Томас Карлайл (Thomas Carlyle) (1795 – 1881) - літератор, історик, філософ, літературознавець, перекладач відомий своїми дослідженнями німецької філософії та літератури, зокрема Шіллера і Гьоте (Life of Schiller, 1825, German Romanticism, 1827). Його історичні праці (French Revolution, 1837, On Chartism, 1841) і сьогодні варті уваги. Як представник романтизму Томас Карлайл не міг обійти увагою ідею особи та героїчного в історії. В цьому ракурсі слід розглядати і його книги Oliver Cromwell s Letters and Speeches, 1845 – 1846, The Life of John Sterling, 1851, Life of Frederick the Great, 1858 – 1865, цієї теми він торкається в роботі The Past and the Present, 1843. Особливо глибоко він аналізує поняття героїчного та героя у своїх лекціях On Heroes, Hero-Worship and the Heroic in History, які він читав протягом 1837 – 1840 років. В цій праці, присвяченій дослідженню багатьох видатних особистостей, Томас Карлайл натхненно ділиться своїм баченням шотландського Барда Роберта Бернза. Великий шотландський поет цікавить дослідника як особа цілісна і талановита. Їх пов язує і Батьківщина, адже Томас Карлайл народився в Еклефехані неподалік Дамфрісв, де рік потому знайшов свій вічний спочинок Роберт Бернз. Пропонований уривок з курсу лекцій «Про героїв, культ героїв та героїчне в історії» перекладено за виданням Thomas Carlyle Sartor Resartus. Lectures on Heroes. Chartism. Past and Present – London: Chapman and Hall, Limited, 1890.- 308 p.
Томас Карлайл
Герої та героїчне в історії
З англійської переклала Ганна Дика
Дивовижно, як у бляклому, зневіреному вісімнадцятому сторіччі, якому так бракувало оригінальності, з’являється герой в особі Роберта Бернза поміж штучних картонажних маріонеток і театральних вистав. Подібно до джерельця посеред кам’янистої пустелі, подібно до раптового блиску небесної блакиті у закритому театральному приміщенні
Люди не знали, як поставитись до цього. Вони сприйняли його як розважальний феєрверк; на жаль, він сам дозволяв саме так сприймати себе, хоча і самовіддано боровся проти цього, хай часто і наосліп. Жодну людину, можливо, його співвітчизники не сприймали настільки помилково. Ще раз серед білого дня на кону драма страченої сили.
Трагедія життя Бернза відома вам усім. Воістину ми можемо сказати – якщо коли-небудь була така неспіввідносність становища, яке займала людина, і становища, на яке вона заслуговувала, то не було долі несправедливішої за долю Бернза. Серед цих другорядних персонажів, переважно мімів, вісімнадцятого сторіччя ще раз з’являється велет, який не наслідує нікого, який сягає вічних глибин, який переймається героїчним у людині: і народився він у бідній айрширській хатині. Найвищий велет духу всіх Британських земель прийшов до нас в образі шотландського селянина з мозолястими руками Його батько, бідний трудар, брався за різні справи; не мав успіху в жодній із них; постійно борсався в труднощах. Управляючий, або, як це зветься у шотландців – фактор, постійно писав листи з погрозами, які, за словами Бернза, «всіх нас доводили до сліз». Мужній працьовитий нужденний батько, його мужня героїчна дружина і їхні діти, одним з яких був Роберт! І на цій землі, такій просторій, не знайшлося притулку для них. Уявіть лиш: листи «всіх нас доводили до сліз». Мужній батько, я завжди кажу – мовчазний герой і поет; без якого син ніколи б не розкрився і не заговорив! Вчитель Бернза згодом переїхав до Лондона, вчителював у шляхетних колах, але стверджував, що в жодному іншому товаристві не насолоджувався він такою бесідою, як біля домашнього вогнища цього селянина. Але ні його злиденні «сім акрів садового розплідника» – ні жалюгідний клаптик глинистого ґрунту, на якому стояла орендована ним ферма, – ніщо, за що б він не брався, аби прогодувати родину, не мало успіху; все життя він вів тяжку нерівну боротьбу. Він стояв у цій боротьбі доблесно; мудрий, вірний, нескорений чоловік; скільки страждань щоденно він мовчки зносив, боровся як незримий герой, – ніхто не писав у газетах про його благородство; ніхто не підносив нічого на тацях! Однак його життя не пішло намарне; ніщо не йде намарне. Ось він – Роберт; плоть його, – і, власне, багатьох поколінь таких, як він.
