26 січня член редколегії журналу “Всесвіт” Максим Стріха опублікував статтю під назвою “Як «вбили» премію імені Максима Рильського”, у якій, зокрема, зазначив: “Щоправда, в останнє десятиліття почала виявлятися й помітна негативна тенденція: ті, хто справді сьогодні складають нову «еліту» нашого перекладацького цеху за кількістю помітних перекладів, виданих провідними видавництвами, цікавитися премією майже перестали. А на другу її номінацію висувалися переважно українські перекладачі (часто — з текстами, виданими теж в Україні), які за визначенням не могли мати широкого резонансу у світі.
Але премія, однак, існувала і користувалася повагою. Аж поки 24 січня цього року сталася подія, яка, схоже, все це докорінно змінить.
Цього дня Комітет з присудження премії в складі онука Максима Рильського, двох перекладачів (один з них – автор цієї статті), одного літературознавця, одного письменника і 7 чиновників від різних відомств майже одноголосно рекомендував присудити премію у номінації перекладів творів українських класиків та сучасних авторів мовами народів світу Дмитрові Дроздовському та Ендрю Шеппарду за переклад англійською збірки текстів ірпінських дітей «Ірпінь – мій дім» (вид-во «Саміт-Книга», 2023).
Спробую пояснити, чому це рішення реально означатиме «вбивство» колись поважної премії.” (більше тут: https://chytomo.com/iak-vbyly-premiiu-imeni-maksyma-rylskoho/)
Оскільки ця стаття містить інформацію, яка не відповідає дійсності, головний редактор журналу “Всесвіт” Дмитро Дроздовський коментує опус М. Стріхи, пояснюючи, чому пропонована книжка – це проєкт культурної дипломатії, зокрема дитячої культурної дипломатії, яка є важливим інструментом боротьби з рашистськими наративами й формою представлення правди, від якої не настане втома світу від України, допоки рашизм не буде знищений.
“Щодо рішення Максима Стріхи: напевно, я голосував би так само: література – автомона художня реальність. Самодостатня й естетично наснажена. “Ірпінь…” – це не “Тускулумські бесіди”, звичайно. І я проголосував би так… за “нормального” життя…
Але це аномальна книжка. Текст, який написано в аномальних умовах. В умовах війни, яка змінила світ і ще більше його змінить після перемоги над рашизмом.
Погоджуюся, що ця книжка – також і аномалія в історії премії. Але наша реальність сьогодні – це аномалія. Переклади української поезії ХХ ст. – бузумовно, надзвичайно важлива річ, це працює на велику перспективу й системно розкриває перед світом велич української культури. А ця книжка – це історії дітей, фіксація жаху, трагедій, правдивого болю юних душ, котрі бачили жахіття війни.. котрі пережили те, чого не побажаєш нікому…
Максим Рильський відчував час і дух часу… Сьогодні ця книжка – візитівки української трагедії у світі, яка може вдарити в читацьке сприйняття іноземців більше, ніж перекладена поезія ХХ ст…
Ця книжка – проєкт культурної дипломатії. Це вдячність і підтримка другові України Ендрю Шеппарду за допомогу, за переклади, які вже сколихнули багатьох людей у Британії (книжка буде представлена й на London Book Fair в березні 2024 р.)… Розумію позицію М. Стріхи й поважаю її – і вдячний тим, хто підтримали цю книжку – сторінки болю й правди Ірпеня в 2022 році.
“Нове життя нового прагне слова”. От зараз “нове життя” – у війні, коли гинуть наші Герої, але водночас ми бачимо, що є “втома Заходу”… Позиція М. Стріхи, що це “паразитування на стражданнях дітей” мені не налазить на голову, вибачте. Така кижка – це форма донесення правди про злочини рашизму. Діти, яких бачив на презентації видання, раділи, що їхні історії чують за кордоном, бо вони також хочуть, щоб їх правду знали. В чому ж тут паразитування? Сьогодні це важливий голос правди, голос, який може змінити серця, серця, котрі “втомлюються” від України. Коли вони читають такі тексти, то відчувають, що мовчати в такій ситуації неможливо. Хто б і як не втомлювався: повірте, кои читають такі історії, байдужими не лишаються.
Ендрю Шеппард – головний редактор журналу “East-West Review”, який засновано Британською королівською асоціацією за підтримки товариства, про яке згадує М. Стріха. Це суто юридичний момент, який неможливо було вирішити за рік. Подано документи про заміну власника, але в Британії це триває довгий час.
Мабуть, ви чули про проблеми, які є на Заході з україністикою, славістикою й русистикою. Те, що раніше славістика мала за домінанту русистику, – це не секрет. Але з війною в нас там також баогато чого змінилося. Ви зараз, подаючи цю інформацію, М. Стріха замовчує, що в першому ж числі, яке вийшло після 24 лютого 2022 р., редакція написала, що засуджує війну й розриває всі стосунки з російським світом. Війна стала каталізатором змін і постколоніального розриву людей, які, ну так, довгий час жили в парадигмі русистики, але після крові й убивств, до яких призвели дії рашистської армії, все змінилося. І Ендрю перекладав українських поетів, які виїхали через війну, публікував переклади Юлії Бережко-Камінської, присвятив спецвипуск дітям Ірпеня тощо…
Ендрю і вся редколегія в перші дні засудили рашизм і відверто про це написали у випуску.
Максим Стріха шукає ворогів там, де їх немає. Шеппард – промоутер українського слова, перекладач, який має колосальний редакторський досвід. Він боліє нашим болем. Важливо сьогодні долучати тих, хто підставляє плече й робить багато для зміцнення наративу спротиву рашизму.
Попри те, що книжка видана в Україні, вона вже була представлена під час численних міжнародних зустрічей українською стороною. Ця книжка мала резонанс, про який знаю від колег, котрі входили до цих делегацій, зокрема міського голови Ірпеня О. Маркушина. Видана в Україні книжка може зіграти також величезну роль за умов правильної кампанії з промоції.
Ця книжка була частиною багатьох міжнародних зустрічей. І вона ще буде представлена на книжкових ярмарках, зокрема, і на Лондонській у березні. Це не маніпуляція, не експлуатація, не фальшування. Це документ доби, аномальної, жахливої, але там немає неправди. І за мною тут немає неправди, що погодився подати цей проєкт. Тепер ім”я Максима Рильського долучене до доброї та потрібної справи. Почитайте слова мера Ірпеня пана Маркушина (https://www.facebook.com/share/p/dSBvmD7eNkpJmi9m/): він радіє, як і радіють усі причетні, бо “нема зерна неправди” в цій книжці. І вона є частиною нашого наративу спротиву, формою консолідації українського духу. Нащо ж знову братися до технології “спаленої землі”, коли є спільний ворог?
М. Стріха зачепив у дописі питання з плагіатом, покликаючись на вікіпедію – моя провина, що я обрав тишу й мовчання (але, за Маланюком, кожний має на це право). Проте оскільки він публічно це згадує, то дозвольте надіслати копію висновку. Про це немає на Вікіпедії – можливо, це моя помилка…
“Ірпінь – мій дім” – книжка простих і глибинних сенсів, дитячих речень, простого синтаксису – але вона зроблена якісно. Можемо дискутувати про переклад окремих речень. Але це наратив спротиву рашизму, який вдаряє в ціль. На першій презентації книжки в Укрінформі в 2023 р. був присутній депутат Парламенту Великої Британії – після таких книжок, на його думку, про втому від України вже ніхто не говорить. Чи не це найважливіше сьогодні?
