Дмитро Дроздовський

Очима багатьох культур: концептуальні проекції

 

Про українську культуру, і зокрема літературу, сьогодні найкраще говорити саме в компаративістичних проекціях. І ще краще — в концептуальних проекціях, які б містили соціокультурний код, навколо якого має розгортатися розвиток будь-якої культури в цивілізаційному вимірі. На жаль, компаративістичний спосіб пізнання речей (і йдеться не лише про академічний світ) тільки нещодавно увійшов у простір нашого пізнання. Компаративістика — це окуляри, які допомагають бачити явище і на рівні макро- і на рівні мегасвіту. А отже, вона розширює простір рефлексії, але разом із тим і потребує від людини значних інтелектуальних зусиль, оскільки відсилає одразу до проекцій у кількох вимірах. Метафорично компаративістику можна було б прирівняти до квантової фізики, яка, порівняно з ньютонівським переворотом, запропонувала якісно іншу модель реальності.

Українська культура — це культура, яка має тисячолітню історію, починаючи від часів Київської Русі. З другого боку, лише протягом одного ХХ ст. найвизначніших представників української культури — інтелектуалів, митців, філософів, які у своїх естетичних чи історіософських шуканнях поєднували різні виміри української історії в часі і просторі, — було жорстоко знищено. Від когось залишилася тільки купка попелу; місце знищення інших не відоме й досі. ХХ століття стало тим рубіконом, через який українська культура могла б і не пройти. Проте якщо розглядати культуру через компаративістичну оптику, порівнюючи її з історичним досвідом інших країн, розумієш плин часу зовсім інакше.

Можливо, бурхливий розвиток компаративістики сьогодні в західному (франкомовному, англосаксонському, іспаномовному) світі спричинений саме цією дивовижною «ремедією», яку може дати компаративістика не лише як наука, а й як світогляд, як форма побутування думки, як модель сприйняття себе та інших у часі. Всесвітня історія — це кругообіг війн, катастроф і поразок, це апокаліпсис і, водночас, відродження з попелу.

Західна цивілізація від Середньовіччя до початків Нового часу — це простір конфліктів і воєн між Францією та Англією, в середині різних земель і князівств Німеччини й Італії… Зрештою, початок Нового часу — це апокаліпсис для Нового світу, для тубільного світу Північної й Латинської Америк, для Африки й Індії, що стали колонізованими. В західному і східному глобальному світі в ХХ ст. відбулися колосальні зміни, які нібито мали повернути законний порядок речей: маємо 1960 рік — рік Африки на планеті. Маємо постання незалежних держав і формування нових, паритетних відносин між колонізатором і колонізованим (крім хіба що російського простору). В який спосіб можна було подолати травматичний досвід минулих століть і допомогти створити global village, послуговуючись терміном Маршала Маклюена? Або ж сьогодні вже є тенденції до творення нової одиниці для планетарного поділу — glocal (сув’язь глобального і локального в одиниці часу і простору).

Можна припустити, що бурхливий розвиток «академічних» компаративістичних студій від кінця ХІХ ст. став тією потужною силою, яка допомогла сформувати нову ментальність для Заходу і Сходу. В цій проекції Захід і Схід не є ворогами, вони, супроти «волі» Кіплінга, таки можуть зійтися і співіснувати, поважаючи одне одного. Це світ компаративістичного мислення, який, здається, покладено в основу сучасних правових та соціальних систем на Заході. Компаративістика не мислить той-таки апокаліпсис як фінальну катастрофу, а лише як початок для нового життя.

В Україні компаративістичні студії тривалий час були поза увагою, хоча без цього «компаративістичного модусу» доволі важко уявити, скажімо, спадщину І. Франка, Лесі Українки, М. Рильського. Зрештою, будь-яка культура існує як культура-реципієнт і культура-донор. Автентичне може стати джерелом для запозичення іншими, проте кожна культура, безумовно, існує на перехресті інших культур і цивілізаційних вимірів, вона не існує як щось обгороджене великим муром.

