Роберт Коен — автор трьох романів — «Будівничий органу», «Отут і тепер» і «Натхненний сон». Його роботи зостали відмічені відзнакою «Письменників Уайтінга», відзнакою часопису «Рідерз-Дайджест», письменницькою відзнакою «Рідерс Дайджест Ліли Уолліс», відзнакою Рібалоу і відзнакою «Пушкарт», його твори з’являлися в найрізноманітніших виданнях, включаючи «Харперз», «Джі Кю», «Періс Рев’ю», «Атлантік Анбаунд» і «Плаушерерз». Він викладає в Міддлберзькому коледжі, що в штаті Вермонт.
Роберт Коен
Різновиди романтичного досвіду: Передмова
З англійської переклав Іван Яндола
— Доброго ранку. Ти диви, сьогодні чималенько народу набилося.
Це — факультативний курс, як вам відомо з каталогу, і як такий він змушений конкурувати з кількома іншими запропонованими нашим факультетом, багацько з яких, як ви вже без сумніву чули, скандально банальні й нецікаві, то ж з вашого ласкавого дозволу я займу одну хвилину, аби сказати, що особисто я задоволений бачити, що курс «Псих –308» привабив так багато із присутніх. Стільки нових облич. Мені не терпиться познайомитися з вами особ...
Так, місця є, ймовірно на останніх кількох лавах, якщо шановні, якщо шановні звідти люб’язно підіймуть руки, щоб указати на вільне місце поруч них, так, он там, дякую...
От і добренько. Без сумніву, декого з вас зацікавила назва, внесена в перелік каталогу, назва, котра, як чимало з вас, звісно, знає, є переспівом тої ушанованої праці Вільяма Джеймса «Різновиди релігійного досвіду», тема справді дуже близька до тієї, з якою ми маємо справу. Я припускаю, саме тому ви — тут. Оскільки, як ви розумієте, лектор із мене і не блискучий, і не харизматичний, а просто — пересічний. Примірник пересічного вигляду, що для більшості з вас має здаватися пересічним середнім віком, що викладає у пересічному навчальному закладі, який відвідують, ви вже даруйте, пересічні студенти. Чи там усім достатньо програмок? Гаразд. Ви відразу ж звернули увагу на те, що я притримуюся багатьох неофіційних, неписаних академічних правил у поводженні і в одязі. Я прихильник твідового жакета, джинсів і неформальної краватки. Мій синтаксис формальний. Мій годинник дешевий. Часом ви можете застукати мене за дивацьким заняттям — і таких, запевняю вас, не бракуватиме — як-от, я можу нервово і відсторонено вертіти в руках оцього годинника або з виглядом, що нагадує глибоку задуму, вирячитися з вікна на стоянку автомобілів із її бездоганним мереживом білих ліній. Ви можете цілком задатися питанням, що є характером отих глибоких моїх думок. Чи я достеменно аналізую один із напрямів якоїсь загадкової теорії? Розмірковую про дуальність свідомості? Чи я просто блукаю в мареві якихось приватних сексуальних фантазій, як запевняють нас статистичні дані, стверджуючи, що багато хто з нас більшість часу марнує саме так? Так, коли ми почнемо нашу роботу, випливе багато усякої дивини. Буде багато про що подискутувати. Не приховую, можливо, вам здасться, що деякою мірою я більш відвертий, аніж пересічний професор катедри — більш «авансовий», як ви, студенти коледжу, полюбляєте говорити — але це, як я визнаю, диктується характером моїх досліджень і безпосередньо — характером галузі. У нашій роботі потрібно розвивати певну свавільність щодо істини, будь то істина поведінки чи індивідуальності, будь вона, в лапках, приватна чи суспільна. Суть полягає в тому, що ніякої приватної істини в нашому світі немає. Якщо ви навіть більше нічого не засвоїте в цьому семестрі, я упевнений, що це ви таки опануєте.
