямування на думку спадають, зокрема, палестинець Едвард Саїд, ціла плеяда учених індійського походження: Ґаятрі Чакраворті Співак, Гомі Бгабга, Парта Чатерджі, Аня Лумба й Арун Макерджі — чи кенійці Абдул Р. Джанмохамед і Нґуґі Ва Тхіонґо. Нарешті, наскільки правомірним є приписання постколоніальних досліджень до «західної» науки, якщо пригадати, що постколоніалізм як гуманітарний підхід розпочинався, фактично, з критики «західного» розуміння «Сходу» — ствердження культурної й ідеологічної упередженості, з якою західноєвропейські та північноамериканські дослідники трактували численні диференційовані явища азійських чи африканських культур? Об’єктом постколоніальної критики стає груба, схильна до легких узагальнень оптика «західного» орієнталіста, в якій різні тисячолітні культури, цілком відмінні з огляду на історію, мови, суспільний устрій, релігії чи традиції, недбалим жестом укидалися до спільного мішка із заздалегідь відомими стереотипними означеннями, приписуваними абстрактному, незбагненному «східному» Іншому. Постколоніальний же підхід передбачає якраз намагання допустити до голосу цього Іншого — колонізованого, приниженого й дискримінованого (з огляду на расу, стать, віросповідання), а також намагання побачити в Іншому багатьох Інших, озвучити їхні — цілком відмінні — голоси.

Ризикну ствердити, що поквапні узагальнення, зроблені Роксоланою Зорівчак, демонструють подібну — нечутливу на відмінність Іншого й легку до узагальнень — оптику («вся ця колоніальна та постколоніальна література стосується переважно Африки»). А що робити з Індією та Ірландією, з цілим Карибським басейном, із Канадою, із країнами Центрально-Східної Європи, врешті-решт? Хоч наскільки це невтішно для польської національної пихи, американська дослідниця польського походження Ева Томпсон категорично стверджує: «Польща була колонією не меншою мірою, ніж африканські країни»⁵. У перші роки після розпаду Радянського Союзу постколоніальну перспективу для українознавчих досліджень запропонували, зокрема, Оксана Грабович і Марко Павлишин, а вже сьогодні корпус праць, які доводять  ужитковість постколоніальної  парадигми у застосуванні до історій і літератур Центральної та Східної Європи, складається у вельми показну біографію. Цікаво, що саме потужні осередки постколоніальних студій у рамках україністики в Гарварді та в австралійських університетах служать позитивним прикладом для польського літературознавця Даріюша Скурчевського, який констатує потребу застосування постколоніальної перспективи стосовно своєї рідної літератури⁶.

——
⁵ Thompson E. M. Said a sprawa polska. Przeciwko kulturowej bezsilności peryferii // Dziennik (Warszawa). — №65 (29.06.2005). — С. 11
⁶ Див.: Skórczewski D. Dlaczego Polska powinna upomnieć się o swoją postkolonialność // Znak. — 2007. — № 9 (628). — С. 153.
 

Чому б то Роксолана Зорівчак, котра є не менш свідомою залежного статусу української культури в минулих століттях, зокрема, у попередньому, двадцятому, ставила під сумнів сенсовність праць, написаних її колегами, українськими дослідниками з різних країн світу, в постколоніальній перспективі? Як можна, об’єктивно констатуючи, що «українська мова і література — головні чинники формування нації в умовах бездержавності — майже ніколи не мали пристойних умов для розвитку»⁷, пишучи про умови, «коли в Україні до політичних цькувань долучалася майже цілковита відсутність відповідної літератури, зокрема лексикографічних та довідкових джерел»⁸ чи про умови «тоталітарного режиму, безглуздої цензури та нищівної самоцензури»⁹, ображатися на означення «колоніальний»?

——
⁷ Зорівчак Р. Художній переклад в Україні і буття нації // Записки Перекладацької Майстерні. 2000–2001. Т. 1. — Львів, 2001. — С. 12.
⁸ Там само.
⁹ Там само. — С. 13.
 