Цей нащадок Бернзів з’явився на світ за обставин вкрай несприятливих: неосвічений, бідний, приречений від народження на тяжку фізичну працю; та й писав, як на те вже пішло, особливою селянською говіркою, поширеною лише в тій місцевості, де він жив. Якби він писав, навіть те, що він написав, загальнодоступною англійською мовою, я не маю сумніву, що він уже здобув би загальне визнання як одного з наших найвеличніших людей, або, принаймні, міг би бути таким. Уже те, що він заохотив багатьох вчитуватись у грубі форми своєї говірки, є доказом того, що було в ньому щось незвичайне. Він уже завоював собі певне визнання і продовжує його здобувати по всьому обширу нашого саксонського світу: де б не говорили нашою саксонською мовою, стає зрозумілим, за моїми особистими спостереженнями, що одним із найзначніших саксонців вісімнадцятого сторіччя був айршарський селянин на ймення Роберт Бернз. Так, скажу я, тут відчувається справжня саксонська порода: міцна, як скеля Харц, укорінена у глибини світу; скеля, а проте – із життєдайними джерелами! Дикий навальний вир шалу й снаги спав тихим сном, а десь у глибині зароджується небесна мелодія. Благородна груба щирість, питома селянська, чесна, справжня простота сили; з вогнем, породженим блискавкою і м’яким співчуттям, що освіжає; подібний до давньоскандинавського Тора, цей Ратай-бог!
Брат Бернза, Гілберт, людина поміркована і гідна, розповідав мені, що Роберт замолоду, незважаючи на всі труднощі, зазвичай був у найкращім гуморі; завжди готовий встругнути якусь штуку, посміятися дотепно і щиро; наскільки приязніший він був за тих часів, коли, роздягнений по пояс, він різав торф на болоті, ніж згодом. Я не сумніваюсь, що так воно й було. Його весела натура (fond gaillard, себто життєрадісна сутність, за визначенням старого маркіза Мірабо) головна складова сонячного світла і радості, в поєднанні з іншими його глибинними і поважними якостями є найпривабливішою рисою Бернза. Йому притаманна Надія, величезна готовність вірити, незважаючи на весь його трагічний досвід у житті, якому виявилось не під силу зробити з нього похмуру людину. Він мужньо відкидає свої жалі і крокує вперед, переступаючи через них. Подібно до лева, який струшує «краплини роси зі своєї гриви»; подібно до прудконогого коня, який зневажає занесений на нього спис. Але, справді, хіба Надія, Веселощі, хіба не є вони результатом теплого щедрого почуття, любові, яка є початком кожної людини?
Вам може здатися дивним, якщо я назву Бернза найобдарованішим Британцем, якого ми мали в тому столітті: однак я вірю, що незабаром настане день, коли подібне твердження не викликатиме сумніву. Його твори, все, що він зробив, незважаючи на всі перепони, це лише незначна частка його. Професор Стюарт зауважив дуже слушно, – і це, великою мірою, є справедливим щодо всіх поетів, що його поезія – це не якийсь окремий дар; а взагалі прояв могутнього оригінального від природи розуму, який виражає себе таким чином. Таланти Бернза, що виявлялись у бесіді, – це постійна тема тих, хто чув його. Яких тільки талантів він не виявляв: від вишуканості висловлювань, галантності до найпалкішого запалу промовця; бурхливих гучних веселощів, ніжних палких зітхань, лаконічної емфази, яскравої здатності схопити суть питання – і все це був він. Дотепні герцогині підносили його як людину, чиє слово «вражало навідліг». Це чудово, але свідчення, записані паном Локхардом, на які я неодноразово посилався, ще дивовижніші, а саме як слуги і конюхи у заїздах підхоплювалися з ліжок і сходились послухати, як цей чоловік говорить! Слуги і конюхи – адже вони теж люди, як і він! Я багато чув про те, як він говорить, але серед найкращих спогадів почуте мною від поважного пана, давнього знайомого Бернза. Сказане Бернзом завжди відзначалось змістовністю. «Говорив він швидше мало, ніж багато, – розповідав цей старий чоловік. – Мовчки сидів за тих часів у товаристві людей, які займали вище становище, і завжди, якщо вже він говорив, то лише для того, щоб висвітлити питання по-новому». Не знаю, чому б іншим теж так не говорити! – Але погляньмо на всю потугу його душі загалом, його здорова міць в усьому, його сувора, грубувата відвертість, проникливість, благородна доблесть і мужність, чоловічість – усе це було в ньому,- де ще б ми знайшли більш обдаровану людину?