——Перекладено за виданням: Robert COHEN, The Varieties of Romantic Experience;
The Varieties of Romantic Experience: An Introduction, Scribner, © 2002, Роберт Коен
Я прошу, між іншим, щоб усі
призначення були акуратно видруковані. В цьому семестрі у мене немає
жодного
помічника з методичної роботи. Минулої весни в мене була одна дуже
здібна до
цього. Можливо, хто з вас зустрічав її. Звали її Емілія. Емілія Крейн.
Я говорю була, хоча звісно вона, Емілія, Емілія Крейн, не започила. Проте я думаю про неї в минулому, а не в теперішньому часі, хоча, звісно, вона повинна бути саме в ньому. Це — одна із самих звичайних і передбачуваних викрутів свідомості, пропонувати нам протилежне реальному, щоб уникати правди, коли гіпотетично правда може заподіяти нам біль. Такі питання ми будемо обговорювати за кілька тижнів. Ми обговорюватимемо уроки, уроки часто жорстокі й болючі, уроки пораненої душі в її пошуку цілісності. Ми спробуємо вловити суть наших найгірших принижень і проникнути в них, не тому, що є безумовна цінність у такому пізнанні — можливо, це ще треба обмізкувати — а тому, що з практичної точки зору, нас загартовують сильніше наші невдачі, ніж наші успіхи, і життєво важливо отримати уявлення про те, що нас загартовує, щоб ми могли вільніше цим оперувати.
Багатьом із вас нав’язали віру в зовсім протилежне. ЗМІ аж розпиналися, вимальовуючи з нашої професії вульгарну карикатуру, яка стверджує, що ще в ранньому віці на всіх нас наклали відбиток сили такої детерміністичної величини, що опісля ми назавжди приречені повторювати одні й ті ж кілька зразків, виконувати безкінечні варіації на один і той же убогий сценарій. Звісно, це — приваблива ідея. Подібно до всіх таких містичних понять це звільняє нас від тягаря вибору і відповідальності й замість цього складає провину до ніг наших батьків і самої культури. Ми можемо зректися боротьби задля добробуту і втішати себе думкою, що фактично вона ніколи не була нам доступна.
Але це — нісенітниця. Можливості для трансформації настільки ж незліченні, як і зірки, як полотна в музеї, як і безпосередньо ви самі. Розгляньтеся докола себе. Надворі — вересень, і я знаю, що ви можете все відчувати так само, як і я, — приплив крові, який приносять перші канадські вітри. Якщо вдихнути достатньо глибоко, можна майже відчути, як окриляєшся, стаєш могутнішим, більш досконалим. Я дуже люблю вересень. Я з нетерпінням чекаю цього все літо, я смакую його, доки він триває, я оплакую його, коли він минає. Я переживаю це, як особисте кохання, але, звісно, це — явна самозакоханість — самотнє его, що шукає порятунку в неосяжності.
Ті з-поміж вас, хто мав статеві зносини, приблизно знають, що я маю на увазі. Людина відчуває, як змінюється температура, обриси; людина відчуває внутрішню невід’ємність; і нарешті людина відчуває входження, якщо вам до вподоби, у більший, більш щедрий простір. Людина відчуває також дуже багато всякої всячини, звичайно, якщо їй поталанить.