Прийняти постколоніальну перспективу для історика українського перекладу означає підбити об’єктивний баланс здобутків і втрат, спричинених таким, а не іншим, статусом української культури в Російській імперії і в Радянському Союзі загалом і місця в ній перекладу — не тільки літературного — зокрема. Це означає побачити тінь Великого Брата всюди, де вона впала, затінюючи нашу унікальність, інакшість, своєрідність — чи то в перекладі з української на інші мови через російську (нав’язливий, банальний приклад — назви більшості українських міст, відомих Заходові у транслітерації через російську), чи то в перекладі з інших мов на українську за посередництвом російської. І не тільки російська, бо дедалі частіше англійська мова, а інколи навіть польська опиняються в ролі такого посередника.

Ось і жмут випадкових, перших-ліпших спостережень.

Не відходячи далеко від Еви Томпсон, варто згадати її монографію з 2000 р. «Imperial Knowledge. Russian Literature and Colonialism» (в українському перекладі Марії Корчинської назву змінено на «Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм», у чому важко не достерегти впливу назви польського перекладу Анни Сєршульської «Trubadurzy imperium. Literatura rosyjska i kolonializm»). Дослідження це є одним із найяскравіших прикладів проектування постколоніальної методології на дослідження російської історії та літератури. Прийнята перспектива дає дослідниці можливість здемаскувати колоніальну суть російського імперського наративу — художнього, наукового, публіцистичного, — котрий упродовж століть поминав увагою не лише своєрідність буття, а й саме буття Іншого — поневолених Російською імперією і згодом включених у Радянський Союз народів. Однак шляхетний науковий задум у перспективі україніста дещо втрачає на переконливості й змушує прикро знизати плечима: адже в розділі «Літературознавство та імперія», де авторка серед іншого зосереджується на пропагандистських публікаціях газети «Правда» в передвоєнний період, вона згадує «українських романістів Стефанука і Мартовича»¹⁰. Двома сторінками нижче, при згадці про розвінчувальну публікацію в тій же газеті Степана Тудора, наведено перелік українських авторів, котрим, як обережно зазначає авторка, приписувалися націоналістичні тенденції: «…Ukrainian authors were said to have displayed nationalistic tendencies»¹¹. Спостереження авторки звучить як проникливе викриття «правдинської» маніпуляції, але саме тут дослідниця розминається з метою, бо хіба ж не пасує Тудорове окреслення до авторів, перелік котрих у англомовній версії має вигляд такий: «Evgen Molaniuk, O. Olzhich, B. Kravstov, Iu. Lipov, Ju. Klen, L. Mosendz, B. Gomzin, I. Samchuk, Iu. Kosach, and P. Kedro»?¹² Пікантності ситуації додає порівняння з польським перекладом, де ініціали та прізвища письменників набули такого вигляду: «Jewhen Molaniuk, O. Olzycz, B. Krawcow, J. Lipow, J. Klen, L. Modendz, B. Gomzin, I. Samczuk, J. Kosacz oraz P. Kedro»¹³ (у тому ж написанні прізвища фігурують на сторінках іменного покажчика — до слова, більш повного порівняно як з оригінальним виданням, так і з українським перекладом, де всіх згаданих письменники просто відсутні). Концентрація спотворень, як на десять імен, просто вражає. Що ж відбулося насправді?

——
¹⁰ Thompson E. M. Imperial Knowledge: Russian Literature and Colonialism. — Westport, CT; London: Greenwood Press, 2000. — P. 178.
¹¹ Там само. — P. 180.
¹² Там само.
¹³ Thompson E. Trubadurzy imperium. Literatura rosyjska i kolonializm / Przeł. A. Sierszulska. — Kraków: Universitas, 2000. — S. 287.
 

