Ніна Харчук  

Українська поезія ЗАГОВОРИЛА МОВОЮ бенгалі

 

(Україна альпона. Український візерунок. Антологія поезії з берегів Дніпра мовою бенгалі/ Переклад та упорядкування Мрідули Гош. — Київ — Кольката: Видавничий дім «Всесвіт», 2011. — 164 с. ISBN 978-966-8439-24-7)

 

У літературному житті України відбулася значна подія: уперше мовою бенгалі видано «Антологію поезії з берегів Дніпра». Саме так назвала добірку віршів українських поетів упорядник і перекладач Мрідула Гош. Територіальне визначення місця походження українських авторів, як на мене, має не тільки поетично-символічне забарвлення, а й несе змістове навантаження. Дніпро — це образ сталості території, де споконвіку живуть українці. Отже, перебування України на її історичному шляху у складі тих чи інших князівств, імперій, союзів — у даному контексті справа вторинна. Перекладачка обрала той поетичний візерунок, що подає її власні літературні уподобання і витворює поетичний образ народу, нації.

В антології представлено 55 поезій 25 авторів — від Григорія Сковороди до сучасних поетів. І найдивовижнішим є саме цей перелік імен та віршів, що відкриває для самих українців значимість і неповторність поетичного доробку крізь віки. Перше враження від антології — гордість за українську націю, що витворила таке поетичне диво. Але, виявляється, для того щоб поліфонія поезії зазвучала, потрібне було око, серце і розум громадянки Індії й етнічної бенгалки Мрідули Гош, її знання української, хист перекладача і безмежну любов до України та Індії.

У передмові до видання Дмитро Павличко дав дуже точну оцінку упоряднику та перекладачеві, а також антології: «Мрідула Гош глибоко ознайомлена з патріотичною державотворчою місією української поезії. Вона розпочинає великого значення для незалежної України діло — вперше відкриває індійському читачеві поетичний феномен української нації.

  Антологія «Україна альпона», тобто «Український візерунок», як початкова поява української нації в Індії, заслуговує найвищого схвалення. Тут присутні не всі найважливіші імена й твори нашого поетичного саду, адже це тільки початок знайомства, але тут немає нічого другорядного, зайвого. Належить дуже високо оцінити вибір творів, намір уникнути повторень, показати багатство філософських, ліричних мотивів, акцентувати на тому, що має здатність відкривати загальнолюдські прикмети українського поетичного духу».

В антології представлено п’ять Павличкових поезій, серед яких і «Два кольори», які, завдяки Олександру Білашу, ми вже не вміємо не співати. На моє прохання пані Мрідула прочитала цей поетичний шедевр на бенгалі. Подібна ситуація — перекладачка також майже заспівала, настільки точно пройнялася ритмомелодикою поета та композитора. На бенгалі це звучить дивовижно красиво!

У літературному житті Індії так само відбулася визначна подія. У рік 150-річчя Рабіндраната Тагора до його земляків завітало вишукане і тверде, солов’їне і буремне, мелодійне і гостре українське поетичне слово. Представлена на міжнародному книжковому ярмарку у Колькаті (оновлена назва Калькутти), антологія привернула увагу і одержала схвальну оцінку індійських читачів, працівників посольств, студентів-українознавців, літераторів. Прислужилася тут й англійська мова, якою подано довідкові матеріали і передмову Д. Павличка. З цього приводу належить відзначити доцільність використання в антології ще й англійської, що розширило сферу побутування книги. Варто процитувати українською мовою англійський текст авторки про Україну: «Займаючи стратегічну позицію на перетині шляхів між Європою та Азією, Україна є другою за величиною країною в Європі з понад 45-мільйонним населенням.

Вона лежить між Чорним морем, Польщею, Румунією, Молдовою на Заході та Росією і Білоруссю на Сході та Півдні. Михайло Булгаков, великий письменник, сказав, що українська столиця, одне з найстаріших міст Європи, — найкрасивіше місто світу. Українська мова — державна в Україні.

На міжнародному конкурсі в Парижі 1934 року вона посіла друге місце за мелодійністю після італійської і була визнана третьою як найкрасивіша мова світу за фонетикою, словниковим запасом, фразеологією і структурою речення (синтаксисом) після французької і перської.