Мені поталанило, дуже поталанило, коли торік ввели посаду асистента і мені призначили Емілію, Емілію Крейн. Дозвольте мені нагадати вам, пані й панове, що ніколи не треба вважати асистента як щось таке, що само собою розуміється. Асистенти завзято трудяться в ім’я якихось віддалених ідеалів і винагороджуються довгими безсонними ночами, головними болями і мінімальною платнею. Трактувати їх завжди потрібно добре — навіть тоді, або, можливо, особливо тоді, коли вони не в змозі трактувати вас добре. Потрібно прислухатися; потрібно турбуватися. Звісно я намагався не обходити увагою Емілію, її різноманітних потреб і таке інше. Її своєрідність. Зрештою, саме такі цехи роблять нас цікавими. Наші невеличкі вибрики. Емілії, наприклад, була притаманна найбільш незвичайна звичка постогнувати в моменти стресу. Оті несамовиті коротенькі стогони були дуже дивними, мимовільними і виривалися вони з її грудей у найбільш неочікувані миттєвості. Вона було застогне в авті, на рівнобіжній стоянці або в бакалії чи в обіймах. У ліжку вона, було, постогнувала, коли підпушувала подушки, постогнувала, забираючись під простирадло, вона, було, постогнувала здіймаючи нічну сорочку, вона, було, невтомно постогнувала під час пестощів і аж до самого проникнення, і потім вона западала в магічну мовчанку, начебто присутність цього нового елемента, мого пеніса, вимагала від неї більшої розсудливості, ніж його відсутність. Спочатку це збивало мене з плигу. Моя дружина Лайза, про яку ми поговоримо під кінець семестру — ви знайдете копії її листів і щоденників у запасниках книгозбірні, — мала звичай робити чимало галасу протягом любовних пестощів, то ж коли Емілія замовкала, до мене закрадалася підозра, притаманна чоловікам чуттєвої натури, що я не в змозі дати їй задоволення. Очевидно, що справа була не в тому, хоча ніхто не може бути впевненим. Моє власне его, вигодуване безтямно люблячою матір’ю, дивіться в роздковому матеріалі «Індивідуалізація і її незадоволеність: соціологічне дослідження» — в таких випадках занадто охоче спрацьовує. Але тепер, повертаючись думкою до Емілії, Емілії Крейн, я ловлю себе на тому, що постійно задаюся питанням, якими були, якими є механізми, що керують її реакціями. Цікаво, приблизно скільки маленьких незнаних царин мого сприйняття, затьмарених захисними реакціями, не зуміли осягнути її.
Звісно, вона мене також не сприйняла адекватно. Емілія була, є, великою мірою людиною настрою і примхливою молодою жінкою, спроможною прикинутися агресивною в розмаїтості дитячих, цілком не відповідних витівок. Взяти хоча б вечірку з нагоди дня народження декана у квітні цього року. Як і годиться, ми прибули окремо, кожен зі своїм відповідним партнером — я з Лайзою, яка ненавиділа вечірки, а Емілія — з Еваном Серлом, першокурсником із Далекого Півдня. Еван був високим, вищим від мене, і струнким, стрункішим від мене, у всіх відношеннях — люб’язна й інтелектуальна молода людина, і, можливо, було б невеликодушно з мого боку зловтішатися тим, що якби у світі була хоч дещиця якоїсь там справедливості, він мав би давно стати жертвою безглуздого, звірячого нещасного випадку. Та повернемося до вечірки. То була нуда, як завжди буває на таких заходах, з безліччю панібратських поплескувань по плечу, на які часто надихає людей, що особливо не люблять одне одного, алкоголь. А з часом ви безсумнівно помітите, що наш факультет особливо не здружений. Це розмежований кліками і фракціями, обплутаний плітками й інтриганами і грубою некомпетентністю підрозділ, і якщо й є що-небудь, що об’єднує нас узагалі, опріч нашої нелюбові до викладання новачкам, то це — наша відраза до декана та його безкінечних вечірок.
Як виявилося, ця нічим не порушила типової плоскої траєкторії. Між нами і столом з випивкою став Артур Паплоу, останній біхевіорист, що вилив на нас найновішу, з його безперервного ряду, повну ідеологічної нудоти пихату промову. Тоді випхалася Фріда Натанзон — можливо, торік дехто з вас мав справу з Фрідою на курсі «Псих-202» — Фріда, яка колись, у далекій, тепер уже неуявній молодості, заробила собі репутацію тим, що на вечірці, мало чим відмінній від цієї, плеснула шампанським в обличчя Анні Фрейд, — та біс з ним, Фріда вдалася до досить трагічної літанії, деталізуючи різні перипетії зі здоров’ям її облізлого кота Живчика. Тоді виповз Ерл Стівенс, наш вундеркінд, і взявся затягувати нас у одну з його жахливо серйозних ігор «Ошуканчик», гра урвалася, коли наш видатний професор на пенсії Людвіґ Штрамм упав посередині кімнати у своє узвичаєне оціпеніння, і довелося обходити його навшпиньках, оскільки ніхто не мав хоробрости пробудити його. Весь цей час, як ви розумієте, я краєм ока спостерігав за Емілією Крейн.