1) певні перекручення прізвищ могли з’явитися ще у «Правді» (припустимо, так із прізвища «Кравців» постав «Кравцов», а з «Липа» — «Липов»). Знаменно, що, згадуючи «Літературно-Науковий Вістник» (в англійському тексті — «Vestnik»), американська дослідниця в дужках звертає увагу своїх читачів на російське написання назви видання. У наступному реченні, однак, беручи на віру зросійщене написання прізвищ українських авторів, своїм текстом узаконює його в англомовному науковому світі;

2) за деякими з помилок стоїть воістину імперська недбалість. Не маючи доступу до архівних підшивок «Правди», не можу з усією переконливістю ствердити, на якому етапі перекручено ініціали Уласа Самчука чи Ростислава Кедра. Але написання «Kravstov» уже однозначно вказує на механічну помилку, зроблену в процесі транслітерації — згода, помилку дрібну, але одну з кількох, які зосереджуються чомусь у «неросійських» фрагментах книжки і вказують на певну тенденцію. Чом би ретельному науковцю, котрий свідомий несумлінності свого джерела (згадка про написання назви «Вістника»), не було звірити написання прізвищ із альтернативними, більш вірогідними, джерелами, або принаймні бути більш уважним при їх переписуванні?

3) польська перекладачка, адаптуючи написання імен до своєї рідної традиції, зауважує, хоч насправді, не до кінця, певні похибки (виправляє: Krawcow), водночас деякі з-поміж них сама плодить (Modendz). Крім того, «русифікує» ім’я Тудора (в англійському оригіналі Stepan, у польському перекладі — Stiepan), а ще — усуває зауваження про російське написання назви «Вістника». У результаті постколоніальний пафос розглянутого фрагмента ще більше тратить на силі, а текст дослідниці, котра є глашатаєм постколоніальної перспективи й викривачем колоніальної оптики найвидатніших російських інтелектуалів (спрямованої, зокрема, на її рідну польську націю і культуру), демонструє залежність (авторки, а дещо більшою мірою — перекладачки) від російської, «імперської», перспективи.

Окремого зауваження вартий український переклад, у якому чомусь зникли імена Бориса Гомзина і Ростислава Кедра.

Звісна річ — це спостереження — лише шпилька в бік прихильників постколоніального методу, котрі в практиці дещо розминаються зі шляхетною теорією. Але водночас є воно черговою ілюстрацією того, наскільки постколоніальна ситуація відбивається — попри чиюсь волю і свідомість — на кшталті перекладу, а отже, підтвердженням того, наскільки маємо брати до уваги цю ситуацію в перекладознавчих студіях історичного характеру. З іншого ж боку — це зайве підтвердження того, що сфера постколоніальних досліджень є цариною поліфонічною, діалогічною, в якій завжди знаходиться місце на уточнення, адаптацію, модифікацію, ревізію: Девід Мур навіть назвав постколоніальні студії «самокритичними» і сам же переконливо проілюстрував це, довівши, наскільки нелогічним і непереконливим є поминання радянського/пострадянського простору у хрестоматійних працях Едварда Саїда й Елли Шогат¹⁴.

__
¹⁴ Moore D. Ch. Is the Post- in Postcolonial the Post- in Post-Soviet? Toward a Global Postcolonial Critique // Baltic Postcolonialism / Ed. V. Kelertas. — Amsterdam; New York: Rodopi, 2006. — С. 11–43.

 

 