Про академічні успіхи компаративістики в Україні можна говорити починаючи від Незалежності, від самих 90-х років. З’являється відділ в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАНУ, відкривається новий напрям літературознавчих і культурологічних досліджень, зрештою, започатковано й окрему спеціальність «Порівняльне літературознавство» у вищих навчальних закладах та для захисту дисертацій. Наразі компаративістика в Україні все ж таки доволі молода, тому будь-які спроби окреслити цей феномен привертають до себе увагу, зокрема ж коли йдеться про національні виміри компаративістики, які демонструють поступальні кроки в Україні. Такою приємністю стала нова праця знаного літературознавця Людмили Грицик «Українська компаративістика: концептуальні проекції» (Донецьк, 2010), яка моментально здобула схвальні оцінки в читацькому колі. Зокрема, можна згадати і відгук на книжку М. Ільницького, одного із фундаторів компаративістичних студій в Україні, завідувача кафедри ЛНУ ім. І. Франка, який у журналі «Слово і час» доволі точно зауважив, що «домінантою книжки… є саме ідея літературного взаємообміну, діалогу літератур як предмета порівняльного літературознавства». «Праці з порівняльного літературознавства, що з’явилися в Україні на зламі XX — початку XXI ст., засвідчують: компарати­вістика, яка посідає вагоме місце в європейській науці, утверджується на тлі суспільних і духовних викликів епохи», — зазначає у вступному слові авторка монографії.

Людмила Грицик — доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри теорії літератури та компаративістики Інституту філології Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Свого часу вищу освіту здобула в Київському і Тбіліському університетах. Отже, сам плин життя підштовхнув до порівняльних студій, до вивчення діалогу української та грузинської літератур, розвиваючи традиції української картвелології. Людмила Василівна — знаний фахівець грузинської літератури й один із провідник вітчизняних компаративістів. Авторка праць «Світ високої радості (творчість Григола Абашізе, «Проза Надара Думбадзе», монографії «Орієнталістика А. Кримського в українському літературному процесі початку XX ст.», навчальних посібників «Матеріали до вивчення літератур зарубіжного Сходу». Перекладач романів Г. Панджикідзе, Л. Мрелашвілі, Н. Цулеїскірі, грузинських, німецьких казок, грузинської поезії. Лауреат премії імені М. Джавахішвілі (Грузія) та премії НАН України імені А. Кримського.

Свого часу Л. Грицик стала одним із ініціаторів перейменування кафедри теорії літератури й наукової критики в Інституті філології на кафедру теорії літератури та компаративістики (що відповідало світовим тенденціям, проте, на жаль, в Україні ще не було усвідомлення ролі компаративістики для розвитку літературознавчих студій), про що авторка згадує у ностальгійно-зворушливих обрисах: «Не раз і не два навертається спогад про засідання вченої ради філологічного факультету Київського університету імені Т. Шевченка. Це була середина 90-х років. Ішлося про перейменування кафедри теорії літератури й наукової критики. Відтоді постало її нове звучання — кафедра теорії літератури і компарати­вістики. Як це часто буває, думки учасників розділилися: більшість зауважень чи заперечень зводилася до того, що не можна, мовляв, відділяти частину від цілого. Найбільш переконливим був виступ, на жаль, нині покійної Л. Ф. Дунаєвської (1948–2006). Я передусім на­магалася доводити правомірність пропонованої назви, посилаю­чись і на авторитетні висловлювання Г. Фрідлендера, Й. Грабака, М. Верлі, Ф. Вольмана, міркування Р. Веллека та О. Воррена. Це іме­на, які добре вкраплені на сторінках книжки «Теорія порівняльного вивчення літератур» (М., 1979) словацького вченого Д. Дюришина. Праці таких авторів, як У. Вайсштайн, Г. Дизерник, М. Шмелінг, П. В. Тігем, Ф. Жо, Р. Клементс, А. Діма, А. Чорнеску, змінювали обличчя літературної компаративістики на Заході. В Україні ж були фактично незнані».