Висвітіть, будь ласка, першу прозірку.
Я не говорив про її зовнішність, зауважте, що вона не була вродливою у класичному сенсі, словом, обділена будь-якою вродою. Вона мала такий гормональний стан, що була мов та тенеточка, занадто тендітна, справді, — зауважте, плечі мов ті шпички — і її шкіра була якимось чином тепліша, ніж у більшості людей, так що вона одягалася у вільні, розхалябисті бавовняні сукні без рукавів — сукні, що показували, якщо придивитися ближче, трохи більше Емілії, аніж вона на те сподівалася. Вона була довгобразою і з маціпусіньким ротиком, і ця мализна рота дещо обмежувала діапазон її виразу, то ж щоб упіймати її вираз, треба було знати її достатньо добре, так добре, як, мені здавалося, знав її я. Я бачив, як вона розсіяно кивала в такт сентенціям, якими Еван Серл розсипався перед секретарем декана. Мені було зрозуміло, що їй усе набридло, вона нервувала і сподівалася піти звідти раніше. Але з ким?
Я прибув на вечірку з Лайзою, яка врешті-решт була моєю дружиною. Ми прожили у шлюбі близько шістнадцяти років. Для вас це звучить як вічність. І все ж, коли ви уже не дуже обтяжені юністю, то сприймаєте час зовсім по-іншому. Ви помічаєте, як втрачають вагомість характерні риси, матерія прожитого часу і цілком вірогідно це може принести полегшення. Можна аргументувати, що такі метаморфози, про які я говорю, насправді є інтенсифікацією або злетом духу, ближче до східного поняття вічної наявності часу, необмеженого обрію. Можливо, час і не є тягарем, як ми про нього думаємо. Можливо, насправді це дуже легка, мінлива річ.
Говорячи про тягар, повернімося зараз до помітного яскравого істотного факту мого шлюбу з Лайзою, це основна прив’язаність мого життя. Я не мав ніякого наміру лишити Лайзу із-за Емілії. Я знав, що й Емілія це усвідомлювала. Більше того, вона стверджувала, що була цілком задоволена таким станом справ. Вона знала свою галузку, як вона полюбляла говорити. Я був удвічі старшим від неї за віком і одружений, не говорячи уже про те, що був її науковим керівником і не потрібно було бути надто наламаним, щоб не накласти на те, що ми робили разом не що інше, як передбачене втілення академічного кліше. Звісно, це аж ніяким чином не зменшувало нашого збудження. Навпаки. Справді, можна заперечити, що в нашому насиченому ЗМІ віці еротизм — неповний без відповідного віддзеркалення якогось популярного культурного кліше. То ж чи можна назвати кліше двох сплетених в оральному сексі на килимі офісу, за п’ять хвилин до післяобіднього семінару на тему «Загострена когнітивна здібність», що починається о пів на четверту? Звісно, що так. І чи справді це — кліше, опинитися під час перерви між засіданнями комітету з допуску здобувачів під гарячою, неголеною пахвою двадцятитрьохрічної Фіта Бетти Каппа, несамовито шалупаючи там язиком? Звісно, що так. Пані й панове, дозвольте мені сказати, що я зичу таких кліше вам усім. А ще дозвольте мені сказати, якщо вони вже попадалися на вашому шляху, у вас буде цілком достатньо можливостей використати їх або на аудиторному семінарі, або в одній із трьох письмових робіт, які я маю намір вимагати від вас у цьому семестрі.