Українці пишаються своєю мовою і літературними традиціями.

«Мова — серце нації: Якщо зникає мова, також зникає і нація. Духовна зрілість кожної особи настільки зріла, наскільки зріла нація в цілому, це оцінюється  насамперед рівнем культури і мовними стандартами», — писав професор Іван Огієнко, лінгвіст та історик української культури в 1936 році в записках про національну мову».

Ось так коротко і сильно представлена Україна іноземному читачеві.

Згадка про Рабіндраната Тагора змушує процитувати представлений в антології вірш Павла Тичини 1926 року:

 

Рабіндранате-голубе!
З далекої Бенгалії
Прилинь до мене на Вкраїну,
Я задихаюся, я гину.
 

Звернення українських літераторів до індійської літератури простежується і в творчості Ліни Костенко — поетеси іншої епохи («Ти — Шіва. Ти — індуське божество»). Крім названого вірша в антології є ще п’ять її поетичних перлин, як-от:

 

Мені відкрилась істина печальна:
життя зникає, як ріка Почайна.
Через віки, а то й через роки,
ріка вже стане спогадом ріки.
І тільки верби знатимуть старі:
киян хрестили в ній, а не в Дніпрі.

 

Дивовижно ваговито дібрана поезія Тараса Шевченка, за яким ідуть Павло Чубинський, Іван Франко, Леся Українка, Микола Вороний, Олександр Олесь, Володимир Свідзінський. Складається враження, що ця антологія більше потрібна нам, українцям, адже відомі поети в новому контексті постають оригінально і вкотре неповторно.

Із цієї когорти  славних, сподіваюсь, знайдуть в Індії шанувальників Шевченкові слова із поезії «Доля»:

Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою.
 

Література Індії завдяки журналу «Всесвіт» давно прийшла до українського читача. Головний редактор часопису Юрій Микитенко про це пише так: «Без перебільшення, ґрунтовному діалогу української та індійської культур упродовж останніх 50-ти років слід завдячувати саме «Всесвітові», про що промовляють сухі цифри: за цей час журнал запропонував читачам понад 80 публікацій творів індійської літератури, а 8 окремих публікацій — то твори великого бенгальця Рабіндраната Тагора. Особлива наша гордість — спеціальний, повністю присвячений індійській культурі й літературі номер, який вийшов у 1976 році і який високо оцінила Індіра Ганді».

 

«Український візерунок» в Індії — перша ластівка від Мрідули Гош — знаного політолога, культуролога і людини з унікальним мовним чуттям. І ось уже на бенгалі лунає лірика Володимира Сосюри:

 

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
Лиш приходить подібне кохання.
 
Або застереження Миколи Руденка:
 
Драконами ставали голуби,
Як тільки опинялися на троні.
 

У світі бенгальською мовою спілкуються понад 200 мільйонів людей. Тішить те, що хтось із них шукатиме відповідь на запитання від українського поета Василя Симоненка: «Ти знаєш, що ти — людина?» Інші радітимуть з Іваном Драчем, що «Купається в сонці трава, купається сонце в траві». Хтось буде вражений незламністю Василя Стуса, який і після загибелі промовляє: «Народе мій, до тебе я ще верну». Безперечно, знайдуться симпатики поезій Ігоря Калинця, Людмили Скирди, Леоніда Кисельова, Софії Майданської, Василя Герасим’юка, Ігоря Римарука, Івана Малковича. А уривок з поеми «Сім» Бориса Олійника, колись присвяченої загиблим на ЧАЕС пожежникам, нині звучить як пересторога не тільки японцям, а й усьому людству.

Серед перерахованих поетичних імен доскіпливий український читач відразу помітить відсутність тих, без яких українська поезія втратила б свої неповторні обертони. І він, читач, як завжди, правий.

Натомість поспішаю заспокоїти: Мрідула Гош продовжує свою подвижницьку талановиту працю. Антологія надалі упорядковується. А віддана українська бенгалка докладає перекладацьких зусиль, щоб її рідна бенгалі звучала подібно до її улюбленої української.