Певна річ, більшою мірою російсько-радянське посередництво зважило на кондиції українського перекладу з інших мов. Ну чи не симптоматично те, що блискучий (на мій суб’єктивний погляд) переклад роману Дж. Д. Селінджера пера Олекси Логвиненка успадкував назву «Над прірвою в житі» від російського попередника, дітища Ріти Райт-Ковальової? Та що говорити про назви, коли цілі твори світової літератури перекладалися українською з проміжних російських версій? А те, що ми приречені й далі засвоювати найкращі здобутки світового гуманітарного знання за посередництвом російських, польських, англійських перекладів? У двох останніх випадках латинська абетка може зіграти злий жарт із досить поважаними інтелектуалами. Так, наприклад, Вальтер Беньямін фігурує під іменем Уолтер Бенджамін у книжці Володимира Моренця «Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ ст.: Україна і Польща» (автор посилається на статтю Беньяміна в польському перекладі) та в перекладі Андерсонових «Уявлених спільнот» пера Віктора Морозова. Обидві книжки побачили світ 2001 р., а вже роком пізніше накладом львівського «Літопису» з’явилося «Вибране» Беньяміна в перекладах Юрія Рибачука і Наталії Лозинської. Більш чудернацьким є казус Лади Коломієць, котра в опублікованій у 2004 р. монографії «Концептуально-методологічні засади сучасного українського поетичного перекладу» навіть досить детально (на семи сторінках!) спиняється на знаменитому есе німецького мислителя «Завдання перекладача» (котре увійшло до львівського видання), цитуючи його — як Уолтера Бенджаміна — за перекладом Гарі Зона з нью-йоркського англомовного перевидання творів Беньяміна, не зазначаючи, однак, що цитується переклад із німецької. Так знову проявляється залежний, вторинний статус наших авторів, перекладачів, інтелектуалів — цим разом уже щодо англійської, а не російської культури.

По інший приклад недалеко ходити, адже стосується він «Всесвіту», а саме перекладацько-видавничої політики часопису впродовж чотирьох повоєних десятиліть (1945–1988), згідно з якою до друку не подавалися ті прозові твори сучасної літератури, які вже побачили світ у російському перекладі¹⁵. Можна вбачати в цьому певне — й очевидне — досягнення: адже служило це знаком самостійності українських редакторів і перекладачів у доконанні власного «дорослого» вибору, свідченням рафінованості їхніх смаків, виняткового «нюху» на якісну літературу (так, у «Всесвіті» в перекладі Ростислава Доценка з’явилися чи не перші на всьому пострадянському терені переклади майбутніх нобеліантів Доріс Лессінґ і Від’ядхара Сураджпрасада Найпола), не кажучи вже про неводнораз згадане в цьому контексті підвищення суспільного статусу, «престижу» української мови. Але ж була ця політика водночас формою прихованої залежності й колонізованого статусу українського перекладу, його націленості на читацький ринок, у котрому переклад мовою колонізатора робить безсенсовним переклад мовою колонізованого. Тут уже немає мови про вдосконалення, вправляння у стилі, ламання меж мови, жанрів, стилів і конвенцій; немає місця для здорового перекладацького конкурування в рамках текстів; триває змагання суто на час і в один бік, адже все, що вперше побачило світ в українському перекладі, могло нормально потім перекладатися російською. Це вже постколоніальна ситуація створює можливості для паралельного існування рівноправних і конкурентних перекладацьких версій або навіть традицій перекладу й інтерпретації тексту-джерела (на це звертає увагу Лада Коломієць у згаданій уже праці на с. 25). Завдяки зміні цього підходу читачі «Всесвіту» нарешті отримали й «Механічний апельсин», і «Маятник Фуко», і «Нестерпну легкість буття», й «Переслідувача», й десятки інших творів, із котрими багато з нас знайомилося зазвичай через російську, але котрі мали право — чи просто мали — заіснувати українською мовою, без огляду на раніший російський переклад.

Роксолана Зорівчак зовсім нелогічно зіштовхує між собою патріотичний пафос, прагнення бачити власну культуру першорядною, із визнанням її колишнього колоніального статусу, що вже мовити про ствердження сьогоднішніх його рудиментів. Бо ж чи не визнає вона посередньо ролі цього статусу тепер, висловлюючи таку заувагу на адресу рецензованої книги: «М. Стріха вважає, що націєтворчу добу українського перекладу вичерпано. Враховуючи політичну ситуацію в Україні, не можу з цим погодитися»¹⁶. Сам факт існування націєтворчого виміру українського перекладу чи літератури загалом, наділеність його місією набагато ширшою, ніж зазвичай несе переклад, вказує на політичну й суспільну неповноту нації — відсутність або неповноцінність політичних інституцій, низький статус мови й культури, домінування принизливих стереотипів та інші типові ознаки колоніальної чи постколоніальної ситуації. Водночас реакція проф. Зорівчак на означення «колоніальний» та «постколоніальний» виглядає не по-науковому ображеною — як у передмові до другого видання Кочурового покажчика: «деякі дослідники (М. Павлишин та iн.) розглядають нашу літературу як колоніальну i, відповідно, постколоніальну [...]. Їм, очевидно, не під силу збагнути, наскільки вони принижують статус нашої літератури, що була чинником формування нації впродовж віків. Хіба ж колоніальна своєю суттю література може дати таких велетів думки та безкомпромісних речників народу, яких дала світові українська література?!»¹⁷