То, до наших телят, повернімося до подій тої вечірки: З бігом часу, туди ближче до півночі, я побачив, що Емілія відірвалася від Евана Серла і геть одненька поплелася в напрямку кухні. Так сталося, що якийсь час ми не були разом. Емілія була зайнята, штудіюючи словесність, і стверджувала, що підхопила якусь інфекцію, що унеможливила нам статеві стосунки. Нелегко було уявити собі аж настільки жорстокий мікроб, але не має значення. Я не наполягав на тому, навіть коли дні склалися в тиждень, пуп’янок тижня розпукався іншим тижнем і потім зів’яв у місячному віці. О, я телефонував кілька разів, що й говорити, просто довідатися про її здоров’я. Правду кажучи голос її таки звучав хворобливо. Кілька разів мені видавалося, що я розбудив її чи, можливо, відірвав від якоїсь завзятої фізичної роботи. Після таких от дзвінків я сидів у своєму кабінеті, наливав собі до келиха віскі, десь на палець — іноді й на цілу жменю — і зовсім нещасний скнів у темноті, з думками про Емілію, Емілію Крейн. Сновидні бачення страхіть, писав великий Вільям Джеймс, є не що інше як віддзеркалення матеріалу щоденної дійсності життя. От до цього скоротилося все моє буденне життя: я самотньо сидів у затемненій кімнаті, захаращеній книгами, з затемненим розумом, захаращеним Емілією. Емілія — з Еваном Серлом. Емілія — з Ерлом Стівенсом. Емілія — з проректором з розселення студентів поза університетським містечком. Емілія — з хлопчиками-постачальниками, зі слюсарем, кінозіркою. Емілія — з будь-ким і будь-хто — з Емілією, і ніде немає місця для мене.
Та, можливо, я відхилився від нашої теми.
Оскільки я згадую, ми усе ще були на вечірці. Емілія вийшла до кухні, і я пошвендяв за нею. Тьмяно освітлена кухня сяяла, бездоганно прибрана і — ні живої душі. Певне з тієї причини, що там не було харчів. Декан, відомий своїм ощадливим поводженням із бюджетом, вдався до послуг досить пуританського закладу обслуговування, фірменний поїдок якого, якщо у вас повернуся б язик так назвати оте, складався з бутерброда з обчищеним огірком і авокадо. Насититися тим, очевидно, Емілія не змогла. Холодильник був відкритий, і вона нахилилася, порпаючись у його убогому вмісті. Вона не чула, як я наблизився. У напівкроці я завмер, милуючись її видом за тим заняттям — її блідими голими плечами, її скуйовдженою зачіскою, любуючись, як нею заволоділа пристрасть апетиту. У цю мить, шановна аудиторіє, силою блискавиці мене осяйнула глибока і винятково неподільна думка: я покохав Емілію Крейн, покохав її таким коханням, яке заодно і включає, і відмітає хіть, покохав її так, що всі дурні, буйні і дискредитувальні пристрасті знайшли вияв у гармонійній пропорції. Й охопленому такими почуттями здалося, що на мене покладено обов’язок довести до свідомості Емілії, що разом ми змогли б надати законної сили цьому значному прориву у більш високу, більш стрімку площину почуття близькості. І так я зробив крок уперед.
Можливо, вірніше сказати, я шахнувся вперед. Очевидно, через мої руки пройшло трохи більше чарок, аніж було того необхідно. Очевидно, через мої руки пройшло набагато більше чарок аніж, було суворо необхідно. Я упевнений, що дуже багато хто з вас знають це відчуття, вірно, коли тобі стає хороше і ти в кондиції й у твоїй голові розпочинає свій срібний вечірній концерт дуже приємний невеличкий духовий оркестр і починає витати жезл, і починають бухати литаври, і відчуваєш, як крещендо життя підіймає тебе до небес. Цього навіть немає з чим порівняти. Це не схоже на кайф від затяжки дуже гарної марихуани чи, скажімо, від трансгенного гашишу. У цьому немає розмазаних невизначених, дурманячих швидких пахощів галюциногенів. Ні, якщо вже з чим-небудь порівнювати, то, на мою думку, це ближче до файного кокаїну.