Серед усіх великих особистостей вісімнадцятого століття мені іноді видається, що Бернз, можливо, до певної міри нагадує Мірабо, аніж когось іншого. Вони значно відмінні зовні; але погляньмо пильніше. Обом притаманна дужа міць як тіла, так і душі, яка в обох випадках базується на тому, що старий маркіз назвав fond gaillard. Через власну натуру, виховання, зрештою, через національність Мірабо на відміну від Бернза вирізняє надмірний гамір; галасливий, зухвалий, метушливий чоловік. Але Мірабо притаманні також ясність думки і почуття, глибока проникливістю, надзвичайна потуга видіння. Варто не забувати сказане ним. Це блискавична здатність проникнення в суть речей: саме так вони обидва і говорили. Ті самі палкі пристрасті; та сама здатність до виявлення найніжніших благородних почуттів. Дотепність, нестримний сміх, енергія, правдивість, щирість: це було притаманне їм обом. Не можна сказати, що вони не були також схожими за складом душі. Бернз також міг би керувати, вести дебати в національних асамблеях; займатись політикою, як мало б хто зумів. На жаль, мужність, яка мусила виявлятись у захопленні шхун контрабандистів у затоці Солвей, у вимушеному мовчанні з приводу того, проти чого він був позбавлений можливості висловитись, тамуючи гнів у душі; чим згодом могли обурюватись церемоніймейстери де Брезе та подібні їм, а могла ця мужність стати очевидною для всіх і виявитись в управлінні королівствами, у чільній ролі у великих пам’ятних епохах! Але вони, його Керівництво, заявляли йому усно і письмово:
«Ви маєте працювати, а не думати». Ми не потребуємо Вашого дару мислити, рівного якому немає в нашій країні; Ваша справа – клеймити бочки пива, зазіхати на більше – не для Вас. Вельми показово і заслуговує на згадку, хоча ми знаємо, що варто сказати і як відповісти! Начебто Думка, Здатність Мислити не були завжди і скрізь саме тим, чого потребують. Згубна людина – хіба не завжди та, яка не здатна мислити і бачити; яка йде навпомацки, у полоні марень і хибно бачить те, з чим має справу ? Він хибно бачить, хибно сприймає, як то кажуть; помилково приймає одне за інше, – от і судилася йому Марнота! Саме такою згубною; слів бракує, якою невимовно згубною є така людина, поставлена над людьми. «Для чого жалітися з цього приводу?» – хтось може запитати. «Силі, на превеликий жаль, ніколи не дають розвернутись на поприщі, так повелось віддавна». Без сумніву, і я б сказав, тим гірше для поприща. Жалітися мало чим може зарадити; зарадити може ствердження правди. Те, що Європа зі своєю Французькою революцією, яка щойно розпочалась, не відчуває потреби в Бернзі, за винятком лиш обов’язку ставити клеймо на бочки пива, – це те, що мене зокрема не може радувати!
І знову ми маємо наголосити, що стрижнева риса Бернза – це його щирість.
Як у своїй Поезії, так і у своєму Житті. Пісня, яку він створює, виникає не з фантасмагорій, а зі справді пережитого ним саме в тих реаліях; головним достоїнством його, як і всього в ньому і загалом його Життя, є правда. Життя Бернза – це не що інше як велика трагічна щирість. Це свого роду первісна щирість – позбавлена жорстокості, зовсім навпаки; але нестримна, готова пізнати істину і не ховається за заборолом. У цьому сенсі у кожної великої людини є щось від такої первісної людини.