———
¹⁵ Див.: Микитенко О. Феномен «Всесвіту»: історичний нарис // «Всесвіт» у ХХ сторіччі: Бібліогр. покажчик змісту укр. журналу інозем. літ. за 1925–2000 рр. / Укл. О. І. Микитенко, Г. І. Гамалій. — К.: Вид. дім. «Всесвіт», 2004. — С. 359–360.
¹⁶ Зорівчак Р. Читаючи історію свого народу... — С. 177.
¹⁷ Зорівчак Р. У духовно-культурному полі Григорія Кочура // Григорій Кочур: Біобібліогр. покажч.: У 2 ч. Ч. 1 / Уклад.: Г. Домбровська, З. Домбровська; наук. ред., авт. передм. Р. Зорівчак; 2-ге вид., доопрац. і допов. — Л.: ЛНУ ім. Івана Франка, 2006. — С. 26.
 

Боязнь означення «колоніальний» видається чимось подібним до затаєного комплексу; для порівняння, історики американської літератури послуговуються класичною періодизацією, в котрій цілий період до здобуття незалежності називається «колоніальним». І хоч північноамериканські землі, на відміну від, скажімо, українських етнічних земель під російським чи радянським гнітом, були офіційно визнаними у статусі англійських, французьких чи іспанських колоній, різниця так насправді полягає лише в тому, що західноєвропейські колонізатори відкрито визнавали свій колонізаторський статус, тоді як російські чи радянські шукали легітимності свого права на загарбані землі в історичних міфах. Нарешті, хіба в колоніальній ситуації бездержавності не народжувалися й не знаходили повну силу голосу ті, кого прийнято називати національними пророками — Шевченко, Міцкевич або Петефі?

Так чим любов до української мови чи уболівання за стан української культури перешкоджають тверезому усвідомленню умов, у яких вона існувала в певних історичних періодах? Патетична риторика в науці, вивищування низки імен до рівня національного іконостасу навряд чи слугуватимуть об’єктивному осмисленню сторінок історії українського перекладу, сьогоднішньої перекладацької практики. Підозрюю, що відповіді, які даватиме на певні незручні питання саме постколоніальна перспектива, видадуться більш прийнятними Роксолані Зорівчак та деяким іншим вітчизняним дослідникам, котрі в перекладознавчих аналізах послуговуються експресивними оцінними означеннями на кшталт «блискучий», «видатний», «феноменальний», «унікальний», «патріотичний» тощо.