А чи ви, молоді люди, усе ще шморкаєте кокаїн? Це прекрасно, чи не так? Ми з Емілією бувало любили шмарконути дрібочок з уламка місячного камінця, якого вона купила в Музеї природознавства у Нью-Йорку. Любенька дівчинка була до безглуздя марновірна щодо всього. Як-от: ми повинні були бути у ванній, Малер повинен був бути на стерео, гроші, якими ми розраховувалися, повинні були бути лише цупкенькими незапіцколеними двадцятками і так далі, і таке інше. Як бачите, вона проявляла яскраво визначену схильність до керованого поводження, ота Емілія. На жаль, мої власні схильності тяжать скорше в протилежному напрямку.
Як я вже сказав, я шахнувся вперед. Нічого не підозрюючи, Емілія ще нижче нагнулася перед білим нікчемним майже пустельним пейзажем холодильника декана. Розумієте, усе, що я мав намір зробити, так це припасти вустами до пухнастої галявинки, що розстилалася подібно занедбаній леваді, поміж вирізьбленої топографії її рамен. Оце і все. Одначе, напевне сталася якась неполадка у внутрішніій системі комунікацій, якесь синаптичне коротке замикання між мозковими рецепторами, що сплуталися, бо те, що приключилося в наступну мить, було, ой, як відмінне від шляхетного наміру. А сталося те, що я спіткнувся об відклеяну, задрану плитку лінолеуму і хляпнувся прямо на Емілією і гостряк мого підборіддя з усього розмаху хряснувся об маківку її голови, та так, що вона влетіла у відчинений холодильник. А ще потрібно зазначити, що в якийсь момент цього дійства, бляха ременя моїх штанів уже більше не була защеплена на моїй талії, і вони зісковзнули набагато ближче моїх щиколоток, відкриваючи досить таки жахаючу ерекцію, яка, на мій погляд, нічим не виправдана. Звідки вони беруться, оті ерекції? Чи хто-небудь знає? Чому вони, наприклад, виникають під час поїздок автобусом, а потягом — ні? Це — предмет, гідний дослідження. Фактично, як предмет вашої першої наукової роботи, дехто з вас може цілком взятися за це.
Емілія, зі свого боку, стала спочатку верещати. І хіба можна її в тому звинувачувати: звісно, я навалився на неї зненацька; я незграбно зґвалтував її; я вторгся у її простір, як вона полюбляла приказувати. Я зробив усе шиворіт-навиворіт, геть усе. Вона стояла з побагровілим лицем, обмацуючи пальцями сліди від зубів на своїй спідниці, її рот…
Прошу?
А, так, виявилося, що я розідрав зубами їй спідницю. Я що, пропустив це? Дивна спонтанна реакція, але що поробиш. У мене ще й досі десь валяється один клаптик. Легкий, літній бавовняний матеріал, скільки я пам’ятаю. Іноді я дістаю його і знову беру до рота і його дія, якщо я можу настільки високопарно заявити, мало чим відрізняюся від Пруста і його мадлен, викликає в уяві образ Емілії з великими всеохопними потоками чуттєвих подробиць. Спогад про минулу гульбу, якщо вам до вподоби. Так, чудовий сувенір, отой клаптик спідниці, не говорячи вже про його корисність і довговічність як засобу мастурбації. Але я забігаю попереду коняки.