Поклоніння Героям, – Одіну, Бернзу? Що ж, не можна сказати, що Літератори не долучились до поклоніння героям: але якої дивовижної форми воно набуло зараз! Слуги й конюхи у шотландських заїздах заглядають у двері, готові ловити кожне слово з уст Бернза – це ж підсвідоме пошанування Героїчного. Джонсон мав за пошанувальника Босвела. Руссо мав удосталь пошанувальників; згадати хоча б принців, які піднімались до нього на горище до його скромного помешкання; хіба це не приклад того, як значні люди, красуні виявляли увагу бідній людині не від світу цього. Для нього особисто в цьому було зловісне протиріччя; він жив ніби у двох світах, що позбавляло його життя гармонії. То він сидить за одним столом із вельможами, то змушений переписувати ноти, щоб заробити на прожиття. Він не може навіть знайти достатньо замовлень на переписку нот «Якби не звані обіди», – казав він, – « у мене є всі шанси померти з голоду вдома». А де ж тоді шанувальники?! Якщо поклоніння героям або його відсутність розглядати як випробування на чесноти для певного покоління, то чи дають нам свідчення поклоніння право на високу оцінку цих поколінь? І однак наші герої красного письменства все-таки вчать, керують, виступають у ролі правителя, пастиря, можете назвати як завгодно і що цікаво, немає засобів перешкодити цьому. Світ має підкорятися тому, хто здатен мислити і бачити. Світ спроможний бачити в об’єкті поклоніння або благословенне і сонцесяйне, або неблагословенне буревійне і громоподібне, і, відповідно, із незрівнянною різницею за впливом на світ! Дивитись можна по-різному, але ніяка в світі сила неспроможна змінити об’єкт поклоніння. Хай то буде блиск сяйва чи блискавка: вибір за людьми. І справа не в тому, як ми називаємо Одіна – богом, пророком, пастирем, або ще якось; а в тому чи віримо ми словам його: ось в чому річ. Якщо його слово правдиве, ми маємо увірувати в нього і з цією вірою ми маємо діяти. Яким ім’ям його назвати і як прийняти – це, головним чином, лишається на наш розсуд. Він, що втілює нову Правду, нове глибше розкриття Таємниці Всесвіту – він воістину посланий з небес; і йому мають упокоритись і упокоряться.
На завершення стосовно найзнаменнішого етапу на стезі Бернза, – його поїздки до Единбурга. Часто здається мені, що його поводження там є найвищим доказом з його боку гідності та чину мужа властивих йому. Лиш поміркуймо, хіба це не один з найважчих тягарів, що випадали на долю якоїсь людини? Так раптово отримане становище Знаменитості у вищому світі, яке згубило безліч людей, його не обходило. А це ж так само, якби Наполеон став імператором не поступово, а одразу, з чину лейтенанта в артилерійському полку La Fere. Бернз, якому ще не минуло двадцяти семи років, вже не ратай, збирається до Вест-Індії, щоб уникнути неслави та тюрми. Ось він колишній фермер, без статків, бо розорився, неспроможний заробити свої сім фунтів на рік; а вже наступного місяця він у сяйві сановних красунь; веде під руку до столу герцогинь, усипаних діамантами; центр уваги всього товариства! Скрута нелегка для будь-якої людини; але на одну людину, спроможну витримати гаразди, припадає сотня тих, хто здолає скруту. Мене надзвичайно захоплює, як Бернз поставився до всього цього. Напевно, жодної людини не знайдеш, яка б зазнала таких спокус і все ж зуміла в переважній кількості випадків не втратити голову. Спокійний, стриманий, не збентежений, не набундючений, жодної незграбності і жодної манірності: він почувається там самим собою, людиною на ймення Роберт Бернз; відчуває, що «звання лиш карб»; що слава подібна до світла свічки, яке покаже, що то за людина й у жодному разі не зробить цю людину кращою чи іншою! На жаль, слава легко, якби він не запобіг цьому, могла зробити його гіршим; жалюгідним бундючним базікалом; який пиндючився б поки не луснув, не перетворився на «мертвого лева», тобто колишню знаменитість, для якої, як хтось сказав, «не існує воскресіння тіла»; собаці краще ведеться! – Бернз у цій ситуації не може не викликати захоплення.
Проте, на жаль, як я вже зазначав у іншому місці, ці шанувальники знаменитостей стали погибеллю для Бернза. Саме вони зробили його життя просто нестерпним! Вони крутились навколо нього на фермі, заважаючи йому працювати; і заховатися від них було неможливо. Йому не давали забути, що він знаменитість, попри всі його щирі намагання. Його охоплювала досада, гіркота, відчуття жалю, провини, а світ являвся йому все більш і більш спустошеним; здоров’я, натура, душевний спокій, все пішло прахом; на його долю лишається самотність. Як трагічно думати про це! А ці люди приходили лиш подивитись на нього ; без співчуття до нього і без ненависті. Вони приходили розважитись; на це марнувалось життя Героя!
Ріхтер каже, що на острові Суматра є великі жуки-світляки, яких люди настромлюють на шпичаки й освітлюють ними дорогу собі вночі. Люди, які займають поважне становище, можуть таким чином подорожувати, насолоджуючись приємним освітленням. Велика честь світлячкам! Але!