Ось одне з таких «незручних» питань. Віславі Шимборській належить вірш «Pogrzeb» — суґестивна мозаїка вирваних із контексту кількадесяти фраз, що належать учасникам похоронної процесії й у своєму зіставленні вказують сумовито-іронічну картину людського взаємовідчуження. Одна з цих фраз — «ksiądz istny Belmondo» («ксьондз викапаний Бельмондо»), яка служить підкресленню іронічної домінанти вірша, в перекладі Григорія Кочура зазвучала: «а ксьондз виглядає дуже велично»¹⁸. Структураліст звернув би передусім увагу на порушення семантичної й прагматичної еквівалентності між текстами оригіналу й першотвору, прихильник герменевтичного підходу до студій над перекладом міг би додати, що перекладач недостатньо «відкрився» на виклик оригінального тексту. Натомість постколоніальна методологія фокусує увагу на соціальних, культурних, політичних, ідеологічних причинах зродження саме таких, а не інших текстових варіантів перекладу, — на причинах, заручниками котрих ставали й досі стають перекладачі, відтак читачі. Зовсім не прагну ставити під сумнів чи, тим паче, «розвінчувати» авторитет Григорія Кочура чи кого б то не було з цілком заслужено визнаних перекладачів, які стали знаковими постатями для української культури. Бо ж адекватний висновок із наведеного прикладу, підказаний постколоніальною перспективою, меншою мірою стосується особистості перекладача, а більшою — витвореної в підрадянській Україні культурної ситуації, коли прізвище зірки кіноекрану, знакової постаті масової культури, нічого не промовляло високочолому інтелектуалові (й «залізна завіса» не стане тут достатнім виправданням, адже від початку вісімдесятих фільми з Бельмондо були присутні в радянському кінопрокаті), більше того — не існувало жодного словника, тезауруса, довідника, з котрого можна було б скористатися. Про щось подібне ішлося й самій Роксолані Зорівчак, яка в передмові до першого видання бібліографічного покажчика «Григорій Кочур» замислювалася: «а якби Майстрові та умови, що «пестять» деяких дослідників — з повним доступом до джерел, з радіо- та телевізійним мовленням у системі інтернету, з електронними бібліотеками?! Але ж дійсність показує, що часто в стражданнях народжуються незрівнянні шедеври, а прагматичний добробут дає самовдоволену сірятину, на жаль, часто самозакохану...»¹⁹ Здається, подібний двополюсний максималізм не надто пристає до зваженої, об’єктивної й різносторонньої наукової перспективи. Занадто багато існує проміжних станів, винятків, проблисків у «сірятині», плямок на шедеврах, таких собі маленьких «але» в біографіях перекладачів і в історіях народження їхніх текстів.

——
¹⁸ Шимборська В. [Вірші] / Пер. з пол. Г. Кочура // Дніпро. — 1991. — № 11/12. — С. 161.
¹⁹ Р. Зорівчак. Творчий дивосвіт Григорія Кочура // Григорій Кочур: Бібліографічний покажчик / уклад.: Г. Домбровська, З. Домбровська: наук. ред., автор передмови Р. Зорівчак; редкол.: Б. Якимович (голова) та ін. — Л.: ЛНУ ім. Івана Франка, 1999. — С. 17.

 

Інший приклад. Зауваживши спотворення, допущене Віталієм Коротичем у перекладі інкорпорованого в Еліотову поему «Порожні люди» фрагменту Господньої молитви (рядок For Thine is the Kingdom звучить почергово Це ж бо царство Твоє і То Королівство Твоє), можна задовольнитися простим висновком: мовляв, звідки б то взялася докладність у переданні релігійної алюзії в полум’яного співця соціалістичної дійсності, але ж справжня відповідь лежить глибше. Навіть перекладач, хоч поверхово ознайомлений з елементарними критичними працями, присвяченими поемі, або якимось інакшим чином здатний розпізнати вписану в її текст алюзію, виявився б у цій ситуацій безпорадним, нездатним прийти до належного перекладацького рішення ані через знання відповідного фрагменту молитви з літургічного боку (що у випадку Коротича абсурдно навіть припустити), ані через можливість звірити криптоцитату («крипто», звичайно ж, із перспективи совєтської людини) за перекладами, скажімо, Куліша чи, митрополита Іларіона (що теж нереально). У результаті текст найголовнішої християнської молитви виявляється просто відсутнім у тезаурусі перекладача і його редакторів. Можна вбачати в цьому перст Божий чи збіг обставин, а можна — наслідок формованого упродовж трьох століть колоніального статусу української культури, котрий маємо ще довго й довго з цієї культури вичавлювати. Я волію не ховати голову в пісок і об’єктивно визнати другу з цих можливих обставин.