Емілія верещала. Звичайно, це був випадок, але небезпідставний. Що найбільше збивало з пантелику, то це те, що навіть після того, як вона обернулася, її верхня губа стала підпухати і кровоточити; навіть після того, як вона побачила, що це був усього-навсього я, що це явно був лише нещасний випадок, тільки нещасний випадок, що додав і мені багато болю; навіть після того, як я почав бурмотіти довгі і, ретроспективно, можливо, не цілком членороздільні вибачення; навіть після, аудиторіє, навіть після — Емілія продовжувала верещати. Фактично вона закричала навіть ще гучніше. То був лемент без слів, без модуляції, настільки ж байдужий і приголомшливий, як сирена. Він, здавалося, народжувався всередині Емілії, у якійсь гарячій, жахливій, несамовитій безодні, якої я поки ще не дослідив... безодні, яка, зізнаюся, заінтригувала мене. На мить у мене промайнула цілком неузасаднена думка, що це мало бути якось пов’язано з її заціпенінням протягом статевих зносин, місце обернених задоволень і спроектованого болю, місце, де знайшли захисток усі емоційні дисфункції Емілії. Пані і панове, чи можете ви звинуватити мене в моєму інтересі до цієї молодої жінки? Вона була чарівна, невротична, кручена, цілком екстраординарна. Ні, я не думаю, що мене можна звинуватити, либонь не в цьому випадку, не з Емілією Крейн. Мої наміри були безневинними, терапевтичними. Прямо тут, на самому початку, я хочу наголосити на моїй істотній непровинності, бо упродовж усього семестру я, по можливості, буду на це робити посилання.
Буде, я не згадував? — проміжний і заключний.
Звісно ж, усі вони збіглися одразу, весь факультет, включаючи чоловіків і дружин, секретарок і адміністраторів, усі відразу гамузом ввалилися на кухню, щоб побачити, що там скоїлося. Їхня фантазія малювала лише душогубство чи пожежу. Звідки їм знати, що то був всього-на-всього короткий, недобросовісно виконаний поцілунок?
З часом вона почала вгамовуватися. Емілія Крейн, вона почала вгамовуватися. Вена на її скроні зм’якшилася і вляглася, її руки розчепилися, колір її лиця набрав нормального відтінку. Заради глядачів вона зробила спробу зневажливо здвигнути плечима, але її плечі, там де я намагався поцілувати, залишалися напруженими, і вийшло те у неї зовсім неприродно, таким чином здавалося, що вона завмерла посередині «па» якогось дивного, незграбного танку. Вона роззявила свого рота, щоб щось сказати, але жодного звуку не послідувало. Муркочучи, Фріда погладила чоло Емілії. Кімнату заповнила тиша. Емілія окинула мене м’яким питальним поглядом, яким вона, бувало, обдаровувала мене лише рік тому, протягом нашого семінару «Особливі теми», її брова заломилася, її голова круто схилилася набік, її вологі очі широко розкриті, і коли цього разу вона розтулила вуста, я відчув, як звівся на ноги цілий хор жагучих янголів.
— Ви огидні, — сказала вона. Сказано це було гучним і надтріснутим голосом. Таким голосом, аудиторіє, яким ніхто не звертається до свого коханця — і все ж видається, що завжди наприкінці усі так роблять.
Мої багаторічні колеги повтікали відразу, вдячні за можливість злиняти, бо, без сумніву, були заклопотані своїми власними драмами. Але молодший контингент жадібно вбирав усе ненаситними очима, їхні лиця світилися тим огидним задоволенням, із яким маленькі діти спостерігають розчленування комах. Їм і кілька тижнів їсти не давай, либонь, дай язики почесати об таке трапилище. До мене вже долинав перший зловтішний шепіт, перші змовницькі ремства. Емілія, якщо вона й чула їх, не звертала ніякої уваги; вона гордо стояла, висока жриця, що приносить ритуальну жертву, перерізаючи горло нашої любові на вівтарі вечірки. — Ви огидні, — знову сказала вона, можливо, задля гера Штрамма, який проґавив це за першим разом. І потім вона крутнулася, підчепила під руку Евана Серла і зробила, як на моє судження, досить таки театральний вихід.
Вибачте, але, настільки я розумію, залишилося кілька хвилин.