Її нова праця — компаративістична за суттю й за формою. Монографія складається з шести розділів, які відображають витоки й еволюцію компаративістичних студій в Україні (студії М. Драгоманова, А. Кримського, Д. Овсянико-Куликовського, О. Багрія, М. Калиновича, В. Возняка, В. Гнатюка та ін.), окреслюють сучасний стан компаративістичної панорами у вітчизняній науці (зокрема досягнення сучасних наукових шкіл, які сформували Д. Наливайко, М. Ільницький, І. Лімборський, Р. Радишевський тощо). Проте ця книжка — зовсім не суха енциклопедія чи академічний підручник, розрахований лише на фахівців. Вона написана живою мовою з цікавими життєвими сюжетами й рефлексіями авторки. Окремим важливим блоком студії постають розвідки про «східні сюжети» в українській літературі («Форми рецепції в літературі: «Орися», «Магомет і Хадиза» П. Куліша, «Основні прояви українсько-східних літературних взаємин початку ХХ ст.», «Схід в еміграційній моделі української літератури початку ХХ ст.», «Творчі змагання М. Кінцурашвілі», «Грузинські моделі порівняльних студій…»). Л. Грицик зазначає, що грузинські студії в Україні мають свою історію й традиції. Так, уже «1900 р. газети «Іверія» та «Кавказский вестник» помістили статті «Зразки грузинської пое­зії малоруською мовою» та «Грузинські поети на малоруській мові» О. Хаханашвілі. Тут висловлювалося переконання, що «є малороси, котрі знають грузинську мову», а тому переклади ви­конані не лише з підрядника чи мови-посередниці, але й з оригі­налу. «Вважаючи на те, що обставини історичного та сучасного існування грузинського народу і грузинської літератури мають багато спільного з нашим життям та нашою літературою, що гру­зинська література з’являє собою великий інтерес, яко відбиток ідей і побуту народу з багатою історичною минувшістю, — писав на сторінках «Правди» О. Лотоцький… — На початку XX ст. найбільш вагомими діячами грузинських земляцтв були К. Кекелідзе — у 1900 році студент Київської духо­вної академії, Г. Наморадзе — студент Київського університету та М. Кінцурашвілі (Ясамані) — студент Харківського університету. Вони виступали активними пропагандистами грузинської літера­тури в Україні».

Можливо, статті, присвячені проблематиці Сходу, варто було б помістити в одному цілісному розділі. В такий спосіб міг би викристалізуватися окремий простір зі своїм початком і своїми магістралями розвитку. Сьогодні, безперечно, грузинські студії потребують нового дихання, грузинська література може бути надзвичайно корисною для української. Свого часу існували програми студентських обмінів у середині СРСР, багато українських письменників (наприклад, В. Шкляр) мали можливість навчатися в Грузії. Потужно була представлена грузинська школа в Україні, зокрема завдяки зусиллям О. Мушкудіані. Приємно, що ці здобутки знаходять своє місце в книжці «Українська компаративістика: концептуальні проекції».

Наразі ця монографія Л. Грицик у деяких розділах перетворюється на есеїстичні проби, які мають свою питому незавершеність і динамічність. Зрештою, компаративістичний проект навряд чи колись може вважатися повністю завершеним, оскільки компаративістика постає потенційно безкінечною для шукань.

Надзвичайно цікавими видаються розділи про орієнталістику Агатангела Кримського та ведійські студії Д. Овсянико-Куликовського, спадщину якого, здається, незаслужено забуто сьогодні. У центрі уваги авторки — перекладознавчі питання, що природно для кожної компаративістичної праці. Так, аналізовано «егоцентричні» перекладацькі спроби Ігоря Костецького, відображення індивідуальності автора в перекладі, зазначено проблеми культурного порозуміння в перекладі. У цій моделі переклад виходить за межі лінгвістичних студій і гармонійно переходить у компаративістичну царину. Відкривається книжка розділами, які заторкують важливі проблеми сучасності, як «глобалізація: діалог культур чи уніфікація?», питання постколоніальних студій.

Усе це гарантує неодмінний успіх книжки не лише в колах фахівців (академічних літературознавців), а й усіх, хто хоче довідатися про історію розвитку української культури та літератури й водночас соціокультурні тенденції в сучасному глобальному і глобалізованому світі.