Колоніальна й постколоніальна література, як слушно зазначає Роксолана Зорівчак, зазвичай створюється мовою колонізатора. Більшість майстрів українського перекладу, на їх щастя, оминула ситуація пронизливої роздвоєності мовної ідентичності, знайома Паулеві Целяну, Жакові Деріда чи Дерекові Волкоту; тож традиційно ставимо знак рівності між поняттями «український переклад» і «переклад українською» (традиційно, хоча не маємо права виводити поза контекст історії українського перекладу доробку українських тлумачів на інші мови — скажімо, російськомовні переклади Миколи Зерова чи Марини Новикової). Однак мовна однорідність ще не передбачає автоматично однорідності ідеологічної, ствердження котрої можна достерегти в передмові до бібліографічного покажчика «Григорій Кочур»: «Якщо в історії світової цивілізації деякі переклади, зокрема англійською мовою, інколи служили інтересам імперій [...], то переклад українською мовою завжди стояв на варті волелюбних прагнень»²⁰. Насправді досвід показує, що ефективним інструментом колоніальної політики може служити також переклад із англійської на місцеві мови²¹. Дивлячись із такої перспективи, важко погодитися, що такими «волелюбними» завданнями був позначений переклад кастрованою українською — зокрема, переклад творів класиків марксизму-ленінізму, котрий, поза своєю безпосередньою функцією, виконував також роль формування нового словникового корпусу, роль нормативізації колоніальної української мови, максимально зближеної до російської лексично, морфологічно, синтаксично і фонетично²². Саме вплив культури колонізатора на культуру колонізованого на найглибших рівнях є типовим предметом зацікавлення постколоніальних студій. У результаті такого впливу, наприклад, можна спостерегти, як словотвірні матриці одного «старшого брата», наклавшися на лексичні матриці іншого, дають у синтезі покручі на зразок «форенізуючий» чи «доместикуючий», які подибуємо на сторінках перекладознавчої (sic!) монографії сучасного автора.

Дивує одне: чому не переконує Роксолану Зорівчак об’єктивно-виважена перспектива Максима Стріхи? Здавалось би, припущення дослідника, що постколоніальний підхід міг би виявитися надзвичайно плідним саме в українській ситуації, продемонстровані ним схеми колоніальної залежності на конкретних  прикладах із історії перекладу мають заохотити до пошуків у цьому напрямку інших дослідників, відкритих на виклики сучасної науки. Ця відкритість може принести вітчизняним перекладознавчим дослідженням більше користі, ніж самоув’язнення в колі якихось гіпотетичних «своїх теоретиків». Цей наголос на «своїх» якось асоціюється мені з тягою до корпоративності, з варінням у соку добре відомих, «безпечних» авторів і теорій — тенденції, на жаль, добре знаної й навряд чи корисної для української науки; водночас імплікує він нехіть і підозру до чужого, іншого. Зрештою, хотілось би довідатися, які конкретні теоретичні праці яких конкретно українських теоретиків, на думку проф. Зорівчак, надаються для об’єктивного аналізу й оцінки української перекладацької спадщини ХХ ст, вужче — радянського періоду? В очікуванні відповіді залишається лише погодитись із твердженням, що «[д]ослідча робота в галузі історії українського художнього перекладу проводиться украй повільно й мляво»²³ — твердженням із передмови до першого видання Кочурового покажчика, яке авторка усунула у другому виданні. Чи ж би стан справ так сильно змінився?

——
²⁰ Там само. — С. 8.
²¹ Див., напр.: Ramakrishna S. Functions of translation in post-colonial India // Meta. — 1997. — Vol. XLII, no 2. — P. 445.
²² Див., напр., симптоматичні виступи Петра Горецького «Націоналістичні перекручення в питаннях українського словотвору», Йосипа Багмута «Питання перекладу з російської мови на українську» чи Віталія Русанівського «Культура мови сучасних художніх перекладів», передруковані у виданні: Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду: Док. і матеріали / Упоряд. Л. Масенко та ін. — К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2005.
²³ Р. Зорівчак. Творчий дивосвіт Григорія Кочура... — С. 9.