Невдовзі Емілія, Емілія Крейн, залишила цей університет. Я не можу сказати вам, куди вона перейшла, тому що ніхто мені того не скаже. То був кінець семестру, і мене залишили без асистента, крім того — залишили в немебльованій квартирі, яку наступного тижня після вечірки в декана, під натиском Лайзи, я взяв в оренду, а ще — сто сімнадцять неперевірених курсових робіт новачків, які я читав зовсім один. Без сумніву через кілька тижнів я атестуватиму ваші роботи і вони лежатимуть на тій же долівці. Іноді це — все, що я можу підняти з тієї підлоги. Іноді це — усе, що я можу зробити.
«Є люди, — писав великий Вільям Джеймс, — чиє існування — трохи більше, ніж вервечка зигзагів, які залежать від того, як одна тенденція бере верх зараз, а інша — згодом. Їх шарпають війни духу зі своєю плоттю, вони бажають незіставлення, норовливі імпульси марнують їхні найрозсудливіші плани і їхнє життя — одна довга драма каяття і зусилля виправити свої проступки й помилки».
Хто ці люди, запитаєте ви? Одного з них ви бачите перед собою. Якщо ви на мить поглянете наліво від себе і потім направо, побачите ще двох. І з часом, коли станете старшими і притому не настільки вже й старшими, ви почнете зауважувати його або її в місцях, до яких ви ще не придивлялися: у відбитку шибки, скажімо, чи в погляді ваших близьких, чи в порожньому холодильнику. Зрештоюнку, ви побачите, що верх бере приватне. Вісь дійсності, говорить нам Джеймс, пробігає винятково через приватні, егоцентричні прояви, нанизані на неї подібно до намистинок. Усі ми в цьому разом, пані і панове, у тому, що було б страхітливим, якби не було настільки комічним, але таким, що так чи інакше вміє бути дуже жахливим. Усі ми — студенти бажання. Ми потрапляємо до аудиторії нетерплячими, мов цуценята, чистими і незграбними і шукаємо любови. Цим ранком саме це привело вас сюди. Ви впіймали пахощі можливості. Ви почали гризти свої вуздечки, і вони почали зношуватися, і незабаром, незабаром, коли ви їх позбудетеся, побіжите наввипередки у пошуку нових.
То й добренько. Час вичерпався. Наступного тижня згідно з розкладом ми скеруємо свою увагу на Дженіс, Дженіс Родольфо, що втекла від мене до капітана команди гольфістів на першому році мого навчання в середній школі. Серед інших проблем ми дослідимо теоретичну співучасть покірного поводження — мого — і проаналізуємо явище, відоме як «сухий насув» із-за вмісту латентної агресії. Доти я прошу лише не забувати позааудиторне читання і, звичайно, пишіть конспекти, які маю намір час від часу проглядати. Прошу вас писати охайно.
Чи є якісь питання?
Немає?
Мені привиділося, що хтось підняв руку ... там, в останньому ряду, юна пані у червоній блузі, з вел...
Мені здалося, що я бачив вашу підняту руку.
Можливо, я уже відповів на ваші запитання. Чи, можливо, ви дещо соромитеся. Таки тут щось подавляє, чи не так, оця зала, у якій ми перебуваємо, усі оці вузькі ослони зі столиками, виставленими рівними рядами. Якби це влаштовував я, якби це робилося по-моєму, лекції на цю тему не було б взагалі, проводився б лише шерег індивідуальних консультацій у якійсь маленькій, затишній кімнатці. Наприклад, у такій кімнатці, як мій офіс, на третьому поверсі цього будинку, ліворуч від східців. Кімната 323. Якби все було по-моєму, молода паніє, ви поставили б ваші питання там. Ви поклали б свою самописку і зняли б свої черевики. Для полегшення сприйняття науки була би музика, щось шляхетне і схильне до рефлексивності. Насамкінець ми могли б узагалі облишити слова і просто відсутньо дивитися на мерехтливу свічку, спостерігаючи, як вихиляється полум’я, як на стіні танцюють його тіні і прислухатися до маленьких невловимих відтінків нашого власного дихання...
Так?
Аякже, аякже, ні в якому разі, не маю права затягувати. От — тільки...
Я думав, я думав, що то була...
Мені здалося, що я бачив її руку.
